Багато років тому нашу планету населяли не тільки люди. Були і інші живі істоти, які цінували природу, приносили їй свої дари і підтримували мир у всьому світі. Але люди занадто жорстокі. Вони зажадали отримати владу собі, зажадали підкорити інші народи, щоби мати їхню силу і піднестися куди вище. Тому інші навчилися ховатися серед таких, як ми, щоби продовжити жити, навчилися приймати нашу подобу. І тільки по очах, які світяться потойбічними вогнями, можна зрозуміти, хто перед тобою. Наша історія починається не з таких ранніх часів, пізніше, коли я сама, не замислюючись над цим, не згадуючи розповіді своєї бабусі, вирішила пройтись до старого ставка в стародавньому лісі, що оточує півмісяцем наше місто. Природа у своїй первозданній красі забивала памороки і змушувала поринути у світ фантазій. Перший ряд дерев — наче захист від небажаних гостей. Він відштовхує своєю химерністю недоброзичливців, своєю темною силою вбиває тих, хто вирішив принести з собою біль і розруху у внутрішнє коло. І коли ти проходиш цю стіну, то відчуваєш якесь полегшення на душі, на серці, наче знімають з тебе ланцюги обмеження, якими місто скувало твої руки і ноги. Внутрішнє коло лісу — його тіло, його душа. Все там настільки прекрасне, що жодна картинка не передасть усієї краси. Щебетання птахів, їхні пісні оточують тебе легкими нитками безтурботності й свободи. Насиченого кольору зелень, яка настільки м’яка, наче зроблена із вати, і настільки чуйна до кожного дотику, як маленьке кошеня, яке любить до себе якнайбільше уваги. Всі тварини, які там живуть, добрі і не знають, що таке злість, що таке помста. Вони живуть по законах природи, як хижаки зі своїми жертвами, так і травоїдні зі своїм сніданком. Але і це не вся казка. Є в самому центрі цього лісу місце одне — ставок невеликий, наче сам Бог спустився, щоб залишити частинку з Едему тут, в цьому світі. На одному березі є невеликий кам’яний виступ, на край якого можна навіть сісти, звісити ноги, і вони будуть торкатися самої поверхні води. На протилежному березі оселилася велика матінка верба, яка ховає частину ставка гіллям з довгим, гострим листям. Вночі тут панують світлячки, які переливаються з зеленого на жовтий і з жовтого на помаранчевий, через що так видно, наче світить сонце. І якщо придивитися, то серед довгих гілок можна помітити довгу чорну смугу, яка вкрита дрібними лусками. Звичайне поліно — думають лише ті, хто обділений фантазією. Якщо спуститися з кам’яного виступу, якщо пройтися босяки по піску берега, відчувши кожну піщинку на подушечках пальців ніг, якщо сісти на цей пісок і подивитися в рівну поверхню води, частково каламутну через велику кількість водоростей, то ти зрозумієш, що це точно не поліно. Напівлюдина, напівзмій. Прекрасне чоловіче тіло до поясу, довге волосся, яке настільки чорне, що мимовільно згадуєш про крило дикого ворона. А очі такі смарагдові, наче це перше молоде листя найпрекраснішої квітки у світі. Чорний довгий хвіст, як у тої змії, що прикрашений золотими в’язями, які занурюють в транс своїм танцем. Наги, а це саме представник цієї раси, — найрозумніша раса серед усіх, що хоч колись існувала і буде існувати в подальшому. Вони живуть занадто довго, бачили занадто багато і знають майже все, що не спитаєш, але сам наг ніколи нічого не розкаже. Вони люблять хитрувати, люблять отримувати вигоду і завжди просять занадто багато за відповіді на поставлені питання. Але наги ніколи не проженуть і не нашкодять, якщо ти прийшов з добрими намірами, а не з війною і спробою вбивства.
Казка матері, яку він запам’ятав куди краще, ніж все інше. Феї, ангели, демони, тролі, навіть ельфи не запам’яталися, стаючи з часом споловілими, але розповідь про нагів… Одного єдиного нага запам’яталася занадто яскраво. Звичайно, двадцятидев’ятирічний чоловік не вірить у казки апріорі, але…
Сьогодні він був на похороні мами. Стояв і дивився на те, як домовину опускають на дно ями, як згори кожний кидав жменю землі під слова молитви священика. Він сам підійшов до ями і, з болем подивившись на дерев’яну кришку, кинув криваво-багряну троянду замість землі. Боляче, серце наче закам’яніло. Спочатку пішов батько через зупинку серця, другим був один із старших братів, полеглий через вибух у торговельному центрі, у третього — теж брат — був рак, який нещадний до всіх — навіть найбагатша людина помре. І ось зараз мама через пневмонію… Тор Одінсон залишився один в усьому світі, з вантажем у вигляді бізнесу батька на плечах. А як йому хотілося бути звичайним архітектором, щоби змінити світ своїм баченням. Дитячі бажання, що зіштовхнулися зі стіною реального життя і розбилися.
Жалість від усіх, через що вже починало нудити, і Тор просто втік. Лобизання його дупи, щоб стати ближче. Ще й ця Джейн… Так, вони зустрічалися, але це було два роки тому, більше він не хоче бачити ту, яка викачувала з нього гроші. Щирі почуття зникли тоді, коли Тор побачив, як вона скаче на члені Фандрала. Ні друга, ні дівчини, проте відчув себе вільним.
Вибір, куди піти, був неочікуваний навіть для нього, але повертатися додому, в квартиру, зовсім не хотілося. Хтось прийде, вірніше, прийде Сіф, яка буде намагатися підтримати «друга», вони нап’ються і пересплять. А хотілося спокою. І зараз Тор стояв біля цієї першої смуги лісу, не в силах зрозуміти свого пориву прийти сюди, коли він міг просто забутися в якомусь барі і напитися, пом’янувши маму.
— Як там матінка казала? Не пропустить нікого, у кого погані задуми… — сам собі під ніс шепоче Тор і робить перший крок.
Тиша приголомшує, як тільки він заходить далі. Відчуття, наче природа дійсно промацує його, щоб дізнатися задуми зайшлої у свої володіння людини. Тор тяжко зітхає на свої думки, на те, що маму він згадує саме по цим розповідям, а не тому, що вона зробила для нього.
Новий крок, і він наче перетинає невидиму межу між королівством мертвих і живих. Голосна трель птахів, яка змішується у щось єдине, дивне. Просто вселив собі на підґрунті спогадів казок мами, тому йому і здається тут все настільки живим, як вона і розповідала їм. Тор лише стискає губи і йде далі, намагаючись більше не дивитися по сторонах.
Як там — увесь час прямо і просто бажати? Але Тор зараз мріє лише про те місце, де можна посидіти, відпочити і… Просто відволіктися від всього світу, відчути якесь усамітнення. Щоб ніхто із знайомих, та й незнайомих теж, не прийшов до нього, не подзвонив, не висловив свого співчуття. Лише формальність, рожева, напудрена мішура, від якої вже просто нудить. А коли дивишся всередину, то нічого, крім бажання підмазатися і заволодіти грошима, не має.
Тріск зламаної гілки десь збоку, зовсім поруч, через що Тор різко обертається. Олень, самка… На нього дивляться з якимось зацікавленням, зовсім не боячись, наче тут дійсно ніколи не було людської ноги. Тор вперше задумується над тим, що будівництво розширює їхнє місто не перший рік, але цей ліс ніколи ніхто навіть не не намагався вирізати. Зовсім. Можливо, ґрунт тут був несприятливим, можливо, ґрунтові води занадто близько розташовані до поверхні, але… Але навіть ніхто з пікніками сюди не ходить.
Останній погляд на лань і Тор йде далі по прямій. Не потрібно було йти незрозуміло куди, коли міг просто напитися вдома і заснути у маренні. Але мама хотіла би, щоб він пішов в те місце, про яке вона не один раз розповідала йому і братам. Зовсім залишився один в усьому світі, один з болем. Справжніх друзів, як виявилося, можна було перерахувати на пальцях однієї руки, із родичів більше нікого. Дійсно, один серед мільярдів. Гаряча зірка, яскрава і палаюча, через пригнічення життя самим життям стає такою самою холодною і тьмяною, як інші. І, можливо, все було би прекрасно, нормально, якщо би він зараз сам себе не гнав у глухий кут, але… Тор просто вже втомився. Щасливчик! Як він думав раніше. Популярність у школі через те, що у нього таке «високе» прізвище, в університеті через те саме і через гроші, які, як виявилося, платив батько для того, щоб він із семестра в семестр залишався там вчитися. А у голові був один спорт, дівки і нічого більшого. Благо, після до нього дійшло, що навчання — важливий аспект життя, тому зміг самотужки отримати диплом, на який все ж таки заслуговував.
Казка має властивість ставати реальністю, якщо ти протягом багатьох років вірив саме у неї, вірив так, що навіть самотужки починав додумувати кінцівку. Тор дійсно не міг повірити своїм очам, повірити тому, що відкрилося перед ним. Невже розповіді матінки були настільки правдивими? Невже вона була тут? Тор засміявся, коли його думки повернули у бік правдивості розповідей про нага, який оселився у цьому ставку. Що-що, а це дійсно надто фантастично.
Кам’яний виступ… Дійсно, як язик якогось троля, що потрапив під вранішні промені сонця і більше ніколи не зможе лякати допитливих діточок. Велична верба розкинула своє гілля на половину ставка. Наче фата, що ховала обличчя чистої нареченої, так і гострі списи листя приховували те, що знаходилося за ними. Тор зацікавлено, зупинившись біля самої крайки води, почав вдивлятися у ставок, наче дійсно от-от має промайнути довгий чорний хвіст і білосніжне тіло, як та сметана. Але нічого, що змушує тихо, сумно засміятися.
— Я думаю, ти би хотіла, щоб я тут був, щоб вшанував твою пам’ять на тому місці, про яке ти нам стільки розповідала, — тихо, собі під ніс, промовляє Тор, і його слова підхоплює вітер, несучи їх подалі від нього, щоби всі сумували так само, як і ця людина.
Тяжке зітхання. Біль — неприємне відчуття, що сковує ридаюче серце. Едина сльоза туги на щоці через втрату. І самотність, яка занадто глибоко засіла у ньому, здається, навіки. Тор точно не скаже, у який момент почав роздягатися, в який момент зайшов у воду по пояс, але на все життя запам’ятав дивне натхненне відчуття спокою. М’яка вода огортала його, наче була другою шкірою, прохолода позбавляла його від напруги спекотного дня. Набравши в легені якомога більше повітря, Тор пірнає під воду з головою, зовсім не закриваючи очі. Каламутно лише через темне листя водоростей, які зовсім не намагались охопити його і залишити на дні у вигляді власних добрив. Дрібні рибки пропливали занадто близько, не боячись і не бачачи у ньому ніякої загрози.
Легені починає пекти занадто швидко. Відштовхнувшись від дна, Тор виринає і жадібно хапає повітря ротом, наче та сама риба, яка викинулася на берег через власну помилку. Перед смертю Фрігг взяла з нього клятву, що він залишиться таким самим сильним і не буде судити людей за першим враженням. Так, він сильний, завжди був і буде… Але зараз знову хотілося стати тим маленьким хлопчиком, що під час грози прибігав до батьківського ліжка і згортався маленьким калачиком під боком мами і батька, най там хтось говорив би про те, що він вже дорослий для цього. Час зовсім не лікує. З часом зовсім не стає легше.
Ставок… Він би назвав це досить повноцінним озером. Збиті думки являють собою кашу в голові і Тор вирішує, що розумовий процес на сьогодні вичерпав всі свої можливості. Повільні гребки до берега, хоча вся його дитяча допитливість вимагала розвернутися і зазирнути під фату верби, але ні. Просто ні. Тор опускає ногу на дно, але замість шорсткого піску знаходить лише щось занадто слизьке, яке тут-таки зникає кудись убік. Опора з-під ніг вислизає занадто швидко, і Одінсон падає назад, йдучи під воду з головою. Мимовільний вдих, з яким рідина затікає в легені, і щось штовхає його у спину, допомагаючи спливти. Другий вдих більш різкий, більш поверхневий, і кашель, який роздирає горло.
— Негарно наступати на живу істоту.
Голос, наче та солодка карамель, тягнеться так, що хочеться почути ще. Тор, все ще кашляючи, піднімає голову і дивиться на розлюченого хлопця, який сидів на кам’яному язиці. Довге чорне волосся спускається вниз на плече і груди, обліплюючи молочно-білу шкіру, зелені очі, як те перше смарагдове листя навесні. Але їх спотворював вогонь злості і незадоволення як і тонкі губи, які перетворилися на одну суцільну лінію. Погляд дуже швидко опускається вниз, на те місце, де повинні були бути ноги, але… Від низу живота тягнулася чорна луска, яка спускалася нижче на…
— Ніколи хвіст не бачив? — невдоволено питає істота, помічаючи шокований погляд. — Людина, — пирхання з якоюсь зарозумілістю.
Перші секунди витрачаються на те, щоби зрозуміти, що це дійсно хвіст, що це… Це якийсь мутант. Більше не думаючи, Тор відштовхується від дна і якнайскоріше пливе до верби, до протилежної сторони озера, щоб ця тварюка не торкнулася його. Він не чує, як за спиною важко зітхають, як істота занадто тихо йде під воду і занадто швидко плине до нього, не потребуючи повітря. Всі розповіді матері, всі його власні думки — все просто взяло і зникло. Слизький, сильний хвіст обертається навколо його живота і зупиняє, змушуючи різко видихнути.
— Ви, люди, настільки передбачувані, — істота показується прямо перед ним, згорда дивлячись на Тора.
Одінсон намагається вирватися з хватки, яка з кожною спробою ставала сильнішою, через що ребра почали боліти сильніше. Миша, яка потрапила в кільця змії.
— Заспокоївся? — тон одразу стає холодним і чорні кільця послаблюють хватку, через що істота у цей же момент отримує кулаком в щелепу.
Стогін болю, з яким створіння падає у воду і остаточно його відпускає. Тор, не розгубившись, одразу ж відпливає від нього, спішить до берега. Щиколотки і зап’ястя обплітають водорості, які намагаються затягнути його на дно, не дати піти, вбити за те, що підняв руку на таке священне створіння. Останній ривок, з яким Тор одразу ж опиняється на березі, як його збивають з ніг, змушуючи болісно проїхатися щокою по гострому піску. Невже… Але думки перериваються в самому початку, коли його грубо і доволі легко, наче він був пушинкою, перевертають на спину. Погляд, який світився розгніваним зеленим світлом, чорні вертикальні зіниці, як у справжньої змії, і білосніжна шкіра вилиці, де вже наливався фіолетовим синець.
— Людина, — щипіння розлюченої змії, і Тор зі здриганням помічає гострі ікла. — Ні. Тупоголовий баран, який, прийшовши у священне місце, вирішив боротися зі мною, аби отримати всі знання.
— Що? — Тор все ж таки видушує із себе слово, нехай воно і звучить занадто здавлено.
Очі навпроти загрозливо примружуються і його відпускають занадто поспішно, миттєво зникаючи у воді. Вперше в житті Тор боявся настільки сильно, що не міг повноцінно думати, і в голові залишилося лише одне — бігти. Він повільно відповзає назад, до своєї надії на те, що він не приверне увагу дивного створіння, яке знову сиділо на камені і з шипінням притискало пальці до синця. Так само неспішно Тор намагається одягнутися, але мокрі пальці насилу впоруються з тканиною.
— Ти дивний.
Тор сторопів. Він… Дивний? Одінсон піднімає попереджувальний погляд на істоту, німо говорячи, що, хоча наполовину людина, але він підніме руку ще раз. І не тільки руку. Жити кожному хочеться. Створіння повертає голову в його бік і хмикає, примружуючись.
— Ти не часті мої відвідувачі, які, бачачи мене, починають тонути чи одразу ж тікають з дикими криками про чудовисько.
Ну, як би, він і є чудовисько, та й сам Тор теж збирається втекти, навіть наважився піднятися на ноги під цим пильним поглядом. Вже було зробивши крок назад, Одінсон завмирає, немов уражений громом, помічаючи відблиски золота на чорному хвості. Та ну! Та не може бути!
— Хоча ти й боїшся, але ти сміливий. Хоробре серце у тебе, людино.
Тор робить крок назад і перечіпляється за виступаючий корінь, але дивом залишається на ногах, коли істота занадто граційно зістрибує з виступу і повзе до нього. Не могла ж матінка знати правду? Не могла ж… А якщо вона сама тут була і всі розповіді, які відкривала йому і його братам, є найчистішою правдою?
— Невже навіть зараз не будеш тікати? — істота зупиняється всього у кількох сантиметрах від нього. — У твоїх очах я бачу здивування, але ніяк не острах. Ти дійсно більш дивний, ніж я.
— Ти ж… Наг? — немов не чуючи, питає Тор, забувши про свій страх. — Ти дійсно та магічна тварюка, яка напівзмія-напівлюдина?
— По мені не видно? — відкрита насмішка, що змішується з невдоволенням. — І скоріш це люди — тварюки, ніж такі, як я. Йди, людино, щоби не постраждати за свої ж слова.
Він тоді дійсно пішов, наче хтось вдарив його по голові. Стан, наче випив забагато спиртного, наче йому наснилося все це, а він досі не прокинувся. Як взагалі таке можливо, що в їхньому світі, досить сірому і нудному, живе таке… Таке? Повернувшись додому, Тор дійсно пив, але, на диво, тільки дві склянки. Не схоже на нього, взагалі.
Його мама завжди була права. Але, якщо існує цей наг, значить, і всі інші істоти також? О Боже, його світ перевертається з ніг на голову, а він так пофігістично міркує про це. Але Тор просто не міг, напевно, до кінця зрозуміти, що відбувається навколо нього.
Проте найдивовижніше трапилося тоді, коли Тор на наступний день знову прийшов у цей ліс, до цього ставка. Ненормальний потяг маленького хлопчика, який чомусь вирішив прокинутися і який бажав отримати відповіді на свої питання. Одінсон вдивлявся у воду, намагався побачити чорний хвіст з золотими візерунками на лусці, які при рідких променях сонця повинні були світитися. Дурна ідея. Шалена.
— Знову прийшов вдарити мене? — лунає біля самого вуха і Тор швидко обертається, дивлячись у порожнечу. — Чи вирішив просто впевнитися, що не спав вчора? — голос попереду і на цей раз він бачить істоту.
— Все ж таки не спав, — видихає разом з відповіддю Одінсон.
— Ти вмієш говорити, — наг плескає в долоні і заповзає у воду по пояс від гріха подалі. — Упевнився. А тепер йди. Не для людей це місце.
— Почекай, — поспішно промовляє Тор і робить крок вперед, коли істота заходжується йти глибше у воду. — Я знаю… Мені розповідали, що такі, як ти… Наги знають майже всі таємниці в цьому світі.
Змієподібний завмирає і, не приховуючи посмішки, дивиться на людину, яка явно прийшла сюди вдруге по відповіді на свої питання. Що ж, у нього вже досить давно не було гостей, з яких можна було отримати багато чого корисного для себе.
— І що ж ти, людино, бажаєш знати? Тільки врахуй, плата занадто велика за відповіді на…
— Та не потрібно мені світові таємниці, — поспішно говорить Тор, перебиваючи нага. — Просто скажи, таких, як ти — багато? І інші істоти теж існують?
Тиша напружує, відчуття, наче ніхто не відповість йому вже, посилюється, коли наг лягає спиною на воду і розкидає в сторони руки. Ну та… Вже занадто безглуздо. І питання, і сподівання, і те, що взагалі робиться навколо нього.
— Я відповім тобі лише в обмін на твою інформацію, — тягне наг і клацає пальцями під водою, викликаючи невеликі фонтанчики. — Нас дуже багато, адже все з’являється на вірі навіть однієї людини. З’являється, існує самостійно і зникає, — промовисте мовчання від людини забавляє, через що наг не стримує тихого смішка. — Скажи, як ти зміг відшукати це місце.
Не питання, твердження, і Тор розуміє, десь, звичайно, далеко, що його вже точно ніхто не буде чіпати, якщо все так само, як і розповідала матінка. Одінсон стискає губи і все ж таки роззувається, щоби сісти на край «язика троля» і опустити ноги до води, майже торкаючись її стопами.
— Мені і моїм братам в дитинстві мама розповідала казки на ніч. Про різних істот, про інші народи і їхні правила, життя, як потрібно поводити себе, якщо зустрінеш їх в реальності. Я думав, що все просто звичайний… Звичайна дурня. А вчора я прийшов до лісу через банальне бажання побути наодинці і відчути себе частинкою чогось більш природного, спокійного, а не надалі варитися у місті.
— Ти був засмучений? — питає наг, відчуваючи тон емоцій людини. — Щось у тебе трапилося, коли ти, з відчаю, вирішив прийти саме сюди, а не шукати втіхи серед собі подібних.
— Я лишився зовсім один в цьому світі. Сім’ї немає, а друзі… Як ті п’явки, яким тільки і потрібні мої гроші.
— Не тільки люди гнилі. Кожна раса має свої червоточини, які кожного дня намагаються закрити цілою і здоровою плоттю своїх побратимів ці гнійники.
Тор щиро дивується, коли йому не поставили нове питання, а щось сказали просто так, без оплати… Наче хотіли підтримати. Одінсон навіть наважується підняти погляд на нага, який все так само продовжував лежати спиною на воді. Якщо не бачити його хвіст, то просто гарний чоловік, занадто гарний як для простої «людини».
Походи до ставка не припинялися, як би Тор сам не намагався запевнити себе, що не потрібно йому все це. День при дні він ходив і спілкувався з нагом… З Локі, як набагато пізніше з’ясувалося. Одінсону здавалося, що він оселився в божевіллі, сам став божевільним, але йому подобалося проводити вільний час біля ставка. Він заспокоювався, розповідаючи про себе і своє життя, бісився, коли йому щось радили, але опісля розумів, що всі поради дійсно правильні і занадто розумні. Тор сам би не сказав, з якого саме моменту все почалося, але змієподібний сам почав розповідати ті історії, які він вже чув від матері, коли Одінсон навіть і словом про це не обмовився. Він слухав їх з захватом, слухав і запам’ятовував все про культуру нагів, про те, як вони живуть і що в них вважається за правильне. Слухав розповіді і про фей з іншими расами, зі здивуванням відмічаючи, що може сам, сидячи ввечері вдома, відтворити кожне слово, наче Локі говорив за нього його ж вустами.
Страх поруч з Локі повністю зник через місяць — вони вже могли сидіти досить близько один до одного. На другий місяць Тор вже більше не звертав належної уваги на хвіст, на кінчику якого було брязкальце, як у гадюки. Гарний, цікавий співрозмовник… Ну, подумаєш, що не людина. Не повноцінна людина. На третій місяць Одінсон з якимось непорозумінням ловить себе на думці, що наг досить симпатичний, що ще потрібно пошукати таких людей, які прийняли б так швидко когось після удару і ще щось розповідали. Усвідомлює, що не проти того, аби доторкнутися до блідої шкіри, щоб перевірити, холодна вона чи ні, слизька, як хвіст, чи ні. Хотілося обвести пальцями візерунки на тому ж хвості і зрозуміти, чи справжнє це золото. Тор лякається своїх думок, бажань, адже таке він колись відчував тільки до Джейн… На четвертий місяць він розуміє, що це куди складніше і глибше, ніж просто думки, адже Локі сам ні з того, ні з сього подається назустріч до нього, щоб накрити його губи своїми. І Тор переймає ініціативу на себе, інстинктивно домінуючи. Тоді він вперше відчув холод шкіри нага і йому захотілося його зігріти. Тоді йому стало повністю начхати на те, що Локі — змієподібний. Це вже все рівно, тому що… Тому що наг по всім параметрам задовольняв його.
Те, що було між ними, розвивалося якось повільно, наче вони дійсно зустрічалися. Настільки стародавня істота і він, порівняно з ним, юнак якийсь. Але Тор бачив, що Локі приємні знаки уваги, нехай вони були і не досить впевненими. Пікніки, кулон у вигляді змії, який наг не знімав з себе після дня дарування. Одінсон сміявся, коли Локі навіщось крутив йому коси, перев’язуючи їх стрічками. Питається, точно не дитина? І звідки взагалі ті стрічки? Проте питання залишалися без відповіді кожного разу.
Осінь. Вже осінь. Час промайнув занадто швидко. Тор сидів на покривалі біля води, дивлячись на те, як легкий вітерець зривав пожовкле листя з верби. Зовсім скоро дізнається, що ж там увесь час ховалося. Проте його зараз лякав той факт, що зима була вже зовсім близько… І те, що він вирішив запропонувати Локі оселитися у нього в квартирі на період холодів.
Тор тяжко зітхає і підтягує коліна до грудей, впираючись підборіддям у коліна. Локі щось запізнювався. Взагалі, він хіба міг кудись відлучитися зі своїм хвостом? Хоча, раз на рік наги можуть ставати подібними до людей, «скидаючи» свій хвіст. Йому би хотілося побачити Локі повністю людиною, щоб упевнитися у своїх думках стосовно того, що він ходить на двох ногах досить невпевнено і з острахом.
— Ти засмучений, мій царю, — Тор вже не здригається, коли йому на плечі опускають руки, масажуючи їх.
Мій царю… У перші моменти Одінсон говорив, заперечував, вимагав, щоб його не називали так, тому що… Ну, який з нього цар? Але Локі подобалося, як це від нього звучить, тому Тор вирішив, що може прийняти таку забаганку.
— Як і зазвичай. Робота, втомився, не більше.
Тор дозволяє собі повернути голову вбік, дозволяє втягнути себе у поцілунок, краєм ока не помічаючи звичної чорноти хвоста, який постійно оточував їх, створюючи своєрідну подібність на гніздо. Насупившись, Одінсон розриває поцілунок і губиться у власних думках, у власному… Локі, хитрувато усміхнувшись, піднімається на ноги і крутиться на місці, дозволяючи роздивитися себе. Високий, такий самий повноцінний чоловік, як і сам Тор.
— Гарний? — весело питає Локі і падає на коліна поруч з приголомшеним Тором.
— Ні… Так! Але… Як? Почекай. Чому ти?.. — Одінсон намагається відшукати хоч якісь слова і сказати щось більш розумне. — Одна можливість на рік, і ти…
— Тихше, — неголосний шепіт і наг притискає палець до губ Тора. — Я куди старше за тебе і усвідомлюю ціну кожного свого рішення.
Але витрачати цю можливість побути подібним до людей, вийти у їхнє суспільство і пізнати культуру незрозуміло для чого, незрозуміло для кого, навіть для нього, було занадто нелогічно. Тор м’яко забирає руку Локі від своєї щоки і притягує його ближче до себе, щоби впитися у його губи вимогливим поцілунком. Вдячність, що витратив цей шанс на нього, радість і багато інших почуттів, які він віддає Локі. Всі віддає.
Одінсон підминає під себе нага, який підлаштовується під нього, кладучи руки йому на плечі. Гарячі губи опускаються на шию, ковзають донизу, на ключиці, щоби провести язиком лінію у впадинку між ними. Тор зігріває власним подихом холодне тіло, яке зовсім не видає жодного звуку. Не подобається?.. Більше не думаючи, Тор накриває губами сосок і подумки усміхається, коли тишу все ж таки розриває перший здавлений стогін. Вкусити, зализати, спуститися язиком нижче і подути на мокру доріжку, викликаючи тремтіння не тільки у тілі, але і в пальцях, які судомно стискають зайву тканину кофти на його плечах. Тор залишає дрібні поцілунки по всій довжині члена і майже одразу вбирає його в рот. Неочікувано для нього самого, неочікувано, коли після черги дрібних рухів Локі подається стегнами вгору, входячи глибше.
Пульсація у роті, важкі, солоні краплі змазки, які залишаються на язиці. Тор відсторонюється, коли до його слуху доносяться занадто жалібні стогони, і поспішно роздягається. Холодні пальці тягнуть його назад, щоб він поцілував його, щоб не залишав його самого так довго.
— Мені… Трохи не по собі, — чесно промовляє Тор.
Тяжкий, незадоволений стогін звучить більш красномовно, ніж якісь слова, і Локи спритно перевертається разом з Одінсоном, щоб сісти йому на стегна. Він прекрасно його розумів, розумів цього двоногого, який хвилювався через його причетність до іншого виду. Локі заводить руку назад, охоплює пальцями член Тора, щоб почати повільно рухати долонею. Влада навіть зараз, як і завжди в його житті.
Тор здивовано видихає, коли Локі спрямовує його своєю рукою і, напів-підвівшись , повільно опускається на член. Здавлений стогін через прикушену губу, гаряча плоть, яка розпирає його зсередини, і сильні руки, що стискають стегна до болю.
— Що… Що ти робиш? — шипить Одінсон, намагаючись підняти з себе нага.
— Перевага нагів, — новий здавлений стогін і Локі опускає голову, важко дихаючи. — Є змазка… Я приймаю… Та забери вже ти руки!
І тільки зараз Тор відчуває ненормальну вологу, яка хоч трохи заспокоює його. Майже гарчання і він з силою тисне на білосніжні стегна, на яких точно розквітнуть синьо-фіолетові гематоми, змушуючи опуститися до кінця. Голосний скрик, який дзвенить у тиші, яка розкрилася після, і Тор намагається не штовхнутися слідом, відчуваючи, наскільки сильно його стискають в собі. І варто тільки Локі податися назустріч, як Одінсон просто зривається. Наче голодний звір, що нарешті добув собі свіже м’ясо.
Сильно, вимогливо, віддати всього себе і отримати у відповідь ті відчуття, які давно вже не переживав. Локі не встигає зловити момент, коли у нього забирають «владу» і змушують рухатися так, як того сам хоче Тор. Відчуття повноцінності розпалюється в грудях, внизу живота до болю натягнулася пружина задоволення, яка почала тріскатися і випускати свої шипи, що все ніяк не давало отримати насолоду в повну силу. Гарячі пальці з силою стискають болісно напружений член, змушуючи знову застогнати. Голосно. Локі насаджується до кінця і вигинається до хрускоту в спині, кінчаючи в чужу долоню. Приємне тепло разом з поколюванням заповнює все тіло і варто тільки відчути тремтіння Тора, як він знаходить у собі залишки сил, щоб схилитися і ліниво поцілувати Одінсона.
— Це того варте? — сипло питає Одінсон, не даючи Локі злізти з себе.
— Безперечно.
Бабине літо закінчувалося занадто швидко, приносячи з собою якесь незрозуміле очікування чогось незвичного і страх. А якщо буде проти? А якщо скаже, що дурість, і більше не буде з ним спілкуватися? Тор тяжко зітхає і підпирає стіну ліфта власною спиною. З самого ранку йшов дощ, через що не було видно нічого, що знаходилося далі, ніж у п’ятидесяти метрах від нього. «Він і так холодний, ще точно замерзне у тому ставку», — пробігає в голові у Одінсона, коли він виходить в фойє на першому поверсі. З ним прощається охоронець біля самих дверей, він бачить чорну машину недалеко від будівлі. Чекають… Але додому зараз не поїде. Тор хмуриться, коли біля автомобілю помічає тендітну фігуру в чорному пальті, яка боролася з парасолькою, що вигнулася в інший бік через сильний порив вітру. Це не його справа, але Одінсон чомусь підходить до хлопця, перехоплює його парасольку і все ж таки закриває після декількох невдалих спроб.
— Ось, тримайт…
Тор проковтує закінчення фрази, варто тільки повернутися обличчям до хлопця. Смарагдові очі, які оповиті лукавством, тонкі, бліді губи кривляться в тому, що можна було би назвати неповноцінною посмішкою, і шкіра… Занадто біла з цим волоссям кольору крила ворона. Серце пропускає болісний удар невіри. Він кінчиками пальців доторкається до гладкої холодної щоки, не вірячи власним очам.
— Не радий мені?
— Але… Але як? — питання залишається без відповіді. — Тільки раз на рік наг може стати людиною.
— Лише гарна казочка для тих, хто перший зустрічний, — Локі частково винувато відводить погляд убік і морщиться від холодних крапель дощу. — Ми можемо бути такими, як люди, коли захочемо і стільки, скільки захочемо. Але все рівно, я живу занадто довго, так що…
— Так що ти знайдеш спосіб, щоб я став таким же довгожителем, як і ти, — поспішно промовляє Тор і притягує Локі у свої міцні обійми, щоб його власний наг нікуди не вислизнув, як та змія під камінь.