На столі — лист, чорнила сухі й червоні. Букви хиткі й жирні, ніби тому хто писав загрожувала смерть. Папір дорогий, ноксійський. Відбитків від пальців не знайдено. Аромат — екзотичний і досі відчутний, як пам’ять про щось, чого не мало статися.
Кейтлін швидко пробіглася по рядках знову:
“Ти увірвалась у моє життя, як апельсиновий цвіт.
Свіжа, терпка і незабутня.
О, Мел Медардо, нам судилося побачитись лиш раз.
Я бачила вас на картинах, сімейних портретах і фресках, всюди. Ви величчю своєю мені затьмарювали очі. Як ваша матір.
Я їй служу, а ви малюєте полотна золотом. Ви і сама світилася, як літній сміх.
А я була змушена торкатись цих полотен, все ще відчуваючи тепло ваших пальців на них. Я змушена заплямовувати ваші картини червоним… І знаю, що ви ніколи не пробачите мені за це.
Та все ж я вас —— віку.
24.12.2025
М.Н.”
Важко видихнувши, Кейтлін згорнула лист у кульку й кинула його у вогнище. Момент — і тріскотіння припинилося.
“Справу закрито,” Кейтлін підсумувала, й вийшла на двір.
Нарешті вона дозволила важким думкам назавжди покинути свою голову.
Пілтоверський базар сильно відрізнявся від ноксійського. Люди тут привітні й ладні торгуватися. Розташовані товари по секціях, і попри натовп Медді було важко загубитися.
Довгий список продуктів, що Кейтлін Кірамман наказала купити, ледь визирав із кишені.
У торбині на плечі Медді несла декілька кілограмів картоплі, а в іншій вимушена була балансувати лоток яєць.
“Залишилось купити солодкий перець, баклажани і…”
Медді простувала ринком, оглядаючи прилавки. Минуло вже декілька годин, і, якщо вона нічого не знайде, то, здається, скоро збожеволіє.
“Дідько, вона просто хоче моєї смерті.”
Плече почало нити, й Медді була вимушена зупинитись, щоб перепочити.
“Де я знайду такі, на біса, продукти в травні,” Медді вилаялась, дістаючи список. І, бляха, він був довший, ніж вона пам’ятала.
Медді швидко переглянула список, намагаючись зачепитись хоч за щось наближене до реальності.
“Апельсини.”
Чудово, у Ноксії в цей час дозрівають пізні сорти. Можливо, вийде щось знайти.
Медді попрямувала темними провулками, вулиці вужчали із кожним новим поворотом. Мапу Пілтовера вона вже вивчила завдяки замальовкам Кейтлін.
Помітивши червону тканину, Медді без вагань наблизилась до прилавка. Жінка, огорнута плащем, розмовляла з продавчинею довго і тихо.
Медді не збиралася чекати, поки вони закінчать, і, поправивши мішок із картоплею на плечі, кинулась вперед.
Незнайомка похитнулась, і плащ злетів із її голови, коли Медді вже стояла поруч, фірмово усміхаючись.
“Ой, перепрошую,” Медді сказала, подавши незнайомці руку, “Я така незграба останнім часом…”
Впоравшись, Медді поклала мішок на підлогу, а яйця — на стіл.
Жінка розгублено кліпнула, й, своїми віями, здається, розвіяла золото навкруги. Вона мала виразні риси обличчя, великі губи й погляд… хижака.
“Нічого страшного,” незнайомка сказала, й Медді подумала, що такий голос ладен зрушити столітні фортеці.
“Вибачте, це дуже терміново,” Медді перепросила, на цей раз по-справжньому. Всередині неї усе похололо, коли вона зрозуміла, що просто не ладна відвести погляду від підлоги й заглянути незнайомці в очі.
“М-мені потрібні…” Медді розпочала, повільно підвівши голову. Господи, та це ж… Це ж Мел Медарда перед нею!
Донька її величності Амбеси. Медді бачила її всюди: на картинах і фресках, сімейних фото, плакатах. Її влада просто не мала меж…
Мел дивилася на неї очікувально, щелепи стиснуті. Її руки застигли, стискаючи каптур, і, схоже, вона не збиралася ховати обличчя. Її брова ледь здригнулася від обурення, яке швидко переросло в зацікавлення…
“О, Боже…” тільки й встигла подумати Медді, перед тим як її очі розбіглися по сторонах, шукаючи порятунку деінде, а повітря застигло в легенях.
Раптом Медді, зовсім розгублена, втиснулась руками в прилавок і вигукнула: “Мені потрібні апельсини!”
Її голос непристойно глибокий і вимогливий.
“Апельсини?” продавчиня перепитала, її щелепа ледь не відпала від здивування. Вона нахилилася й пішла до затемнених шафок.
Медді затиснула обличчя руками, не в змозі впоратися із соромом.
Мел розсміялася, волосся на її голові ледь підстрибнуло. Медді виструнчила спину, намагаючись зібрати залишки офіцерської пошани в собі, і Мел не могла зупинитись сміятись.
Її сміх, живий, дорогий і виразний прорізав повітря навколо, як цедра.
Медді засміялася теж.
Уперше за довгий час, щиро.
Дівчата усміхалися й стояли в тиші, поки продавчиня не повернулася. Ніхто не наважувався сказати зайвого, але дуже хотілось.
“Є тільки зелені…” продавчиня сказала.
Медді кинула короткий погляд на Мел, і відповідь не змусила себе чекати:
“Тоді давайте зразу десяток!” вона вигукнула.
Й Мел пирхнула сміхом, ловлячи його в долоні.
Продавчиня кинула на них осудливий погляд і, згорбившись, полізла за прилавок. Коли її роздратоване бурмотіння припинилося, губи в Мел ледь здригнулись:
“Як вас звати?” Мел запитала пошепки.
“Медді. Медді Нолен,” Медді сказала, її дихання збите. Завагавшись, вона спитала, “А ви?”
“Мел…” незнайомка сказала й погладила себе за плечі, поправляючи накидку. Після довгої паузи вона додає:
“Медарда.”
Її голос втомлений і важкий, ніби тягар.
“Справді?” Медді підвела брови й примружила очі, вглядаючись Мел у обличчя, “Ніколи не чула це прізвище.”
Мел слабо усміхнулася й відвела погляд
“О, вам щастить,” вона сказала.
“Напевне, що так,” Медді розглядала власні чоботи, і ледь засоромлена пнула камінчик убік, розцінючи чи варто казати більше.
“Медді…” Мел прошепотіла, її рука ледь торкнулася тильної сторони долоні Медді.
Офіцерка привідкрила губи, ледь здивована. Її ім’я на губах Мел звучало ніжно й боязко, ніби заборона, яку хотілось порушити. Цей голос завойовував усю увагу, і Медді було важко опиратися йому.
“Медді,” Мел повторила знову, трохи впевненіше. І тепер це ім’я звучало, ніби їхня спільна таємниця. Таємниця, заради збереження якої шпигуни ладні ковтати пігулки з отрутою.
Медді підвела голову, не в змозі відвести погляду від очей Мел.
“Я хочу, щоб ви знали…” Мел нахиляється ближче, тепле повітря лоскоче Медді вухо, “Найсмачніші апельсини — ті, що чекають до останнього.»
Медді застигла й, здається, ці слова тепер закарбовані в її серці назавжди.
“Пообційте це запам’ятати,” Мел відсторонилася, її очі сповнені довіри.
“Обіцію!” Медді поклялась. За звичкою її рука потягнулася дати нокський салют, але серце раптом йокнуло, й Медді вчасно зупинилась. Медді викрутила руку, зробивши дивний жест, на що Мел усміхнулась.
Мел схвально кивнула, і Медді полегшено видихнула, витерши піт, що підступав до чола.
Прилавок загримів, і апельсини покотилися по ньому. Медді згрібла апельсини докупи, й Мел у цьому їй трохи допомогла.
“Дякую,” Медді сказала продавчині, а потім так само стримано-вдячно подивилася на Мел.
Заплативши за товар, Медді спакувала все до мішку й, набравши повні руки багажу, подалася вперед, ні з ким не прощаючись і ніколи не озираючись. Принаймні їй так хотілося.
Медді підперла двері стільцем, й полегшено видихнула. Нахилившись до тумбочки, вона дістала чорну ампулу й пожовклий аркуш паперу. Закривши вікна шторами, вона сіла за стіл й почала писати:
“Я обіцяла собі не озиратись і озирнулась. У цьому була моя помилка, й я відчуваю: покарання вже чекає на мене.
Я була у твоїй кімнаті. Ноксійські кораблі величезні, розміром зі стіни на твоїх полотнах. Усе ніби в золотому пилу, й я сама наче уві сні там блукала. Підписи, документи - я знайшла те, що треба, й загубила не менше.
Здається, Мел, я залишила там свою душу.
Коли я калічила ваші полотна вони плакали кров’ю, ніби ікони. І кров на них була чорна й брудна, моя власна і ваша… ноксійська кров.
І запах фарби досі стійкий у моїй голові, досі дурманить мене, і, здається, я не можу перестати про вас думати.
Нам судилося побачитись лише раз. Тоді, коли на ваших очах я калічитиму ваших друзів і нещадно трощитиму місто…
Але ми зустрілися з вами вже вдруге. І ви досі не знаєте мене, не знаєте, що я зруйную вам життя.
Не знатимете й яка тиша ночами важка, коли я згадую вас про всяк час. Вимолюю для вас спокій і безболісну смерть.
Мел, я змушена буду спалити картини, як листи. На краще буде, якщо ви ніколи їх не отримаєте.
Мій час відтепер вимірюється апельсинами. І досі вони зелені й на вигляд гіркі, та, розрізавши їх ножиком, я переконуюсь, що насправді вони солодкі.
11.10.2025
М.Н.”
Медді полегшено видихнула й, загорнувши лист у кульку, викинула його в вогнище. Вугілля загорілося, живлячись, і розжарені язички, танцюючи, здійнялись.
Вогнище загравало очима з Медді й зачаровувало її своїми рухами. Вогнище нагадувало дитинство у Ноксії, де їх карали розжареним вугіллям.
Імператорка завжди має рацію й її цілі виправдовують засоби. Цей відбиток, вогняний шрам на рухах та стопах Медді - назавжди в її серці, як спогад, що зігріває душу.
Поцілунок, сповнений турботи.
Медді пригортала себе, розглядаючи опіки, і згадувала буйні Ноксійські степи й шалені моря. Першу офіцерську уніформу та день, коли Амбеса подарувала перчатки…
Перша серія успішних походів. Цокотіння бокалів шапману та сльози розбещених дітей.
Медді пам’ятала, як Амбеса пригорнула свою дочку за плечі ззаду, й, представивши Мел на святкуванні, проголосила тост. За довгим столом усі були тоді сповнені радості й гордості, окрім них двох.
Медді перетнулася поглядом із Мел, чиє обличчя накрила тінь. Вона стояла заморожена із келихом вина в руці, губи привідкриті від шоку й зневіри. Її плечі ледь тремтять, і тоді Амбеса пригортає її сильніше до себе.
Медді стиснула губи, її руки ледь тремтіли від заздрості. Вона смикала себе за рукав рукавички знову й знову, знаючи, що ніколи не опиниться на місці Мел.
Медді смикала рукавички знову й знову, і вогнище перед нею відчайдушно тремтіло. Клубок із думок-чорного-диму огорнув кімнату й осів їй на плечі. І Медді здригалася знову й знову із чітким усвідомленням: вона не може зрадити Амбесу, але хоче стати для Мел кимось…
“Медді, ти повернулась?” сонний голос Кейтлін роздався зі спальні, повертаючи Медді назад.
“Так, моя люба,” Медді сказала, не в змозі стримати кашлю. Вона підвелася, щоб залити вогонь, але дим від цього не розвіявся.
“Щось сталось?” Кейтлін запитала, нотки тривоги в її голосі.
“Ні, чому?” Медді незворушно струснула плечима, навпомацки шукаючи вікно. У кімнаті без вогнища було темно, і це єдине світло, якому хотілось би тут довіряти.
Кейтлін замовкла, як завжди робить перед констатацією факту.
“Ти підпирала двері,” Кірамман сказала.
Одне неправильне слово - й командирка підведеться, щоб усе перевірити.
“Справді?” Медді спитала, намацавши ручку від вікна. Потягнувши його на себе, воно видало характерний тріск.
“Це, мабуть, сильний вітер,” Медді сказала, “Вибач, мені було трохи душно. Я не хотіла тебе розбудити.”
Кейтлін знову замовкла, й Медді рахувала секунди, намагаючись вгадати її реакцію.
“Добре,” Кейтлін сказала, протяжно позіхаючи, нотка недовіри в її голосі.
“Ходи сюди,” вона додала вже тихіше, й Медді знала, що вони дійшли компромісу, бо Кейтлін була занадто втомленою, щоб розбиратися далі.
Накривши свою “дівчину” ковдрою, Медді потягнулася, щоб поцілувати її у чоло, але раптом спинилась.
Ні Кейтлін, ні вона цього не хотіли, і, здавалося, в цьому ніколи не було здорового сенсу. Амбеса наказала Медді розважити Кейтлін і заповнити її серце, щоб мати на неї подвійний вплив. І якщо певний час гра, здається, задовольняла їх обох, дуже швидко Медді зрозуміла, що нічого не вийде.
Коли Кейтлін вкотре відвернулася й лягла до Медді спиною, Медді могла відчути, що план Амбеси тріщав по швах, і імператорка помилялася.
“Можливо, нам вдасться…” Медді промовила думку вслух, й Кейтлін поворухнулася.
Зупинити її.
“Що?” Кейтлін пробурмотіла, і Медді лише важко сковтнула перед тим, як сказати, “Нічого, добраніч.”
Медді застигла, знерухомлюючи свої руки й ноги під ковдрою. Кажуть, 15 хвилин достатньо, щоб заснути. І якщо це так, то тоді 15 хвилин вона тоді думала про Мел.
Її кімнату, картини, запах і поцілунок… Дійшовши до апельсинів, Медді переконалася, що твердження про 15 хвилин - брехня.
Вона не спала всю ніч.
Під вечір Мел поверталася до себе в кімнату, і сонце звисало на небі пружне й червоне, ніби апельсин, що майже достиг.
Ключ зайшов у щілину й провернувся так легко, ніби хтось змащував петлі маслом. Цей хтось пройшов поруч у військовому береті, не оглядаючись на неї. Знайома руда маківка.
Розчинивши двері, Мел прикинулась, що не помітила нічого. Не помітила, як зникли важливі документи, які Мел залишила там спеціально для неї, не помітила на картинах відбитки пальців когось, хто любив тліти душею, хто любив золото й ладен пролити за нього кров… Незнайомка торкалася мастихіна Мел й не в змозі порвати ним полотно забралася геть.
Мел просто знала, що вірнішої людини, ніж Медді Нолен ще не було й ніколи не буде народжено на світ.
Мел видихнула й сіла на диван, стискаючи в руках бокал із шапманом. Скоро прийде Амбеса, вона буде піднесеним і величавим тоном говорити їй про ідеальність, що ховалася в небутті, про безмежжя влади, що топлено чужою кров’ю. Так само як й тоді, коли Мел ще була підлітком, коли вона шукала порятунку в очах у п’яних солдатів.
І лише один погляд залишався гірким і тверезим, очі нової рекрутки, Медді Нолен. Золотаві кучері спадали на її плечі, тоді ще не висмажені затяжними боями під імперським сонцем.
Медді дивилася на Мел, і відчай із болем перемішувався в юних очах. І перш ніж Медді відвернеться й піде, поправивши рукавички на руках, її щокою мимоволі скотиться сльоза. Одна сльозинка, сповнена відданості й любові.
І Мел чомусь заплаче теж. Тоді Амбеса пригорне її за плечі міцно і, здаватиметься, що це ніколи не закінчиться.
Але це не так.
Її можна спинити.
Мел підвелась і прислухалась до дверей. Розмірене дихання по іншу сторону: хтось підслуховує її.
Мел прикладається до дверей, із силою вибивши їх плечем уперед.
Військовий берет падає на підлогу й, перш ніж Медді встигає оговтатись, Мел затягує її всередину.
“Медді,” Мел каже, й від її тону в Медді пробіглися мурашки по шкірі, “Що ти тут робиш?”
“Я…” Медді замовкла, вітер свище в голові, й жодного слушного слова. Вона винувато смикнула рукавичку, не в змозі підвести погляду.
“Забирайся звідси,” Мел попередила, її голос сухий і невблаганний.
Спина в Медді миттєво виструнчилась, готова до наказу, а погляд - досі приклеєний до власних рук.
“Медді…” Мел звертається знову, взявши руки Медді у свої.
Руки Медді ледь тремтять і, коли вона нарешті підводить погляд, усвідомлює, наскільки вони близько. Губи Мел - привідкриті, і Медді може почути її тепле дихання поруч.
“Будь ласка…” Мел шепоче, її голос ніжно-спокусливий, ніби заборона, яку хотілось порушити. Медді завмерла, не в змозі опиратися йому.
“Вчини правильно хоч раз,” Мел сказала, й Медді заплющила очі, боячись вдихнути.
Короткий необережний поцілунок залишився вологим слідом у кутику її губ. Мовчазна обіцянка, яку Медді мусила порушити.
Мел відсторонилася, її погляд сповнений довіри.
Тиша між ними повисла солодка й терпка.
Зіниці Медді ледь тремтять від страху, але знаходячи Мел, зупиняються і розширюються, сповнені надії і… чогось, що змушувало їх обох тамувати дихання.
Медді хотілося б, щоб ця мить тривала навіки.
Але, почувши важкі кроки з коридору, вона здригнулася й, впізнавши Амбесу, кинулась до дверей.
Вона бігла коридором довго й, здавалося, сама темрява намагалася наздогнати її і повалити на підлогу.
Діставшися кімнати Кейтлін, вона підперла двері стілцем, бажаючи лиш одного: знову подивитися в очі вогню.
Медді тікала, а її ноги перепліталися під нею.
Просто сором всієї Ноксії.
Декілька разів вона перечепилася й щоразу, коли Медді падала, вона була змушена тікати швидше. Асфальт у Зауні грубий і невблаганний. Медді здерла коліна, і її штани тепер липкі й багряні.
Нарешті Медді спинилась, щоб підстрибнути й захопитись за трубу. Сморід стояв суворий, від нього голова йшла обертом. Але Медді лише сильніше прив’язала ноги до труби, остаточно тут закріпившись.
Озирнувшись по сторонах, вона зірвала плакат поруч. Дівчина із шаленими очима й блакитним волосся дивилася на неї.
Медді перегорнула постер, дістала ампулу з кишені, й почала писати. Із кожним новим рядком серце її билося сильніше, ніби хотіло розірватись і вилетіти назовню:
“На жаль, я все ще жива. Моє серце здорове й б’ється.
Сам Бог карає мене цим.
А ваша матір, Мел, вона могутніша за нього. Й я мушу слухатись її наказів, щоб ще раз потайки на вас подивитись.
Мені соромно, але іноді я відверто сподіваюсь, що ви помітите мене.
А, може, завжди помічали. Бо кожен короткий погляд я ношу із собою в серці, і він ганяє в мені кров.
Ви залишаєте нотатки тут і там, я не читаю їх, бо знаю, що вони для мене. Знаю, що не зможу вам відмовити.
Мене лише цікавить те, коли саме ви помітили, що я шпигую? У травні чи, може, у червні?
Апельсини тепер стиглі, вони самі вже падають у руки.
Я бачила сьогодні їх повну тарілку біля вашого ліжка, та стрималась, уникаючи конфронтації.
Я знаю: ви шукаєте мене і хочете поговорити знову.
17.11.2025.
М.Н.”
Закінчивши, Медді згорнула постер і притулила його в кишеню собі до грудей. Ампула тепер пуста, й Медді зловила себе на думці, що її варто поповнити чорнилом.
“Зроблю це пізніше,” вона вирішила.
Кроки пілтоверської команди почулися внизу, й Стеб кинув на Медді збентежений погляд.
Він кивнув у сторону Кейтлін, її волосся - розпатлане, а погляд - розбитий, шалений. Вона втискалася у гвинтівку так, ніби за останній шматок здорового глузду.
Медді озирнулася по сторонах, її команда понуро дивиться вниз, і Вай поруч ніде не видно.
Кейтлін, мабуть, нарешті здихалася червоноволосої. І якщо це так, то кращої миті напасти на Пілтовер просто годі шукати.
Медді спустилася вниз і, плентаючись, рушила за командою. Вона не могла перестати думати про наступ, Аркейн і Ґлоріас еволюцію, про численні смерті й пролиті ріки невинної крові, про крики й жах, розтрощений Пілтовер. А найстрашнішим було припускати, що станеться з Мел…
Кейтлін розпустила команду й сказала “забиратися куди хочете”. Щось схоже на співчуття стиснуло Медді серце, коли Кірамман на неї поглянула. Ніколи Медді ще не бачила її настільки сповненою ненависті до себе.
Медді зібрала речі й вже думала про переїзд до казарми, аж раптом її ноги спинилися перед дверима й вона була не в змозі поворухнутись. Медді довго дивилася на ручку, ледь притрушену золотим пилом, а потім важко видихнула.
Вона дістала шпильку й легко провернула замок, петлі якого вона вже змазала раніше.
Медді смикнула за ручку, але двері не зрушились.
Вона хмикнула не в змозі сховати зацікавлення й знову оглянула шпильку. Заходившись розбиратися із замком, минуло непристойно багато часу, коли Медді нарешті зрозуміла: двері вже були відчинені до неї.
Зайшовши всередину, вона одразу помітила широку тарілку з апельсинами й все зрозуміла. Розгорнувши нотатку, Медді прочитала:
“Я знала, що ти прийдеш.
Дочекайся на вечір.
Мел.”
Почерк елегантний і виважений.
Медді прогулювалась по кімнаті, оглядаючи її. Стало трохи охайніше й просторіше, деінде горять ароматичні свічки, лише ліжко досі залишалось не застеленим.
Пригорнувши простирадло до рук, Медді стрималась, щоб не занурити своє обличчя в нього й спробувати вгадати, чим пахне Мел, коли вона в нього лягає.
Швидко кинувши простирадло й подушку на ліжко, Медді покинула кімнату, ніби тільки-но вчинила там вбивство.
Залишки червоної фарби досі залишились на подушках її пальців, і соромно зізнаватись, але вона так і не наважувалася їх змити.
До вечору було довго, а диван у Мел непристойно м’який і зручний. Заземливши свою дупу на нього, Медді чекала, поки сонце почне сходити з неба. Очі самі собою заплющювались, як це завжди буває на важливому чергуванні. І врешті решт Медді перестала опиратися цьому відчуттю, даючи своєму тілу виспатись вперше за останні дні.
Мел довго простояла під дверима, вагаючись входити. Ймовірно, Медді втекла й перевернула горщики з фарбою, заливши полотна червоним, щоб попередити про початок війни. Ймовірно, вони більше ніколи не побачаться, а Мел не зможе собі пробачити за те, що станеться з Медді. Ймовірно -
Мел переводить дихання й нарешті прочиняє двері…
Медді сиділа на її дивані, стегна розведені в сторони, руде волосся скуйовджене, ніби вона прокинулась після жахливого сну. Вона не помічала Мел, бо вся її увага прикута до таці з апельсинами.
Соковиті плоди, витримані під ноксійським сонцем, вихвалялися своїми пружними боками та насиченим кольором.
Медді повільно тягнеться до одного з них і раптом зупиняється. На її обличчі вмить пробігла буря емоцій, які Мел не встигла розпізнати. Гнів, розчарування, відчай, біль - все це змішалося в одну гримасу, коли Медді нарешті схопилася за плід і швидко розкроїла його ножем.
Її пальці - вправні, й Мел задумується, які вони на дотик.
Шкірки не встигли приземлитися на підлогу, коли Медді вже вгризлася в апельсин.
Сік розтікався по підборіддю й шиї і, закінчивши їсти, Медді була вимушена витертись рукавичками.
Вона озирнулась по сторонах, її погляд скажений і сповнений відчаю. Помітивши Мел перед собою, Медді схопилася з дивану й застигла.
“Тож…” Мел прошепотіла, хитрі вогники застрибали в її очах, “Ти згодна?”
Питання розрізало тишу в повітрі. І тиша між ними була важка й гаряча, як вечірнє сонце.
Серце гупало Медді у вухах, коли губи в Мел розтягнулися в широку усмішку. Ніби Мел вже знала, чим це все закінчиться.
Медді кинулась до дверей.
Але Мел заступила вихід своїм тілом.
“Це нечесно,” Медді прошепотіла, стукнувши кулаком в стіну. Сльози підступали до очей, і її вії намокли, коли вона підвела погляд на Мел.
“Т-ти не залишила мені вибору…” голос у ледь Медді тремтів. Її зіниці — до нестями широкі й повні.
Вона дивилася на Мел, на її заплетене волосся і руки. На її гострі риси обличчя і… повні губи. Найбільше вона ненавиділа їх, ненавиділа, як не може перестати про них думати.
Ненавиділа і погляд Мел - співчутливий і достобіса розумний.
Ненавиділа, коли її голос був ніжний, як він посилав Медді тремтіння на шкірі.
Краще було б, якби Мел її вбила й викинула як безхатнього цуцика. Краще було б, якби Мел не дивилася на неї ось так…
“У мить, коли ми зустрілися, ти позбавила мене його,” Медді прошепотіла самими губами, й вага спала з її пліч, коли вона усвідомила власні слова.
“Медді, про що ти -”
Мел не встигла доказати, коли вологі губи накрили її рот. Медді цілувалася жадібно й глибоко, тягнучи Мел на себе руками.
Цитриновий присмак п’янив, і, коли Медді відсторонилася, Мел відчула легке запаморочення.
“Ми не мали бачитися, Мел,” Медді сказала, її дихання збите, “Я… зруйную тобі життя або помру.”
“Медді,” Мел нахиляється ближче, й бере її обличчя у свої руки. Сльоза покотилася щокою Медді, коли вона кліпнула, і Мел витерла її своїм великим пальцем.
“Я знаю,” Мел прошепотіла, її голос заколисував, “Саме тому я не дозволю цьому статися.”
“Просто довірся мені,” Мел сказала, залишаючи губами вологий слід Медді на вусі.
Медді ледь здригнулася, її руки нервово смикають рукав рукавички.
“Зніми їх,” Мел попросила, зазираючи Медді в очі. Її темні зіниці зблиснули й розширились, сповнені зацікавлення.
Медді послухалась.
На її долонях - численні сліди від опіків, на пальцях - розтерте чорнило й висохла фарба.
Мел розглядала її руки із захватом, ніби це було рідкісне сузір’я на небі.
“Можна?” Мел запитала, і Медді кивнула.
У Медді ширша долоня і коротші пальці, шрами на дотик приємні й заманливо так по них просто водити рукою, натрапляючи на сплетіння з нових маршрутів офіцерських спогадів Медді.
Медді ахнула, коли Мел сплела їхні пальці й сказала щось дуже тихо. Щось настільки сентиментальне й наївне як “я кохаю тебе” і “нікуди не йди”.
Вони довго стояли в тиші, лиш їхні очі говорили.
Уперше Медді відчула, як безпека огортає її, як просто добре було бути зрозумілою без жодних пояснень і скарг.
Знаєте, як дивно, коли ти весь час віриш у те, що ти - погана людина, ти просто вже не ладен змінитися, бо світ таким тебе виховав. А виявляється, що існують не тільки ненависть і порядок. Існує безлад і хаос, існує кохання, сили якого неможливо осягнути…
Медді не знала, що її серце спроможне битися настільки сильно. Думати, переживати за людину, яку ти бачила безліч разів, але ніколи не звертала на неї уваги, ніколи не наважувалася наблизитись до неї.
Медді не вірувала в Бога, але якби він був, то це б були її почуття до Мел. Немає у світі нічого більш незмінного й уявного.
Раптового й могутнього настільки, що хочеш віддатися йому всією душею.
Забути про смерть і ненависть, забути про все, окрім неї одної, її любої Мел.
Якби спрагло їхні губи не рухались, цього не було достатньо близько. Не мавши нічого до цього, Медді тепер тримала у своїх руках все.
Плечі Мел, що їх цілувала, її шию, шовкове волосся. Її очі, що сяяли тільки для неї, і лише, коли Мел переводила дихання, вона відводила погляд.
Кімната ніби стиснулась, і все тануло й пливло довкола. Ароматичні свічки змішалися з палкими видихами, й, дійшовши до спальні, Мел повалила Медді на ліжко.
Простирадла зім’яті, і від сорому Медді хочеться сховати обличчя в подушки. Ліжко м’яке і достобіса широке, а Мел нетерпляча й спітніла. Вона цілує Медді в підборіддя, проводячи вологі стежки до шиї і живота. Медді на присмак солодка й бажана, її стогони здригаються і ледь відштовхуються від стін.
Мел розводить Медді стегна й заштовхує коліно, повільно набираючи темп.
Медді відчуває, як її вуха червоніють, коли Мел нависає над нею, час від часу перепитуючи, “Усе добре? Тобі так подобається?”
Тертя прискорюється й, здається, Медді забула, як дихати, коли пальці Мел ковзнули всередину.
Мел перехоплює руки Медді, коли та намагається приглушити стогін подушкою. Накривши губи Медді своїми, її люба видає глибоке й приглушене “Мел”.
Опісля тиша над ними полегшено видихнула й, втомившись, вони обіймалися і деякий час розмовляли.
Мел розповідала про екзотичні масла й регіони, із яких було привезено білосніжні широкі полотна. Вона малювала уявним пензлем у повітрі величні будинки й заплутані джунглі.
А Медді розповідала, як у цих самих джунглях у неї запліталися ноги, коли вона шпигувала за місцевими племенами. Вона пояснювала, як отримала опіки й шрами, про які допитувалась Мел. А також Медді не могла не похизуватися улюбленим ножиком і ручкою, яку вона завжди носила з собою, щоб писати термінові листи.
Повіки заплющувались, і Мел тихо сопіла, заснувши в її руках. Медді ніжно погладувала її, намагаючись запам’ятати кожен порух її тіла навпомацки.
“Довіритися тобі - означає пірнути в обійми смерті,” Медді подумала, і лише темрява мовчала довкола, » Та я ніколи й не була жива, поки тебе не зустріла.”
Медді слабо усміхнулась і, пригортаючи Мел до себе сильніше, теж поринула в сон.
Медді спіймала себе на тому, що вона стала частіше усміхатись. Її перестали мучити нічні жахіття й привиди минулого.
Ділити побут із Мел було саме задоволення. Медді досі не звикла, що Мел зовсім на неї не гнівається і не командує нею.
Коли Медді готує якусь типову трухляву армійську їжу, то Мел, прийшовши з засідання, тримає її ззаду за талію й підбадьорює.
Медді сміється, коли, скуштувавши вечерю, Мел кривиться, а потім видавлює з себе, “Ду-уже смачно… Ніколи такого не їла.”
Перед сном вони довго гуляли по саду, тримаючись за руки, і здавалося, що жодної небезпеки не було і вони знову діти.
Медді завжди вигравала, коли вони грались у хованки, і Мел вже перестала перейматися цим. Вона знала: Медді нікуди від неї не піде. Сховані в листі й гіллі, вони щиро сміялися й цілувалися ніяково, кожен раз, ніби вперше.
Коли вони поверталися додому, від них пахло апельсинами й любов’ю. І, здається, ці почуття були сильніше за смерть.
Пілтовер згуртувався із Зауном, і вони почали розробляти план перемоги.
Медді креслила схеми, з розташуваннями Ноксійського війська, розказувала, як влаштований кожний підрозділ. Звісно, вона могла розказати лишень за своїх побратимів, бо Амбеса - єдина людина, яка знала все.
Оцінивши власні сили, в хід пішли технології і магія. Розпочалась примусова евакуація, а мобілізоване військо переважно складалось з охочих допомогти.
Медді навчала табори людей, як справлятися зі зброєю, а особливо з ножем. Звісно, проти Ноксійського війська це б не зарадило, але все ж приносило певне відчуття контролю над ситуацією і безпеки.
Діти в’язали маскувальні сітки й робили коктейлі Молотова під керуванням шаленої дівчини, на ім’я Джинкс. Медді познайомилася з її хлопцем, Еко, що очолював авіаційні війська, і допомагала скоординувати все це.
Ніколи вона не думала, що вони з Кейтлін зможуть поговорити як друзі, а не як лідери шкільного клубу дебатів.
Схоже, вони з Вай скоро зізнаються в почуттях одна одній, бо на це просто вже боляче дивитись. Кейтлін не може відвести від Вай погляду, а Вай постійно вагається перед тим, як “випадково” торкнутися Кейтлін.
Ще одне дражливе “Гей, Капкейку” і жодної ініціативи потім, і Медді клянеться, що вона зійде з розуму.
Хоча, мушу підкреслити, працювати з такою командою було все ж приємно.
Особливо, коли Мел з’являлася чайним сервізом, і тоді вони усі разом обговорювали план, посьорбуючи дорогий чорний чай з присмаком цедри.
Мел дивилася на Медді зі стриманим виразом обличчя, і, коли та підносила чашку до губ, Мел хитро усміхалася. Ніхто, окрім них двох, не помічав, чому Медді завжди попирхається і раптом червоніє від апельсинового чаю.
Це був найщасливіший місяць із життя Медді, і він швидко закінчився. Починався новий, вирішальний…
Медді почала хмуритися уві сні, часто переверталася. Її руки хаотично літали, б’ючи подушки, і, коли вони потрапляли Мел на обличчя, Мел прокидалася. Жах застиг у Медді на обличчі й, мабуть, їй снилося, як вона кидає гранати.
Мел шепотіла до неї, обіймаючи, і тоді й на певний час Медді заспокоювалась.
Але це було лишень тимчасове відчуття.
Одного разу Медді схопилася з ліжка з криком, “Де моя капсула?!”
Мел від цього прокинулась, серце шалено б’ється.
“Яка капсула, люба?…” Мел увімкнула нічник і побачила, як в темряві напівсонна Медді обмацує свою уніформу, що лежала на підлозі.
“Отрута,” Медді пробурмотіла, “Мені потрібна…”
Мел не могла розібрати, що її дівчина каже. Безглузді уривки фраз сходили з її пошарпаних губ.
“Отрута… Стеб сказав… Лідерка буде розгнівана…”
Мел підвелася з ліжка й присіла поруч до Медді.
“Медді,” Мел прошепотіла, повертаючи обличчя Медді до себе, “Що трапилось?”
Медді протерла очі, і її зіниці звузилися від здивування.
“Мел? Що я — ”
Медді поглянула на свої долоні, на яких лежала маленька пілюля. На її обличчі застигла гримаса жаху.
“Навіщо тобі це?” Мел запитала й, забравши пілюлю, взяла долоні Медді у свої.
“Щоб накласти на себе руки,” Медді відповіла, її голос беземоційний.
Мел запитально глянула на неї й звела брови, вимагаючи пояснень.
“Якщо щось піде не так…” Медді розпочала, слова досі плутались у її голові, “За допомогою цього я… Я зможу безболісно -”
Мел затулила її вуста вказівним пальцем.
“Ти не помреш, чуєш?” вона сказала.
“Люба, це просто дурнуватий сон. Усе буде добре, я обіцяю…”
Мел допомогла Медді підвестись і уклала її в ліжко.
Невдоволене бурмотіння припинилося, коли Мел поцілувала її у чоло.
“Зараз тобі потрібно лише добре виспатись,” Мел сказала, накриваючи Медді простирадлом.
“А як же пілюля?” Медді позіхнула, питаючи.
Від самої думки про цю річ у Мел все похололо всередині.
“Я піду і подбаю про неї, добре?” вона сказала, намагаючись звучати не сильно схвильованою.
Медді кивнула, й провела поглядом Мел по кімнаті.
“У нас є все, що потрібно для захисту. Пам’ятайте: наша перевага не в кількості, а в згуртованості,” сказала Кейтлін, маршируючи площею, і сотні людей її слухали.
Саморобна зброя, вибухівка, захисні укріплення, потаємні ходи - все це завмерло в очікуванні. Сонце над ними щодня росло і шаленіло, все більше нагадуючи Марс.
Дивно, але це приносило спокій.
Чим ближче була небезпека, тим більше Медді почувалася, як вдома. Після того, як Мел викинула пігулку, Медді навіть перестала думати про смерть і гірші за неї речі.
Якось, звично прогулюючись парком, Медді заглянула Мел в очі й сказала, “Мабуть, твоя мати щось підозрює.”
Мел хмикнула, лагідна усмішка з’явилася на її обличчі.
“Про нас?” вона запитала.
“Про війну,” Медді відповіла, уникаючи погляду.
“Хіба не те саме?” Мел запитала, її рука заслизає Медді до кишені.
Медді пирхнула, “Егеж.”
Вона могла відчувати, як всередині її кишені перевертається все: чеки, схеми, цигарки, апельсинові шкірки… Її серце також робить оберт і майже виривається з грудей, коли Мел дістає шпильку, якою Медді відчиняє замки. Прибравши неслухняну прядку з чола, Мел вправно зачіплює її шпилькою за вухо. Її очі сяють, і Медді ловить себе на думці, що тепер Мел цілувати буде ще зручніше.
Медді відводить погляд на свої ноги натомість, і чоботи ведуть її далі. Сівши на лаву, Медді запропонувала Мел сісти поруч, як вони завжди робили під час довгих розмов.
“Тож, що ти думаєш?” Мел запитала, шпилька блищала, ніби діамант осяяний сонячним світлом.
Медді стиснула губи й важко видихнула.
“Думаю, що вона посилить війська,” Медді сказала, її руки кружляють у повітрі, показуючи розташування загонів.
“І тоді ми — ”
“Ні,” Мел перебила її, накривши руку Медді своєю, “Що ти думаєш про нас?”
Медді відчула, як Мел лагідно проводила рукою по опіках, і від цього ставало ніяково-тепло й піднесено.
“Про нас?” Медді сковтнула, зустрічаючись очима з поглядом Мел, “Я би хотіла…”
Гарячий вітер подмухав, і у Медді пересохло все в горлі.
Вона оглянулась довкола, збираючи докупи слова.
“Одружитись.” - шепотіло до неї листя.
“Цілувати тебе знову й знову.” - підказувало небо.
“Кохати тебе до віку.” - було написано на кронах сотень дерев.
Мел дивилася на неї очікувально, її зіниці сповнені зацікавленості.
Медді розтулила губи, й відповідь сама зірвалася із них:
“Щоб ти змогла знайти мене тут.”
Мел озирнулася довкола. Парк привітний і широкий.
Мел знала, який він влітку й по зимі. Під сонцем і під місяцем вони з Медді по ньому ходили й ще ні разу не обійшли.
180 гектарів, десь так.
Щоразу, коли вони ходили тут разом, вічність здавалася моментом.
“І, що коли знайду?” Мел запитала.
“Тоді… Тоді ми можемо одружитися,” Медді сказала, притискаючи руку Мел до себе сильніше.
“Справді?” Мел усміхнулася, сонячні зайчики засміялися на її обличчі.
“Справді,” Медді не вагаючись відповіла.
Мел розсміялася й взяла обличчя дівчини до своїх долонь.
“Тільки не ховайся далеко, добре?” Мел сказала, заглядаючи Медді у вічі.
Медді кивнула й накрила губи Мел своїми.
Були тільки вони й тепло їхніх подихів. Довгий ніжний поцілунок.
А листя шелестіло довкола, даючи своє благословення…
Апельсини відцвіли, і їхні покалічені тіла розпливались по землі. Медді прогулювалась садом з відчуттям, ніби тіло їй не належало. Біле плаття розвивалося на вітру, й туман застелив землю довкола, ніби сон.
Роздався церковний дзвін, і висохле листя посипалося на землю.
Медді відчула погляд на собі й, озирнувшись, побачила Мел перед собою. Дівчина була огорнута плащем, а каптур накривав її голову ніби фата. На білій тканині виблискували крихітки золота, коли Мел плила назустріч Медді в обійми.
Медді усміхнулася, її очі сяють від радості, а губи - напіврозкриті, бо їй бракувало слів. Мел прекрасна, й церковний дзвін відлунювався Медді в серце.
Медді застигла, й з кожним порухом вітру фата здіймалася вище, а потім знову тулилася Мел до волосся.
Мел довго вивчає допитливим поглядом Медді й, здається, заохочує її.
Медді затамувала дихання, її рукавички - смертельно-білі. Коли вона боязко торкається волосся Мел, рукавиці шовкові, як хмари над ними. Застигли…
Увесь світ застиг, і Медді ніби зовсім не у своєму тілі. Мел хитро примружується, і тягне руки Медді й кладе їх собі на талію.
Мел нахиляється й ніжно цілує Медді. Їхні змішані вдихи супроводжує церковний дзвін.
Відійшовши, Медді помічає, що її руки в крові. Рукавички слизькі й вологі, а Мел дивиться ніби крізь неї.
Апельсин. Єдиний і стиглий, ніби розжарена бомба, він падає Мел у руки. Дзвін дзвенить, і земля труситься під ногами, розходиться в різні сторони, і Медді падає в провалля.
Апельсинові шкірки сиплються з неба, й у польоті Медді відчуває металевий присмак на зубах.
Прокинувшись вся в поту, Медді схопилася за простирадла із чітким розумінням: вона скоро помре. Підвівшись, вона натягнула на себе гумові чоботи й подертий каптур. Ніж у її кишені біля серця, сповнений вірності, як давній друг, поки на вулиці темно й холодно.
У казармі тихо, сон стелився підлогою. Медді просувалася вперед між ліжок, намагаючись не налякати власної тіні. Затуливши своєму союзнику обличчя подушкою, вона притиснула ніж до його шиї.
Тихо й безболісно.
Скільки Медді вже вбила?
Сонце почало викочуватися на небо. Розжарена діжа, наповнена чорною кров’ю. Війна розпочалась для Медді сьогодні, а післязавтра замість сонця на небо вилізе Марс.
Повітря в легенях спирало, воно туге і сухе. І перш ніж сховатися в кабінеті Амбеси, Медді думатиме лише про одне: їхня кров, обпечена цитринами. Її ніж, що породив кохання, а загалом - смерть…
Медді вихопила з кишені ручку, ампулу якої вона так і не поповнила, бо колись вирішила, що попередній лист був останнім.
Залишалось мало часу, й Медді відкрила зубами ковпачок ручки. Гостре маленьке лезо не встигло й зблиснути, бо вже було заплямоване кров’ю.
Медді тиснула на палець, поки той не посинів, щоб чорнил вистачало на короткий лист:
“Ти увірвалась у моє життя, як апельсиновий цвіт.
Свіжа, терпка і незабутня.
О, Мел Медардо, нам судилося побачитись лиш раз.
Я бачила вас на картинах, сімейних портретах і фресках, всюди. Ви величчю своєю мені затьмарювали очі. Як ваша матір.
Я їй служу, а ви малюєте полотна золотом. Ви і сама світилася, як літній сміх.
А я була змушена торкатись цих полотен, все ще відчуваючи тепло ваших пальців на них. Я змушена заплямовувати ваші картини червоним… І знаю, що ви ніколи не пробачите мені за це.
Та все ж я вас кохатиму до віку.
24.12.2025
М.Н.”
Шалений гуркіт роздався за дверима.
Перечитувати лист і жалкувати за чимось часу не було.
Перш ніж Амбеса вибила двері, Медді встигла тремтячою рукою затерти лише слово “кохатиму”.
“Мені шкода,” Медді стиснула губи, її очі блищать від сліз. Вона широко розтулила повіки, дивлячись смерті у вічі.
Амбеса дихала вогнем, м’язи на її руках здригаються від відчаю.
Ступивши вперед, Медді відчула залізний присмак на своїх губах.
Зустріти смерть гідно - останнє на що вона сподівалась.
Медді підвела голову й кинулась на Амбесу.
Вхопившись руками за плечі Лідерки, ніби дитина, Медді впала перед нею на коліна.
Ніж впирався Медді в плече, проникаючи глибше. Медді мовчала.
Зустріти смерть безболісно й швидко - останнє про що вона могла наважитись молитись.
“Ти добре боролася, дитя,” голос Амбеси крижаний і незворушний.
Підвівши погляд на неї, перед Медді промайнуло дитинство.
“Д-дякую за все,” Медді прошепотіла, й її обличчя перекосило від болю.
Сльоза застигла на її щоці, дражлива й терпка, ніби апельсиновий сік.
“Вай, ти в порядку?” Кейтлін зазирнула до палати.
У кутку на підлозі Амбеса лежала без тями, зброя розкидана під ногами.
Вай завмерла, стоячи біля столу, лист у її руках. Кейтлін підійшла до неї й потягнула за руку, “Вай, ходімо…”
Вай оглянулася по сторонах, червоне світло стелилося на них через шатро.
“Що скажеш?” Вай сказала, передаючи лист Кейтлін в руки.
Вираз її обличчя враз посерйознішав.
“У нас нема на це часу,” Кейтлін відповіла, перезаряджаючи гвинтівку натомість.
Вай стиснула губи й лист зашелестів, коли вона згорнула його декілька разів. Вона з неприхованим зацікавленням знову поглянула на Кейтлін і спробувала заговорити знову, “Схоже, хтось втрапив до халепи…”
Кейтлін одягнула гвинтівку через плече, не звертаючи на Вай уваги. Її незграбна офіцерська шапочка похитнулась, і Кейтлін роздратовано пирхнула, перш ніж поправити її.
“Цікаво хто,” Вай додала, намагаючись звучати якомога незворушеною. Боже, її дівчина настільки гаряча, коли поспішає.
“Дивись, щоб це були не ми,” Кейтлін сплюнула, щілинка видніється між її гострих зубів. Вона схопила Вай за руку й повела на вихід.
Вай закотила очі.
“Капкейку, будь ласка. ”
Кейтлін завмерла, й Вай клянеться, що бачить, як у неї червоніють щоки від гніву, а радше від сорому.
Її дівчина різко оглянулась по сторонах, щоб знайти правильний поворот, повністю уникаючи зорового контакту з Вай.
Вай ледь смикнула Кейтлін за руку, притягуючи до себе.
Врешті-решт Кірамман важко видихнула, а потім погодилась поглянути на цей лист пізніше.
“Обережно, поріг,” Кейтлін попередила, коли вони вийшли на сонце.
І тільки тепер Вай помітила тонку цівку крові на землі, що весь цей час вела їх до виходу.
“Що це? Когось вбили?” Вай запитала, холодне поколювання пройшлося по шкірі.
“Ні,” Кейтлін сказала, “Точніше, так.”
Вона швидко поглянула на стежку попереду, згадала розкидані речі на столі та маленьку калюжу крові біля виходу із кабінету, сліди від ударів мечем по дверях…
“Когось допитували, а потім -” Кейтлін проторохкотіла й раптом спинилась, згадуючи лист.
“А потім що?” Вай затамувала дихання.
Кейтлін замислилась. Цього вона знати не могла, але якщо відкинути неможливе, то залишається лише одна вірогідна теорія:
“Жертва ковтнула пігулку з отрутою, щоб померти безболісно.”
Вай вражено кліпнула, її губи привідкриті у захваті.
“Як ти це зрозуміла?” вона запитала.
О, Кейтлін подобалося, коли вона так на неї дивилася.
“Поглянь на сліди…” Кейтлін розпочала, плечі розправлені від гордості. “Ґрунт мокрий і добре видно, що тіло вже було без тями, коли його тягнули. До речі, це ноксійська офіцерка й за статурою, я припускаю, дівчина нашого віку. Їй спочатку відрізали палець, а потім -”
Обличчя у Вайолет перекосило від огиди.
“Фу. Господи, Кейт, звідки -” вона ледь видавила з себе.
Кейтлін затулила обличчя долонями, й прокашлялась, приховуючи сміх. Це була буденність для неї, але бачити шоковані гримаси інших - зовсім інша справа.
Вай нахмурила брови й схрестила руки.
“Заспокойся, я просто жартую,” Кейтлін сказала й додала, “Вибач.”
Вона протягнула до Вай руку, пропонуючи йти далі.
Господи, Кейт ще гарячіша, коли працює.
Пілтовер і Заун зіштовхнулися в фатальному бою із Ноксією. Ворожих військ було менше, ніж можна було б сподіватися. Солдати боролися менш завзято й, схоже, не зовсім довіряли керуванню Амбеси.
Їхні сили зрівнялися, й вони змогли зупинити Ґлоріас еволюцію й Аркейн у його зародку.
Було пролито багато невинної крові, і Пілтоверські будівлі тепер розтрощені вщент. Коли перемога остаточно закріпилася на їхньому боці, вона все ще відчувалася, ніби поразка.
Вай і Кейтлін, Віктор і Джейс, Еко й Джинкс, Вандер та інші, почали озиратись по сторонах, не вірячи скоєному. А іскру життя в їхніх очах війна стерла назавжди.
Мел дивилася з ними, розгрібала завали з останніх сил золотою магією, але Медді ніде не було видно…
Апельсини відцвіли, і їхні покалічені тіла розпливались на землі. Мел прогулювалась садом, розглядаючи крони дерев і їхнє листя.
Кейтлін і Вай слідували за нею, часто перекидаючись поглядами.
Спинившись, Мел відхилила гілку дерева, й тінь накрила їй обличчя.
“Чи ви не бачили листа від Медді?” вона запитала, її обличчя сховане за листям.
Від тону голосу Мел у Вай здригнулись плечі.
Тиша, що повисла над ними, була наповнена дзижчанням бджіл, і вона жалила. Вай швидко поглянула на свою дівчину, але Кейтлін ніби паралізувало.
Зустрівшися поглядом із Мел, Вай розтулила вуста.
“Ми…” відчувши різкий удар у бік, вона швидко замовкла.
“Ми нічого не бачили,” Кейтлін сказала.
“Вайолет, люба , ти щось пригадуєш?” вона спитала, пригортаючи дівчину сильніше до себе за лікоть.
“Ні,” Вай ледь не пискнула від болю.
“Дивно…” Мел вийшла із тіні, соковитий апельсин виблискував у її руках. Вона накрила його долонями, ніби хотіла захистити його як дитину.
“Медді обіцяла мені написати,” Мел сказала.
Кейтлін стиснула губи, обдумуючи, що відповісти.
“Можливо, вона встигла втекти.”
Мел слабо усміхнулася, “Дійсно. Мабуть, переховується десь поруч.”
Мел озирнулася довкола. Парк просторий і пустий.
Мел знала, який він влітку й по зимі, але ще ніколи він не був такий самотній. Під сонцем і під місяцем вони з Медді по ньому ходили й ще ні разу не обійшли.
180 гектарів, десь так.
“Я поруч.” - шепотіло до неї листя.
“Я нікуди не піду.” - хмари застигли на небі.
“Я кохатиму тебе до віку.” - було написано на кронах сотень дерев.
І вперше за декілька років вогники надії застрибали в її очах.
Кейтлін коротко усміхнулася у відповідь і подивилася вниз.
Вай не могла більше бачити виразу її обличчя, але вона знала, що цей зблиск в очах Кейтлін означав. Її дівчина зараз сповнена туги й намагається цього не показувати.
Вай сплела їхні руки разом, лагідно проводячи великим пальцем по долоні Кейтлін.
“Я… впевнена, що вона встигла,” Кейтлін сказала, її голос - переконливий і сповнений надії.
“Авжеж,” Мел погодилась і розділила апельсин на три частини.
“Я пообіцяла її знайти.”
Вай швидко проковтнула свою дольку, й витерла губи кулаком. А Мел тамувала свою частинку в роті, насолоджуючись солодким соком, ніби це був останній апельсин на землі.
Кейтлін з’їла свою частинку останньою, намагаючись не думати ні про що.
Цедра пружка і ще тепла, наповнена сонцем…
У Кейтлін тремтіли від неї руки.