10 серпня 2018 року
П’ятниця
Пластівці розмокли в молоці настільки, що ще трохи та й буде з них п’юре, проте спливають хвилини, а Пітер все медитує над мискою, копирсаючись ложкою в грудкуватій каші. Голова занадто важка, а на язиці навіть після чищення зубів занадто неприємний присмак, щоби Пітеру хотілося бодай щось з’їсти.
— Що, сонечко, головця болить? — тітка Мей з’являється ніби нізвідки, торкається його плеча.
— Дідько, — Пітер аж підстрибує від несподіванки, кисла міна змінюється на перелякану. — Ти собі навіть не уявляєш.
— Не уявляю? — хмикає вона, забираючи у Пітера миску з їжею, до якої він навіть не доторкнувся, і виливає усе в умивальник, одразу ж вмикаючи подрібнювач. — Це ти собі не уявляєш. Зробити свіжі?
Вона трясе брудною мискою у повітрі, і коли Пітер хитає головою — ставить її у посудомийку.
На годиннику тільки пів на сьому ранку. У цей час Мей зазвичай починає збиратись на роботу і готує сендвічі або щось інше на сніданок — собі та Пітеру. Пітер о пів на сьому лише продирає очі, швидко вмивається і одразу ж іде робити каву. Вони снідають разом, обговорюють різні дурнички, а потім кожен розходиться у своїх справах. За останні три тижні такий режим встиг настільки міцно вкорінитись у Пітерове життя, що ігнорувати його по вихідних стає дедалі важче. Та цього разу все трохи інакше.
— Нащо ти так рано встав? Вихідний ніби ж.
Насправді Пітер не спав. Цілу ніч крутився у ліжку, а сну — ані в зуб ногою. Добре хоч синці під очима можна списати на святкування. «Ну добре, – думав він. — Припустимо, що це правда. Припустимо, я не збожеволів і дійсно якимось чином перемістився в минуле. Але ж це не буде повторюватися постійно, так? Тобто одного разу мені цілком вистачило. Аж забагато було. Боже, здається, в мене починається маразм». А тільки-но почало світати, Пітер зіскочив з ліжка й через п’ять хвилин уже сидів на кухні за столом.
— Важко спати, коли нема чим дихати навіть вночі з відкритим вікном, — натомість каже він.
— Випий — полегшає. — Мей ставить перед ним склянку з водою, в якій шиплять дві пігулки.
Хвилин за десять-п’ятнадцять Пітеру й справді стає трохи краще. Тіло вже не так ламає, у горлі не першить, і, що найголовніше, очі не так сильно болять від яскравого світла.
— Я на роботу, — каже Мей, взуючись. — Не забудь поїсти. І ще не забудь, що на тобі вчорашній посуд.
Пітер зачиняє за нею двері і плентається до своєї кімнати. Голова після вечірки та безсонної ночі гуде, як розбурханий бджолиний вулик, і чхати їй на аспірин. Не хочеться ані читати, ані дивитись телик. Тому нічого кращого, аніж потинятись трохи просторами інтернету, він вигадати не може. Та досить скоро йому це набридає. Тоді йде робити домашні справи — посуду ціла гора, і хоч як би не здавалось, що він ніколи не закінчиться, та за годину Пітер уже споліскує та ставить сушитись останню тарілку. Посудомийку він чомусь недолюблює. Власне, як і пральну машину. Мабуть, все тому, що коли робиш щось руками — працюють власне руки, а не мізки. А, ну і ще бо кожного разу, коли він бодай пробує ними покористуватись, ті ламаються і починають через кожну шпару, навіть найменшу, випльовувати велетенські хмари піни, котрим навіть Мей не може дати раду.
І от Пітер стоїть посеред кухні, витирає руки рушником і розуміє, що зайнятись йому більше нічим і він знову сам на сам із собою та своїми думками. Відверто кажучи, відколи Пітера прийняли на стажування в Старк Індастриз, він розівчився нічого не робити, а тим більше просто сидіти на дивані, пропалювати дірку в стіні, намагаючись вигадати собі заняття, коли ще вчора він крутився, як хом’як у колесі.
Від неробства йому навіть починає здаватись, що оті бджоли в його голові потроху перетворюються на шершнів — жиріють, відрощують кілометрові жала, й дуже скоро зажеруть його ізсередини.
Єдиний вірний висновок, що Пітер зробив, і то було десь уже ближче під ранок — треба розповісти про все Неду. І то обов’язково. Той, певна річ, скаже, що Пітер дурнуватий і в нього їде дах, бо дивиться надто багато фантастики . Може, звісно ж, не такими словами, але суть від цього не зміниться.
Ймовірно, це було б навіть корисно. Може тоді Пітер схаменувся б, зрозумів би, що його просто добряче вставило від міцного рому, і насправді того, що, як він думав, трапилося — не було.
Та глибоко всередині Пітер розуміє, що воно ще й як було. Він із шипінням втягує повітря через зуби й накручує на палець телефонний шнур, коли автовідповідач велить залишити повідомлення.
— Привіт, Неде. Передзвони, як повернешся додому. А краще одразу лети до мене. Мушу тобі дещо розповісти.
Ну ось, половина справи зроблена. Залишилося дочекатися, коли Нед передзвонить.
Легко сказати.
Три години потому Пітер усе ще сходить з розуму від неробства. І от тоді йому й спадає на думку одна геть божевільна ідея. А що як… А що як спробувати знову? Тобто не те щоб йому дуже кортіло іще раз опинитися в ситуації, коли твій будинок — це річка з піраньями, а ти серед них — заблукана рибка-клоун. Але спробувати однаково варто. Запитаєте, нащо? Та хоча б заради того, аби переконатися — дах їде і махає на прощання руцьою, а Пітер, немов той найприбацаніший на світі довбень, продовжує стояти і тоскно дивитись йому услід.
Тоді це сталося у ванній кімнаті, та Пітер не впевнений, що справа у місці. Мабуть, з ванною кімнатою це аж ніяк не пов’язано, лише із ним самим. Бо, сяко-тако дійшов він висновку, те, що воно трапилось саме у ванній, було випадковістю — так би мовити, посвята в орден лицарів-мандрівників. Так зазвичай буває в кіно — вперше здатність проявляється ні з того ні з сього у якомусь вкрай непідходящому для цьому місці. Потім головний герой розуміє, що все це — насправді, а не вибрики його хворобливої уяви, і вчиться контролювати свій дар. Пітер відчуває себе саме таким головним героєм. Це ж його життя врешті-решт. Ще б він не був тут головним героєм.
Він якнайзручніше влаштовується на дивані — з фільмів він також знає, що процес проб і помилок може досить сильно затягтися.
По ідеї, аби перенестися у часі, треба лиш абстрагуватися від усього, гарненько зосередитися — і він має переміститися точнісінько у ту мить, про котру думає. Але хоч з теорією він знайомий досить непогано, на ділі все не так вже й просто. Зосередитись іноді буває дуже важко, а коли потрібно зробити щось значуще — майже неможливо.
Господи бляха милостивий, та дурнувата зозулька в годиннику колись нарешті заціпиться?
Щоки горять від натуги, кінчик язика і губи покусані аж болять, легені палають від браку повітря. Та попри всі старання Пітер усе ще не відчуває, аби він кудись переносився. Хоча… Може, у нього не виходить не тому, що він щось не так робить, а тому що він ідіот ?
«Бляха, ну й срака , — думає Пітер і сміється сам із себе. — Треба з цим кінчати».
Він розплющує очі. Видихає. Нервове хихотіння переростає у справжню істерику — таку, що йому аж доводиться затулити собі рота рукою. Навколо нього усе те саме, що й було. Нічого, нічогісінько, не змінилося. Він сидить на тому самому дивані, чує те саме, безконечно осточортіле «ку-ку» з того самісінького ідіотського годинника, котрий висить на тій самій — хто б сумнівався — стіні. Усе те саме .
Окрім одного.
За вікном, під ним, над ним, навколо нього, усюди — глупа непроглядна ніч.
23 липня 2018 року
Понеділок
— От дідько, — виривається у Пітера, і він про всяк випадок міцніше притискає долоню до рота.
Він що, просидів так цілий день? Кажуть, що люди, медитуючи, входять у своєрідний транс, але ж він не медитував навіть приблизно! Та й як він зміг би? Він же не йог якийсь там з Індії чи звідки б ті йоги не були. Та й, врешті-решт, тітка Мей повернулась би з роботи, побачила б, що з її племінничком щось не так, і принаймні привела б його до тями. Потім би викликала швидку чи сама б повезла його до лікарні — вона це любить.
Пітер, аби перестати думати про лікарню, зіскакує на ноги — сідниці та стегна не затерпли, а отже сидів він недовго. Ще один плюсик у короткий « Список причин, чому Пітер вважає, що все вийшло ».
Сходи нагору здаються надто довгими. Пітер намагається ступати якомога обережніше і не дихати надто голосно, аби випадково не видати себе.
Коли він намагався переміститися, то уявляв собі ніч тритижневої давнини, якраз перед першим днем стажування. Він тоді думав, що від хвилювання взагалі спати не зможе, а в результаті його відрубало о сьомій вечора і проспав він міцним сном усеньку нічку.
Біля самих дверей Пітер зупиняється на секунду, затамовує подих і тільки тоді прочиняє їх.
— Здуріти можна! — надто голосно видихає він, і потривожений він-із-минулого сувається в ліжку, перевертаючись на інший бік.
Серце одразу ж робить кульбіт. Пітер відступає вбік, тулиться до стіни. Він чекає, що рипне підлога і почуються кроки, проте нічого не відбувається. Тому він знову зазирає через прочинені двері, а через хвилину-дві, геть осмілівши, навіть заходить досередини.
Фільми навчили Пітера, що зустрічатися із самим собою з минулого не варто, бо можна такого наробити, що твоя часова лінія не просто зміниться, а зітреться з лиця землі. Але ж він не пам’ятає, аби тієї ночі прокидався чи бачив когось. Отже, все має бути гаразд. Все буде гаразд — він лише мигцем гляне.
Будильник та тумбочці показує третю дванадцять ночі. Десь за вікном завиває поліцейська сирена, гуркоче нічне місто. Пітер обводить поглядом кімнату, пильно вдивляється у той бік, де висить його настінний календар. Тоді, коли інші губляться у днях й ніколи не можуть назвати точну дату, він завжди з особливою прискіпливістю ставився до підрахунку часу, хоча це й, до слова, не заважає йому вічно спізнюватися — щовечора перед сном він закреслює минулий день. Так що зараз визначити дату не повинно завдати особливих труднощів. Але в кімнаті занадто темно, тьмяне світло вуличних ліхтарів, що ледве пробивається через щільно заслонені штори, допомагає хіба що ледве-ледве.
Це ж нічого, що він підійде трохи ближче, правда ж? Пітер переступає через скрипучу половицю біля самого входу, морщиться, коли наступає на кинуті прямо на підлогу шкарпетки — невже він такий засранець? — і за мить опиняється біля календаря. Проводить пальцем по закреслених днях і зупиняється на незакресленому понеділку.
— Здуріти можна, — шепоче він самими губами.
Саме в цей момент він до кінця розуміє, що справді зробив це.
10 серпня 2018 року
П’ятниця
Пітер чує, як внизу відчиняються двері, й нарешті відривається від комп’ютера, за котрим просидів із того часу, як повернувся з «подорожі». Він шукав щось бодай трохи схоже на справжню інформацію про таких, як він, але, звісно ж, нічого не знайшов. Навіть якщо такі люди є, то напевно нічого нікому не розповідають про свій дар. Хто хоче, аби його запроторили в психіатричне відділення? Правильно, ніхто.
— Пітере? — гукає Мей. — Ти вдома?
— Так-так, я тут, — каже він, спускаючись сходами. — Чекав, коли ти повернешся, перш ніж піти.
— Знову до Неда?
— Емм… ага, — кидає він і виходить за двері. — В приставку пограти.
Він дзвонить Неду на мобільний. Після четвертого гудка той піднімає слухавку.
— Здоров, бро, — першим вітається Нед.
— Привіт. Я залишив тобі повідомлення на автовідповідачі.
— Ой, вибач. Я, ну… — на кілька секунд у трубці повисає тиша. — Здається, я їх прослухав, але передзвонити просто заб…
— Забий, — перебиває його Пітер. — Я просто хотів попросити. Якщо просто зараз раптом ні з того ні з сього до тебе зателефонує Мей, просто скажи, що я йду до тебе. Добре?
— Добре, але…
— Я все поясню, але трохи пізніше.
— Це якось пов’язано з тим, що ти хотів мені розповісти?
— Потім зайду до тебе і розповім. Все, давай, мушу бігти.
І Пітер справді біжить.
Він довго думав над цим, практично увесь той час, що сидів за комп’ютером. І вирішив, що навіть якщо він не має досвіду й не тренувався переміщатись так далеко — однаково варто бодай спробувати.
Бо усе це раптом перестає видаватись йому таким уже страшним. Тепер він думає про це як про геніальну та, можливо, єдину нагоду.
Пітер забігає у перший ліпший закапелок, де темно, вогко і пахне чомусь спаленим цукром, але де його зникнення ніхто не побачить. Міцно заплющує повіки. Він не обирає конкретної дати, натомість у голові спливає образ тих, кого він хоче побачити.
Він справді дуже, дуже сильно хоче їх побачити.
І вже через мить відчуває, що стоїть на якійсь погнутій коробці. Зі смітника тхне зіпсутою рибою. Отже, перемістився.
8 травня 1998 року
П’ятниця
Пітер виходить на узбіччя вулиці, роззирається. Підлітки гуляють присмерковим містом — котрі купками, котрі парами, а хтось і наодинці, отож Пітер не надто виділяється. Хіба що одягом трохи, але хто взагалі звертає увагу на одяг?
Тих, заради кого він сюди прийшов, ніде не видно.
Може це не так працює? Він загадав людей, але, може, треба загадувати лише конкретну дату? Та зненацька погляд вихоплює у невеличкому натовпі по той бік вулиці пару з маленькою дитиною. Очі мимоволі наповнюються слізьми, і він різко вдихає через рот — це вони. Це його батьки. Ті, котрих у своєму часі він може побачити хіба що на фото чи на касеті з їх весільним відео.
Тож зараз це все, що йому потрібно. Він хоче перейти вулицю, привітатись хоча б — звичайно ж, він не скаже, хто він такий. Йому просто треба побачити їх зблизька. Хоч на секунду зазирнути їм в очі.
Але, мабуть, у долі є якість інші плани.
Хтось налітає на нього, мало не збиває з ніг, чіпляється за нього, щоби не впасти. Приголомшений, Пітер спершу навіть не розуміє, що відбувається і що він має на це сказати чи зробити.
Але коли цей хтось, ледве тримаючись на ногах, відходить на крок і п’яно тягне «привііііііт», Пітер сам мало не падає з несподіванки.
— Містере Старк? — Пітеру здається, що його вдарили по голові чимось важким.
— Переплутав мене з моїм дорогеньким татусечком? Ми ж такі схожі, — Тоні хапається за його футболку, насмішкувато заглядає в очі примруженим посоловілим поглядом. — Я Ентоні. Для друзів, як от для тебе, просто Тоні.
— Ее, нуу… — Пітер коситься на нього, не впевнений, що відповісти. — Взагалі-то ми ще не… Взагалі-то ми не знайомі.
— Ясно, — на обличчя Тоні накочується тінь, проте ненадовго — алкоголь у крові вирує, тіло вимагає руху. — Нічого, так теж згодишся. Ходімо.
Старк закидає руку йому на плечі, ніби вони старі добрі друзяки, тягне його в бік важких залізних дверей з темно-сірою облупленою фарбою.
— Але ж… Як… Чому… — розгублено бурмоче Пітер, кидає погляд через плече, туди, де ще хвильку тому бачив батьків. — Згоджуся на що? Куди ми? Містере Старк?
Він сказав чистісіньку правду — із цим Старком він не надто знайомий, лише з його фотками у «Популярній механіці».
— Ентоні, — виправляє його той, стукаючи у двері.
— Ентоні, — погоджується Пітер. — Що там?
— А ти хіба не знаєш? Всі знають, — Старк відходить на крок, здивовано зводить брови на переніссі. Пітер розгублено хитає головою, хоча й здогадується, що там, очевидно, незаконно грають в карти на гроші чи наливають алкоголь підліткам. Старк підморгує, хапається та стискає його лікоть: — Буде весело, от побачиш.
— Що б там не було, я трохи спізнююсь. — Пітер нервово смикається, намагаючись вирватись із чіпких пальців — може, він би ще навіть встиг наздогнати своїх батьків.
Старк розслаблений, навіть трохи занадто, проте Пітеру доводиться докласти більше зусиль, аніж він думав. Коли йому врешті вдається звільнитись, то одразу ж про це шкодує — напомповане алкоголоем, тіло Старка починає розвалюватись убік, і ще б пів біди, коли б у бік Пітера. Пітеру доводиться його підхопити. Тоні знову перекидає руку йому через плечі, і Пітер притискає його до себе, аби той знову не почав падати. Десь на краєчку свідомости скручується клубком тужлива думка, що, ймовірно, здійснити задумане йому не вдасться.
Клацає замок, скрегоче важка засувка, скриплять завіси. У шпарину випихається чиєсь нахмурене обличчя. Вишибайло , здогадується Пітер. Той трохи зволікає, роздивляючись хлопців, а тоді виходить до них — високий чолов’яга з кавовими очима та чорними кучерями.
— Ентоні бісів Старк, — розтягує він губи у саркастичній посмішці, — давненько ж ти не заходив. Скільки там пройшло? Година? Пів?
— Ееееллі, — розтягує Старк, похитуючись, в його в очах скачуть бісики. — Обійняв би тебе, Еліоте, але сам бачиш — трохи не в тому стані.
— Трохи, ага, — Еліот схрещує руки на грудях. Дивиться поблажливо й зовсім трохи насмішкувато, зате з добре помітною тривогою.
— Трохи, — киває Старк. — Бо до «того» стану треба ще дійти.
— Тобі б хоч додому дійти, не повернувшись одразу ж — то вже була б переможенька. Може б ти нарешті сходив, га? Відіспишся, відпочинеш, а до нас завтра забіжиш?
— «Справа в тому, що у мене немає дому» , — заводить Старк, не попадаючи ні в однісіньку ноту, а на останньому складі й зовсім заходиться кашлем.
— Слухай. З нього й справді досить, — охоронець повертається до Пітера, і під його важким змученим поглядом Пітеру раптом стає настільки незатишно, ніби він казна у чому винен. — Тоні вже тиждень не просихає. Не знаю точно, що там було, але батько вигнав його. Ти б поговорив з ним, він же так зіп’ється і загнеться в якійсь канаві.
— Ей! Я взагалі-то все ще тут! — злостиво обурюється Ентоні, намагається, спираючись на Пітера, встати на пальці та вгледіти щось за Еліотовою спиною.
— Агов, — Еліон клацає пальцями у Старка перед обличчям, привертаючи його увагу.
— Що? — той замахується, ловить його за руку, похитується, але, Пітеру на радість, на ногах стоїть вже трохи твердіше.
— Йди додому.
— Ні.
— Забирайся звідси.
— Пустиш нас — дам тобі двадцятку. Не хочеш на мені заробити чи що? — замовкає, дочікується, коли Еліот щось скаже, але той лише морщить чоло і заперечно хитає головою. — Ну чого ти? Яви світу свою милість, пусти. Обіцяю бути чемним. До того ж, — нахиляється він трохи ближче до Еліота, переходячи на довірливий шепіт, — мені треба у кімнату для хлопчиків.
— Добре, — здається охоронець. — Але за однієї умови — твій друг пообіцяє за тобою наглянути.
— Я не його друг! Ми лише сьогодні… — нарешті відмирає Пітер. Слова так і застрягають йому в горлянці — дві пари очей дивляться на нього так, ніби він зійшов з розуму. Пітер заплющує очі, важко видихає, а тоді каже те, про що, ймовірно, жалкуватиме решту свого життя: — Я за ним нагляну, так. Прослідкую, аби він більше не пив.
— Добре, тоді проходьте. — Еліон відступається вбік, відчиняє ширше двері.
У тьмяному освітленні Ентоні навпомацки знаходить невеликі дверцята до вбиральні, що за кольором та фактурою майже повністю зливаються зі стіною, просить Пітера почекати. Проходить хвилин зо п’ять — Пітер навіть встигає захвилюватись, чи той бува не впав десь там і не вбився випадково. Прикладає вухо до дверей — заспокоюється, коли чує булькання води з крана, а затим — шум сушарки для рук. А тоді Ентоні виходить, живісінький і дуже собою задоволений, хапає Пітера мокрими пальцями за передпліччя — цікаво, скільки він встиг наробити йому синців? — та тягне в кінець коридору, до дверей, за котрими вирує невгамовний строкатий галас.
— Бар. Звичайний танцювальний бар, — приречено видихає Пітер, — котрий косить під підпільний.
У голову чомусь закрадається невесела думка, що в таких місцях люблять влаштовувати бійки, і добре як кулаками, а не ножами. Що як його тут прикінчать? Чи як станеться дещо навіть гірше — облава копів? Що як його кинуть до буцегарні на цілу ніч і про це якимось абсолютно містичним чином дізнається Мей? Вона ж йому голову відкрутить!
Боже, і чому він мусів у це влипнути? Чому він узагалі постійно мусить у щось влипнути?
Може, все через алкоголь, може — через дівчат, котрі привітно махають їм з іншого кінця барної стійки, та Ентоні мало не розпливається, стає надзвичайно поступливим. Коли вони двоє знаходять вільні стільці коло стійки й Пітер каже, що випивки сьогодні більше не буде — Ентоні лише піднімає руки на знак капітуляції та на диво швидко погоджується.
Барменка, темноволоса дівчина років двадцяти п’яти, здивовано витріщає очі, коли Ентоні просить дві порції звичайної негазованої мінералки. Але замовлення приносить — підсуває склянки по начищеному до блиску прилавку. Під своїм Пітер знаходить записку з номером телефону та підписом «Енні». Дівчина всміхається, її щоками, по шкірі кольору гіркого мигдалю, повзе рум’янець. Пітер вдивляється у цифри та віддає їй папірець.
— Вибач, — ледь помітно махає він головою, смикаючи куточками губ. — Не ображайся, але це не до мене.
— О, то значить, в тебе вже є дівчина? — зі вдаваним розчаруванням манірно тягне Енні, нахиляючись до стертої від часу деревини так, що у вирізі її чорної футболки видніються груди.
— Ні, — Пітер швидко відводить погляд.
Дівчина, звісно ж, красуня. Коротке чорне волосся, розкосі темні очі, червона помада на губах. Там, у реальному житті, він цілком собі міг би впадати за такою. Але не тут. Тут він узагалі ні за ким не може, бо якщо він занадто захопиться, якщо усе переросте у щось більше, тоді перед ним постане дилема. Можливо, він навіть вирішить усе розповісти — хто він, звідки він, і… що далі? Він же не зможе переселитись у минуле! Не зможе проводити тут увесь свій час. Він і зі Старком не мав би зараз посиденьки сидіти, але чомусь продовжує це робити.
Він переводить погляд на Ентоні — той, підперши голову рукою, незадоволено крутить у пальцях свою склянку, намагаючись, певно, зачарувати її поглядом, перетворити воду на вино. Відблиски дзеркальної кулі під стелею падаюють на скло, сонячними зайзиками відбиваючись у теплих очах Ентоні, зачаровують, притягують мов магнітом…
— Господи, і ти теж, — голос Енні доноситься до Пітера мовби звідкись здалеку.
Краєчком ока він бачить, як вона різко випрямляється та йде до іншого клієнта. Що вона цим хотіла сказати — одному Богу відомо. Пітер зрозуміти так і не встигає. Тоні раптом різко переводить на нього погляд.
— Чому ти не п’єш? — Пітер робить ковток, і Ентоні морщить носа. — Ні, я питаю, чому не не п’єш ? Ти хоч повнолітній? Міг би собі щось замовити. Горілку, джин, бренді — що завгодно. Тут не пійло, а щире золото.
Ентоні змахує рукою у бік наполірованих до блиску полиць. Трохи води розливається на прилавок. Барменка одразу ж, поспіхом, витирає плями, глипаючи то на Пітера, то на Старка.
— Бо мені недобре, я ще від вчора не відійшов, — твердо мовить Пітер.
— Тобто переконати тебе мені не світить? — Пітер хитає головою, мовляв абсолютне й однозначне ні. Тоні видається геть розчарованим. — То що було вчора?
— Вечірка, — скисає Пітер, згадуючи вчорашні події. — На честь мого дня народження.
— І скільки тобі тепер?
— А вгадай.
— Двадцять один? — Пітер неохоче киває. — О, я молодець. А ти, — тицяє він Пітеру в груди склянкою, розливаючи рідину тепер уже на підлогу, — ти теж молодець, але мусиш щось випити. Енні, сонце, налий-но нам найдорожчої мінералки, котра у вас є.
Пітер кліпає на нього здивовано. Енні, певно, вирішує їм підіграти, бо, криво всміхаючись, наливає воду у кілішки для горілки. Старк смикає бровою, різко видихає та перекидає у себе цілу порцію одним махом. Пітер повторює за ним. А тоді у них обох разом стається якийсь припадок чи що, бо обоє починають дуситись сміхом. Ентоні розходиться п’яним реготом, аж сльози йому течуть. Пітер і собі підсміюється, та радше з ситуації загалом, а не конкретно з того, що відбувається просто тут і зараз. З таким Старком набагато легше. Тоні Старк з його часу, безперечно, розумний, добрий і все таке. Але Ентоні — він молодий і легкий на підйом. Він не дивиться на тебе з-під лоба важким темним поглядом і не виглядає щосекунди так, ніби шестерні в його голові крутяться зі вражаючою швидкістю. Цей Старк сміється, тримаючись за живіт та відкинувши голову назад. Цікаво, Старк з його часу вміє ось так, щоб відкрито, заразливо, на весь світ? Чи вже давним-давно розівчився?
А тоді Ентоні зі звуком вибуху реактивного двигуна валиться зі стільця на підлогу.
…
— А я ж навіть твого імені не знаю, — ображено глипає на нього Ентоні.
Від бару до орендованої квартири недалеко, всього три квартири. Але тягнути практично повністю на собі геть нетверезий мішок з кістками навіть на таку відстань — щось за гранню. На півдорозі Пітер геть вибивається із сил, зупиняється ненадовго, всідається на зовнішнє підвіконня вітрини якогось магазинчика. Ентоні вмощується поряд.
— Патрік, — каже Пітер, не замислюючись, і раптом згадує, що Тоні Старк із його часу випадково так його назвав. «Чи, може, не випадково? Може, він не настільки п’яний як здається?». — Патрік Паркінсон, — навіщось вирішує вигадати ще й прізвище.
— Звучить як хвороба якась, — каже Старк, після чого втомлено позіхає і присувається трохи ближче, а ще через півхвилі — притуляється якось дуже невагомо, майже невідчутно, схиляє голову йому на плече, перестає рухатись. Ніби засинає.
Пітер чомусь не має абсолютно нічого проти. Хай відпочине, їм ще плентатись і плентатись.
Ніч тепла і запашна, густа, наче мед, наче ось-ось має влити дощ. Місто гуде. Автівки, що проїжджають повз, шурхотять шинами сухим асфальтом. Пітер з Ентоні сидять на прогрітому за день бетончику, Ентоні щось сонно нерозбірливо наспівує собі під носа. Пітер намагається розібрати слова, але не може — вони стають усе тихішими і тихішими, а тоді й зовсім змовкають.
— Ти спиш?
Тоні не відповідає. Вони сидять у тиші, притулені один до одного. Шию Пітера обдуває прохолодний вітерець, він весь нашорошується. А тоді щось стається. Повітря наелектризовується, шкіри за вухом торкається щось тепле. Волосся на руках встає дибки, по всьому тілу проходить хвиля тремтіння. Пітер заплющує очі.
— Що ти робиш? — шепоче він.
Він, здається, і сам усе знає. Але не повертає голову, не перевіряє — не хоче. Бо як перевірить, це все стане справжнім. А Пітеру треба вибиратись звідси якнайскоріше. Знайти інший спосіб зустрітись з батьками, в іншому часі, можливо, перескочити трохи раніше, а сюди ніколи більше не повертатися.
— А на що це схоже? — шепоче Старк у відповідь, і його дихання натовпом сиріт розповзається Пітеровою потилицею.
Старк знову гаряче видихає йому в шию, і Пітер ледве стримується, аби не здригнутись. Бо йому подобається , раптово розуміє він. Бо йому занадто добре, бо він занадто любить, коли з ним ось так. Цікаво, Старк з усіма ось такий ? Боже, про що він думає? Він узагалі не повинен був тут опинитись. Що він, чорт забирай, робить? А тоді Ентоні торкається його вуха, Пітер мимоволі вигинається, Ентоні легенько дує — і все. Пітеру хочеться крізь землю провалитись від раптового усвідомлення, хто поряд із ним. Він зривається на ноги.
— Гаразд, містере Старк, — пихкає Пітер, важко дихаючи, смикаючи Старка вгору, змушуючи його встати, і відразу поправляє себе: — Ентоні. Годі. Думаю, ти трохи перебрав, — під «трохи» Пітер має на увазі «дуже сильно». — Ходім.
Решту дороги обоє мовчать. Точніше мовчить Пітер, а Ентоні знову щось мугикає собі під носа, час від часу глипаючи на Пітера.
— Не хочу додому, — кривиться Тоні, коли вони вже стоять перед потрібними дверима — всього лиш другий поверх, Пітер навіть майже не задихався.
— Тобі треба проспатись.
Ентоні, схоже, відчиняти двері не збирається, тому Пітер обмацує його кишені, витягає в’язанку ключів та кожен із них по черзі пхає у замкову щілину. Ентоні тим часом абсолютно не полегшує йому завдання — він мертвою вагою нависає на його плечі, знову легенько дує йому у вухо, пирхаючи собі під носа, коли Пітер втягує шию, намагається зробити іще бозна що, та ключ нарешті клацає у замку, двері відчиняються.
— Сам до ліжка дійдеш? — Пітер допомагає Старку переступити поріг
— А що, хочеш допомогти? — губи Ентоні розтягуються у хитрій посмішці, він нахиляється вперед і мало не падає — Пітер його підхоплює, тримає за плечі.
— Я серйозно.
Ентоні завмирає, спираючись до одвірка. На мить він здається зовсім тверезим, дивиться в саме нутро, проглядає наскрізь — ще трохи, і викриє Пітерову брехню, дізнається усе, що той ховає за вигаданим іменем. В Пітера серце падає у п’яти. Але Ентоні вистачає ненадовго — плечі опускаються, весь він никне. Киває, відводить погляд і, нічого не сказавши, відходить углиб крихітного коридорчика, ховається за зачиненими дверима.
— Не забудь замкнутись на ключ, — гукає Пітер.
Одразу ж роздається клацання — одне, друге, трохи вище — третє. Скрипить засувка. Добре, так надійніше.
Пітер уже збирається спускатися сходами, як раптом чує — за стіною щось важко гепається на підлогу. Падіння супроводжується лайкою, і Пітер розуміє — це впав сам Старк.
Він одразу ж стукає в двері, а коли не чує жодної відповіді, смикає за клямку, хоч і розуміє, що марно. Тоді прикладає вухо до дверей — чує, як Ентоні тихо буркоче собі під носа, очевидно, все ще сидячи на підлозі.
— З тобою все гаразд?
— Ага. Все добре. Просто моє ліжко сьогодні буде тут.
Пітер невесело гмикає.
Йому точно слід терміново розповісти усе Неду.