Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
– Вибачте, але ця вакансія вже закрита.
Сьогодні я прокинулася вдосвіта від хвилювання перед прослуховуванням на свою першу в житті роботу. Дорогою до агентства ледь не збила якогось привабливого хлопця, могла пофліртувати, але дуже поспішала. І що я чую? Гаразд, а тепер без жартів. Моє влаштування в Кореї залежало від цього прослуховування. Все залежало від цього клятого прослуховування!
– Як немає? Але ж на сайті було оголошення…
– Ми вчора найняли на це місце людину, ви, мабуть, не оновлювали сторінку. Потрібно було записуватися на співбесіду раніше.
– Але ж…
Усі плани руйнувалися. Боляче, сумно, гірко. Це ж що виходить, батько як завжди мав рацію? Їхати позаочі з одною лише мрією та амбіціями замало? І що я йому тепер скажу?
Жінка з туго зібраним волоссям, схоже, вирішила зжалітися наді мною і хоч у досьє моє заглянути.
– Ви спеціалізуєтеся тільки на жіночому макіяжі? – закривши папку, повернула її мені
– Ні, я проходила багато курсів і по чоловічому, – не розумію до чого це питання, але плекаю надію, що вона зможе мені чимось допомогти.
– У нашому агентстві проходить кастинг на візажиста у чоловічий гурт. Спробуйте подати заявку туди. Тільки не затягуйте з цим, якщо справді зацікавлені.
Так і знала – це ще не кінець!
Дякую та покидаю кабінет. Тільки на виході з будівлі згадую, що забула вклонитися.
– Чорт! – б’ю себе папкою по лобі. – Чому так важко вивчити цей простий жест ввічливості?!
…
І знову те саме: прокидаюся зарано від хвилювання, почуваюся Джоном Лемоном, по дорозі знову в когось влітаю… Доля підкидає мені можливості для знайомства, але я занадто зацікавлена виживанням у Кореї. От як влаштуюсь, тоді й відкрию полювання на корейців.
Біля дверей мене зустрів той самий серйозний охоронець, що і вчора:
– Пані, ваша перепустка?
– У мене її поки що немає, я на співбесіду.
Чоловік торкнувся навушника, перепитав:
– TWICE?
– Ні, цього разу Stray Kids, – усміхаюся. Приємно, що він мене теж запам’ятав.
– Рушайте до консультаційної.
Я, до речі, цього разу не забула про поклін і на радощах рушила до ліфту з групою працівників усередині. Я і їх привітала легким нахилом голови й, усміхаючись, поїхала з ними вгору.
Через деякий час усі вийшли, і я разом з ними, але… опинилася невідомо де і уявлення не мала, як шукати консультаційну гурту Stray Kids. Уся моя сім’я і друзі, та навіть охоронець цієї будівлі, знали, що я хотіла стати візажисткою жіночого гурту TWICE.
Озираюся довкола – нікого. Хотіла повернутися назад у фойє і запитати куди йти, але ліфт зачинився перед моїм носом. На позначці вгорі цифри стрімко росли, а я зараз перебувала на 13 поверсі. Чекати ліфта марно, розумніше пошукати допомоги тут.
Я рушила по коридору, розглядаючи таблиці на дверях. У жодну з них не хотілося вриватися, але й на своєму шляху я так нікого й не зустріла. Час співбесіди вже почався, паніка теж не відставала. Якщо втрачу і цей шанс, то потрібно буде визнати, що я ні на що не здатна і повернутися додому.
Зупиняюся біля дверей із написом «Студія 3». Чорт з ним, геть сором’язливість, треба будь що потрапити на співбесіду! Піднімаю руку, щоб постукати, але зупиняюся. Раптом там прямо зараз відбувається запис якоїсь пісні? Прислухалася – тихо. Може там взагалі нікого немає? Так навіть краще. Чи ні…
Я була уже готова стукати, та двері самі відчинилися і мене ледь не збив хлопець вельми міцної статури. Буду чесна, злякалася не менше за нього. Збивати привабливих хлопців це одне, але коли вони не збивають тебе – інше.
Похитнувшись, зустрілася з ним очима. Це нагадало мені про поклін, тому хутно вклоняюся. Вийшло занадто різко і низько.
«Надіюсь не вдарила його волоссям. Боже, який сором!»
Хлопець ніяково засміявся. Я про себе відмітила, що в нього приємний сміх:
– Вибачте, я можу вам чимось допомогти? – і голос теж.
– Так! – моя радість зустріти людину на цьому безлюдному поверсі була занадто явною. Прокашлююся, щоб повернути голосу звичне звучання: – Вибачте, ви не знаєте як знайти консультаційну?
Він супиться:
– Мені щиро шкода, але я не знаю де це.
– Як це не знаєте? Ви ж тут працюєте, хіба ні? – пошукала на його широких грудях бейджик, не знайшла. Та всеодно, всі працівники повинні проходити співбесіду.
Хлопець, присоромлено усміхаючись, почухав потилицю:
– Так я тут працюю, але справді не знаю де консультаційна.
Моє обличчя було темніше за ніч. Час нещадно бив копняками в зад. Ну, що ж, шанси ще є. Знову різко згинаюся вдвічі у поклоні, про всяк випадок ще дякую словесно, і збираюся вже йти, точніше бігти, але незнайомець мене окликнув:
– Стривайте, я спробую вам допомогти. – Він закрив двері студії та підійшов до мене: – Зараз зателефоную другу, який точно повинен знати де те, що ви шукаєте.
Під час розмови відходить до вікна. Я напружую слух та чую тільки «прямо», «зліва».
Хлопець повернувся до мене задоволений розмовою:
– Дізнався. Консультаційна знаходиться на 3-му поверсі, 5-ті двері зліва, прямо по коридору.
Говорив чітко, тримаючи зоровий контакт, щоб переконатися, що я все правильно запам’ятаю. Що ж, у моїх очах, мабуть, стояли великі знаки питання, бо хлопець тільки усміхнувся і запропонував провести мене.
Окей, тепер я їду вниз із незнайомцем у пустому ліфті. А ще запізнююся вже на 6 хвилин. І чому цей швидкісний ліфт так повільно рухається? Нещасна Анастейша Стіл і… хто? Тільки я надумую вивчити детальніше обличчя хлопця поряд, як двері наче навмисно розсуваються.
Вибігаю в коридор. Що він там казав? Прямо, ліво?
– П’яті двері зліва, – чую ззаду наставницьке.
Мої очі швидко знаходять потрібні двері, серед купи їм подібних. Рушаю до цілі, але вчасно згадую, про свого рятівника. Повертаюся, ще раз вклоняюся. Як у них тільки голова не крутиться від цих поклонів?
– Навіть не уявляєте, як сильно я вам вдячна. Коли стану вашою колегою обов’язково поверну борг.
– Удачі! – чую його до біса приємний сміх услід.
…
Не вдаючись у деталі співбесіди із розгніваним моїм запізненням чоловіком, скажу тільки, що мене прийняли. Прийняли! І завтра в мене почнеться перший день стажування. Воно триватиме тиждень, у процесі я буду асистенткою візажистів, які працюють із різними учасниками.
Дорогою додому зайшла в магазин та купила новенький блокнот для роботи. Рожевий, у м’якенькій палітурці. Багатообіцяючий початок.
Потім до мене приходить знайомий по сусідству Сан Хьон, якого я запросила на святкування. Він за правилами етикету прийшов не з пустими руками, а з пляшкою шампанського. Так вже склалося, що із корейськии соджу я не подружилася і було приємно, що він це запам’ятав. Хоча… Мабуть, краще б забув.
Якось Сан Хьон повів мене знайомитися з корейською культурою і останнім пунктом був бар, де я вперше скуштувала соджу. На ранок почувалася жахливо і хлопець почав по-іншому до мене ставитися. Схоже, наробила якихось дурниць і йому довелося зі мною возитися.
Згодом ми видзвонили його знайому, з якою я теж встигла познайомитися раніше (у тому ж барі) – Со Хьо Джін.
– Ти вже дзвонила батькові? Казала, що в тебе все добре і ти тепер маєш роботу? – вугільно-чорний брюнет був як завжди у своєму репертуарі.
– Сан Хьон, я вже доросла дівчинка і не повинна звітувати про кожен свій крок, – сміюся з його серйозності та наливаю собі.
– Підтримую! – Хьо Джін потягнулася до мого келика своїм і ми використали мою промову як тост.
Хлопець скрушно видихнув:
– Доросліть проявляється в зрілості, а не в житті окремо від батьків.
– Підтримую! – тепер Хьо Джін тягнеться до його келиха.
Це зрада. але я мовчки випиваю і за це.
– То ти тепер стаф TWICE? – між іншим запитала дівчина, її очі чіпко вдивлялися в моє обличчя.
– Ні, Stray Kids. Чули про таких?
– Так. Але як так вийшло?
– Довга історія. Головне, що я тепер працюю. Може воно й на краще.
– Тобі завтра на роботу? – Сан Хьон, скільки б не пив, завжди залишався тверезим. Як йому це тільки вдається?
Киваю з повним ротом.
– То може пора закруглятися? – заметушилася Хьо Джін.
Ця її турбота так розчулила моє п’яне серце, що я перелізла до неї та обійняла. Добре, що не бачила її спантеличеного обличчя.
– О, Хьо Джін, я така рада, що в мене є така чудова та турботлива подруга. Ось на кого можна покластися. Ти мені як сестра…
– Ми знайомі всього місяць.
– Уф, – пробую підвестися, – не будь такою уїдливою!
Вона допомагає мені.
– Як же мені із друзями пощастило. Народ, ви найкращі! – кричу їм услід, коли вони йдуть взуватися
– Джін, тобі викликати таксі?
– Я й сама можу… – двері за ними зачиняються і обривають розмову.
Я ще трохи їм, запиваю, а потім іду замикати двері та до ванної. Контрастний душ, те що треба для хмільної свідомості. Я його дуже не люблю, але він дієвий. Подумки дякую батькові і роблю уявну нотатку: «Завтра йому подзвонити!»
До спальні увійшла вже протверезівша і готова знайомитися з гуртом, чиїм візажистом мені судилося стати.
– Stray Kıds, хм, звучить не дуже. Лідер – Бан Чан.
Зустрічаюся очима з ним на фото й офігіваю. Це той самий хлопець, який допоміг мені сьогодні.
Мені стало якось соромно за себе, хоча наче й не робила нічого страшного. Сподіваюся.
– Скільки йому років хоч, – швидко листаю вниз. – 23, ага, ми однолітки. Це добре. Наступний. Хван Хьон Джин. Хм, це типу як Хьо Джін? І от як за іменем можна визначити стать людини, якщо у них вони однакові?
Мені ще багато треба дізнатися про Корею…
– Лі Фелікс. Цікаве ім’я. Звідки ти? Австралія? О, земляк!
Моєму щастю не було меж. Дуже приємно зустріти земляка у незнайомій країні. Може не так вже й погано, що мені попалися саме Stray Kıds?
– Лі Ноу. Хм. Ян Чон Ін. Чанбін, оу, який привабливий! Але молодший за мене. Хан Джі Сон, Кім Син Мін. Усі, окрім лідера, якісь малявки. Це вже полегшує життя. Уф! – падаю на ліжко. У голові спливають їхні імена та обличчя, які треба запам’ятати. Але чомусь найбільше – «Бан Чан». Чан Бан? Щось аж крутиться на язику…
Я до недавніх пір ні від кого нічого не чула про Stray Kıds, але його ім’я видається знайомим. І обличчя теж. Я спробувала ще раз напружити пам’ять.
– Ой, вибачте, – я зачепила якогось хлопця в чорній масці.
Він повернувся та усміхнувся, потираючи плече в яке я влетіла:
– Усе гаразд.
Це був він.
Від розуміння я різко сідаю на ліжку. Сьогодні зранку я теж ледь його не збила.
– Гаразд, це всі випадки, де я могла його бачити, але чому обличчя видається таким віддалено знайомим… Звідки він? – я хотіла глянути у Вікіпедії, але вже було занадто пізно, а мені рано на роботу.
Зрештою, все, що мені, як майбутньому візажисту, потрібно було знати – я знала. Все інше дізнаюся в процесі.