«Такого солдата можна купити в любом воєнторгє»(майже копірайт)
— Їбать! — щасливо видихнув старшина. В моменти найвищого щастя в нього лишалися самі матюки, через що він завжди страждав у сімейному житті. — Та ви тільки подивіться, яка цаца, яка, блядь, ляля…
— Тихо! — обірвав його командир. Очі його сяяли мстивим задоволенням та втіхою людини, що нормально не спить третій місяць, працює на виснаження та нарешті бачить результат власної роботи. — Припинити лайку, ви ж лице ЗСУ!
— Вибачаюся, — відповів старшина, проводжаючи щасливими очима дві кремезні постаті. Важкий транспортний літак, що розвантажували поруч, аж просідав від безлічі коробок, контейнерів та ящиків, але ці двоє прилетіли не літаком. — Я просто… охуїти! В мене донька по ним фанатіє!
— Автографів не просити, майте гідність, — миттєво пролунав наказ. — Паляницей не задовбувать, на спір не наливать. Хоча тому, що в прапорі, і так і так без толку.
— Чому? — здивувався старшина, встигаючи повертатися на всі боки, записувати щось у гігантську облікову відомість та ще й проявляти живу зацікавленість у тому, що відбувалося навколо. — Що, Байден не велить?
— Хтивий дідько Байден… — незрозуміло прокоментував командир, схаменувся і додав вже вголос, — та не чіпайте їх! То ж ленд-ліз, конвенційна зброя, цей, як його… національний спецпроект!
— Спецоперація накриється спецпіздою, — собі під ніс пробурмотів старшина і погрозив комусь пальцем. — Обережно, обережно розгружай! Воно знаєш скільки коштує?
Вантаж відверто військового вигляду витягали навантажувачами, що з діловим виглядом снували туди-сюди, швидко оглядали, ставили на облік, везли за межі злітної смуги, відправляли за місцем призначення та поверталися за новою порцією допомоги, що здавалася безкінечною. Контейнер за контейнером, ящик за ящиком, строка за строкою — розвантаження почалося ще зранку і досі не дійшло кінця.
— Я, звичайно, вибачаюся, — почав старшина, перегортаючи відомість, — але в мене вже місця нема. Закінчується, кажу, місце, ви що, вісімдесят тон джавелі…
— Кхм!
— …занепокоєння, тривоги та діп, ви розумієте, консьорну! Всього он бачите скільки наперли? Та тепер хоч Анджеліну Джолі, блін, замовляй! — радісно та щиро підсумував старшина. — І ту привезуть, зуб даю! Як волонтери, тим теж тільки щось натякни…
— Боже збав, — швидко відказав командир та ледь не перехрестився. — Тобто ні, дякую, у нас не настільки критично все. Оно вже і ленд-ліз доїхав, і взагалі. Якщо ще волонтери щось привезуть на додачу до цього всього, у нас склади луснуть.
— Та не луснуть, вже в наступ скоро, тож краще хай везуть… — почав старшина, але підбіг хтось зі штабних з довгоочікуваною звісткою, і командир відійшов від нього, наприкінці зробивши суворе обличчя. Навантажувач підставив маніпулятори під нову партію сіро-зелених ящиків з стрімким підписом-позначкою виробника, а старшина знову кинув оком на двох поважних гостей. Ті розмовляли між собою, терпляче чекаючи чогось, і нарешті дочекалися: просто по льотовищу промчав невеликий спритний джип, зупинився біля гігантських шасі та випустив із себе короткостриженого чоловіка з великим втомленим обличчям. Той відсалютував гостям, і обидва відповіли. Той, що був вищий та мав за плечима незвичний для сучасної війни щит з білою зіркою, ступив наперед та щось палко заговорив, вказуючи на схід. Його супутник, що скидався на робота з золота та карміну, а на грудях мав палаючий вогонь, втрутився і почав щось доводити, жестикулюючи та посміхаючись вузькими гарними вустами. Військовий довго слухав, потім, врешті, відповів щось коротке, але таке, що поклало дискусії край. Всі троє сіли в джип — той крекнув, просів, але витримав, — і розвернулися, щоб їхати у справах.
— Ну бляха, марку не встиг купити, ще й автограф не візьму? — зовсім засмутився старшина. — І як доньку заміж без посага видавати? Тьху ти…
Джип, що вже набрав швидкість, почав її збавляти, вивернувся і встав до старшини боком, так що обидва американця тепер були як на долоні.
— Охуїти, — пробурмотів старшина ледь чутно. — Як живі. Тьху ти, вони ж і є… оце ленд-ліз животворний які чудасії робить…
Чоловік з палаючим реактором на сталевих грудях зітхнув, дістав звідкілясь листок паперу та простяг своєму колезі.
— Починай, в тебе досвіду більше.
— От же ти язва, Тоні, — відізвався той, але швидко щось написав і передав дорогоцінний клаптик колезі. Той не став пручатися, поставив розмашистий підпис та віддав свіжостворену реліквію старшині.
— На пам’ять, — сказав він, досить пристойно вимовляючи слова. — Донька у вас, сподіваюся, гарна? Перекажіть їй, що після перемоги…
— Тоні! — суворо обірвав його супутник. — Ти що! Та ж вона, мабуть, ще дитина!
— Просто передаю привіт, — Тоні стенув плечима. — І Джарвіс-перекладач перевіряю. І інтелектуальні нано-дрони. І…
Стів Роджерс, відомий на весь світ як Капітан Америка, постукав себе по зап’ястю, і Тоні схаменувся.
— Все працює, — підбив він підсумок. — Дочекатися не можу, коли дадуть дозвіл пролетіти де треба.
— Вам ще буде повітряне прикриття, — додав стрижений військовий, що м’яко посміхався і зовсім не скидався на того, ким був. Так, на звичайного собі дядька десь з-під Чернігова чи Фастова — може, фермера, може, вчителя, а може, і лікаря. Всі, хто знав його справжню натуру, могли впевнено сказати, що він і сіє, і косить, і дає уроки, які неможливо забути, і лікує те, що можна вилікувати лише вогнем та розпеченим залізом. — Є в нас спеціалісти… вашого класу. Рівня теж.
— Я чув. Попрацюємо разом, — кивнув Капітан, кинув оком на контейнер, який вивантажували останнім. — Тоні, а там що? Цей я не пам’ятаю.
— Та таке, свіжа розробка, — загадково відповів той. — Подарунок по той бік фронту. Дасть бог, не знадобиться, але Романову під Одесою хтось же ж підстрелив? Ну і ось. Полювач нового формату.
Стів невдоволено похитав головою, але продовжувати не став, лише відсалютував старшині та закрив дверцята. Джип знову побіг по льотовищу і швидко зник з очей.
— Їбать, — сказав старшина. Листок паперу ледь не палив йому пальці — і було зрозуміло, що не подарувати доньці цей скарб неможливо і подарувати неможливо теж. — Це ж буде бідна дитина ридма ридати, але продасть на аукціоні, а гроші всі на ЗСУ віддасть, ех, доню… вся в мене… а що цей їх славнозвісний написав хоч? Ох-хуїти!
…В цей самий час мирний шахтар-тракторист Донбасу Єгор Проскурвін, насвистуючи “яблучко”, відмикав двері підземного бункера, позначеного як “Воєнторг”. Замок довго впирався, але врешті піддався, і Проскурнін вдоволено виматюкався.
Йому страх як остогидло воювати в старих, як динозавряче лайно, кірзачах. Окрім того, в схованці могли бути і пайки, недарма ж вона була так принадно позначена на таємній спижженій мапі!
Він зробив пару кроків і зненацька відчув, що в темряві воєнторга щось незворотньо змінилося. Якось вмить, невиправно та кінцево. Щось сталеве і дуже холодне вискочило з темряви та вп’ялося йому в шию, стискаючи з такою силою, що Єгор не зміг випустити і пари з вуст. Нестерпний біль пробив тіло, щось глухо ляснуло, переламуючись навпіл, і Єгор скінчився. Згасло все.
— Куда? Куда, блядь? — заволали ззаду, і в моторошній темряві клацнув вимикач. Огидне жовте світло спалахнуло під стелею; світильник був тюремний, затягнутий в рабицю. Та й обставлена кімната була як тюремна камера або навіть карцер. Решітка від’їхала в сторону, і розлючений товстий чолов’яга в брудно-зеленому пікселі заскочив до “Воєнторга”. — Ти охуєл? Ти що, дебіл? Це ж свої!
Вбивця стояв, спустивши долу обидві руки: живу людську і потворну сталеву. На плечі протезу палала напівстерта червона зірка — знак страшної імперії, що зжерла мільйони життів та все відмовлялася згинути назавжди, перевершивши в цій впертій злобі навіть ГІДРу. На куратора вбивця не дивився, а от труп Проскурніна, навпаки, прикував його увагу.
— Спящій, блядь, режим! — горлав куратор. — Я ж тєбя в спящій режим ставив, як ти виліз, чмо? Ти хахлов маєш бити, а не своїм голови скручувати!
— Нарушен… — вбивця гикнув і закінчив чомусь англійською. — А security breach, sir!
— От залупа піндосская, — відчайдушно сказав куратор. — Навязалі мнє тєбя, паскуду нєрабочую, вот что хочєшь, то і дєлай. Ломом уєбать, чтоб шарики за ролики всталі? Так і то нєльзя, імпортний, блядь, дєталєй тєпєрь хрєн достанєшь…
Сирена у бункері заволала так несподівано, що товстун підскочив і виматюкався.
— Вот блядь! А ну слушай, падла! Ржавий. Сємнадцать. Рассвєт…
Щось неймовірно важке гупало зверху так, що з низької сірої стелі сипався пил. Вбивця стояв, дивлячись перед собою очманілими очима, і тільки слина, що текла з кутка його рота, видавала життя, що жевріло в ньому.
— …возвращєніє, блядь, на родіну! — продовжував куратор. Він сказав би ще щось, але чомусь завмер та розкрив рота, ніби дуже здивувався — і було чому дивуватися. Бункер трусонуло, як дитяче брязкальце, стіна пішла тріщинами та зі страшним грюкотом розвалилася, здійнявши тучу пилу. Вбивця, і той трохи отямився і повернувся в бік, з якого крізь клуби пилу та диму наближалося щось величезне, гуркотливе, невпинне…
Сірий сталевий кут розсунув каміння та арматуру, велика ляда контейнера, що виїхав з темряви, відкрилася, під нею щось спалахнуло, зажевріло вогнями, і спецпроект нацистів, півсотні років тому вкрадений Совєтамі заради терору та вбивств у всіх країнах світу, втупився в це живе мерехтіння.
— Мама, — сказав він і зробив крок уперед. Куратор теж щось вигукнув, але зрозуміти його було неможливо; він сунувся слідом, але вбивця, не обертаючись і не зводячи погляда з того, чим зараз марив, простяг руку, схопив його за голову і одним спритним рухом звернув її набакир. Куратор впав, як важкий лантух. — Мама!
Контейнер терпляче чекав, доки здобич зайде до нього самотужки. Коли ж той переступив край, ляда миттєво впала, і приємний жіночий голос пролунав впевнено та спокійно:
— Містер Старк, об’єкт захоплено. Повторюю, Зимовий Солдат під контролем.
— Трошки зайнятий, люба, — відповів голос з неба. Якщо б штучний інтелект міг підняти голову та роздивитися небо, в якому просто зараз точився повітряний бій, то, певно, П’ятниця могла б побачити і шефа, і його прикриття на землі та над землею. Але все, що було у неї, надходило з камер зовнішнього спостереження та зберігалося на захищених серверах. — Але як тільки звільнюся…
— Тоні, ліворуч! — гримнув голос Капітана, і П’ятниця швидко звільнила хвилю. Вона дуже добре знала, що таке повномасштабний контрнаступ і яким важким може бути звільнення сплюндрованої, згвалтованої, випаленої, але все ж таки живої землі. Зрозуміло було також, що після перемоги її шеф та творець разом з чоловіком та напарником неодмінно будуть аналізувати кожен крок, кожну хвилину того, що роблять зараз. Тоні буде кривити вуста та кепкувати ледь не з кожного слова. Стів спочатку терпітиме, потім почне сатаніти, потім її попросять вимкнути відеоспостереження, бо за деякими речами підглядати не слід.
Але все це буде після перемоги, яка буде — звісно, що буде. П’ятниця зазирнула до контейнера і впевнилася, що в ньому все спокійно. Висунулася до загальної мережі, швидко обробляючи данні, в яких була тіснява від повідомлень про допомогу з усього світу, і пильним протоколом, що був налаштований на пошук чогось дійсно важливого, вихопила невеличку новину.
“Дівчина з Київщини виставила автограф зіркового подружжя на аукціон, щоб купити літак для підрозділа, в якому воює її батько. Наразі ми ще не маємо жодної реакції на цю звістку від Залізної Людини або Капітана Америки, але немає сумнівів в тому, що ця частина ленд-лізу…”
П’ятниця довго роздивлялася листок в клітинку з нерівно відірваним краєм. Швидкий батьківський підпис на ньому сусідив з переконливим чітким написом, який запевняв: Україна — понад усе.
П’ятниця відклала цю новину у папку “розповісти Тоні” та дослухалася до ревіння, вибухів, скреготу та вищання, які доносилися згори. Щось вдарило так, що в повітрі повис тонкий дзвін, але і сама П’ятниця, і її шмат роботи були у відносній безпеці.
Таємну зброю агресора було знешкоджено ще до того, як вона встигла наробити великого лиха.