— Знову починається навчальний рік, і я знову підробляю манекеном для прикладу, — одягнена в просту білосніжну форму дівчина пересвідчилася, що добре сховала у своєму вбранні талісман.
— Думаєш, я інший? Ми з тобою двоє, як якісь химерні тваринки. Іще Лань Вандзі з’являється у нашому клубі час від часу, — юнак показав пальцем у випадковий напрямок.
Діва зупинилася, заплющивши очі, зосередилася, спрямувавши духовну силу на талісман. Розплющивши карі очі, вона глянула на брата:
— І що? Ти все ще можеш мене впізнати?
— Для адепта нашого ордену фігурка занадто тендітна та й у нас дуже багато високих учнів.
Закотивши очі, вона схрестила руки на грудях:
— З цим я нічого не вдію, якби урок був теоретичним, а не практичним, це можна було б змінити, але якщо для прикладу комусь скажуть використати свою духовну силу проти мене, ти ж бачив, це буде казус із ростом. Подумають ще, що у моє тіло вселився злий дух.
— Жаль лишень, що голос ти не змінюєш, — юнак потягнувся, продовживши: — Я б посміявся.
— Ми в Ордені Лань, тут багато говорити не треба. Та й поготів, я не хочу витрачати зайву енергію для голосу. Хто ж зі мною буде говорити?
— Це ми ще побачимо, — на обличчі з’явилася хитра посмішка. Дівчина кинула на нього підозрілий погляд, він щось або задумав, або щось знав.
Вони ще трохи пройшли у тиші - кожен думав про щось своє, дівчині же не хотілося лякати перехожих жіночим голосом - допоки на дорозі не зустрілася група юнаків. Нє Хвайсан, кинувши на них погляд, махнув рукою і закрив віяло:
— Сяндзян-ґеґе! Ми так давно не бачилися, що я тебе ледь впізнав!
— Добридень, Хвайсане, — брат із сестрою вклонилися учням. — Ти, як я бачу, зовсім не змінюєшся.
Хлопець нервово посміявся, а потім вирішив змінити тему:
— Де сестриця? Я чув, що вона вже повернулася з нічного полювання.
— Сестриця? — Сяндзян підняв одну брову, трохи нахилившись у сторону сестри. — Ген-ген на жіночій частині ордену. Там також потрібно розважати нових учнів.
Вей Вусянь пирснув зо сміху, почувши таку відповідь, Дзян Чен штовхнув його ліктем, коли побачив, що учні Ордену Лань покосились на нього, кинувши:
— Паничу Сюе, у нього язик довгий, не зважайте.
— Представтеся, будь ласка, — з легкою усмішкою на губах мовив юнак із сапфіровими очима.
— Дзян Ваньїнь із Юньмена, — хлопець поважно вклонився. За ним це зробив і шисюн:
— Вей Вусянь із Юньмена.
— Лань-Сюе Сяндзян із Ґусу. Радий знайомству, — він також уклонився. Усі затихли, поки не пролунав веселий голос:
— А ви? — Вей Вусянь вказав на тихого супутника. Лань Сяндзян у душі вже розсміявся: вона ж була так впевнена.
Дівчина, в подобі юнака, не розгубилася. Вклонившись, щоб не викликати лишніх підозр, вона знову зосередилася, щоб можна було змінити голос. Це змусило ілюзії на якусь мить зникнути з її обличчя, але заговорила вона чоловічим голосом:
— Лань Хайтао, - підставний юнак підняв голову, ілюзія до того часу вже повернулася.
— Радий знайомству, — Вей Вусянь радісно усміхнувся беземоційному юнаку й додав: — Ще б із панною Сюе затоваришувати.
Шиді штовхнув його у бік:
— Лишень погляньте, як розмріявся.
Потерши забите місце, Вей Їн запротестував:
— Та чому одразу розмріявся?
— Справді, Дзян-сьоне, панна Сюе ж найзавидніша наречена.
— Красива, розумна, талановита… — доповнив ще хтось.
— Вона ще й володіє Лінхвенем! Низького статусу її чоловікові не бачити.
Обоє юнаків насупилися, буквально пропалюючи юнака поглядом. На обличчі так і читалася огида до такої корисності. На цю реакцію впливали не лише правила ордену, а й їхній статус – багато таких за життя встигли побачити. Якщо не більшість.
— Хайтао-сьоне, а що ти думаєш про панну Сюе?
Почувши запитання, вона кліпнула кілька разів, повертаючись зі світу думок до реальності, починаючи щось швидко придумувати й підсилюючи слова захопливим тоном:
— Вона така чудова, добра, чарівна!
— Хтось тут закохався, — пухкі губи юнака сіпнулися. Дуже цікава думка, панна Сюе — справжній самозакоханий нарцис.
— Паничу Сюе, кого ви вважаєте найкращою нареченою? — дівчина подумки видихнула, почувши ці слова, звернені не до неї. Вона вже стомилася грати іншу людину, а пройшло не так багато часу.
Ввічливо усміхнувшись, він мовив:
— На мою думку, такими є лише двоє: Лань Венлін і Лань Юмін. Вибачте, мусимо вас покинути, ще багато справ є, — вони вклонилися їм, починаючи повільно відходити.
— Сяндзян-сьоне, Хайтао-сьоне, ще побачимося, — Вей Вусянь весело помахав їм рукою.
Дорогу вони продовжили в тиші, надто багато учнів сьогодні прогулювалися по спокійним до їхнього приїзду доріжкам. Зайшовши до павільйону, де зазвичай проводилися заняття, вони дозволили сміху вирватися. Сюе Лі дала собі свободу, розосередившись, що талісман перестав діяти.
— Я… — сміх заважав навіть мовити речення. — Мене…
Заспокоївшись, вони глянули в сапфірові очі один одного, юнак мовив:
— Тебе потрібно покарати, такої самозакоханості й гордині я ще в Ордені Лань не бачив, — дівчина, яка чіпалася за його рукав, глянула на брата знизу й підморгнула, усміхнувшись ще ширше:
— За останні три роки таке вперше сталося, але найсмішніше мені з Хвайсана. У перший його рік тут я сміялася, що його залишать на другий — він знову з’явився. Минулого року я казала, що, напевне, помру зо сміху, якщо він приїде знову.
Обоє одразу прийняли серйозний вид, як тільки помітили наставника, який наближався до павільйону. Вони вклонилися йому. Дівчина знову зосередилася на талісмані, прийнявши вигляд юнака.
― Добридень, наставнику, - обоє заговорили в унісон. Чоловік пройшов повз них, кивнувши, до центрального місця, почувся строгий голос:
— Сьогодні вам потрібно буде лише демонструвати закляття. Не показуйте занадто багато, це може обернутися проти вас.
— Звісно, наставнику, — брат і сестра вклонилися, а чоловік зник за ширмою.
Вони обрали собі місця у першому ряді, зручно сівши на циновку. Підперши голову рукою, юнак-самозванець прикрив очі, видихнувши:
— Я лише вчора повернулася, а вже десь тягають. Потрібно було сидіти й не репатися. Якби сказали, що віддадуть трактат, тоді могла б почати щось робити.
— А я позавчора повернувся, — Сяндзян також видихнув, дозволивши собі сісти, як хочеться.
— Позавчора. Цілий день байдики бив. Думаєш, я тебе погано знаю?
— Сумніваюсь.
З вулиці долинув шум, сміх, тупотіння, група юнаків ввалилася в приміщення, одразу помітивши дві фігури.
— Сяндзян-сьоне, Хайтао-сьоне, я казав, що ми побачимося, але не думав, що настільки швидко.
Хлопчина поряд з паничем Сюе закотив очі, видихнувши. Юнаки обсіли їх навколо, щось голосно обговорюючи. «Хайтао» тихо мовив паничу Сюе на вухо:
— Не думала, що скажу таке, але Лань Джаня не вистачає.
У розмову втягли вже й Лань Сяндзяна, а у «юнака» поряд не було, здається, жодного бажання спілкуватися з кимось, хоча Вей Вусянь кілька разів спробував цікавого йому Ланя заманити в розмову.
Небагато часу пройшло, коли перед ними з’явився наставник. Він кинув погляд на ту частину класу, де сидів панич Сюе, що учні навколо швидко сіли на свої місця у правильній позі під тиском його очей. Чоловік почав урок, говорячи у своїй звичній повільній манері. Лань Ціжень розповів про захисне закляття, яке вони вивчатимуть сьогодні. Практичній частині уроку передувала довга вступна — з розповіддю про те, для чого його можна використовувати, що для цього потрібно. Після довгої лекції учні слухняно пішли за наставником до поля для тренувань.
Першими на бій запросили Лань Сяндзяна та «Лань Хайтао», задля демонстрації. Учні у повній тиші встали навпроти один одного, першим атакувати зібрався тендітніший учень. Він глибоко вдихнув, зібравши достатньо енергії. Потік енергії виявився таким сильним, що Лань Сяндзян хоч і втримав закляття, але трохи відійшов назад.
Учні переглянулися, ніхто, напевне, не подумав про силу, якою може володіти такий тендітний юнак. Обоє на полі для тренувань переглянулися, наче говорили очима. Тепер атакувати збирався Лань Сяндзян, другий учень навіть не поспішав захищатися. Як тільки енергія почала наближатися, перед ним з’явилося поле з символами у ньому.
Лань Ціжень, подякувавши їм, оголосив початок тренування. Два умільці стали допомагати іншим, виправляючи їхню стійку чи критикуючи силу закляття.
— Хайтао-сьоне! Хайтао-сьоне! — почувся веселий голос, кароокий повернувся до нього, побачивши кумедника, який йому махав рукою.
Юнак повільно підійшов до нього, кашлянувши, щоб перевірити голос, не хотілося лякати дітей.
— Хайтао-сьоне, як тобі? Скажи, я талановитий, — перебендя радісно усміхався, дивлячись на серйозного Ланя.
— Руку не згинай у ліктях, не зможеш гарно прийняти удар, — Хайтао встав прямо перед ним, уважно оглядаючи й стійку, й поле. Вей Вусянь же уважно глядів на неймовірної краси обличчя; правду кажуть, неможливо знайти когось некрасивого у цьому ордені. Знову почувся коментар:
— Додай сили. Виглядає занадто слабко. Ти не витримаєш навіть мого найлегшого закляття.
— Так, я бачив, Хайтао-сьоне, ти неймовірно сильний. Гайда колись позмагаємось. Поміряємось силою, як то кажуть, — він далі усміхався, стоячи в одній позі.
— А нащо чекати? Якщо ти так впевнений у своїх талантах, наставнику, можна розпочати повноцінний бій, щоб учні зрозуміли, як краще використовувати закляття? Як то кажуть, закінчити урок на цікавій ноті.
Лань Ціжень кинув погляд на двох юнаків, недовго подумавши, дав свою ствердну відповідь. Інші учні одразу розійшлися, даючи двом місце. Юнаки встали навпроти, розглядаючи один одного, прагнучи знайти якесь явне слабке місце.
— Хайтао-сьоне, починай.
Без зайвих слів, юнак атакував учня Ордену Дзян, але він вправно ухилився. Лань знову спробував піймати сміхованця. Він спочатку вправно уникав атак, але суперник різко змінив техніку, атакувавши з іншого боку, що застало його зненацька. Вей Їн зібрався з думками, кинувшись на суперника. Так, у них не було мечів, але прикріпляти талісмани на тіло один одного ніхто не забороняв. Прийшла черга Ланя ухилятися, утікаючи від дотиків. Юнак зі стрічкою на лобі нахилився, доторкнувшись до ноги Вея. Той відчув швидке оніміння. Лань з’явився за спиною, його руки винирнули по обидві сторони від його голови й так само зникли. Він на мить закляк, вглядаючись туди, де нікого не було. Закляття оніміння пройшло, тому він почав хапати повітря і намагатися піймати супротивника.
Він уперше бачив таке закляття. Лань Хайтао міг розділятися, створюючи собі. У голову закрадалися різні думки: це, напевне, якийсь старший адепт, бо молодшим таке точно не під силу; що це за закляття таке; можливо, це темне закляття; скільки потрібно тренуватися, щоб можна було розділити своє тіло; де ж справжній Лань Хайтао й хто він такий.
Поки вони грали у піжмурки, Лань Хайтао обходив місце, яке їм виділили для бою, роблячи велике коло. Він уважно слідкував за Веєм, у його свідомості залишилося ще не так багато його ілюзій. Учні навколо дивилися на Вей Їна й ніяк не могли зрозуміти цього бігу по маленькому колу. Дзян Чен прослідкував за Ланем, який не зводив очей із сміхованця.
Вей Вусянь підняв погляд, побачивши трохи далі суперника, який глядів на нього темними очима, схожими на ніч, й повільно рухався. Юнак використав одне з заклять, яке було відбите сьогоднішнім, він далі рухався по колу. Вей Їн знову атакував, що змусило супротивника, підстрибнувши, зменшити між ними відстань.
Вони зійшлися у рукопашному бою. Ніхто з супротивників навіть не думав застосовувати енергію Золотого ядра, ухиляючись та завдаючи ударів, наче перевіряючи один одного у фізичній підготовці. Лань Ціжень уважно спостерігав за боєм: Вей Вусяня він зненавидів уже на другий його день у Хмарних Глибинах, а у своїх підопічних він точно не думав навіть сумніватися.
Дивним здалося те, що суперник Вея у бою ставив ставку не на силу, а на гнучкість. Серед юнаків це доволі дивна й маловикористовувана техніка. Хвайсан, ще трохи поспостерігавши, наче все зрозумів і швидко прикрився віялом. Лань дочекався зручного моменту й скинув суперника на землю, мовивши:
― Уже все?
Вей Вусянь лише усміхнувся, потягнувши юнака за ногу. Тільки Лань збирався піднятися, як Вей перекотився та суперника, обмежуючи його рух. Зараз їхній бій став лежачим, обоє катулялися по землі, розмахуючи руками й ногами, стараючись отримати перевагу.
Лань швидко торкнувся виска супротивна, що він відчув різкий головний біль, вигравши трохи часу, щоб піднятися. Він відійшов на кілька кроків, спостерігаючи за Веєм, який також піднявся. Біль уже зник, наче рукою зняло. Кожен за будь-яку ціну хотів виграти цей бій, тому вони знову накинулися один на одного в рукопашному бою.
Вей Вусянь завдав Ланю швидкого удару нижче області серця, що учень похитнувся, відступивши, намацуючи щось у тому ж місці. Талісман не розсипався, скоріш за все, пішла тріщина, через що зовнішність змінювалася між жіночою і чоловічою, що глядачі ахнули. Лань мовила, голос також час від часу змінювався:
— Ти мені набрид! Раджу вже підготувати захисне закляття.
— Я впевнений у своїх силах, — Вей Вусянь уважно спостерігав за швидкою зміною зовнішності, повний рішучості — слабке місце противника він уже відшукав.
— Ха, це тобі за талісман, — першу атаку юнак витримав, уже хотівши щось сказати, але знову мовила супротивниця: — А це за те, що викрутив мені ногу й смикнув за волосся, — друга атака виявилася сильнішою, що закляття не витримало, зникнувши, а енергія відкинула Вея на невелику відстань. Поки енергія золотого ядра розсіювалася, юнак уже про себе встиг відмітити, що аура цієї людини доволі приємна.
Супротивник витяг талісман, глянувши на нього та розосередившись, прийнявши вид миловидної дівчини. Вона вклонилася глядачам, забравши у брата меч, який також прийняв свою істинну форму. Він точно не міг похвалитися простотою пересічного адепта, що видавало б її високий статус одразу.
Вей Вусянь піднявся, підійшовши ближче, але все-таки зберігаючи дистанцію, бо супротивниця зупинилася біля наставника:
— Панно, дякую за бій, — він вклонився. — Для мене це точно неоціненний досвід, але я ще попрошу реваншу. Знайте, на наступний раз перемога буде за мною.
— Чи пан, чи пропав — двічі не вмирати, так? — дівчина злегка посміхнулася, піднявши брову.
— Радше, впіймав чи не впіймав, а погнатись можна.
Дівчина вклонилася недавньому супротивнику. Наставник повідомив про закінчення уроку — усі можуть бути вільними. Юнаки почали повільно розходитися, поки наставник ще мовив кілька слів брату з сестрою, після чого й вони разом, перемовляючись про щось, попрямували у свою сторону.
— Що це за прекрасна панна? Так ще й на чоловій частині ордену, — усе ще слідкуючи за дівою, запитав Вей Вусянь, на що здивовано відповів Дзян Чен:
— Лань Юмін, як ти міг її не впізнати?
— Лань Юмін? Панна Сюе? — сміхотун кинув погляд на спадкоємця Ордену Дзян, який йому кивнув:
— Так.
Юнак швидко знайшов виправдання, глянувши в ту сторону, де нещодавно ще виднілися брат з сестрою:
— Вона зачіску змінила, тому й не впізнав. Так їй личить більше. Гривка — це не її. Хотів зустрітися, ось вона тут як тут.
Якийсь юнак, уважно все обдумавши, повільно й сором’язливо мовив:
— Якщо вона — це Лань Хайтао, то вона чула все, що ми про неї говорили.
— Думаєш, вона це вперше чує? – зауважив хтось.
Ще один учень вирішив змінити тему:
— Ви бачили, яка вона маленька?
Якийсь хлопчина зі сміхом у голосі додав:
— А ми поряд на гігантів схожі.