Посланець вийшов на облаштовану сцену до зібравшогося на площі народу. Він ніс з собою тромбон та згорток, що був прикрашений емблемою короля. Гучно продувши в тромбон декілька разів, він розвернув згорток та почав читати так голосно, щоб чули навіть ті, хто стояв в задніх рядах:
— Громадяни королівства Мондо, звертаюся до вас я, ваш шановний король - Декабріан, зі звісткою про те, що я прийняв рішення покинути трон. Ми пройшли тяжкий шлях разом, повен війн та перемог, а також нечисленних злетів та відбудов. Та я був знесилений й маю завершити свій шлях під короною. На мій трон посяде мій єдиний син - Його Високість Барбатос. Я переконаний, що він стане достойною заміною й прошу смиренно прийняти вас цю долю. Дякую Вам, мій величний народе.
На площі одразу здійнявся галас. Всі знали, що принц Барбатос, а найчастіше його зневажливо кликали по імені - Венті, є гулякою, якого не цікавить нічого окрім кухлю доброго вина та ліри під боком. Тому всі вважали, що гідною заміною він не був й сподівалися на благорозумність короля. Сподівалися, що він обере спадкоємця серед лордів, що так мужньо билися за них. Чи будь кого, окрім цього дурного принца. Та всі почули, чого бажає король.
Сяо стояв в останніх рядах, та як тільки скінчилася промова попрямував назад, до Джонлі, щоб доповісти про подію. Він не мав ніякої сформованої думки про це, тронові перепетії його не займали, головне, щоб Джонлі та його піддані лишалися в порядку. Сяо був його лицарем, що завжди мав ховатися в тіні. І от зараз Володар відправив його дізнатися про ту таку важливу новину, що мав оголосити король Мондо.
Сяо минав невеличкі безлюдні вулички одну за одною, не зважаючи на них та те, що творилося навколо. Врешті вийшовши з міста, він вивів з заїжджого двору коня й попрямував до маєтку Джонлі. Він знаходився недалеко, на пагорбі за озером. Поміж ними також знаходилося велетенське дерево. Проїжджаючи повз нього перед спостерігачем відкривався чудовий вид на великий луг - килим зеленої-зеленої трави, озерце, що огортати царину з однієї сторони, та на саме це дерево, що велично возвишувалося, здавалося, над усім світом.
Під‘їжджаючи сюди, Сяо трохи уйняв темп, щоб насолодитися красою. Та не лише нею єдиною, з галявини долинали чудові звуки музики, розливаючись та заворожуючи кожного, хто її почує, а також несподівано навіюючи смуток. Той, хто її грав, схоже мав якийсь камінь на душі, та це також імпонувало Сяо. Він просто тихенько й повільно проскакав повз, насолоджуючись цією медодією душі, що як здалося, трохи пов‘язувало його з тим загадковим виконавцем.
Дорога до маєтку пройшла спокійно. Сяо, зістрибнувши з коня, завмер і декілька хвилин розглядав свого скакуна, легенько погладжуючи. Він не раз рятував його своєю швидкістю та маневреністю, він був вірним товаришем, а також вічно німим співпесідником, що завжди був поруч. Завівши коня в стайні, він пройшов до входу й запросив на зустріч з Джонлі. Той прийняв майже одразу.
Розмова пройшла швидко, але Сяо вийшов від Володаря збентеженим. «Ти маєш наблизитися до короля. Точніше до майбутнього короля. Я влаштую тебе туди, бо йому точно знадобиться охорона, а нам не завадить своїх очей в палаці», - так він сказав. Та не міг Сяо покинути все, аби стати нянькою гульливому принцу. Та він мусить, бо цього бажає Джонлі.
Наступного дня, він, як і обіцялося, відправився назад у місто на прийом до Лорда, що вже отримав листа від його Володара з запитом на вступ до охорони. Звісно Джонлі довіряли, тому з цим проблем не мало бути. Проблеми були в душі Сяо, він не бажав так надовго розлучатися з домом. Хоча він насправді й не міг назвати маєток своїм домом, він був звичайним лицарем при дворі Джонлі відтоді як той його врятував. І маєток був лише місцем, де він жив, але його справжнім домом були друзі. Друзі, які загинули, вони були його родиною. Тепер він жив спогадами про них, більшість з яких відбувалися в маєтку, саме тому він був до нього прив‘язаний, та тепер мав так надовго його покинути.
Спина коня поволі рухалася, коли він поважно вступав до міста. Прийом пройшов гладенько, Сяо довелося виконати декілька випробувань, щоб його затвердили. Після цього він був супроводжений до покоїв принца й більше не мав права полишати його довше ніж на 10 хвилин.
Після цього потяглася довга череда однотипних днів спостережень за царським життям. Принц виявився не таким вже й халамидним, навпаки сумлінно виконував всі накази батька, хоч і без бажання (що дуже впадало до пильного ока Сяо). Насправді принц був зовсім не таким, яким він його собі уявляв. Так, любив випити, але не бушував, просто влаштував «сценки», тепер вже тільки для своєї охорони, а не для таверн. Сяо бачив, що це був лише його спосіб боротися з біллю, та не засуджував його. Проте одного він не розумів, чому принц такий? Що йому болить? До цього Сяо бачив лише картину, що будувала роками королівська сім‘я: затишок, спокій, вигляд наче все є добре. І він не міг зрозуміти, які самі проблеми могли впасти на плечі принца, якщо всі поданні та народ навпаки робили все те, щоб ці проблеми зняти з плечей короля та його родини. В той час як принц відсиджувався в тилу та відвідував таверни. Але Сяо не міг знати всієї правди, всього того, що було сховано в тіні.
— Супроводиш мене до дерева за околицями міста? Звісно, якщо бать… Його Величність взагалі дозволить туди піти, - одного разу спитав принц.
Питання було дурним, звісно Сяо не міг йому відмовити. Тому наступного дня, після аудиєнції короля, вони відправилася до дерева вдвох. Принц виглядав ще сумнішим, ніж зазвичай.
Їхали вони на конях, принц ніс з собою ще й якийсь згорток, який не довірив охороннику. Сяо скакав трохи позаду нього, та час від часу зиркав на нього та підозріло придивлявся до торбинки. Він не міг зрозуміти, що таке важливе міг нести принц, та навіщо він взагалі схотів туди поїхати.
Але Сяо не жалівся, він скучив за такими от прогулянками, без купи людей навколо, ще й за містом і до миловидного тихого місця. Пройшло трохи більше двох місяців з тих пір як він потрапив до палацу. Принц з кожним днем видавався зовсім інакшим в очах лицаря, давно розвіявши перші враження. Інколи Сяо ловив себе то на думках про нього то на занадто довгих поглядах. В них навіть декілька, насправді набагато більше ніж декілька, траплялися розмови віч на віч, що дозволяло дізнатись щось про іншого, хоч і не відкривало всієї правди. Та найстрашнішими думками для Сяо, що інколи пролітали в його голові, було те, що він звикав до цього всього, а особливо до принца. Відчував себе так, як колись давно зі своєю родиною.
Вони зупинилися трохи поодаль від дерева, і Сяо зостався прив’язати конів, коли принц одразу направився до дерева. Закінчивши, Сяо послідував за ним, поволі наближаючись до великих коренів. Стовбур був настільки широким, що певно якби й три чоловіка обхопили його, тримаючись за руки, то крайні з них не дотяглися б один до одного. Не дивно, що корені були величезними і виступали деінде з підземлі, утворюючи невеликі перешкоди до окорінку. Коли Сяо трохи обігнув стовбур, зміг врешті помітити принца. Той сидів на одному з коренів, на колінах лежав уже пустий згорток, а в руках він тримав ліру, від якої й лишися ці чарівні звуки. На його очах стояли сльози й зовсім безсоромно раз-по-раз стікали блідими щоками. З такої відстані можна було почути не лише музику, але й тихі слова, які наспівував принц. Сяо хотілося присісти поруч та прислуховуватися до кожного, та він боявся сполохати чи засоромити хлопця. Тож зупинився й лишився стояти там, насолоджуючись співом.
Коли принц завершив, Сяо тихенько підійшов ближче, та присів перед ним. Той одразу отямився та почав поспіхом витирати сльози, малюючи на вустах посмішку. На що Сяо зупинив його, обережно вхопивши за зап‘ясток, й подивився в очі, ніби задаючи німе питання.
— Знаєш чому ти тут? - раптом спитав принц, опустивши ліру на коліна.
Сяо припідняв брови, прошепотівши щось на кшталт: «Ви попрохали». Принц лише сумно посміхнувся:
— Ні, я мав на увазі не саме тут. Чому ти тут зі мною, чому поруч зі мною завжди купа цієї бісової охорони, - його голос все більш зривався, хоч він його й не підвищував, - Не для захисту, ні, не кажи цього. До мене приставили охорону, не щоб захистити. Мій бісів батько зробив це для нагляду. Боїться, що я втечу. А знаєш чому? Бо я втомився від цього, я ситий цією виставою ще від самого дитинства, я ніколи не хотів жити в клітці. Я не хочу ставати королем.
Сердце Сяо розбилося на тисячі уламків вже другий раз. Здалося, що поруч з ними впала кожна сльоза принца.