— Хлопчина має рацію, — ні сіло ні впало сказав Деніел.
— Га? — Генлі зупинилась, перенесла вагу продуктової сумки на стегно, аби дати відпочинок рукам, а потім повернулась та подивилася на Деніела. — Що ти маєш на увазі?
— Минулого тижня, коли він розсердився на нас — він мав рацію.
— І у тебе зайняло цілий тиждень, аби нарешті дійти такого висновку?
Деніел гірко розсміявся і закотив очі.
— Ні, Генлі, ні. У мене пішов тиждень на те, щоби поміркувати, як усе залагодити.
— Ти ж розумієш, що коли проблема стосується одразу декількох людей, то її рішення варто шукати разом з ними? — Генлі зітхнула і, озирнувшись навколо, натрапила поглядом на декілька лавок для пікніків неподалік. — Присядьмо? — запропонувала вона.
Деніел кивнув.
— Я не сильний у… всьому цьому. Емоції і все таке, — сказав він.
— Та ну. Що, справді?
— Ти даси мені закінчити?
— Пробач, мені шкода. — Ні, їй не шкода.
— Ні, тобі не шкода. — Деніел зітхнув і зарився пальцями у своє волосся. — Отож, так, я не сильний у такому — усі це знають, і я теж знаю. І я думаю про те, що саме мені потрібно змінити в собі. Схоже, мені треба перестати бути настільки…
— Гордовитим? Поблажливим? Зарозумілим? Невіглаським?
— Все вищеперелічене, — насупився Деніел. — Хоча деякі слова насправді були синонімами…
— До речі, це теж, — підмітила Генлі. — Ти розмовляєш з людьми так, ніби вони тупі, як дрова, а ось у тебе є ключ до всіх знань світу! Я знаю, що ці слова — синоніми, або, принаймні, що їх значення схожі між собою! Тому в твоєму зауваженні не було ніякого сенсу!
— Гаразд, запам’ятав, — кивнув Деніел. — Ніяких виправлень щодо загальновідомих фактів, якщо тільки цього не потрібно в розмові. Вірно?
— Принаймні не під час дискусії. — Генлі мимохідь посміхнулася. — То що, виходить, Деніел Атлас може вчитись та дослухатись? Хто б міг подумати.
— Ага, так, дуже смішно.
— Я просто хочу сказати, що тобі не потрібно повністю змінювати свій характер, просто збав трохи свою зарозумілість. І, знаєш, час від часу дозволяй іншим теж бути розумними. А ще нам потрібно розібратися з нашою маленькою… як Джек назвав це? Маленькою ворожнечею?
— Так, ти права.
Так вони й вчинили. Вони все розмовляли й розмовляли, сидячи на лавці для пікніків, нитка за ниткою розгортали заплутаний клубок їхнього спільного минулого. Вони говорили про свої стосунки, про те, якими вони були тоді та якими мають бути зараз. Мабуть, саме це їм і було потрібно. Просто поговорити одне з одним.
— Думаю, ми заслужили по порції морозива, — нарешті оголосила Генлі, і, перш ніж Деніел щось сказав би, вона підняла вгору вказівний палець, затягнутий у шкіряну рукавичку: — Ніяких коментарів щодо моєї ваги, інакше я згодую тебе моїм піраньям.
Деніел посміхнувся.
— Гаразд, сьогодні утримаюсь.