...

Денні якось дуже непомітно прокрався у життя Ділана, і Ділан зовсім нічого не має проти. Щоранку він йде до бібліотеки або до офіса, а Деніел залишається у квартирі, яку вони ділять на двох — як друзі, Ділану доводяться нагадувати про це собі що дві години — читає книги та поглинає нову інформацію так швидко, що це мало б шокувати. Однак Ділан вже давно звик до неймовірного інтелекту Деніела.

Він повертається у другий половині дня, і допоки він закінчує свою роботу, Деніел розповідає йому все те нове, про що встиг довідатись за день. Декілька годин вони присвячують тому, що разом займаються справами, планують шоу або копирсаються у кресленнях компанії чергового виродка, в яку вони збираються проникнути. 

Ділан і Денні вечеряють — удвох або з іншими Вершниками. Вони сперечаються на тему «який фільм ми сьогодні дивитимемось», але в результаті, на чому б вони не зійшлися, все завжди закінчується тим, що Деніел засинає, притулившись до плеча Ділана.

Все це болісно скидається на щасливе сімейне життя. Ділану хотілося б, аби так тривало вічно, проте він знає, що цього не буде. А тому мовчить і вдовольняється тим, що йому дають — маленькими посмішками, палкими промовами та тими моментами, коли вони разом сидять на крихітному диванчику Ділана, дотикаючись стегнами, і Деніел засинає на його плечі.

Коли це стається — надворі звичайнісінький, нічим не примітний день.

Ділан прокидається від приглушених звуків — Денні готує сніданок. Денні завжди намагається поводитись якомога тихіше, але в підсумку він все одно будить Ділана. А той навіть не проти. Він любить спостерігати за тим, як Деніел метушиться на його кухні, ніби він завжди тут жив.

Денні зустрічає його лагідною усмішкою та чашкою кави. Ділан забирає у нього горнятко — кава, як і завжди, на смак що манна небесна.

Вони, як зазвичай, снідають разом, ведуть розмову ні про що та просто насолоджуються товариством один одного.

— Мені пора йти, — врешті-решт не без жалю промовляє Ділан та підіймається.

Його годинник показує восьму сорок п’ять, а він повинен з’явитись в офісі перед дев’ятою п’ятнадцять. Поїздка на автобусі займає півгодини.

Денні підіймається разом із ним та зосереджується на збиранні посуду зі столу.

— Гаразд, — неуважно відповідає він. — Бувай.

Губи Ділана розповзаються у теплій усмішці, а потім він йде до виходу з їх квартири.

— Ділане! — раптово гукає його Деніел.

Ділан повертається.

— Що? — запитує він.

Він тримає долоню на дверній ручці, однією ногою вже ступивши за поріг.

Денні стоїть через пару кроків від нього.

— Ти дещо забув, — каже він.

На його обличчі ця срана самовдоволена посмішка — та сама, через яку Ділану кожного разу, як він її бачить, доводиться фізично стримуватись, аби не накинутися з поцілунками.

Ділан подумки перераховує свої речі.

— Не думаю, що я міг щось забути, — вирішує він.

Денні посміхається ще ширше.

— Впевнений? — безневинно запитує він. Його очі блищать.

Якби два тижні потому хтось запитав Ділана, що саме змусило його податись вперед і притиснутись до губ Денні в поцілунку, він би розсміявся та відповів: «Гадки не маю».

І це була б чистісінька правда.

Ділан гадки не має, що змусило його хитнутись вперед та зімкнути свої губи на губах Деніела у легкому цілунку, завмерти на декілька секунд, щоби не залишити жодного сумніву стосовно своїх намірів, а потім відсторонитись, аби вивчити реакцію Деніела.

Денні почервонів до кінчиків вух, і це справді просто чарівно. Він відкриває рот, потім знову закриває.

Ділан стоїть та чекає, поки Денні поверне собі самовладання.

— Я… Ем…

Ділан придушує смішок.

— Ем… Я мав на увазі… — Денні простягає його ключі. Ключі від їх квартири. — Хм… Я мав на увазі їх. Але… дякую?

Ділан більше не може стримувати сміх.

— Я… Дякую? — Він знає, що його ідіотська закоханість — невзаємна, але він ніяк не очікував, що від цього йому буде настільки боляче.

Денні червоніє ще більше. На його обличчі з’являється захисний вираз.

— Я не чекав такого! — палко заперечує він.

Ділан опускає голову.

— Я… — Денні проходиться рукою по голові. Його волосся відростає — виглядає просто чудово. Ділан нічого не говорить.

Денні гарячково зітхає, а тоді хапає Ділана за краватку, притягує його ближче та цілує.

Ділан видає тихе «ммм», проте цілує у відповідь. Звісно ж, він цілує у відповідь.

Коли Денні врешті-решт відсторонюється, то впивається поглядом у Ділана

— Ось, — заявляє він.

Ділан сяє. Він нічого не може з собою вдіяти.

Ймовірно, його закоханість була не такою вже й невзаємною, як він припускав.