В теорії Ділан мав би вже давно звикнути, що Деніел приходить в обсерваторію набагато частіше за інших Вершників. На ділі ж Ділану узагалі складно до чогось звикнути. Усе його життя — спалахи кольорових плям у калейдоскопі, що обертається зі страхітливою швидкістю. Усе його життя — карусель у Централ-парку в ніч, коли Вершники дізналися, хто він, хіба що без веселенької музички на фоні. Усе його життя — суцільна брехня та обман. Нічого справжнього. Чуже ім’я. Чужий будинок. Чужа робота. Чужі люди. І тільки Джей Деніел Атлас — справжній. Навіть занадто. У Ділана від цього мороз по-за потилицю.
До Джея Деніела Атласа не звикнеш.
За словами Деніела — якщо їм, звісно ж, вірити, що Ділан робить вельми охоче, адже причин не вірити у нього просто немає — його квартира надто мала для репетицій більшості фокусів. Особливо тих, що з розмахом. Який розмах він там собі запланував — одному богу відомо, бо зазвичай Деніел полюбляє стояти перед дзеркалом та покращувати свої навички кардістрі, репетирувати кожен флоріш по тисячі разів, доводячи рухи до автоматизму.
«Спритність рук і жодного шахрайства», — любить повторювати він час від часу. Фраза заяложена, перетерта просто у ніщо. Але вона не відміняє того простого факту, що Деніел безкінечно правий. Він не шахрай, як Джек. Він не Джек. Він не обманює довіру людей, не витягує з їх задніх кишень гаманці, не знімає з їх зап’ястків дорогі годинники. Він краде дещо суттєвіше — чужу увагу. Він приковує погляди до себе, до свого рухливого обличчя, до своїх темних у світлі вуличних ліхтарів блакитних очей, до своїх безкінечно довгих, спритних пальців. Довіра до нього щось на зразок константи, обов’язкового елементу. Хочеш дивитися — вір мені, вір, я ж Атлас, весь твій світ зараз тримається на моїх плечах. Не те щоб хтось був проти. Точно не Ділан.
Деніел розумний, звісно. Він знає, що без довіри у відповідь або хоча б певної її подоби нікуди й ніяк. А тому змушує дивитися знову й знову, підпускаючи до себе настільки близько, наскільки це узагалі можливо, показує порожні руки та рукави. У нього нічого немає, він пустий, як кишені глядачів Джека після його виступів. Проте він не Джек. На Джека Ділан так не дивиться.
Джека Ділан так не помічає — ані тоді, коли той заявляється разом зі захмелілим, повним ентузіазму навчатись мистецтву метання гральних карт Мерріттом, ані коли якось вони з Мерріттом обидвоє мало не розносять хол, ані навіть коли вони порізали якусь дивну квітку у горщику, котру Бу-Бу привезла з поїздки в Японію.
Зате добре помічає, як карта Джека врізається у Деніелову скроню, коли той, ледь відчинивши двері, не встигає вчасно ухилитись. Безглуздий порив запитати, чи все в порядку, він душить у собі, лише той встигає зародитись. А коли Деніел, ледве мазнувши пальцями по почервонілій шкірі й не сказавши Джеку жодного слова, відразу ж прямує до маленької двомісної канапи, де сидить Ділан, той згрібає в оберемок усі документи, котрі до цього читав — не дуже уважно, більше підсміюючись із Мерріттових невдач — й буквально тікає до свого кабінету. Мигцем кинутий погляд наостанок, вже у дверях — і він зауважує на обличчі Деніела якусь цілковито дитячу образу. А потім лунає тихе клацання, й інші декілька годин, поки всі не йдуть геть, Ділан проводить, безцільно вештаючись просторами інтернету на своєму смартфоні — ні на що інше його концентрації просто не вистачає.
Це був не перший, випадок, звісно, й точно вже далеко не останній.
Можливо, думає він часом, те, що тепер Деніел показується йому на очі якомога рідше, якось пов’язано з тим, що Ділан його відверто уникає. Ділан воліє про це не думати. Про це та багато чого іншого. Йому зручно вважати, що вся справа у таємному нижньому, прихованому від цікавих очей поверсі, по вінця напханому різним приладдям, про призначення половини з якого Вершники досі мають вкрай нечітке уявлення.
Йому зручно, щоби Деніел просто був собою — занадто захопленим магією, аби звертати увагу на когось окрім себе. Щоби Деніел просто не міг собі дозволити впустити таку можливість, аби стирчав безвилазно цілими днями серед купи мотлоху, забуваючи про їжу й відпочинок — про все та всіх на світі.
Чого йому точно не хочеться, то це думати, що, певно, своєю поведінкою він Деніела якось ображає. Тому що Джей Деніел Атлас не ображається.
І було б добре — просто пречудово — якби бажання Ділана були від того, що він бачить у Деніелові свого наступника, а тому хоче зробити його схожим на себе. І частка правди тут, мабуть, є, але… але все, звісно ж, не тому.
Решта Вершників теж частенько бувають в обсерваторії, влаштовуючи справжній гармидер та намагаючись втягнути у нього Ділана — той завжди вигадує відмазки мовляв зовсім вже скоро він почне з ними працювати над новою справою, зовсім скоро їм не доведеться тільки те й робити, що відпрацьовувати свої звичайні «нудні» трюки аби не втратити вправність.
Деніелу його трюки, здається, не набриднуть ніколи. Як і ніколи не набридне вивчати щось нове. Здається, усе, що він любить, це виступати перед публікою, показувати себе у всій красі, навіть якщо глядачів усього четверо, і він разом з ними тренується на тому ж таки горезвісному нижньому поверсі. У такі миті Деніел як правило одягає маску людини, для якого немає нічого неможливого.
І допоки Джек мало не підстрибує від захоплення та чекання наступної дії, Лула закочує очі, а Меррітт бурмоче щось майже добродушне на кшталт «піжон» чи «самозакоханий павич», Ділан ловить себе на тому, що просто не в змозі відвести погляду.
Ділан повинен був звикнути, що для Джея Деніела Атласа приходити без запрошення та всюди почуватись як вдома — звична річ. Ні, звісно, він приходить не те щоб зовсім вже коли йому заманеться — наприклад, він ніколи не заявляється посеред ночі чи занадто раннім ранком, та й приходить не щодня, а лише тричі на тиждень. Та й запрошення у нього є, звичайно ж, як і для інших Вершників — з певних пір це стало чимось само собою зрозумілим.
Отож так, Ділан повинен був звикнути. Проте це не так. Ймовірно, ніколи не буде. Бо коли він пізно вночі вилазить зі свого кабінету, збираючись в цей раз врешті поїхати до себе, до своєї квартири, і проспати там годин п’ятнадцять поспіль, але замість цього натикається на Деніела, що заснув на дивані в малій вітальні — він здригається, з усіх сил намагаючись дихати не так голосно.
Це щось цілком нове. Раніше Деніел ніколи не залишався тут на ніч. Засиджувався допізна — так, але не ночував. І у Ділана від цього щось стискається у грудях. Деніел, ймовірно, геть виснажений, раз заснув на цьому страшенно незручному громадищі, що займає десь зо третину невеликої кімнатки. А може, думає Ділан, так він хоче показати — того, що сталося раніше, більше не повториться. Мовляв ось він я, тепер завжди тут, постійно перед очима, за спиною більше нічого не роблю.
Ділан не хоче наразі розбиратись у чиїхось почуттях чи вчинках. Йому вистачить вже того, що Деніел втомився. У нього не виникає навіть найменшого бажання розбудити його та відправити додому. Замість цього він виходить з кімнати, але зовсім ненадовго та лише для того, щоби знову повернутися через декілька хвилин з оберемком із ковдри та подушки в руках.
Ділану справді цікаво, що б той робив, якби прокинувся посеред ночі від пронизливого холоду і болісного ниття у спині чи шиї. Ділан на його місці точно не був би у захваті. Тому він якомога акуратніше піднімає його голову, прибирає тверду диванну подушку та замінює її тієї, що приніс зі своєї спальні, а тоді вкриває його м’якою ковдрою.
Ділан робить усе дуже тихо та вкрай обережно, та Деніел все одно рухається ледь помітно, прокидаючись, і бурмоче щось хрипко. Спочатку його слова звучать зовсім недоладно та нерозбірливо, та потім він прокашлюється й пробує заговорити ще раз.
— Я зараз піду додому. Дай мені кілька хвилин, — на цей раз вдається більш зрозуміло.
У Деніела очі майже розплющені, але погляд такий, ніби він усе ще напів спить. Ковдра сповзає, коли він витягає з-під неї руку, аби потерти обличчя й прогнати рештки сну.
— І куди ти зібрався? Ніч на дворі. Спи, — Ділан каже упевнено, але якось занадто м’яко — так, як, взагалі-то, не збирався.
Якби за його словами пішли заперечення, якби Деніел одразу ж сів чи навіть зірвався на ноги, то це було б цілком — навіть більше аніж цілком — очікувано. Ділан знає, що для Деніела важить контролювати ситуацію — правду кажучи, усі це знають. У цьому вони з Діланом навіть занадто схожі. Можливо, саме тому із самого початку Ділана так до нього тягне.
Проте Деніел чомусь заспокоюється, завмирає. Його рука обм’якає, падає зверху ковдри-утікачки.
— Добре, — погоджується якось аж надто швидко, одразу ж змикаючи важкі повіки, й куточки його губ смикаються у швидкій усмішці.
Ділан спершу навіть губиться — і від того, що Деніел вперше залишився тут на ніч, і від того, що сам Ділан поняття не має, що йому з цим робити. Найбільше йому, напевно, хочеться залишитися і… він навіть не знає, певно, подивитись як Деніел спить. Та це було б щонайменше дещо моторошно — нормально дивитися, як хтось спить, коли ви опинилися в одному ліжку, а не коли ти нависаєш у цього когось над душею о пів на першу ночі.
Та якусь нещасну секунду опісля він знову опановує себе. А що він, власне, повинен робити? Він же сам казав Вершникам, що ті цілком можуть ночувати в обсерваторії чи навіть переїхати назовсім — принаймні на той відтинок часу, на котрий їм буде дозволено залишитись. Поки їм не доведеться знову ховатися у біса на задвірках. Проте, як це зазвичай ведеться, розлучатися зі «своїм» ніхто не захотів, нехай навіть квартири орендовані й зі справді «свого» там лише трохи одягу та зубні щітки. Лула відмову від переїзду аргументувала бажанням мати шматочок особистого простору чи хоча б його подобу. Джек пробубонів щось малозрозуміле, але всі однаково усе зрозуміли. Все, що сказав Меррітт:
— Ще декілька тижнів в одній хаті з ними — і я або звихнуся, або остаточно зіп’юсь.
Разом і тим він якось підозріло скосив очі на Деніела — той у відповідь лише багатозначно пхикнув. І, здається, пхикнув він не так на заяву Меррітта, як на пропозицію Ділана.
І ось він тут, спить на дивані у вітальні, зовсім поруч з кімнаткою, в якій спить Ділан, коли залишається на ніч.
Ділан зітхає й потирає рукою шию — довге сидіння в одній позі дає про себе знати тупим болем у м’язах. Втома бере своє. Йому навіть не треба дивитись у дзеркало, аби знати, що його повіки почервоніли, а під очима залягли глибокі тіні. Йому сильно хочеться спати. І навіть незважаючи на те, що очі вже геть злипаються, його погляд однаково постійно повертається до обличчя Деніела, до його гострого підборіддя, до лінії його щелепи, до його тонких губ, до… Він змушує себе не дивитися. Останнім часом він тільки те і робить, що змушує себе не дивитися. І, правду кажучи, ні чорта у нього не виходить.
Ділан хоче просто вимкнути торшер — як узагалі хтось може спати з увімкненим світлом? — та піти. Однак, поміркувавши мить, вирішує, що вартувало б щільніше укутати Деніела в ковдру. Кінець листопада видався просто неймовірно холодним, опалення в обсерваторії можна сміливо слати до дідька — все ж вона не будувалась для того, аби люди могли у ній жити як в звичайному домі.
А тоді Ділан бачить, що гудзики на рукаві Деніелової сорочки розстібнулись, сам рукав задерся аж до ліктя. І він справді — справді — просто збирається осмикнути його. І чи то у нього рука здригнулась, а чи ще щось, та зрештою усе, що він робить замість цього — майже невагомо торкається долонею зап’ястка, веде пальцями вгору по передпліччю. Шкіра тепла, м’яка, згори донизу вкрита сиротами. І головою Ділан, звісно, усвідомлює, що у нього руки крижані, що повітря навколо холодне хіба що пара з рота не йде, що ковдра не встигла просякнутись теплом тіла Деніела. Але він не може втриматися від того, щоби на мить уявити, ніби це через нього, через його дотики. І йому доводиться майже переконувати себе, що це не так, що цього бути не може хоча б уже тому, що Деніел міцно спить, його дихання уповільнене, глибоке, і він навряд чи щось відчуває.
Деніел міцно спить, а тому Ділан може дозволить собі продовжити дотик ще на декілька секунд. А потім завмирає, і його серце відбиває зайвий удар, коли він зауважує невелику пляму коло згину ліктя. Проводить по ній великим пальцем. Така може лишитись на шкірі лише якщо раніше на її місці була родимка. Цікаво, думає Ділан, через кого вона?
Ділан відсмикує руку — різко, аби не передумати. Вкриває Деніел ковдрою. Вимикає світло. І йде, тихо причинивши за собою двері.
Половину решти ночі він просто валяється у ліжку й намагається вивітрити з голови думки про те, скільки разів Джей Деніел Атлас закохувався. Другу половину він проводить в неспокійному півсні — йому сниться, що він так само, як кілька годин тому, торкається теплого передпліччя, і просто під його пальцями на світлій шкірі з’являється нова родимка.
…
Люди люблять все романтизувати. Люди люблять бачити у всьому знаки всесвіту, підказки когось там згори — що завгодно, аби тільки не те, чим все є насправді.
А насправді все дуже просто, думає Ділан. Вся справа в хімії. У звичайній, хоч і досить складній хімічній реакції на іншу людину. Звичайні гормони й звичайна, на думку вчених, реакція на них — родимки. Кожна закоханість, взаємна чи ні — поява однієї (чомусь завжди однієї) родимки на тілі. Проходить закоханість — зникає й родимка, на її місці залишається лише пляма, на тон темніша за шкіру. Коли зустрічаєш певну людину, з’являється цілий розсип родимок, котрий вже ніколи не зникне — вчені щодо цього кажуть щось про надзвичайно сильну, незворотну реакцію, прості люди кажуть щось про споріднені душі. Ділан намагається про це не говорити, а в ідеалі — навіть не думати.
Не думати, звісно ж, не вдається. Вранці наступного дня Ділан, ще навіть не ступивши на поріг невеликого приміщення, званого тут кухнею, чує знайомий голос.
— Та що ти взагалі тут їси? — доволі голосно бубонить собі під носа Деніел. Потім тихіше додає щось іще, що Ділан не може розібрати.
Скрипить підлога, й Деніел різко замовкає та розвертається, швидко окидає поглядом Ділана, застиглого у дверях.
— Сніданок, — каже він після декількох секунд незручного мовчання й піднімає вгору два чималенькі паперові пакети. — Не знав, що ти зазвичай їси, тому взяв декілька різних сендвічів. Тут є з індичкою, з шинкою, і кілька вегетаріанських.
На Деніелові — вчорашня сорочка. Верхні ґудзики розстебнуті, й у вирізі видно білу футболку. Ділан чомусь думав, що рано вранці той, ледь розліливши очі, або втече додому, або знову пропаде в лабіринтах нижнього поверху. Те, що він залишився, а особливо те, що він приніс їжу, стало повною несподіванкою.
Ділан раптом відмирає, декількома короткими кроками перетинає кухню й через пару секунд уже сидить за столом.
— Звідки вони у тебе? — запитує Ділан, підхоплюючи пальцями в’язку ключів зі стільниці.
Свої ключі Деніел вчора успішно забув удома й підняв багато галасу, намагаючись потрапити всередину. Втім, як і кожного разу останні декілька місяців. Ділана хоче сказати: «Останнім часом ти став занадто забудькуватим», проте мовчить. Раніше Деніел завжди тягав з собою усі ключі від усіх доступних йому приміщень. Меррітт навіть любив дражнити його тим, що ще парочка, і йому точно знадобиться окрема сумка для ключів. Тепер же він занадто часто стоїть під дверима обсерваторії й чекає, доки йому відкриють.
Це так на нього не схоже. Але разом з тим Ділан встиг звикнути до того, аби відкривати йому двері три рази на тиждень в один і той самий час, обмінюватись вітаннями й розбігатись хто куди.
Деніел, не підводячи погляду, розставляэ на столі тарілки: одну для себе, одну для Ділана, і дві під бутерброди — одну для м’ясних, одну для вегетаріанських. Зазвичай на сніданок Ділан п’є тільки каву — наслідки колишньої роботи, через котру вранці він ніколи нічого не встигав.
— Дворецький віддав. Він рано вранці кудись поїхав, попросив пригледіти за тобою.
— Містер Скотт-Френк не дворецький, — супиться Ділан і потім всміхається, чуючи трохи глузливе «та знаю я», й киває на тарілки з їжею. — Дякую.
— А, і ось ще кава, — спохвачується раптом Деніел, простягаючи паперовий стаканчик.
На одну дуже коротку мить їх пальці стикаються, і Ділан видихає й відчуває, як щось глибоко всередині починає плавитись, розтікатись по всьому тілу. Він майже молиться, аби це не було настільки помітно, наскільки йому здається. Він різко відсмикує долоню, й трохи напою якось примудряється вихлюпнутись з-під пластикової кришки та пролитися на манжет рукава. Деніел же, мабуть, витлумачив усе по-своєму — всі ж знають, що Ділан не надто любить дотики.
— Вибач! Це випадковість. Я не хотів. Справді — не хотів, — Деніел починає швидко тараторити, виправдовуючись, і різко замовкає, коли бачить усміхнені очі навпроти.
— Все добре, Денні, розслабся.
Всі також знають, що Атлас не надто любить, коли його називають Денні. Але коли його так зве Ділан, він чомусь не проти.
Ділан дотягується до кухонного рушника, швидко притуляє його до плями, а потім з найбільш незворушним на світі виглядом береться за сніданок. Йому подобається кава без нічого — простий, звичайний, всім добре відомий американо. І він мало не стогне від задоволення, роблячи перший ковток.
Деніел же спершу знімає кришку зі свого стаканчика, додає цукор та вершки — звідки узагалі тут взялися цукор та вершки? — і лише тоді бере один із сендвічів. Коли він нахиляється над своєю тарілкою, аби відкусити шматок і не накришити на стіл, розтріпане у творчому безладі відросле волосся падає вперед, затуляючи частину обличчя, і Ділан певний час може дозволити собі безкарно дивитись.
Іноді Ділану справді здається, що він — дорослий чоловік, котрий реалізував себе у житті — поїхав розумом, як вперше закоханий підліток, котрий не знає, що з ним коїться. Йому буквально доводиться вдавати, що нічого подібного, що закохатися — це не про нього. Доводиться зображати спокій та намагатися робити те, що робив завжди, що досить важко, бо просто зараз причина його божевілля сидить від нього на відстані витягнутої руки.
І він не перебільшує, дуже навіть навпаки. Він закохався у Деніела Атласа. Не просто закохався — зациклився на ньому. Це, напевно, навіть якось ненормально. І зовсім не тому, що він закоханий у чоловіка — це тут узагалі ні до чого.
По правді сказати, Ділан ніколи не був сильним у стосунках. Раніше все його особисте життя зводилося до купки не надто серйозних інтрижок на тлі постійних думок про помсту. Він ніколи нікому не міг по-справжньому відкритись, а брехати усе життя — явно не те, чого йому б хотілося. Та й навряд чи вдалося б. Врешті-решт усе б розповзлося по швах.
З Деніелом все інакше. Напевно, лише він один зміг би до кінця зрозуміти, що коїться у Ділана всередині. Він розумний, проникливий, і вони з ним до біса схожі. Й саме тому Деніел явно не та людина, в кого Ділану варто було б закохуватись. Деніел занадто молодий, занадто амбітний й напевно ще не до кінця визначився, що збирається робити зі своїм життям. Вірогідно, в один прекрасний день той, вирішивши залишити Вершників позаду, просто втече кудись, не забувши при цьому прихопити всі свої чесно зароблені гроші, й почне брати від життя усе, що тільки зможе. Ділан одночасно і побоюється, і чекає цього. Навіть сподівається на це. Адже, можливо, тоді Деніелу не доведеться, наче справжньому злочинцеві, ховатися до кінця своїх днів.
Може саме тому Ділан і вирішив грати в байдужість. Час по часі йому дійсно здається, що всі його почуття — надумана ним же нісенітниця, що їх немає й ніколи не було. Що Деніел для нього мало що значить, або, принаймні, значить так само як інші Вершники. Але потім обов’язково трапляється щось, через що йому хочеться завити від млосного відчуття, що знову розливається у його грудях.
Часом Ділан може подивитися на Деніела — байдуже, випадково чи навмисно — і той, ніби відчувши, одразу ж піднімає на нього очі, повні чогось такого, що Ділан визначити не може, але що здається йому неясно знайомим. Час від часу він теж відчуває на собі його погляд — такий, що може прошити наскрізь — але у відповідь не дивиться, затято вдаючи, що не помічає.
А ще інколи Деніел, коли думає, що ніхто не бачить, всміхається краєчком губ — виходить навіть трохи ніяково. Ділан дійсно любить такі миті. Вся наїжаченість з Деніела якось враз зникає, і тоді він весь пом’якшується, стає особливо теплим та сонячним. Ділану подобається думка, що іноді йому дозволено бути свідком чогось такого — надто особистого, такого, що зовсім не поєднується із репутацією «я сама серйозність та зібраність, я все контролюю».
Або ввечері, після чергового довгого, самотнього дня серед старих речей і пристроїв для номерів, Деніел обов’язково заходить до кабінету Ділана й повідомляє, стомлено потираючи очі, що йде додому. Ділану так і хочеться спинити його, змусити залишитись. «Ну куди ти проти ночі? Можеш переночувати тут — місця повно. Меррітт от ночує ж».
Хоча про Меррітта, мабуть, було б зайве. Ділану просто хотілося б загорнути Деніела у свої обійми — просто так, без ніяких натяків — і тримати отак, допоки той не засне, заколисаний теплом його тіла. Іноді він сам собі дивується. І звідки в ньому лише береться вся ця дивна романтична дурня?
Раптом Ділан усвідомлює, що кави в стакані вже немає, а його частина канапок так і залишилася нез’їдженою. А ще за мить розуміє, що весь той час, що він витріщався на Деніела, той дивився на нього у відповідь. Як він міг так заглибитись у свої думки, щоб не зрозуміти цього?
Деніел завмер, чогось чекаючи. Як лев перед стрибком, чомусь спадає Ділану на думку. І погляду він вперто не відводить — такого, що спершу майже не можна прочитати. А тоді на мить у ньому проскакує подив упереміш з іще чимось. Може, трохи сподівання чи очікування — важко сказати напевне.
— Вибач. Просто я ніколи не снідаю, — повідомляє Ділан, аби якось розбавити незручну тишу. — Якщо ти більше не будеш, то я поставлю це в холодильник.
Деніел розмикає губи, щоби щось сказати, й, одразу ж передумавши, зрештою відвертається. Мабуть, він очікував почути щось інше. Тільки ось що — Ділан ніяк не може збагнути.
Ніжки табурета шаркають підлогою. Ділан підіймається з-за столу. Відразу за ним підіймається Деніел.
— Спущуся вниз, дещо заберу і піду до себе. Хочу нормально відпочити, бо після твого дивана у мене все болить, — він гмикає, зводячи все до жарту, голос його знову наповнений звичною колючістю.
— Можу підвезти, — не піднімаючи голови, каже Ділан.
— Ні дякую. Краще трохи пройдуся.
Ділан видихає, розчаровано і разом з тим — з полегкістю. Коли він озирається, то розуміє, що залишився на кухні сам.