Це було замерзле озеро на околиці міста; тут було доволі шумно – багато дітей, батьків та підлітків, які веселилися, попиваючи гарячий глінтвейн із термосів. Сенку точно не пам’ятав, чому погодився на цю авантюру свого друга, але він точно не був радий холоду, що пробирав до мозку кісток, і натовпу народу.
− Сенку-чан, − протягнув Асаґірі, солодко усміхнувшись. − Нумо, переддень нового року, а ти навіть не усміхнешся?
Юнак трохи нахилив голову в бік, зупинившись, і оглянув приятеля з ніг до голови. Тихо зітхнувши, менталіст стягнув з однієї руки рукавичку і схопив ученого за зап’ястя.
− Ти знову не вдягнув рукавички, − обурювався він, натягуючи рукавицю на холодні, ні, майже крижані пальці.
Ішіґамі лише щось буркнув у відповідь і, відвернувшись, щоб Ґен не побачив його рум’янець (який було легко списати на мороз), сам повністю вдягнув рукавицю. Звичайно, було трохи соромно, що студента токійського університету звітують за таку дурість, так ще й лізуть з допомогою в надяганні рукавичок, ніби він сам не впорався б; проте, за пеленою роздумів Сенку навіть не помітив, як його штовхнули на лід, потім зловивши за руку і потягнувши на себе. Він був навіть дуже близько до друга, через що зміг побачити своє відображення у знайомих сірих очах.
− Ти що робиш? − вигукнув юнак, у відповідь отримавши лише дозу заразного сміху.
− Ти вважав би за краще впасти? − крізь свій сміх спитав Асаґірі. Чужу руку він тримав міцно, але відступив на крок назад перший, щоб не бентежити приятеля таким близьким контактом. І яким же було здивування болтолога, коли виявилося, що Ішіґамі вміє кататися на льоду і робить це навіть відмінно. Однак рук так ніхто і не відпустив, списавши це на те, щоб було не так страшно впасти. Тільки Сенку сам червонів все сильніше з кожною секундою і, здавалося, що ось-ось вибухне від зніяковіння; але рука Ґена така тепла, і тримає він так делікатно, наче кришталь. Хоча сам учений наважився б назвати руку менталіста кришталевою, − найнеймовірнішою скульптурою − оскільки він боявся якось стиснути її, щоб не нашкодити.
А сам Асаґірі просто таємно тріумфував у душі, дозволяючи собі лише м’яко усміхатися. Сенку сам по собі людина не тактильна і добитися від нього хоча б обіймів на прощання − величезна рідкість. Тому він насолоджувався кожною миттю, з радістю помічаючи зніяковіння у погляді червоних очей і тріумфуючий дитячий вогник.
Якому довелося горіти не довго.
Веселощі стихли разом із гучним тріском і звуком сплеску води. Ішіґамі лише зумів усвідомити, що Ґен відпустив руку (яку одразу ж покрив мурашками холод) і штовхнув його в бік снігової кучугури; він повернувся, сподіваючись, що Ґен просто нахилився зав’язати шнурки. Так, інакше просто не могло бути. А крига явно тріснула в іншому кінці озера, і їм просто треба поспішити дістатися берегу та піти додому до Ішіґамі пити гарячий чай.
Але спочатку страх змінився лише жахом, який різко, разом із поштовхом у плече, змінився на паніку.
− Швидше викличте швидку!
− Рятувальників!
− Йому потрібна допомога, невже ніхто не зможе пірнути, поки він точно не потонув?!
− Хлопче, гей!
Якась дівчина сильно трясла Ішіґамі за плечі, який від поштовху не втримав рівноваги та осів у кучугурі. «Це не міг бути він. Ні», − крутилося в голові вченого, поки він поглядом вишукував у натовпі знайому чорно-білу шапку, − точно під колір волосся друга. Таку дурну, що Сенку, коли вперше побачив його в ній, навіть не стримав сміху, а той лише штовхнув його у величезну кучугуру. «Це так відчувається падіння у воду? Холод ніби пожирає все, а світло повільно тухне?»
Відповіді Ішіґамі не знав. Тільки ось у його друга перед очима товща крижаної води. Тіло з кожною секундою ставало все важчим, а руки і ноги ніби наливались свинцем − тягли вниз. «Як же холодно… Невже… це кінець?..» − Ген намагався озирнутися, поки тіло ще слухалося, але свідомість починала стрімко каламутніти: «Пам’ятаєш, я розповідав, як допомагав старому здати тест на плавання в одязі? Думаю, методом спроб і помилок я прийшов би до ідеальної моделі симуляції, але старий мене випередив. Зайнявся повним бажанням і зробив усе сам. Але, чомусь, не розповідав, як це − виринути з води в одязі», − Асаґірі різко розплющив очі, потім знову замружившись. Звичайно, він відчував, як «кам’яніють» його пальці, але всередині, куди глибше, там гріло. Гріло такою теплою і рідкісною усмішкою, яка з’являлася на губах Сенку, коли він згадував щось добре. «Сенку-чан, буде прикро, якщо цей день ти запам’ятаєш, як щось сумне», – ковзнуло в думках болтолога, поки він намагався щосили виплисти на поверхню.
– Послухай мене, з твоїм другом усе буде добре, – продовжувала достукуватися до м’ятої свідомості студента незнайомка.
Сенку теж намагався, йому треба було прийти до тями. І зробити це треба було терміново, щоб хоч якось допомогти. Але це вдалося лише від хрипкого крику та сплеску води.
− Він сам виплив! Допоможіть йому вилізти!
«Ні. Це дуже швидко. Ґене, де ти? Чортів ідіот, повернися. Ти не міг провалитися під лід, не міг же», − Сенку лише ковтав сльози від одного виду спроб друга вхопитися з води за край льоду та простягнуті руки допомоги. Але сил піднятися і зробити хоч щось так і не знайшов. В голові стало зовсім галасливо, все гуло. Ішіґамі хапався за кожен можливий хвостик заспокійливої думки, але вони лише перетворювалися на щось понівечене і настільки холодне, що вчений почав губитися в самому собі. Однак одна єдина, контрастно-тепла, з яскравим сміхом Ґена, дозволила свідомості прийти в норму, зійти з урагану на штиль, і Сенку зміг розплющити очі, але…
Величезна пляма крові вицвіла слідом прямо на підкірці мозку вченого, остаточно вибивши того з колії. Він лише повільно підповз до друга, що лежав на снігу, і, не наважуючись підняти погляд на його обличчя, доторкнувся пальцями до долоні, на якій не було рукавички. Яка отримала нову, дорожчу та більш елітну − з теплої крові.
− Пробач, − тремтячим голосом і зовсім тихо прошепотів Сенку.
− Швидше, медики вже під’їхали, зніміть з нього хоча б курточку, одяг наскрізь промок…
***
Сенку делікатно притискав до себе «кришталеве» тіло, відчуваючи цей мертвий холод. Але він не був таким неприємним, як того вечора. Зовсім ні. Він тягнув за собою, заворожував, поки хитромудрі візерунки поширювалися по крижаній шкірі, − їх можна було розглядати годинами − поки Ґен майже одними губами, такими ж холодними, шепотів щось заспокійливе; а вчений лише хотів, щоб той ніколи не замовкав, обіцяючи собі, що він врятує його. Що він зніме це жахливе криваве тавро з такої елегантної руки Асаґірі. Що його серце не зупиниться, воно знову заб’ється, перестане бути кришталевим льодом. Але лише відчайдушно закричав, коли голос друга остаточно затих. Крик ніби відбивався від порожніх стін, повертаючись, щоб засісти в голові вченого.
− Я врятую тебе, − хрипко прошепотів Ішіґамі, сильніше притиснувши тендітну статую. Зараз підходила лише така назва. Так іронічно, що така дорога фігура зроблена лише з льоду. «Це не просто вода. Ні! Це мій Ґен. Мій! І я… чорт… я вбив його!»
− Сенку-чане.
Ішіґамі мало не підстрибнув на місці від несподіванки, ледве розплющивши очі. Погляд одразу ж пробіг по лікарняній палаті, яку освітлювали лише вогні нічного міста крізь велике вікно.
− Ти так солодко спав, тому я попросив лікарів бути тихішими. Батьки передавали вітання. Ти як? Скоро запускатимуть феєрверки, не хотів, щоб ти пропустив це.
«Він і справді… живий і…» – вчений різко відсунув край ковдри і схопив юнака за руку, почавши уважно розглядати її, ніби не вірячи своїм очам. На дотик така справжня та тепла. Зовсім не з льоду та без дивних візерунків. Помітивши реакцію Ішіґамі, Асаґірі не на жарт злякався. Але потім лише м’яко погладив друга по голові, підтиснувши губи від різкого болю в долоні, − саме в тій, якій у кошмарі студена дісталося криваве тавро прокляття.
− Кошмар наснився? Дурний Сенку-чане, як ти можеш у таке вірити? − юнак тихо засмівся, але студент різко підвівся, подивившись прямо в його очі, не приховуючи сліз.
− Ти перетворився на крижану статую, і все через мене! − випалив він і стиснув губи. − Ти був такий холодний, з жахливими та такими гарними візерунками на тілі…
− Сенку-чане, все добре. Ти ні в чому не винен, – шепотів Ґен, витираючи чужі щоки від теплих крапель. − Я поруч. Зовсім не холодний, не з льоду. Я тут, відчуваєш?
Але Ішіґамі лише пригорнувся до друга, міцно обійнявши його. Плечі щоразу здригалися, а в палаті лунали схлипи. Він заплутався. Хотілося просто почати вити від безвиході, але відчуття менталіста поруч, живого, змушувало тріумфувати.
− Ну ти чого? − тремтячим голосом запитав Асаґірі, притиснувши друга так само сильно. − Вирішив розвести менталіста на сльози? У тебе чудово вийшло.
− Придурок, − прохрипів Сенку між схлипами.
Він неохоче відсторонився і сів на своє крісло біля ліжка, після чого ліг назад на ноги приятеля.
− Я так боявся тебе втратити, − прошепотів юнак і знизу вгору подивився на Асаґірі. Він дотягнувся рукою до його обличчя і дбайливо витер сльози, що котилися по щоках.
− Я теж, − так само тихо відповів Ґен і м’яко усміхнувся.
Ішіґамі просунув руки під поперек менталіста, обіймаючи його. Сльози продовжували залишати свої вологі сліди і капати на теплу ковдру. Асаґірі ж перебирав між пальців м’які пасма довгого волосся, слабо усміхаючись. Атмосфера поступово заколисувала, вселяла повний спокій – була комфортною. Але невдовзі увагу хлопців привернули феєрверки. Небо висвітлилося різними кольорами з невигадливими візерунками. Однак для Ґена було куди цікавіше дивитися на це не безпосередньо: погляд повільно ковзнув униз, прямо на очі вченого, в яких відбивалися свої, − особливі візерунки.
− З новим роком, мій дорогий Сенку-чане.
− І тебе, мій менталісте.