1.

- Не поїду я нікуди! - викрикнув Джисон і схопився на ноги, міцно стискаючи кулаки. Свіжі садна натягнулись і занили на кісточках пальців.

- Поїдеш, це не обговорюється, - спокійно відповів батько. - Сядь на місце! Документи про відрахування вже підписані.

- Та плював я на ті документи!

- Джисоне! - вигукнула мати. - Не влаштовуй сцен.

- Мамо! 

- Сядь! - прикрикнув батько, Джисон весь напружився, але сів на стілець під суворим поглядом. - Ти розумієш, що тебе відрахували?! Все, це кінцева точка, Джисоне. Весь минулий рік ми з мамою намагались владнати твої проблеми, але сьогоднішня витівка поставила для тебе останню крапку.

- Але…

- Не перебивай, - так само суворо сказав батько. - Тобі залишилось вчитись всього два роки. Закінчиш іншу школу.

- Це так називається та в’язниця? - Джисон глянув на батька з-під лоба. - Не поїду я туди, - процідив він кріз зуби.

- Повторюсь, це не обговорюється. Скажи дякую, шо це лише переведення в закриту школу, а не притягнення до відповідальності за розбій. 

- Я не починав ту бійку, - тихо сказав хлопець.

Відчуття несправедливості і злості накочувались зсередини так сильно, що очі почало щіпати від сліз, які загрожували прорвати плотину в будь-який момент. Джисон зробив глибокий вдих. Вийшло рвано, а серце прискорило свій біг. Знову починається. Хан підпер голову руками, схиляючись над столом.

- Джисоне, навчальний рік почався лише тиждень тому, а ти вже встряг у бійку, - спокійно сказав батько. - Не важливо, хто її почав. Важливіші наслідки. 

- Він заслужив, - глухо відповів хлопець.

- Ти тому хлопцю руку зламав! - випалила мати. - Він об лавку головою вдарився, Джисоне! Бійки бійками, але ти зайшов надто далеко! Твій однокласник міг отримати більші ушкодження, добре, що закінчилось все лише струсом мозку.

- Лайно не тоне, - так само глухо відповів Джисон, не наважуючись піднімати очі.

Було так не приємно і образливо слухати, що мати зараз турбується про того виродка, а не про власного сина. Батьки взагалі мало звертали уваги на те, як складно було Джисону. Той покидьок Сон У не просто булив Джисона, як раніше. Все зайшло значно далі. І цього разу Джисон не втримався і зірвався. Надто сильно.

- Завтра я відправлю твої документи до нової школи, - продовжив батько, не звертаючи уваги на те, як важко піднімались плечі сина. - Сьогодні вже про все домовився. Тобі пощастило, що глава правління мій давній друг і погодився прийняти тебе вже після початку року.

- Ага, невимовне везіння…

- Тому в кінці тижня ми відвеземо тебе туди. Правила там суворіші, ніж в звичайних школах, дисципліна краще. Можливо, хоч там буде менше конфліктів.

Джисон нічого не відповів. У закритій школі для хлопців, звісно, буде менше конфліктів. Ніби там, у тій в’язниці з суворими правилами, не знайдеться жодного покидька. 

Єдиним проблиском світла у всій цій ситуації був Фелікс, його найкращий друг, якого запроторили в цю школу рік тому.

***

Джисон стояв перед дзеркалом і дивився на своє відображення. Вигляд був так собі. Розбита, припухла губа, звезена щока, під якою вже сходив синець, розсічена брова з трьома швами… Він перевів погляд на звезені рани на пальцях. Все нагадувало про той паскудний день. 

- Так і не розкажеш, за що ти його так? - тихо пролунав голос старшого брата від дверей кімнати.

- Ніби тобі справді цікаво, - відмахнувся Джисон і застібнув курточку.

- Взагалі-то цікаво, бо ти раніше не бив інших до напівсмерті. Що з тобою відбувається?

Джисон підвів на брата холодний погляд. Їх стосунки ніколи не можна було назвати близькими. А після його байдужості до проблем Джисона минулого року брати ще більше віддалились. 

- Не твоя справа, як і завжди.

Джисон підхопив валізу з рюкзаком і пішов до виходу. У цю кімнату він повернеться лише влітку.

***

- Ми записали тебе до психолога, - сказала мати з переднього сидіння, не обертаючись до Джисона. - Будеш відвідувати раз на тиждень.

- Навіщо? - беземоційно спитав Джисон, роздивляючись види за вікном.

- Щоб мізки тобі на місце стали, - вклинився батько.

- Любий, припини, - мати поклала долоню на передпліччя чоловіка. - Нас запевнили, що у школі є прекрасний психолог. Вона допоможе тобі.

- Пфф…

Джисон закотив очі, але нічого не відповів. Він засунув навушники у вуха і додав гучності. Не допомоги психолога Джисон чекав, це вже точно, лише щоб батьки нарешті звернули увагу на інші аспекти його життя, а не на навчання і оцінки. 

Дорога до закритої школи Хейвен Хай займала півтори години на схід від Сеулу. На сайті Джисон прочитав, що школа була заснована на початку п’ятидесятих і знаходилась неподалік від морського узбережжя. Ця інформація його не вразила. Більше цікавило, які автобуси чи потяги звідти їздили. Поруч знаходилось маленьке містечко, назви він не запам’ятав, з якого можна було виїхати до Сеулу.

Ще Джисон дізнався, що заклад спеціалізувався на поглибленому вивченні англійської, надавав широкий спектр мистецьких і спортивних факультативів, а рік навчання коштував стільки, що хлопець не одразу порахував нулі. А і байдуже. Якщо батьки таки вирішили запроторити сина у цю престижну закриту хлопчачу в’язницю, значить їм вистачало грошей на її оплату. 

Там була купа правил, від обов’язкового носіння лише погодженої шкільної форми до заборони виходити з корпусу гуртожитку після одинадцятої години. Джисон бігло продивився їх і прогорнув, не вдаваючись у подробиці. Заборонялось також носити будь-які прикраси, тому мати напепедодні ввечері змусила сина повиймати сережки з вух і зняти браслети. Сережку з брови прибрали у лікарні, коли накладали шви. Одну пару сережок він таки запхав якомога глибше у валізу, загорнувши їх у шкарпетки і сховавши у кросівку. Цікаво, як Феліксу вдавалось фарбувати волосся і носити сережки з такими правилами? Адже на зимові канікули він приїхав з платиновим блондом на довгому волоссі і з новою парою сережок у вухах. До слова сказати, вуха хлопці прокололи разом минулого літа перед самим від’їздом Лікса до цього інтернату. Мати тоді ледь не витрясла з Джисона всю душу, коли сварила за неподобаючий вигляд. Джисону було байдуже. Також його змусили зтерти чорний лак з нігтів, яким він користувався дуже часто. Його Джисон теж сховав подалі у своїх речах. На всякий випадок. Якби він міг, то і татуювання б зробив, але майстри відмовили, спираючись на вік. З цим доведеться почекати до закінчення школи.

Дорогою хлопець під гучний біт в навушниках роздивлявся міста, що проносились повз. Природа ніби відроджувалась після холодної зими, ніби прокидалась від майже п’яти місяців глибокого сну. Сніг сходив з пагорбів, оголюючи зяючими п’ятнами чорну вогку землю, створюючи мокру кашу у заглибинах. Для зелені чи набухаючих бруньок було ще рано, але прохолодна свіжість весни подобалась Джисону. Він любив цей період, коли весна вступала у свої права, відштовхуючи зиму на задвірки. Тим паче цього року вона почалась ніби по календарю вчасно. Джисон думав, що ця весна щось змінить у його жтті, але не знав, що так кардинально.

Територія школи була величезна. Вони в’їхали у високі ковані ворота, що важкими брилами тікали у густий ліс навколо. Від воріт довелось ще їхати кілька хвилин по оточеній рідкішим лісом гравійній дорозі. Дрібні камінці приємно шурхотіли під колесами машини, іноді відскакуючи і дзвінко вдаряючись об бампер.

Сама ж будівля школи здалась Джисону схожою на палац якогось багатійшого графа часів Середньовіччя з європейських фентезійних фільмів. У ній разом сплітались витончені мотиви на вікнах і дверях і важкі сірі кам’яні брили, що складали стіни у чотири поверхи. Зараз Джисон був однозначно вражений, бо ще не зустрічав у своєму житті таких будівель. 

- Вітаю вас у Хейвен Хай, - у холі головного корпусу їх зустріла молода жінка з довгим чорним волоссям. - Мене звати Ан Джи Вон, я викладач історії і класний керівник другого курсу, - вона мило посміхнулась і вклонилась. - Голова попросив зустріти вас і провести до нього в кабінет.

- Добрий день, - мати потиснула руку молодої викладачки. Батько лише кивнув, а Джисон закотив очі від цього.

Жінка провела їх на другий поверх по широких дерев’яних сходах. Джисон нишком роздивлявся коридори, вони були дуже гарними і незвичними. Кам’яні стіни, такі ж як і ззовні, прикрашали картини, на підлозі лежали довгі килими. Крізь вітражні вікна пробивалось денне світло, граючи кольоровими відблисками на підлозі. Вони проходили крізь навчальні класи і Джисон не втримався, щоб швидко заглянути крізь віконечка у дверях. Кабінети виглядали звичайно, нічим не відрізняючись від кабінетів у його попередній школі.

Вони зупинились біля важких дерев’яних дверей в кінці коридору. Вчителька постукала.

- Джисоне, почекай тут, - сказав батько, пропускаючи дружину всередину.

Коли двері за батьками зачинились, Джисон приречено видихнув. Батьки все ж таки привезли його сюди…

- Тобі тут сподобається, Джисоне, - пані Ан привітно посміхнулась. 

- Так, звісно, - відмахнувся хлопець, опустивши голову і потерши килим ногою. 

- Не думай про цю школу, як про в’язницю. Думай про те, що це новий початок.