...

Ділан Шрайк ніколи не любив маршмелоу. Та хто взагалі добровільно їстиме ці дивно м’які, нудотно солодкі мініатюрні подушечки, котрі до того ж не мають аніяковісінької поживної цінності? Древні єгиптяни, нагадує він собі. І Деніел, вочевидь.

— Як ти можеш їх їсти? — запитує він, ставлячи тацю, повну гарбузових пирогів, на кухонну стійку.

Завтра Гелловін, і у нього супер-важлива місія — простежити за тим, аби Вершники залишалися здоровими. Ну або хоч трохи їх подражнити.

— Що? Твої пироги? Повір, я не збираюся їх їсти, — з огидою морщить носа Деніел.

Ну звісно ж. Вони можуть просто оголосити голодування. Не можна відкидати такий варіант.

— Взагалі-то я говорив про не про них, але спасибі, що поділився своїми почуттями з цього приводу, — відповідає він, кивком вказуючи на завислий над відкритим Деніеловим ротом шматочок.

Рука Деніела раптово смикається, і на його довгий гострий ніс сиплеться трохи пудри. Цукрова пудра? Ну це вже ні. Воно занадто мерзотне, аби мати на собі ці крихітні квадратні здобні пластівці.

— Та вони ж милі! Й до того ж солодкі. І це ті дві речі, які ідеально описують тебе. Отож я й гадки не маю, чому ти так сильно їх ненавидиш.

Він знає, що слова Денні — чистісінький сарказм. Проте та його частина, котра все ще на щось сподівається, безсоромно ним маніпулює.

— Може тому, що я не люблю бути відсунутим на другий план.

— Тобі пора б звикнути. Хіба це не те, з чим ви, маршмелоуненавистники, стикаєтесь щодня? — відповідає він, хапаючи ще один шматок.

— Ні, взагалі-то ні. Хоча я й не можу говорити за інших. Нас не настільки мало, аби всі ми мали змогу підтримувати один з одним зв’язок.

Він задоволений такою відповіддю, бо звивини його мозку в той момент навіть не ворухнулись. Це якось пов’язано з тим, як Денні злизує цей дивний, схожий на подрібнену крейду, пилок зі своїх пальців. Ймовірно, саме тому він руйнує Ділана настільки легко.

— Кажеш, в соціальних взаємодіях ти повний нуль? Хто б міг подумати.

— В житті нічого лицемірнішого не чув.

— Проте це так, — ліниво відмахується від образи Денні.

— І як же це?

Денні нахиляється до нього, впираючись ліктями на кухонну стійку.

— Б’юся об заклад, ти не зможеш зараз прочитати мої думки, — шепоче він зухвало.

— Хочеш зробити ставки?

— Звісно що так.

— Тобі пощастило, що я ніколи не відмовляюсь від парі.

Ну чи принаймні від тих, котрі пропонує він.

— А тобі просто не пощастило, — відповідає Деніел з намальованою на обличчі жалістю й тягнеться за черговим маршмелоу.

— Скільки хочешь поставити?

— Грошей?

— Звичайно.

— Ні, Ділане. Це було б трохи занадто для такого. Якщо ти програєш, то з’їси один. Якщо програю я, то поласую оцією твоєю гидотою.

— Не забудь уточнити, що ти про маршмелоу. Ти ж не хочеш, аби твої слова втратили будь-який сенс.

— Смішно, так. Просто вгадуй.

— … ці маршмелоу пречудові, — витискає з себе Ділан, ігноруючи задоволену посмішку на обличчі Деніела.

— Вони, звісно, пречудові. Але ти програв, — каже той.

Деніел запихає до рота останній шматок. Ділан збентежено супиться.

— Але ж там не залишилось ні одного…

Він, звичайно ж, має рацію. І йому хочеться побачити розгубленість на обличчі Деніела, коли той це зрозуміє. Однак Деніел випромінює лише самовпевненість. Його обличчя все наближається й наближається… А тоді Денні притискається до губ Ділана в короткому, солодкому, ідеальному — нехай навіть його рот і повен маршмелоу — поцілунку. А потім трохи відсувається. Окидає Ділана поглядом, і Ділан нарешті бачить той вираз на його обличчі, на який розраховував.

— Вибач…

— Не вибачайся.

— То що, значить, тобі сподобалось?

— Настільки, наскільки узагалі могло б сподобатися щось, пов’язане з маршмелоу. — Денні сміється із полегшенням. — А якщо серйозно, то на смак вони просто мерзенні. Неначе полуничне молоко й ці жахливі пластівці з глазур’ю уклали договір про подвійне самогубство.

— Взагалі не розумію, як ти можеш таке говорити.

— Знаєш, я просто зобов’язаний дещо тебе спитати, — Ділан вирішує проігнорувати слова Денні.

Денні здивовано підіймає брови.

— Кажи.

— Що у тебе там були за думки?

Цього разу Денні підіймає лиш одну брову.

— А сам як гадаєш? — питає він, притискаючись лобом до лоба Ділана.

Ділан цілковито збитий з пантелику, та він не має наміру цього визнавати. На щастя, Денні завжди вмів його читати.

— Господи, та ти й справді безнадійний.

…

Коли повертаються інші Вершники, то все, що вони бачать — цілу тацю розчавлених пирогів, покриту шматочками маршмелоу кухонну стійку та двох дуже розпатланих чоловіків.

— Вы, хлопці, певно влаштували тут справжню війну, — сміється Меррітт. — Ні, це ж не…

Та його, здається, ніхто навіть не слухає.

Ой вже ці прості зефірні радощі.