Розділ 1

•POV: Рома Руденко

...

Рома Руденко знав чудово чого він насправді прагнув у своєму житті. Це щось було досить простою для нього річчю—цілковитим пануванням. У нього не було особливих причин для цього бажання, йому просто подобалося мати контроль. В усьому. До вибору його одягу, сніданку, університету аж до вибору його країни мрії, законів яких йому хотілося дотримуватися й навіть одногромадян, що мали їх поважати. Так, він прагнув влади, повного панування, вибору, але найбільше він прагнув конролю. Роман Руденко не переносив відсутність контролю, він ненавидів коли речі йшли не за його планом, тому навіть найменше відхилення могло вивести того з рівноваги. Нерівності, непрофесійність, неідеальність—усі ті речі які нормальні люди зазвичай бігцем помічали й забували за декілька днів, Рома Руденко не міг викинути з голови й через місяць. Ці незначні на перший погляд речі залишались нав’язливим, брудним слідом на його підсвідомості, не даючи жодної можливості відчувати якусь соціально прийнятну позитивну емоцію. Тому, не маючи можливості знайти радості у повсякденному житті та маленьких дрібничках, Руденко знаходив такі відчуття через пригнічення, або ж навіть крадіжку радощів інших. Хтось сказав би «Енергетичний вампір», але він не був згоден із цим твердженням.
Єдиною причиною через яку він це робив, було чесне переконання що такою є справедливість. Він хотів відчути емоцію задоволення, повноцінності і заради цього вигадував усе більше важких планів, ідей та недосяжних на перший погляд мрій. Усе, аби заповнити порожнечу. Ця порожня діра, на місці якої мала би бути мета жити була заповнена дурними стратегіями і бездумними жартами над іншими, проте навіть попри їхню неймовірну кількість, вона все ще відчувалася як якір, важкий тягар на його серці та певним чином гордості. Він міг купити за гроші усе, він просто не знав що саме йому було потрібно аби позбутися цієї проблеми. Тому він злився, дратувався, зривався і викаблучувався як останнє мудло, хоча звичайно в цій поведінці зіграв роль і його паскудний характер, що від пестощів та надмірної любові його батьків, лише погіршувався з роками.
Так, Рома Руденко сам по собі був чорним лебедем родини, це не означало що його не любили чи соромилися, ні, син залишався найбільшою гордістю батьків, хоч і періодично паскудив їхнє ім’я. На відміну від нього, його сестра-близнючка Юля була чудовим прикладом гарної людини й була абсолютно проігнорована родичами. Вона була приємна до розмов, товариська, щира та й просто люб’язна. Здавалося дівчина живе у власному вигаданому світі, де не існує ні проблем, ні турбот. Руда вірила людям, а вони вірили їй з такою легкістю, що іноді Ромі не вірилось що вона справжня людина, а не якась персонажка діснеївського мультфільму. Але немає сенсу розпинатися про те яка вона чудова, адже як і у житті, так і у повісті, головним героєм серед близнюків був Роман, а не вона. Він не ревнував до Юлі, батьки любили його більше, він це знав і хоча не зовсім розумів, приймав з певним відчуттям нормальності, ніби речі були саме такими, якими й мали бути. Він, Рома Руденко—зірка, єдиний і неповторний, мрія усіх і кожного, а отже він заслуговує на відповідне ставлення,  просто по факту свого існування.
Не варто думати що це означало зневагу з його боку до сестри, ні, Рома Руденко терпів її й хоч як дивно це не звучало, терпіти когось було найбільшим проявом любові та турботи, на який він був спроможний. Здавалося, його мозок був фізично непридатний на більше, але його це не хвилювало. Він знав що чоловіки ненавидять його, він знав що жінки хочуть його і він так само знав, що не існує жодної людини у місті, яка мала би про нього нейтральну думку.
Отже, Руденко був звиклий до свого п’єдесталу уваги, звиклий до того що він був головним персонажем, героєм що не програє, не зазнає поразки, безсмертним і невловимим.
Так, він був звиклий до того, що його сестра не рівнялася із ним, вона не була центром уваги, вона не була особливою, вона була просто хорошою. Не більше, ні менше. Він був звиклий, що люди одержимі ним, а вона просто існує поруч, у його тіні, непримітна й мила, як домашня тваринка яку тримаєш близько до себе, аж до поки вона не почне заважати. У розмовах, як у дома так і в університеті, що близнюки обрали одночасно й по звичайній випадковості, однаковий, Юлю згадували у розмовах бігцем, як когось приземленого та чуйного, а от як тільки мова йшла за Романа, це перетворювалося на повноцінну дискусію, суперечку мало чи не на смерть. Хтось вважав його дияволом у плоті, хтось звичайним шматком гівна. Руденко був звиклий до бесід за його спиною, він любив їх, бо це приваблювало його увагу й приємно лоскотало величезне его рудого хлопця. Він був звиклий купатися у величезному, безодньому й необмеженому океані уваги, залишаючи їй невеличку затоку зацікавленості, ніколи не даючи тій розблестися надто широко.
Тому, коли цього ранку, йдучи обшарпаними коридорами Університету, який він відвідував раз на півроку аби дати хабара та «здати сесії», прямо до кавового апарату та почув ім’я своєї сестри замість свого, це змусило Рому зупинитись на пів шляху й обурено крутонутись на підошві своїх чорно-лакових туфель у бік цього дивного явища. У парах метрах від нього він запримітили двох хлопців, він не знав їхніх імен і чесно, знати не хотів. Йому було байдуже до однокласників, чи одногрупців, чи чим вони там були. Люди, як нав’язливі комахи були для нього лише пішаками, чимось що могло допомогти йому прокласти шлях до мети. У будь якому разі, він не знав їх імен, але пригадував рижого здоровила.
Важко було не пригадати, рідкісний збоченець, що попривсе намагається присунути усьому, що рухається. Огидний, та ще й тупий з тим його рижим, що аж очам боляче волоссям й двох метровим зростом. Хлопець кидався в очі й запам’ятовувався майже одразу, хоч і не в надто гарний манер. Своїм явно награним, аби приваблювати «ціпоньок» чи щось таке баритоном, він казав своєму геть менш помітному другу у синій футболці та жовтій розтібнутій рубашці, щось про Юлю. Роман прислухався, не тому що йому було цікаво, а тому що це було незвично, дивно, проти правил:

-Чесно Ості, ну от що ти в ній знайшов? Мала як мала, ніц особливого. Он Аліска, ото крихітка, не те що ця задротка.

-Заціпся Андрюха, нічого ти не розумієш. Вона така…незвичайна, ласкава, добра. Говорити з нею одне задоволення, а те як вона посміхається…я тобі клянуся, одружусь.

-Бля та яке одружусь, по перше хто на тобі, мій друже, такому одружиться, по друге щоб одружуватись гроші треба, а у тебе за душой, ні гроша, а по третє щоб одружуватись вам би хоч на свіданку спершу сходити.

-Та заціпся кажу, знаю я, знаю. Я спитаю її, про побачення в сенсі, от побачиш, сьогодні прям і спитаю.

Хлопці ще говорили про це певний час, але Роман вже не слухав, його обличчя було скривлене у незрозумілій гримасі, на ньому читалися чи то образа, чи то злегка вколота гординя. Причиною цього, була як не дивно зовсім швидка розмова, яку він осьо щойно почув, розмова що змусила його кров кипіти й забути про кавовий автомат, та розмова яка швидким кроком скерувала його до бридкого університетського туалету. Він сам не розумів чому його це так вибісило, але те як той непримітний хлопець говорив про Юлю чомусь било його електронним струмом. Ніхто не говорив про нього так. Його боялись, хотіли, ненавиділи, але не любили. І саме тепер він це усвідомив, у цей момент, стоячи на брудній занедбаній підлозі, дивлячись у розбите й обмальоване різними образами й матами дзеркало. Вона, Юля Руденко, отримала ту єдину річ яку її брат не міг осягнути, не міг купити, ніколи не дозволяв собі забажати. Вона не може виграти, не може обійти його, він, Рома Руденко, отримує усе чого забажає й саме зараз він бажав забрати в неї те, що могло дати їй навіть слабку ілюзію перемоги над ним, адже Юля хотіла перемоги, у цьому він був упевнений.

…

Зібравшись з думками й поглянувши у дзеркало, Рома роздратовано зітхнув. Вигляд у нього був абсолютно не презентабельний: -краватка трохи з’їхала, його піджак розстібнувся, біла сорочка вилізла з брюків, а найгірше з усього цього—його тоналка змилася через вмивання обличчя, так би мовити, для заспокоєння. Чому змита тоналка була найгіршим з усього переліченого? Бо вона показувала єдину не ідеальність на обличчі Руденка, а саме вогняно червоні веснянки, що він так пристрасно ховав. Коли ж усе інше він зміг виправити за декілька секунд, полізши в піджак за тоналкою й не знайшовши ту, єдине що лишалося юному олігарху це голосно матюкнутись і обпертись на туалетну раковину у абсолютному розпачі.

-Пиздець—його голос звучав надто награно для такої ситуації, проте Руденко був професійним королем драми.

Його план по перемозі над Юлею доводилось переносити, на данний момент веснянки були його найбільшою проблемою. Принаймні були, поки двері вбиральні не відчинилися і він не побачив найбільшу помилку Всесвіту якому сподобалась його сестра. Рижий дебіл його наче Ості назвав.

-Та знаю я, знаю, я швидко—Остап Чупарський, або ж просто Ості, паралельно кажучи щось Андрію, котрий навідріз відмовився заходити із ним у вбиральню й втрачати можливість стояти в коридорі й строїти оченята дівчатам, відчинив двері університетської вбиральні й влупився з усього гону у Романа.

-Сучий ти-, дивись куди преш розморожений приклад доісторичної людини —Руденко не втратив ні секунди перед тим як вилити на нього образу, це було по типу рефлексу.

-Спокійно чуваче—Остап аж прихуїв від такої бурної реакції на легеньке зіткнення, проте це таки була його провина, то ж він відступив назад і буркрув:-Вибачай, не бачив тебе.

-То купи бісові окуляри, Ос-,як тебе там?—було б дивно назвати його по імені, фактично вони не знайомі. Хоч Руденко й пригадував того на декількох парах, які він якось вирішив відвідувати цілий тиждень для соціального експерименту, проте так щоб звати його по імені—нізащо.

-А ти завжди таке мудло?—рудий хлопець починав діяти на йтак уже нестабільні від навчання нерви.-Я Остап, Остап Чупарський. Але всі звуть мене Ості. І так, на випередження, я не родич, нічого спільного з університетом не маю, просто тезко.—хлопець говорив багато, злегка роздратовано, проте не грубо. Його голос на диво не бісив Руденка, як це зазвичай бувало, але от сам хлопець—виводив жах як.

-Слухай сюди, ЧупАрСьКий—Роман тягнув літери, навмисне ламаючи прізвище, псуючи його мелодійність—-Ти блять з ким так говориш? Мало того що ходити не вміє, воно ще й хамить.

—Я? Хамлю?  Знепритомніти просто, а ти сам то що? І що за приколи «з ким ти так говориш», ти син депутата чи просто хлоп з роздутим егом?—помилка природи звучала на диво щиро, ніби він дійсно ніколи не чув про всемогутнього Рому Руденка.

-Та як ти вмієш, я-
Проте не встиг Рома договорити, як двері відчинилися і в і без того малий туалет вломився рижий ідіот.

-Ості блять, ти тут так усе життя прос- охуїти, це ж Рома Руденко.—його очі відкрилися у щирому здивуванні, що не могло не принести скривдженому егу Рудого, легкого задоволення.

-Що він, знаменитість якась чи що?—Його очі мигцем бігнули на Андрія, а виглядав Остап таким невпевненим й скептично налаштованим, що Рома зрозумів, хлопець дійсно про нього не знав. Якого біса. Спершу цей невдаха, цей абориген, говорить про його сестру, а не про нього, а тепер ще й виявляється він ніколи про нього й не чув. Сісти і не встати.

-Та він же місцева легенда, мажор що приходить лише на сесії до універу, він як цейво, придвісник Апокаліпсису.—Андрій пояснював це з таким захопленням і упевненістю, що Руденко ледве стримав глузливу усмішку задоволення, таки справа не в його репутаціїя, це Чупарський який бракований.

-Не неси хуйню Адрюх, який до дідька вершник Апокаліпсису.

-Я тобі життям брата клянусь, якого хочеш обирай, у мене їх купа.

-Ой та іди до дідька чувак.

-Та я серйозно, ну Ості, коли я тобі брехав га?

-Ну не знаю навіть, наприклад коли покликав на вечірку з купою «дівок», а з дівчат там була сама лише ББК.

-Це не рахується, я ж то не знав що прийде лише ББК.

-Та якби вона хоча б хотіла прийти, ти їй хабаря дав.

-Та війні, усі засоби працюючі. Я думав вона Алісу приведе.

-Та іди ти нахуй.

Хлопці ніби й забули за присутність Руденка, сама ж сцена була настільки комічна, що Роман отримував чисте задоволення лише від спостерігання за тими недорозвиненими.
Проте щастя Руденка було не довге, адже через секунду він відчув як Андрій дірявив його поглядом, та так інтенсивно, що Роману здалося він почав відвувати як його шкіра почала диміти, він міг поклястися що бачив пару, якщо не сам дим.

-Чого вилупився, Рапунцель пофарбона?-він нарешті сказав через довгі 3 хвилини мовчання двох телепрів, більш роздратовано, аніж глузливо цього разу.

-Ну по перше моя шевелюра це натуральний рудий колір, що передається з прадіду до прадіда у моїй родині…

-Та блять хоч сусідці твоїй, чого на мене то вилупився?!?

-Та нічого, просто не знав, що ти теж натуральний рудий. Колір яскравий жах, думав ти сам фарбуєшся чи ще щось.

-Якого біса ти блять верзеш?

-Ну цейво—він тикнув на щоку—веснянки й усе таке типу.

Блять, веснянки, ті самі веснянки про які він абсолютно забув через цю мавпу та його друга орангутанга. Нормальна людина б ніяк не відреагувала, ну бачив і бачив, що з цього? Але Рома Руденко не був нормальним, він був самопроголошеним ідеалом і мав високі стандарти. Веснянки ж до його стандартів не вписувалися, тому замість того аби відреагувати як адекватний член суспільства, він витяг сонце захисні окуляри, що закривали його обличчя десь достатньо аби приховати більшість веснянок і дві 100 доларові купюри. «Вершник Апокаліпсису» не сумнівався, що окуляри допоможуть, більшість учнів боялися дивитись йому у лице й без того, проте за мовчання цих двох він упевненим не був. Встромивши двом отерепілим хлопцям гроші зі словами «-Бовкнете щось, під Дніпром поховаю, не знаю як, але знайду і зроблю», він вилетів з вбиральні.
Сьогодні був не його день, перший раз у житті це був не його день і виною усьому був той рижий та Ості. В основному таки Остап Чупарський. Чупарський.

•POV: Остап Чупарський

…

Остап Чупарський гадки не мав чого він хотів від свого життя, тому коли Андрюха запропонував йому разом вступити до Університету Чупарського, він списав це на долю. Було б хибно вважати його телепнем, що погодився б на будь-яку авантюру зі своїм трохи недолугим, але вірним як пес другом. Ні, Остап звичайно спершу перевірив репутацію університету, його спеціальність. Він видавався дивним, дивним та водночас цікавим, незвичайним, захопливим. Від викладачів, до самої побудови. Ще й прізвище у нього збігалося з назвою, ну що це, як не вдача?
Йому не так сподобалася ідея диплому, як нового досвіду. У будь-якому випадку він вважав що в Україні, з будь-яким дипломом, багачем він не буде—щоб тут бути мажором, треба таким народитись. Остап мав власні політичні погляди, вони не була надто важкими й могли бути сформульовані однією лінією з пісні Жадана під назвою «Автозак», а саме «-Мене трахають весь час, за мною сплачені податки». Чупарський був людиною простою, приземленою. Він не злився через усілякі дрібниці, не розмінював нерви просто так, не був надто грубим, але й душею компанії його не назвеш. Він був скептичним, щирим, середнєстатестичним українським хлопцем. Остап був тим типом людей яких не згадують у розмовах, на яких не оглядаються на вулиці, з якими вітаються бігцем й забувають. Не тому що він був нудним, чи невидимим. Ні, тому що він був як усі, нічим не відрізняючийся від інших, загублений у натовпі.
Тому так, він прийняв спонтанну ідею Андрієнка й зробив усе можливе задля іспитів. Вчився вдень і вніч, хоч й очевидно дарма, адже Андрій пройшов на удачі. Рижий сам по собі був удачливим, як той Леприкон. Різниця хіба у тому, що Леприкони приносять удачу й іншим, Чупарському він же приносив лише проблеми на голову.
Попри те що Андрій був ходячим лихом, Остап любив друга. Він був відданим, трохи збоченець, але хлопець не поганий. Адрієнко був чимось що виривало Чупарського із забуття, він був як світловідбивач на рюкзаку у першокласника, роблячи його помітним у очах водія в ночі, зменшуючи шанси того бути розмазаним по асфальту. Коли люди знали Остапа, вони знали й Андрія. Вони не були відомі окремо, завжди як дует, усюди разом. Рижий мав купу братів, Остап мав лише Андрія і хоч як би він не хотів цього визнавати, це його влаштовувало. Звичайно вічні його витівки трохи дратували, вибиваючи його з колії та навчання, проте насправді це допомагало не засиджуватись, не задихатись, не застоюватися, так би мовити, як вода на мілководді. Андрієнко міг здаватися абсолютним бовдуром, але він стояв за спиною друга непохитною горою і Чупарський дуже це цінував. Після усього, саме  Андрій й запропонував йому житло у себе та й якби не його ідея з університетом, Ості ніколи б не зустрів Юлю. Юля, ох Юля, вона заслуговує на свій власний момент слави і Чупарський, як відданий прихильник, був готовий надати його їй у будь який момент.
  Отже, про Юлю…
Це був перший день університету, Остап ступив у злегка зруйновану будівлю державного закладу з метою бути сконцентрованим на навчанні й забезпечити собі якесь більш менш стабільне майбутнє і він чесно був дуже відданий цьому плану, рівно до того моменту поки не почув знамените:

-Ості, заціни яка мала—Андрій пропилював очима чи то ліфт, чи то сам хол.

-Боже, знову? Скільки тобі казати, у нас смаки ну абсолютно не збіга-
—Ості хотів ото було закінчити, та слова застрягли на язику, серце пропустило зайвий удар, а усі нервові сенсори здавалося били тривогу через те що, а вірніше хто, впала в його поле зору.

Тендітне дівча з вогняно червоним волоссям та у не надто яскравій, злегка навіть блідій жовтій сукні, стояло там куди дивився Андрій й змушувало холодний піт проступати на Остаповому лобі, а долоні пітніти як у першокласника. Різко стало важко дихати, усе здалося неправильним і в одночас саме таким яким має бути. Це було дивно, незвично, вона була незвична. Незвично приваблива, як німфа що спокушала його, без усіляких зусиль, просто стоячи собі там, спілкуючись з подругами. Він завмер, закляк аж допоки Андрієнко не штовхнув його у плече, награним баритоном виправляючи друга:

—На що ти так вилупився?—його очі простежили за очима друга, падаючи на Руду мишку посередині кімнати—-Тьфу ти Ості, та не вона, оно туди дивись—він обома руками хапає його голову та повертає її прямо до відкриваючогося у той момент ліфту, з якого награно повільно виходила висока дівчина у білому топі, синіх джинсових шортах та зеленій сорочці, як Остапова, але коротша. Поруч із нею шкандибала її менш приваблива низенька подружка:

-Алісо, ти чому так покінченому ходиш?

-Та я намагаюсь привабити якогось симпатичного хлопця—вона повернулась на місці, крутячи головою у різні боки аби волосся гарніше легко на плечі.

-Та он, привабила уже, акула теж мені.—дівчина тикнула у бік Андрія у якого пика скривилася так, що здавалося зараз слина побіжить та Остапа, зовсім не соромлячись такої прямої дії. Від цього рижий подивився на Ості, усміхнувся, перевів погляд назад на дівчину й підморгнув Алісі.

-Ой блять, воно мені підморгнуло. Пішли  звідси ББК, поки він не підійшов заговорити.—Аліса явно не була зацікавленою, шкода що це ніколи не було проблемою для Андрія, який уже був чітко переконаний що між ними є хімія, навіть коли дівчата зникли з його поля зору.

Трохи помовчавши, Остап повернув голову до Андрія, звертаючись радше втомлено, ніж знервовано:

-Як ти їх взагалі помітив, двері ліфта ж зачинені були.

-Чуваче, так у мене на таких чуйка.—і одразу після легкого самолюбування, додав:-А то шо за Руда була? Знайома твоя?

-Та нє, ні, просто дівчина якась—це було усе що він відповів, проте ця «просто дівчина» не виходила у нього з голови ні на першій парі, ні на другій, ні після. Вона полювала на нього увісні, примарювалася на пішохідних переходах, притягала до себе його погляд де б вона не була. З такою кількістю часу, що вона проводила у Остаповій голові, було геть не дивно що вже за кілька днів він дізнався Юлине ім’я.
В аудиторії хтось покликав її, якийсь високий червоно волосий хлопець у чорному костюмі, він вимовляв її ім’я з такою невумушеністю, що Чупарському вони здалися досить близькими, занадно навіть. Її хлопець? У будь-якому разі, очевидно що дівчину звали Юля.
Юля…ім’я звучало легко й не вимушено, ідеально пасуючи крихкій дівчині. Юля.

Вона не виходила з його голови, а відколи Андрюха пронюхав про його закоханість, то й розмови були лише про неї. Хіба що зрідка вони були перебиті мужинськими подвигами у цих справах Андрія та його професійними порадами на цю тему, хоч Рижий й не був надійним джерелом. Остап дослуховуватись до нього не збирався, але робити із цією легкою захопленністю щось треба було, тому у певний момент, перериваючи другову балаканину, він не задумуючись випалив перше що спало йому на думку:

—…одружуся, клянуся тобі, одружуся.

Андрієнко звичайно ж зустрів це із сильним скептицизмом, він не був романтичним типом, а якщо бути більш точними, він ним був, але виключно аби мати можливість»присунути», яка видавались йому досить рідко, а ще вірніше, ніколи.
Проте Ості не дуже турбувала реакція його друга, він й сам не мав на увазі що зробить це одразу, спершу побачення, солодка ера романтики, може навіть секс, а вже потім одруження. Хоча чесно кажучи про секс Остап думав у останню чергу, навідміну від Андрія, який не про що інше окрім сексу й не замислювався.
Отже, ця фраза вилетіла з його рота досить натурально, хоча й несподівано, майже так само несподівано як чиєсь роздратоване бурмотіння і голосний тукіт чорних лакових туфель по роздовбаному кафелю університетського хола.
Обернувши голову на винуватця таких нервів, Чупарський побачим рудого хлопця, того самого що знав Юлю з певною близькістю, до якої Остап ще не дійшов, себто звати її за іменем.
По тому як роздратовано хлопець тупотів й як розпатлано він виглядав, все що крутилося у голові у нього було дивне відчуття ревності та певно злорадства, він не міг не гадати:-Чи той почув його? Чи занервував? Чи побачив у ньому потенційну загрозу, конкуренцію за дівчину? Адже він не сумнівався що справа була саме у дівчині.
Усе вертілося навколо неї з дня їхньої першої зустрічі, першого вітання, першої бесіди. Вона, вона була океаном, невловима і прекрасна й Остап, Остап був би просто радий бути у її берега, на її боці. Він був мілководдям, майже застоєною водою, але він сподівався що шанси у нього були, бо кожна дрібна водойма завжди стікається до океану. Принаймні, він щиро вірив у це, адже знання з географії не була його сильним боком.

…

Університет сам по собі був старий, старий та розвалений від життя й досить низького будьжету. Грошей на ремонт йому не вистачало, тому він лишався як старий дачний будинок— трохи побитий життям, та досі якимось дивом працюючий. Проте, усе було не так погано, аж допоки університетські туалети не було видно за горизонтом. Так, вони були не просто брудними та старовинними, ні, вони були абсолютно депресивним місцем яке студенти зазвичай використовували або за крайньої необхідності, або за крайньої необачності.
Дзеркала вкриті образами, написи на стінах та навіть декілька на стелі. Двері у ньому були важкі, деревяні, зламати такі при заклинанні було б неймовірно важко, незрозуміло було навіщо так захищати таке мало значуще місце.
Варто також зазначити, що дивна наявність різних виділень усіх можливих текстур, кольорів та запахів про походження яких студенти намагались не думати, були не відмінною частиною шарму цієї частини учбового закладу.
Дивним у цьому усьому було також те, що як би прибиральниця не драяла підлогу, дзеркала чи кабінки, вони завжди поверталися до того самого стану якими вона їх знаходила перед початком зміни. Здавалося студенти самі підтримували такий стан місця, аби вони мали на що скаржитися. Це здавалося єдиним поясненням, хоч й не надто логічним.
Якби там не було, але за нормальних умов Чупарський туди би нізаякі кошти не пішов. Він не був балуваним чи вибагливим, але навіть у нижчого класу були певні стандарти. Стандарти, які нажаль після надто великої кількості спожитої води та довгого утримання, довелося йому сьогодні відкласти.
Саме таким чином сьогодні Остап Чупарський опинився біля велетенських дубових дверей. Прочинивши ті на силу й паралельно кажучи Андрію аби почекав, він одразу увійшов, а точніше влупився з усього духу в плече накрите чорним піджаком. Він хотів було вибачитись як належить культурній та цивілізованій людині, проте перед тим як він зміг розявити рота, йому в обличчя просичали:

-Сучий ти-, дивись куди преш розморожений приклад доісторичної людини.

Думаю що переповідати що трапилось далі немає потреби, скажу тільки що перше знайомство Остапа Чупарського з Ромою Руденко закінчилося трьома речами:

1)Заробітком по 100 доларів йому та його друга, кожному;

2)Дуже неприємним враженням про мажора;

3)Розумінням що хлопцем Юлі він точно не був, принаймні Остап сумнівався що хтось сустрічатиметься з таким мудло, навіть за усі кошти світу.

Отже Рома загрозою не був, неприємним та арогантним—дуже навіть, проте не загрозою. Принаймні так вважав Остап, а чи помилявся він чи був цілковито правий, сказати поки що було важко. Руденко був легкою неприємною зустрічі, осадок від якої згладжували не дуже зрозуміло чим запрацьовані гроші. Ті гроші Чупарський повертати не збирався, плата за моральну компенсацію йому здавалася цілком чесною та й зайвий раз з мажором після цього говорити мало хотілось. Рома Руденко, ну який же все таки неприємний тип.