Наступного разу Денні не приходить. А тоді один наступний раз перетворюється у два, два у три, а ті плавно перетікаю у неповні два тижні.
Спершу Ділану просто трохи не по собі. На Деніела це не схоже. Хоча, відверто кажучи, на Деніела тепер узагалі мало що схоже. Раніше він міг робити усе, що хотів, ще й інших змушуючи робити як він скаже. Раніше всі точно знали, чого хоче Джей Деніел Атлас. Контролю. Чого він хоче тепер — одному богу відомо. Чи, може, дияволу? Здається, з картою Таро Ділан незле так промахнувся.
Потім Ділан починає нервувати.
Два чи три дні — то ще таке. То ще Ділан може пережити без панічних приступів. Не кінець же світу. Мало що могло трапитись. Може, Деніел застудився. А може, він просто не має настрою кудись ходити.
Коли врешті Ділан не витримує і звонить, аби дізнатися, чи не трапилося чого, то намагається, і певно що намарно, не видати голосом тривоги. Деніел запевняє, що все гаразд, просто йому потрібно трохи часу. Вартувало б запитати, для чого саме, проте Ділан не питає. Взаємну довіру ніхто не скасовував. Та й намагатися контролювати Деніела Атласа — все одно що казати річці, в котрий бік їй текти, все одно робитиме все по-своєму.
Після того, як Деніел кладе слухавку, Ділан сидить у своєму кабінеті та розмірковує. І доходить до висновку, що йому пора навчитись виходити із зони комфорту. Пора перестати прив’язуватись до речей та людей.
Так він прив’язався до свого тридцятирічного плану помсти. Не звик, бо він до усього цього не звикає, не починає сприймати як належне, не перестає помічати. Звикнути до чогось Ділану усе ще достобіса важко — усе в його житті завершується, не встигши навіть початись до ладу. Та й звикнути до думки, що тобі вже трохи за сорок, а все, чим ти живеш — це план помсти, і що більше у тебе немає нічого, і що без своєї помсти ти ніщо… Звикнути до такого навіть не складно, а практично неможливо.
Тому він прив’язався до своєї помсти, плекав та леліяв її як щось незамінне, без чого його життя втратить будь-який сенс. Прив’язався настільки, що коли та нарешті дійшла до свого логічного кінця, Ділан відчув не полегшення, не спокій, не почуття торжества справедливості, а лиш розчарування та збентеженість. Відчув це так гостро, що потім майже на рік закинув і Верників, і геть усе на світі, бо не мав ані фізичної, ані моральної сили взятись за щось інше, бодай якось продовжити справу Ока.
Так само він встиг прив’язатись до того, що Деніел постійно вештається десь поблизу. До того, що той ходить в обсерваторію за розкладом, ніби на роботу — справно декілька разів на тиждень. Іноді він, перш ніж зникнути десь у коридорах, кімнатах чи підвалах, спершу вітається, іноді — ні. Та навіть коли ні, Ділан точно знає, шо то Деніел, а не хтось інший, бо Деніелову ходу — лише на перший погляд чітку й виважену, розмірену, наче цокання годинника, проте якщо прислухатись, то можна добре вловити усю його різкість, рвучкість, нетерплячість — він встиг вивчити краще, ніж навіть свою.
Одже, Ділан не має звичок. Він має прив’язаності. І в цих прив’язаностях він цінує стабільність. Ніщо не має вибиватися з усталеного плину речей. Все має йти за його планом. Він завжди має знати, хто з його людей де знаходиться і чи всі в безпеці. Це — його зона комфорту.
І саме тому, й лише тому, у дні, коли Деніела немає, працюється Діланові набагато гірше. Бо Ділан не вміє виходити із зони комфорту. І тому хвилюється за Деніела більше, ніж вартувало б. Частково тому, що не знає, що з ним, де він. Частково — бо гадки не має, чи не планує той щось знову. І справа тут не так в бажанні Деніела діяти самостійно, чи бодай просто нарешті діяти, як в самому Діланові. Бо, ймовірною, навіть після всього пережитого й усвідомленого він усе ще не може дати Деніелу… не може дати усім Вершникам того, що їм справді потрібно. Не може стати лідером, на якого вони заслуговують, бо прийде час, і Ділан обов’язково знову облажається. Вже облажався.
Чесно кажучи, усе, на що він тепер здатен — сидіти у своєму кабінеті й чекати, коли відчиняться вхідні двері і крізь них подує протяг, приносячи з собою запах вулиці та снігу. Коли Деніел стане на його порозі, привітається, на ходу розстібаючи ґудзики на пальто та розмотуючи шарф, та одразу ж потому зникне у тіні коридора, залишаючи по собі ледве чутний аромат парфумів. Коли він зможе вдихнути цей аромат на повні груди, намагаючись розкласти його на складові та гадаючи про те, що аби це зробити, треба стояти ближче. Треба стояти впритул і вдихати його просто з Деніелової шиї.
…
Денні не приходить. І щоб якось зайняти себе, щоб якось перестати думати, чи все справді гаразд, Ділан грає у шахи.
Колись він грав із Лайонелом. Спершу той вчив його основ, як кожна фігура зветься і як ходить. Потім перейшов до складнішого, вчив продумувати ходи та комбінації — одразу декілька наперед. Вчив його робити обманні маневри, вести супротивника туди, куди тобі треба, і щоб супротивник при цьому гадав, що це він веде тебе. Ділан тоді був дитиною, йому було цікаво хіба що трохи. Набагато більше йому подобалось проводити час зі своїм геніальним батьком. Ото й усе. Шахи насправді йому не надто подобались.
Зате подобаються тепер.
Найцікавіше грати з містером Скотт-Френком. Хоча ні, насправді, не з ним. Але однаково пограти виходить здебільшого з Меррітом.
Меррітт завжди готовий допомогти. Хоча, схоже, Ділан для нього радше хтось типу піддослідного кролика — невелика ціна, яку Ділан абсолютно готовий сплатити, особливо після того, як бісову купу часу мав Вершників за своїх пішаків. Меррітт любить по мікровиразах обличчя Ділана передбачати його наступний хід. Хоча вигода, яку він при цьому отримує, дуже сумнівна — зрештою, навіщо в шахах приховувати свій наступний хід? Приховувати слід не його, а ті, що будуть за ним. Для супротивника має залишатись незрозумілою твоя стратегія — цей урок Ділан засвоїв незадовго перед батьковою смертю.
«Для довгої гри треба вміти вдавати, що у шахах ти — повний нуль. Тоді твій опонент розслабиться, втратить пильність. Буде думати, що перемога вже у нього в кишені. Тоді як насправді фігури на полі потихеньку вибудуються у тому порядку, в якому тобі потрібно», — сказав якось Лайонел, і Ділан запам’ятав це на все життя, відклав у голові у папку під грифом «непорушна істина».
Він знає, що усі ці ігри до добра не доведуть. Що може, йому пора перестати у них грати. Облишити їх, дати собі спокій. Але він знає, що не зможе. Що врешті-решт повернеться до гри, як повернувся до справ Ока через рік простою. І що одного дня йому більше не вдасться втримувати себе від того, аби просто не грати у гру під назвою Деніел Атлас — він неодмінно захоче виграти цю партію.
…
Все почалося в Макао. Ні. Насправді все почалося задовго до Макао, але якесь усвідомлення того, що з ним відбувається, почало стукати Ділану в мізки лише коли Деніел витягнув його з брудної води на берег.
Спершу Ділан навіть не розумів, що коїться. Через собачий холод було важно навіть пальці згинати. Ні вдихнути на повні груди, ні навіть просто розплющити очі він не міг. А мить потому усе, що він міг відчувати, усе, до чого звузився його світ — печіння у горлі та кашель, що роздирав легені, мало не вивертав їх назовні. Він відкашлював воду, захлинався й знову відкашлював. Здавалось, от-от задихнеться, але Деніелова рука на плечі — він, навіть не дивлячись, знав, відчував якимось чином, що ця холодна дрижача рука належить Деніелові — привела його до тями за якусь тремтливу секунду.
Господи, його ж убити хотіли! Вбити так само, як помер Лайонел. Щоправда, на відміну від батька, Ділан таки зміг видертися звідти.
Якось оклигавши та ледве розліпивши повіки, Ділан одразу ж вперся поглядом у Вершників — схвильованих та наляканих. На мить він знову почав тонути і тій гострій безвиході, котру відчув там, унизу, коли зрозумів — на те, аби відштовхнутись від дна, розвести руки та майнути вгору, до рятівного кисню, сил уже не залишилось. Коли свідомість почала гаснути, останнє, про що він думав — скільки символізму та іронії буде в його смерті. Син великого Лайонела Шрайка помстився за батька, а тоді втонув майже так само, як і він. Можливо, його тіло підхопила б якась течія, і його, як і Лайонела, ніхто б ніколи не знайшов.
Батька шукати було нікому. Але Ділан вибрався з сейфу. Він відкрив дверцята, а тоді хтось його врятував.
— Ти сам себе витягнув, — увірвався в його свідомість голос Лули. — Ми нічого не робили. Точно не я. Я стояла на березі, коли Атлас стрибнув за тобою.
І тоді пазл нарешті склався.
Атлас стрибнув за ним.
Атласові руки підхопили його і потягли геть із водяної пастки.
А тепер Атлас дивився на нього так, що, певно, його погляд неможливо було б не відчути навіть у повній темряві із заплющеними очима. Неможливо було не подивитись у відповідь.
І те, що Ділан побачив… мабуть, він виявився до цього не готовим. Деніел замерз до дрижаків, одяг прилипав до тіла та абсолютно не зігрівав, вії злиплись, з кінчика носа капала вода. Але він усміхався — трохи непевно, але яскраво, неначе він зірвав джекпот. І очі його сяяли такою радістю та полегшенням, що вистачило б на освітлення половини Нью-Йорку. А ще чимось, що важко було точно описати й чого Ділан ніколи раніше у його погляді не помічав. Якщо подумати, то можна було б назвати це турботою, хвилюванням, вдячністю, бажанням переконатись, що усе добре. Якщо подумати трохи краще, то це радше було схоже на… Ділан навіть подумки не хотів цього казати.
Тоді він злякався, наче хлопчисько — відчув, як страх всадив добре наточеного ножа йому під ребра. Відвернувся. Вхопився рукою за грудину, згинаючись, вдаючи, що легені болять від води, поки сам намагався віддихатись та заспокоїтись.
«Коли б не Атлас, — запевняв він себе, — коли б не його клята самовпевненість та бажання завжди й у всьому бути кращим за інших, нічого цього б не сталося».
Через Атласа він мало не помер. Через Атласа він залишився живим. Забагато Діланового життя крутиться навколо Атласа.
Та винуватити його Ділан не збирався — сам винен. Коли б не було року простою, за якого Ділан занадто розслабився й власними руками підштовхнув Денні до самостійних пошуків Ока, коли б він поговорив з ним, не відгороджуючись пустими фразами «навчися чекати», «не все одразу», «май терпіння», коли б він сам був терплячішим, уважнішим до деталей та до того, що потребують люди, котрі його оточують, а не лише він сам — тоді усе було б інакше. Тоді б йому не довелось витягати Денні з бійки, а Деніелові його — з води.
Вони квити.
Вони надто схожі.
Та у цю саму мить все здавалось надто далеким. Бо в голові відлунням дзвеніла одна й та сама думка: «Денні за ним стрибнув».
А потім, у той самий вечір, Атлас зронив одну фразу, дуже важливу для Ділана. Ділан спершу навіть подумав, що йому почулось.
— Найвеличніша сила мага завжди прихована в його порожньому кулаці. І головне…
— І головне, — не зміг втриматись Ділан, — у чому він хоче переконати світ — це те, що насправді у нього там таємниця.
Схвильований радісний погляд на нього, такий самий, як на пристані — і цього разу лячно Ділану вже чомусь не було. Він дивився у відповідь, просто й відкрито, навіть не намагаючись до пуття зрозуміти, що саме між ними відбувається. І раптом — просто тому, що Атлас, впертий, самозакоханий та зарозумілий, може за когось хвилюватись, кимось надихатись, когось цитувати — йому стало цікаво, скільки ж іще таємниць ховається в кулаці Деніела.
І коли наступного ранку Ділан помітив на своєму плечі родимку, потім ще одну — на боці, то навіть не здивувався. Від одягнувся — спокійно, без поспіху. Думки про споріднені душі не надто вперто лізли в голову, притишити їх було досить легко.
Джей Деніел Атлас просто захопився. Очевидно ж, в голову йому вдарив адреналін та радість, що він зміг порятувати Ділана. А ще вдячність за те, що Ділан порятував його, почуття провини, бо через його нерозсудливість постраждати могли геть усі, і ще бог зна що. Атлас завжди легко захоплюється, так само легко холоне. Цього разу все так само, Ділан упевнений. Люди рідко коли змінюються.
Тим часом як Ділан Шрайк закохався, майже як то буває з першого погляду — раптово й по-ідіотськи. У Деніела попереду все життя, і Ділан не збирався нікому нічого розповідати й нічого руйнувати. Принаймні, поки не буде певен, що інакше ніяк. А поки що це тільки його проблема.
Лише подумав, що тепер таємниць у них двох, ймовірно, десь порівну.
…
Кінець кінцем Ділан робить висновок, що у Деніела нарешті хтось з’явився. У нього завжди хтось з’являється, коли він починає нудьгувати. Ділан розуміє, що так правильно, що так і має бути — Деніел повинен мати якесь життя по-за Оком та Вершниками, по-за походеньками в обсерваторію та постійними, з дня на день, тренуваннями. Сидіти цілими днями за роботою — це про Ділана, а не про Деніела.
Він це розуміє. Справді.
І все ж висновок цей неприємно жалить, породжує ірраціональне почуття покинутості — дні тягнуться нестерпно довго, а позбутися його Ділан ніяк не може. Сміється сам із себе, бо він, врешті, дорослий чоловік, а не дитина, в котрої відібрали цукерку.
— Це, звісно, не моя справа, та, гадаю, Вам варто відпочити, — зауважує якось містер Аллен-Скотт. — Папери нікуди не втечуть, обіцяю. Не можна так багато працювати.
— Напевно, ви праві.
Лягати спати ще рано, та сперечатись не хочеться. До того ж, йому й справді не завадило б відпочити — рівно через два тижні у Вершників перша спільна репетиція, а Ділан і без дзеркала знає, як виглядає — запалені очі, бліді щоки, кількаденна щетина. Таким виглядом можна налякати кого завгодно.
Містер Аллен розтягує куточки губ і короткій ввічливій посмішці, бажає гарної ночі та виходить з кімнати. Коли гепають вхідні двері й чується звук заведеного мотору, Ділан підводиться зі свого місця, залишивши книгу лежати розгорнутою на столі.
Насправді, Ділан не те щоб особливо важко працює. Папери, котрі він вже декілька днів ніяк не збереться переглянути, муляють очі, безформною купкою скинуті в кутку столу. Але робота за всі ці дні нікуди не поділась. День за днем справи накопичуються, список « обов’язково зробити!!! » стає дедалі довшим, а Ділан вигорає дедалі сильніше. Він робить спроби зробити бодай щось, та все закінчується тим, що він безцільно перебирає якісь креслення та списки, не розуміючи іноді, що саме тримає в руках, а тим часом думки його змінюють одна одну з надзвуковою швидкістю. Та й загалом лише дуже, просто непристойно, мала частина думок не стосується Деніела.
Якось Ділан ловить себе на тому, що насправді все, що він знає про Деніела, стосується лише роботи і того, що сам Деніел дозволяє бачити у собі — темні джемпери по сорочці, стильну стрижку та безкінечну самовдоволеність. Потім він уже не може перестати про це думати. Годинами сидить, вдивляючись у лондонську зливу за вікном, згадуючи, як Деніел зупинив дощ. І думає про всі ті дрібнички, котрі близькі люди знають одне про одного.
Яка його улюблена книга? Яку музику він слухає? Чим займається, коли залишається наодинці? Яку каву любить?
Він уже навіть починає сумніватись, чи це дійсно закоханість. І коли одного разу удосвіта він прокидається, скручений учетверо на дивані, на якому декілька днів до того ночував Деніел, то уже твердо впевнений, що не закохався, а збожеволів. Та божевілля це достобіса гарно пахне — у Деніела класний шампунь та дуже приємні парфуми. Тому Ділан перевертається на живіт, падаючи обличчям у запахи, котрі встигла ввібрати диванна подушка. Змикає повіки, стискаючи подушку обома руками, й уявляє, як би це було — ось так прокинутись з Деніелом. Так само згребти його у свої обійми й тримати аж поки той не перестав би вдавати, що йому це не подобається, не розслабився б, плавлячись від задоволення під теплими ранковими поцілунками.
Від таких думок у Діланових грудях розливається тягуча, наче свіжий мед, млість. І коли він знову засинає, то то йому очікувано сниться Деніел і легкі поцілунки, котрі він залишає на його блідій, вкритій родимками, спині.