Ненсі Вілер гарна.
Робін вкладає у цей прикметник не лише її суб’єктивне сприйняття зовнішності. Робін має на увазі: «кмітлива». Смілива. Розумна. Вродлива. Добра. І, як для хорошої дівчинки з лялькового будиночка наприкінці вулиці, до біса, наглухо відбита!
Усе це складається у п’ять літер, що транспарантом майорять у свідомості Робін кожен раз, як вона веде оком у напрямку дівчини, в яку аж дух забило як закоханий її ліпший (єдиний, якщо відверто) друг. «Г-А-Р-Н-А». Оттакенні літери, здоровезні, різдвяними вогниками мерехтять прямо у Ненсі над кучерявою головою, поки вона щось зосереджено, професійно роздивляється собі у газетному архіві, перегортаючи сторінку за сторінкою на екрані. Та хай цьому всьому грець! «Не треба, Робін. Будь ласочка, не треба. Воно тобі потрібно, як до сраки карі очі!» — вмовляє себе Робін, нервово гризучи ніготь великого пальця й вдаючи, що то вона достобіса як занепокоєна інформацією, яку надає їм просто зараз, серед підвальних сутінок психіатричної лікарні, понівечений старий за ґратами. Бо якщо якісь ще примарні прикметники над головою Ненсі й можуть посперечатися з «ГАРНОЮ» у розмірі літер, то це «ГЕТЕРО». Палають так, що за мільйони миль видно. Робін розуміє, що в неї тут не те, що нуль шансів — відмітка котиться ще нижче по шкалі, кудись у мінус. Жодного. Ніц! Закохатися у Ненсі Вілер — то для неї стопудове самогубство. «Не треба, не треба, чорти б тебе побрали! А ну, досить, негайно! Навіть не починай — знаю я тебе! Буде як з Сарою у шостому класі. І з Марин у восьмому. І з Салі та Ліндою у дев’ятому, й… » Та господи, вона хоч би раз утріскувалася у когось, з ким у неї ну принаймні теоретично могли трапитися стосунки? Та вона з себе знущається, чи що?! Якщо Робін й мала якийсь талант, окрім гри на тромбоні та здатності передивитися за добу усю фільмографію Ґрейс Келлі нон-стопом, то це точно потрапляння у халепу невзаємного кохання.
…І абсолютну нездатність вчитися на своїх помилках. У Ненсі Вілер у кімнаті музична шкатулка з балериною й вогнепальна зброя у коробці від елегантних підборів, а Робін залюбилася по самі вуха. Трясця! Як-то звали ту руденьку дівчину, з якою у неї перший раз у житті, певне, могло б скластися щось взаємне?.. Робін й гадки вже не має. У голові відлуння. Спілкування з Ненсі упродовж цілого дня вщент винесло їй мізки, розфарбувало у рожевий колір та квіточки, й по тій галявинці тепер бігає лише пластмасова балерина з револьвером. Що дуже погано, враховуючи як навколишні вбивчі обставини, так і те, що Стів досі насмерть закоханий, і Ненсі ось-ось відповість йому взаємністю.
Але ревність — господи, то так безглуздо, якщо тобі тут усе одно нічогісінько не світить, і якщо ти бажаєш щастя своєму ліпшому другу й дівчині, що тобі (та йому) до нестями подобається. «Та яке там «до нестями» — ну так, до нестямочки, хіба що! — фирчить на себе, заспокоює калатаюче серце Робін, прибираючи за вуха коротке волосся. — Стів он-бо по ній плаче вже декілька років, а я так, на останній автобус скочила — хіба можна порівнювати? Ну я ж така: швидко закохуюсь, потім розкохуюсь, ну переживу ж, як завжди! Нічого нового, що мені там!..» Господи, серйозно: чим скоріше вони зійдуться, тим швидше Робін «відпусте» — відомо, проходили. Тож вона їм, може, трохи допоможе? Це буде гарний вчинок. «Не з точки зору Джонатана Байєрса, звісно, але вже вибачай, чуваче: усім тут не догодиш! Якщо Ненсі кохає тебе досі, цього жодні мої слова не змінять, розумієш?» — подумки перепрошує Робін, кусаючи губи. Їй усе ж таки трохи соромно. Їй загалом сподобався Джонатан, хоч вона й не встигла з ним потоваришувати. Трясця, ну чому у житті все має бути так складно?! Так нечесно! Адже у класичному любовному кінотрикутнику завжди є хороший хлопець та поганий хлопець, щоб ніхто не сумнівався, до чиїх обіймів головній героїні падати перед фінальними титрами.
І тим паче ніколи у тій романтичній геометричній фігурі немає лесбійки, що не помре наприкінці. Робін думає, що їй слід почати хвилюватися ще більше й на всяк випадок негайно надати друзям актуальний список своїх найулюбленіших пісень.
Але Векна хапає Ненсі.
Ненсі Вілер гадає, що Робін Баклі нахабна. Робін галаслива й балакуча. Трохи дика, дещо незграбна, занадто… відверта.
Палка. Завзята. Рішуча. Гостра на язик. Мужня.
Цікава. Та…
Приваблива?
Почуття скачуть усе далі скаженим галопом за лічені години, й Ненсі не знає, що більше думати про Робін, насправді — про себе (Що вона, Ненсі Вілер, у біса, таке?!), а Джонатан далеко й вже ледь-ледь торкається з тієї далечині її серця. Тож Ненсі хапається за Стіва. За своє перше, знайоме й зрозуміле, ідеальне, насправді навіть не існуюче «кохання». За вигадку, до якої вона звертається кожен раз, як її серце починає занадто голосно калатати у грудях й передчувати щось лячно незвичне, нове, не те, про що вона мріяла усе дитинство й до чого її привчали. У тих заповітах завжди були Принцеса та Принц. І якщо Принцеса та Пастух ще інколи, заради виключення, траплялися й некритично порушували канонів жанру, то Принцеси та Принцеси (Панянки, Жебрачки, тощо) там не існувало взагалі. А значить — не мало бути. Значить — неможливо, щоб таке було… природньо? Значить — не можна! Навіть якщо наважитися — Робін просто нажахається, та й годі!
До речі, наважитися на що? Цієї думки Ненсі у підсвідомості не закінчує, не треба. Не треба… Най там потоне. Господи, вона ж просто надихалася отруйного догоридрижного повітря… ще до того, як пропливла сюди через ворота, еге ж. Трапляється! От зараз повернеться до Гокінзу своєї реальності, й уся ця маячня скінчиться! Ненсі впевнено хапається за саморобний канат з простирадл й вправно вдирається вгору.
Насправді — заклякає на місці.