Повернутись до головної сторінки фанфіку: Безпутство

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Любов. Усі про неї говорили, але він не знав, що то таке. Йому й не потрібно було знати, бо сенс усього його життя крився в іншому. У зовсім іншому, що набагато-набагато краще. Щоправда, деякі й не розуміли, як він може так часто й так багато водити до себе смертних, але то вже дрібниці.

У лісі його не дуже любили. «Та то часто молодики ходить до нас почали. Молодиць ще більше. Підуть питання. Попи пчнуть вештать. Ще й, не дай Велесе, пламіння принесуть та й поженуть нас», — кожного разу це чув від усіх. Уже навіть потерчата його сторонилися. Начхати. Він завжди водив своїх людей якомога далі від тих місць, де хтось якось живе.

Його справжнє обличчя було приховане пітьмою, його тіло завше було чи чоловічим, чи пташиним — Велес дав таку подобу. Чи не він. Не важливо. Це дійсно було не важливим після стількох років існування, хоча він був вічно молодим. І вічно сильним. Він міг бачити стільки… Бачити.

Цього хлопця він бачив уже не перший рік. Слідкував за ним зо три роки. Уже молодий чоловік, котрий знайшов собі дівчину. Посмів кожного разу відсахуватися від нього так, наче знав всю правду. Ніхто! Ніхто ще так довго не тримався, тому це стало сенсом його безкінечного життя — звести в могилу цього парубка й залишити його душу навік у собі.

Він став вороном. Він завжди був вороном: великий, синьо-чорний, як нічне небо, але очі майже червоні. Знову парубок, який йшов від озера до села по тропі через ліс. Завжди обирав інший шлях, більш довгий, але не сьогодні. Це і стало його загибеллю. Крумкач злетів з гілля, цюкнув крилами над головою хлопця й сів на землю перед ним.

Кар.

— Киш! Піди геть. Ні тобі, ні мені не тре біди.

Кар.

— Ну що ти хочеш? Що? Я людина, я не розумію мови тварин.

Кар.

— Не відстанеш же, га? Добре. Веди. Показуй, що хочеш од мене.

І крумкач переплигнув, перелетів з одного поваленого гілля на інше, більше не каркнувши ні разу. О ні, три, лише на три заслужив цей хлопак. І він доведе його до свого сховка, най усі нявки побачать їх разом.

Ліс став густішим, дерева все сильніше спліталися один з одним, не лякавшись показати пристрасний танок усьому живому, щоби на них рівнялися. І розумні будуть рівнятися — він, Блуд, зробить усе від нього залежне. Потім. Пізніше. Трава все більш насичена, зелена, майже синя в коріння, і чим глибше в ліс, тим помітніше від її гострих кінчиків відділялися золотаві піщинки. Йдеш собі, зачіпаєш їх і блискіт підіймається над землею.

Ще не ніч, але майже так темно. Ще не ніч, але Світовид тут не хазяїн. Червоні проліски хитали своїми важкими голівками, намагалися співати свою пісню, щоби смертний почув і втік, щоби зрозумів. Але парубок глухий, він сліпо йшов за крумкачем, який принесе лиш одну біду. І проліски тяжко зітхнули, відвернулися, бо знов нікого не врятували.

Хлопець йшов над урвищем, котре розкрило до нього пащу з гострими іклами, які вже давно вкрилися зеленим перегноєм моху й синім смородом, що стікав по губах, від тисячі вбитих безневинних людей лишайником. Воно розплющило до нього свої червоні очі, уперіщило на нього всю свою жагу отримати нове, свіже… Парубок не бачив цього. Був лише крумкач, котрий злетів з каміння біля самого урвища й перелетів на дерево, що було внизу. Велике, розлоге, з проваллям біля коріння, звідки стирчали бліді руки мерця, що зламаними пальцями підгрібав опале чорне листя ближче до себе.

І він зробив крок уперед. За тим, у кого були крила, у кого була свобода й наснага пізнавати увесь світ. Тасун. Новий. Ще. Нема різниці. Яка різниця на синці, якщо він зможе побачити цілий світ?! Хлопець впав спиною на незвично м’яку траву внизу урвища і глибоко вдихнув, відчувши той медовий запах вседозволеності й легкості. Як тоді, коли вперше сів на коня й погнав його в поле.

Чорний ворон злетів з гілки й на землю ступив хлопець. Тілом молодий, юний, зовсім блідий, а обличчя затягнуте чорною димкою, що не давало розгледіти навіть очей. Він повільно ступав до молодика, що пустим поглядом дивився в небо між гіллям старого дерева.

Смертний. Він ближче й бачив, як груди ледь помітно тремтіли від подиху. Смертний. Він ближче й бачив, як безкровні губи ворушилися, промовивши щось беззвучне. Смертний. Він ближче й бачив, як погляд став більш осмисленим.

— Хто ти? — голос смертного хрипкий і наче не належав йому.

— А ким ти хочеш, щоби я був? — голос Блуду тихий, улесливий, і він не припиняв ходити колами навколо своєї жертви.

— Богдан.

О-о, то не святий цей смертний. Його обличчя втратило морок, набуло гострі риси. Тонкі губи, прямий ніс, темне волосся, але очі так і залишили глибокий вишневий відтінок. Він став Богданом і він дійсно даний богом цьому смертному, тільки від іншого покровителя. Блуд опустився колінами на траву, біля хлопця, який повернув до нього голову й підійнявся на лікті, не повіривши власним очам.

— Богдан? Боже мій, Богдане, — він торкнувся пальцями чужої щоки.

Він не хотів чекати. Уже стільки чекав. Богдан прилинув до долоні, потершись о неї щокою, а після поцілував її в середину. Нічого в душі не відгукнулося на такі пестощі, які він дарував цьому парубку, лише бажання якнайшвидше зробити його своїм. Його душу зробити своєю. Ще один поцілунок, трохи ближче до зап’ястка, і Богдан підвів очі на смертного, з невимовним питанням подивившись на нього. Останній крок, лише дрібничка, яка відчинила йому цю рахву…

— Це ж я… — до нього наблизили своє обличчя. — Це ж я, твій Степан.

У нього три хвости, у смертного — один. Не святий. А з такими він знав, що робити, тому з легкістю віддасть один зі своїх хвостів. Богдан більше не чекав і, різко піддавшись уперед, впився в чужі губи поцілунком. Кусав. Прокусив іклами таку тонку шкіру, дозволивши кирвавиці осісти гранатовими зернами на губах, дозволивши стікати по підборіддю, щоби залишити після себе марунові доріжки. Нектар.

Він натиснув на плечі Степана, осідлав його стегна і знов впився в його губи, відчувши чужий стогін, який віддав відлунням у власних грудях. Пальці швидкі, проворні й одяг, такий зайвий, вкрив клаптями траву, яка сором’язливо схилила свої гострі наконечники, аби тільки не бачити цього дійства.

Криваві губи спустилися донизу, притиснулися до шиї, до гострого виступу ключиць. Навколо соска багряні взори, що розквітли чорними зернятками. Богдан плавним, швидким рухом спустився вниз і не стримав себе, запустивши ікла в стегно. Кров осіла важкими краплями на язиці, що одурманило розум більше за саме усвідомлення, що він зломив цю людину.

І варто тільки було відсторонитися під неголосне схлипування, як ці ж червлені губи охопили член під голівкою. Стиснули щільно, повели донизу навмисне повільно, дозволивши плоті тиснути на власне горло. Стогін у відповідь голосний, він пробудив увесь ліс, щоби показати, кому тепер належав цей смертний. Богдан не стримав слабкої посмішки й спеціально низько застогнав, на що Степан вигнувся та спробував штовхатися сам.

Його. Він майже його. Увесь. І ніхто не відбере тепер цю душу. Губи так само повільно підійнялися догори, випустивши член із рота з гучним прицмокуванням, щоби наступної миті кінчик язика обвів голівку, полоскотав її верхівку. Він відсторонився в бік, щоби мати змогу помилуватися червоним відбитком краплин життя біля основи члена, і, провівши рукою кілька разів по всій довжині плоті, знову взяв її в рот.

Гарячий. Чуже збудження важке, воно відчувалося не тільки язиком, відчувалося не тільки стогонами та скрикуваннями, від яких дзвеніло у вухах, а й у тому, як «розкріпачувався» Степан, зібравши в жменю його волосся й спробувавши спрямувати так, як він хоче. Невже його дівка не робила йому такого? Як нудно жили смертні… Але, певне, та юна діва була лише прикриттям для всіх. Але не для нього, не для того, хто був Блудом.

І він перестав рухатися, завмер, дозволивши Степанові штовхатися самому. Швидко, майже не дихаючи, розкривши серце словами кохання. До Богдана. Йому було начхати на якесь кохання, начхати на те, що відчував смертний, що бачив, адже була тільки одна мета — насититися. І варто було тільки Степанові увійти до упору, змусивши уткнутися носом собі в низ живота, як смертного вигнуло майже дугою. Він відкинув голову назад, кінчивши майже в горло Богдана, і його очі закотилися в блаженстві, яке ніколи у своєму житті не відчував…

Блуд у своїй людській іпостасі з густим чорним мороком на обличчі тяжко зітхнув. Він, якщо в нього було це трикляте обличчя, точно б стиснув губи й закотив очі. Поруч із ним пролунало шарудіння і з кущів вибрався старий дід із довгою сивою бородою, яка волочилася за ним по землі, підбираючи увесь бруд та листя.

— Ну то шо, як воно, га? — протягнув з насмішкою скрипучий голос. — Варто було те? Чи дарма три роки ганяв за парубком?

Блуд знову тяжко зітхнув й зміряв очима зламане тіло. Вигнуті руки під неприродним кутом, з однієї ноги взагалі стирчить гостре вістря кістки, яка, о як дивно, була вся черленою. Щось зі спиною теж не те, адже в смертного помітно сильно випирав живіт, який, мабуть, луснув би, якщо хтось доторкнувся б до нього. І голова. Голова, яка мусила неживими очима дивитися в небо, втиснулася чолом у землю.

— Більше сподівань. Такий, як і всі… Ба, дурний, повівся, — він повернув голову в бік старця. — А ти що тут робиш, Дідо? Ти ж біля хат завше.

— Та як воно буть біля хат, коли ти тут спіймав цю пташку? — дід хрипко закашляв. — Най мені буде! Що, навіть нема, чого згадать тобі?

— Ну, як нема? — Блуд знизав плечима. — Виявилося, що це в мене один хвіст, а в нього три.

    Ставлення автора до критики: Позитивне