...

Скільки Ділан себе пам’ятає, він завжди грав у гру. Він постійно відчував, як вона веде його певним шляхом, призводить до певного вибору, як розтягує свої розпусні губи у посмішці та нашіптує: «Кров. Могутність. Відплата». Гра приводить його до бюро та до Ока, робить його тим, ким він є. Ділану навіть починає здаватись, що до смерті батька його не існувало. Принаймні ніякого життя до цього він згадати не може.

Він нишпорить по всій країні, шукає інструменти, котрі б підходили для того, аби довести до кінця справу усього його життя — він стежить за ними, спостерігає уважно, записує кожен їх крок. Він знає, що це мало б жахати. Він усвідомлює, що списує сторінку за сторінкою, вивчаючи різних кандидатів, аналізуючи їхні дитячі травми — впритул до того, як вони п’ю каву, як повертаються до колишніх коханців, кожного їх працедавця та близького друга. Але він мусить знати все, якщо хоче, аби вони були досконалими. Бо він аж тремтить від пронизливої спраги, від погоні, що електричним струмом вирує у його жилах замість крові і від невгамовної чорт забирай потреби обхопити пальцями шию Бредлі, стискати, допоки той не захлинеться, не задихнеться, не потоне. Або, можливо, від потреби побачити поразку в його осклілому погляді, коли той опиниться за ґратами. Або, можливо, від, від… чогось. Ділан не знає, що це, але він потребує цього. Він потребував цього усе своє життя, чи, принаймні, ту його частину, яка мала значення. І будь він проклятий, якщо він цього не отримає.

…

Все ретельно сплановано. Заради своєї великої мети Ділан повинен переконатись, що мотузочки, котрі ведуть до Вершників, надійно закріплені, але при цьому він може легко за них смикати. Він записує різні недоліки їх характерів, те, з чого він може отримати вигоду, використовувати на свою — а якщо все буде гаразд, то й на їхню також — користь.

У своїх нотатках про Джека Уайлдера Ділан пише: «Відчайдушно потребує схвалення (див.: безвідповідальні / на межі аб’юзу батьки)».

У своїх нотатках про Меррітта МакКінні він пише: «Одинак, але бажає сімейної прив’язаності. Комплекс молодшого брата».

У своїх нотатках про Генлі Рівз він пише: «Хоче довести, що вона набагато краща, ніж чоловіча компанія, особливо ніж кандидат A1: Атлас».

А про Джея Деніела Атласа він пише: «Повинен бути найкращим. Схиблений на контролі».

Проте, розмірковуючи, Ділан зазначає, що, врешті-решт, Атлас, ймовірно, не єдиний, у кого є проблеми з контролем.

…

Навіть після вступу в їх лави, Око головним чином залишається для Ділана загадкою. Вони спілкуються за допомогою зашифрованих повідомлень, код змінюється майже щоразу, й Ділану доводиться годинами сидіти над дослідженням та розшифровкою. Та врешті він освоює це — вчиться визначати, до якої культури належить шифр, розпізнає вигини криптів і запам’ятовує безліч алфавітів. Він стає експертом із прочісування мережі та власником величенької колекції книг про шифрування. Повідомлення вони залишають теж кожного разу по-іншому: карта біля його ліжка, коли він прокидається, записка, нашкрябана на його пляшці з водою, а якось навіть, і це запам’яталося найкраще, поштовий голуб.

Він ніколи ні з ким із Ока не зустрічається віч-на-віч. Ділан знає, що вони існують, лише завдяки ресурсам, що вони йому надають. Поки він полює на Бредлі, його влаштовує ця віддаленість. Він не ставить запитань. Відверто кажучи, його мало хвилює людина, котра ховається за завісою — він не може дозволити собі відволікатись на цю таємницю.

— Око Гора, — захоплено читає Алма.

Ділан не обманює, коли каже, що йому начхати.

…

Місіс Шрайк вбила себе через чотири місяці після шоу батька Ділана — залпом випила пляшку антидепресантів, прописаних не так давно психіатром. Ділан знайшов її в спальні, коли повернувся зі школи.

На співбесіді в агентстві у нього запитують, навіщо йому це потрібно. Перед його очима — розсип білих бризок від сейфа, що впав у воду, та спогад, як він стискає безвольні руки матері.

— Хочу когось врятувати, — відповідає Ділан.

…

А потім стається Атлас.

…

— Ви гарні, але порожні, — цитує Альма. — Заради вас не захочеться померти. Принаймні не мені.

Після того, як вона повертається до Франції, після того, як з Бредлі покінчено, Ділан вперше заявляється до Атласа. Той відверто схвильований.

— Ділане, заходь, чому ти тут… тобто, не очікував тебе тут побачити, але хай там що, я радий, що ти прийшов, сідай, так, на диван, чудово, то коли наступне шоу? — слова вилітають з Атласового рота на одному подиху, його очі блищать.

— Ще не отримав остаточних планів. Вибач.

Ентузіазм Атласа тьмяніє, та він продовжує:

— Все гаразд. Древні підпільні організації, сам знаєш, що тут вдієш.

— Наразі продовжимо репетиції. Певен, скоро у нас буде щось грандіозне, — бреше Ділан.

— Навіть не сумніваюсь, — щиро відповідає Атлас. Занадто наївний оптимізм для нього — Ділан просто не може не вважати це чарівним. — Отже, що привело тебе в мій Великий палац? — вказує він на свою понуру квартирку.

Ділан розуміє, що не може нічого відповісти на це запитання. «Хотів тебе побачити. Я думаю, що ти неймовірний. Ти — єдине, що цікавить мене з тих пір, як я засадив вбивцю мого батька до в’язниці».

— Думав, ми трохи попрактикуємось. Тобі треба попрацювати над гіпнозом.

— Ага, давай, познущайся з мене. Це ж саме та частина мого минулого, яку я страшенно люблю.

Атлас крокує на кухню та починає порпатись у холодильнику.

— Ні, я серйозно. Я непогано в цьому просунувся, — каже Ділан. — Хіба ти не хочеш втерти Меррітту носа?

Атлас повертається, тримаючи в руках дві пляшки пива, зацікавлено закушує губи. Ділан усміхається.

…

Звісно ж, він приходить до кожного з них. Показує Джеку декілька нових карткових фокусів, чинить опір гіпнозу Меррітта, розриває ланцюги разом з Генлі. Однак Атласа він відвідує частіше за решту — це занадто помітно під час їх групових репетицій, оскільки у Атласа з’являється більше нових навичок і примх, відповідальним за які може бути лише Ділан.

Ділан припускає, що це може станти проблемою для Генлі, і має рацію. Те, що саме Атлас — Діланів фаворит, настільки її дратує, що вона стає озлобленою, нетерплячою, а тоді й зовсім, оповита рудим вихором, покидає команду в пориві праведного гніву. Ділан, звісно ж, має декого про запас, отож він не може сказати, ніби якось особливо розчарувався. Як би там не було, Атлас та інші все ще з ним. Цього достатньо.

…

Ділан переконує себе, що йому зовсім необов’язково навчати Атласа зовсім усього, що є певні навички, які потрібно розвивати самостійно. Проте з іншого боку, він — людина, а отже — егоїст. Ділан хоче чогось більшого, і він отримає це, навіть якщо воно коштуватиме йому тридцяти років і всієї його особистості. Тому він починає засиджуватись у Атласа навіть після того, як вони закінчують працювати, слухає його базікання про Гора й Око, про його трюки, якими він найбільше пишається, і про його минулі дослідження.

— Це все єгиптяни, хіба ніхто цього не помітив? — каже Атлас, неуважно тасуючи свою улюблену колоду.

— Я підкупив техніка того хмарочоса, — зізнається Атлас з легкою усмішкою, безсоромно собою задоволений, як і завжди, коли говорить про свої виступи, — і мало не переспав з деким. Але потім отримав твою карту, за що велике тобі спасибі. Ні, справді — дякую, вступ у таємне товариство набагато краще ніж секс.

— Кинув коледж. Нудьга. Мама хотіла, щоб у мене був запасний варіант на випадок якщо з магією не вдасться. Хотіла, щоб отримав диплом і роботу. І, гадаю, це було б не складно. Але я просто не міг не досягти успіху, — дуже влучно зауважує Атлас.

— Мій приклад для наслідування серед фокусників? Я не ставлю собі нікого у приклад. Я сам собі приклад для наслідування, — Атлас на мить замовкає. — Знаєш, я розумію, що іноді говорю як повний козел. І це… це теж було схоже на козла. Але ти ніколи не робиш мені зауважень, коли я кажу таке. Інші зробили б. І роблять.
Ділан сміється.

— Я не проти. Я й сам ніби як козел. Певен, ти помітив.

— О, не хвилюйся, я помітив, — відповідає Атлас. Він посміхається одним куточком губ, трохи сп’янілий від дешевого пива, яке вони методично вливали у себе весь вечір.

Вони сидять на дивані дуже близько один до одного, дотикаючись стегнами. Ділан витягує руку по спинці, зовсім поруч з плечима Атласа. Той трохи подається назад, і Ділан не може зрозуміти, підсвідоме це зміщення чи цілком собі усвідомлене.

— Отже, жодних зразків для наслідування? — запитує Ділан майже пошепки.

Вони сидять обличчям до обличчя, пара сантиметрів — і Ділан зможе доторкнутись кінчика його носа своїм. Ділан ковзає поглядом по вигину тонких губ. Підіймає очі якраз вчасно, щоби помітити, що той теж переводить погляд на його губи.

— Жодних. Але у мене були ті, хто мене надихнув, — зізнається Атлас. Його щоки спалахують чарівним рожевим рум’янцем.

— Справді? — Ділан кладе руку Атласу на стегно і м’яко стискає. — Хто, наприклад?

— Всього декілька. Данте. Блейк. Шрайк. І якщо б я був великодушним, то сказав би, що серед них є ти…

Від самого лиш звуку цього імені Ділану здається, ніби його облили крижаною водою. Він різко відсторонюється і встає. Атлас дивиться на нього збентежено й трохи ображено.

— Мені пора, — каже Ділан.

І йде.

…

Ділан може собі в цьому зізнатись — він трохи ненавидить свого батька. Ненавидить за дурість, за безхребетність, яку той проявив, коли його підбурювали до неможливого. За некомпетентність, яка привела його до смерті. Ненавидить, що магія важила для батька більше, аніж сім’я. Що батько кинув його. Що, зрештою, Ділана ніколи не було достатньо ні для кого з його батьків. Він ненавидить, що образ батька продовжує переслідувати його. Що він, ймовірно, ніколи не зможе звільнитись від холоду тієї ночі, від промерзлого повітря, що торкалося його шкіри, від страху, що скував його легені, що занурював його у заціпеніння. Він ненавидить те, що, навіть помстившись Бредлі, так і не зміг позбутись від порожнечі всередині. Ненавидить той факт, що швидше за все ця порожнеча завжди буде з ним — завжди буде його частиною, і від цього нікуди не дінешся.

У своїх нотатках про себе самого Ділан пише: «Комплекс покинутого. Вузьке мислення. Не може створити жодного справжнього емоційного зв’язку, бо так і не змирився з тим, що його батько помер тридцять сраних років тому».

…

Ділан більше не приходить до Атласа. Він вважає, що це й на краще. Гра все ще з незрозумілої причини не відпускає його — лежить важким тягарем у його ході, тисне на нього, не шукає нічого конкретного. І Ділан навіть не може нікого покохати, допоки вона настільки глибоко в нім сидить.

Тривалий час Атлас не дивиться йому у вічі. А коли зрештою дивиться — там повно образи. І очевидного виклику.

Минають місяці. Погляд залишається.

Ділан ігнорує його. Намагається не звертати уваги.

Це все його провина.

…

Ділан ніколи не палав удаваним гнівом. Гнів накопичувався в ньому, поки він був дитиною — голоднючою і злостивою. Поки в один прекрасний день, коли йому було п’ятнадцять, його врешті не прорвало й він не відправив якусь дитину до лікарні. Ділан навіть не пам’ятає, що саме той сказав, що так його розлютило. Однак вважає, що це було щось дурне. Звичайні дитячі кпини. Але — господи боже — як же було приємно, коли чужий ніс зламався до стиснутого кулака Ділана, а передпліччя тріснуло під його п’ятою.

Судового позову тоді вдалось уникнути. Ділан вивихнув собі плече, вдавши, що це сталось під час бійки.

— Ми квити, — сказав він тоді. — Забудь про це.

Проте сам він не може забути. Навіть коли в агентстві навчається контролю та дисципліни. Жорстокість, гнів — все це відчувається настільки приємно, ніби під його шкірою зміяться дроти під напругою, котрі так і сверблять, аби вдарити по чомусь. Чи по комусь.

…

Це все його провина. Провал з «Октою», ФБР, Макао. Відстороненість на обличчі Атласа, погано замаскований біль, докори сумління, коли він говорить Ділану: «Ти нам не потрібен». Тресслер, Мабрі, Бредлі. Ділану хочеться вбити їх. Хрускіт однієї, другої, третьої шиї — чарівне число. Він планує це. Він обмірковує це, коли йде геть від Атласа.

Однак ринок переповнений людськими тілами. Холод проганяють багаття в ятках з вуличною їжею та червоні ліхтарі. А ще Атлас. Дивовижно. Будь він проклятий, думає Ділан, якщо він залишить між ними все ось так. Не тоді, коли це він у всьому винен. Навіть якби не був. Господи, будь він до біса проклятий.

І Ділан повертається. Він не очікує, що доведеться рятувати Атласа, та він радий цьому. Він намагається виштовхати Атласа за двері раніше, ніж зміг би побачити вираз його обличчя — яким би він не був.

…

Через кілька днів після смерті батька Ділан знищив всі магічні приладдя, якими володів — все, що залишив йому тепер уже мертвий чоловік. Він розпалив камін і кидав у вогонь по одній карті, отримував шалене задоволення, спостерігаючи за тим, як папір обвуглюється та скручується. Коли матір зайшла до кімнати, вона заверещала, вдарила його й заборонила йому з’являтись у вітальні. Тому коли настала ніч, він втік та викинув усе інше, що у нього було, в океан. Прибій забрав ящики, капелюхи й дурнуваті штучні квіти. Він уявляв, як вони борються з течією, чіпляються за хитку землю, стікають кров’ю від зусиль. Він уявляв, як вони повільно тонуть, спостерігаючи за зоряним світлом, що потроху блякне, і як врешті-решт намагаються вхопитися за цілковито порожнє небо.

Коли він закінчив, у нього не залишилось нічого із того, що дісталося йому від батька. Зовсім нічого. Свої статки і магічну колекцію Лайонел Шрайк заповів якомусь дивному магазинчику в Китаї, а все інше майно віддав на благодійність.

Годинник — перша батькова річ за декілька десятиліть, до якої доторкнувся Ділан. Він туго стягує Діланів зап’ясток, коли той лежить на дні річки і дивиться вгору, туди, де мало б бути небо. Досить туго, щоби вичавити з нього трохи порожнечі та гніву.

…

Декілька годин потому Ділан лежить на ліжку в магазині у Іонга, прокинувшись від такого необхідного йому сну. Він може розчути голоси за стінкою — в сусідній кімнаті обговорюють фінальне шоу. Атлас надзвичайно тихий, Ділан взагалі не чує, аби той щось говорив.

— Привіт, — лунає Атласів голос із крісла поруч.

Що ж, це все пояснює.

— Я чекав, коли ти прокинешся, — починає він, вказуючи на очевидне. — Хочу вибачитись. І хочу зробити це правильно. Так, щоби ти запам’ятав. Ти здавався цілком притомним після того, як я витягнув тебе з річки, але… ммм… я хочу переконатись, що ти це добре розчуєш. Тому… Пробач мене.

Він уникає погляду Ділана.

Ділан зводиться на ліжку. Йому боляче. У нього болить абсолютно все. Але зараз йому це до лампочки. Він хоче дивитись Атласу у вічі під час цієї розмови.

— Вибачення прийняті. Ти теж мене пробач. За все це. Не треба… не кажи, що я не винен, — додає він, коли Атлас хоче заперечити. — Я ніби як був козлом.

— Ага, ти вже казав мені про це.

— Так, казав. І ти теж казав, — Ділан усміхається. — Так що, вважаю, ми квити.

Губи Атласа стиснуті в тонку лінію, стримані. Зате очі світяться.

— Теж так вважаю.

— Тоді нічого, коли я тебе поцілую? — Ділан присувається ближче.

Він може порахувати тіні від кожної вії на блідих Атласових щоках.

— Навіть не знаю, — відповідає той. — Не бачу тут логічного зв’язку.

Звісно ж. Адже вони обидва — чарівники. Закони логіки для них нічого не важать.

…

Ділан Шрайк. Він уже дуже давно не носить це ім’я.

Він знову стає маленьким хлопчиком, котрий з дитячим захопленням спостерігає за тисячами людей, що стоять на березі й енергійно аплодують.

Зненацька він починає тремтіти від страху. Але коли він повертає голову праворуч, то бачить там Лулу, Джека та Мерріта. Зліва від нього стоїть Атлас. Атлас та решта всього світу.

Лондонське небо розфарбовується різнокольоровими вогнями. Вибухи й оплески спалахують неначе блискавки.

Ділан не зводить з Атласа погляду. Жодного разу.

…

Він може уявити Бредлі та його батька разом — вони, сміючись над давньою історією, п’ють разом та показують один одному карткові фокуси. Його лякає те, наскільки легко виходить викликати у голові ці образи. Можливо, це більше спогади, аніж уява — епізоди, які він видалив із пам’яті через свою одержимість гнівом.

— Я дивлюся в його очі, — каже Бредлі й лагідно всміхається.

Ділан не вважає, ніби заслуговує прощення Бредлі, не кажучи вже про його повагу. Для цього він занадто добре знає свої недоліки. Насправді Ділан ніколи б не зміг бути такої високої думки про себе. Але це не страшно, бо…

…

Гру завершено. Нарешті у нього є те, чого він потребував усі ці роки. Ділан поки що не зовсім розуміє, що це таке, але будь він проклятий, якщо це належить не йому.

Що ж, можливо, у нього є декілька припущень, думає Ділан, коли Атлас з блиском в очах притягує його до себе в будинку безіменної магії.