Partie 13: Там де все починалося.

 Кав’ярня зустріла їх знайомим затишком. Усередині було тепло, спокійно, наповнено ароматами кави й чогось солодкого. Вікно, за яким вони сиділи, пропонувало звичний краєвид — знайомі вулиці, легкий рух перехожих, сніг тихо падав, але залишався просто тлом для їхньої зустрічі.

  Вони знову повернулись у свій звичний ритм, ніби й не було цього року розлуки. Проте у кожного всередині вирувала своя буря емоцій, про яку говорити було складніше.

  Юнгі сьогодні виглядав трохи інакше. Він не носив свою звичну класику - замість звичного пальта на ньому був чорний пуховик, білий гольф і прості темні джинси. Але шарф, подарований Хосоком, залишався на своєму місці, м’яко контрастуючи з рештою образу. Хосок коротко провів поглядом по ньому, помітивши, як природно тепер цей шарф вписався в стиль Юнгі.

— Тобі личить цей шарф, — промовив Хосок з легким теплом у голосі.

— Він став моїм улюбленим, — відповів Юнгі. - Особливо зараз. Без нього якось не так комфортно виходити з дому.

  На столі стояли дві чашки — у Хосока гарячий шоколад, у Юнгі — капучино. Їхні розмови почалися з простих деталей, зі звичних тем.

  Хосок розповідав про поїздку, про нових викладачів, про навчання й те, як доводилось адаптуватися до темпу іншої країни. Юнгі уважно слухав, час від часу ставлячи уточнюючі питання. Йому було цікаво чути про досвід Хосока, відчувати, як той дорослішає, змінюється, знаходить нові фарби у своєму житті.

— Але… - трохи зупинився Хосок. — Знаєш, що допомагало мені відчути себе не зовсім чужим?

  Юнгі підвів на нього погляд, очі трохи звузились від зацікавлення.

— Що саме?

  Хосок на кілька секунд замовк, дістав телефон і повернув екран до Юнгі. На шпалерах світилася знайома картина — книгарня. Юнгі стояв спиною, легко нахилившись до полиць, щось шукаючи. Фото було зроблено напрочуд гармонійно — гра світла, теплі відтінки дерев’яних полиць, спокійна постать у центрі.

— Я зробив це фото, ще коли ми разом вибирали мені книги. Ти був так захоплений, що навіть не помітив мене, — тихо промовив Хосок. — І… воно мені дуже сподобалося. Тому тепер воно зі мною завжди.

  Юнгі трохи здивовано розглядав фотографію, кілька секунд уважно вслухавшись у власні відчуття. Його обличчя залишалось серйозним, але в глибині очей з’явилося щось тепле.

— Чесно, я навіть не підозрював, що ти тоді зробив це фото. Воно… дуже гарне. І, напевно, справді схоже на тебе — так дивитися на звичайні речі й бачити в них красу.

  Хосок, здається, злегка зніяковів. Він не звик ділитися подібними речами, особливо з кимось, до кого мав такі глибокі почуття. Але зараз між ними панувала якась особлива довіра.

  Декілька хвилин вони говорили про дрібниці — обговорювали японські кав’ярні, нові сорти чаю, якими Хосок встиг насолодитися, трохи про музику, навіть про якісь дивні випадки з університетського життя. Але потім розмова поволі знову повернулася в ту невловиму зону, де за легкими словами ховалось набагато більше.

— Коли ти був там… - Юнгі злегка видихнув, шукаючи слова. — Було якось дивно слухати музику. Здавалося, вона звучить не так. Без тебе деякі мелодії ніби втратили смак.

  Хосок повільно глянув на нього, вловивши щирість цієї фрази.

— Я часто ловив себе на схожій думці, — зізнався він. — Особливо ввечері. Знаєш… ти мені снився кілька разів. Просто — наше звичайне спілкування, нічого особливого. Але прокидався з відчуттям, наче десь поруч залишається частина тебе.

  Юнгі на мить заплющив очі. Не для того, щоб щось приховати — скоріше, щоб краще втримати у пам’яті слова, які так довго хотів почути.

— Можливо, ми з тобою з самого початку зберігали відстань. Мовляв, подивимось, що з цього вийде. Але іноді мені здається, що ми давно вже переступили межу простого спілкування.

  Хосок опустив погляд до своєї чашки, а тоді тихо відповів:

— Я боявся зізнатися в цьому вголос. Бо все, що було раніше… Навчився берегти себе. Але з тобою… я не хочу тримати цю стіну. Поруч із тобою я почуваюся інакше.

  Дихання Юнгі стало трохи глибшим, він уважно дивився на Хосока, обираючи кожне слово дуже обережно:

— Я не поспішаю. Не хочу давити. Але хочу, щоб ти знав — я тут. Я залишаюся. Скільки часу тобі знадобиться - стільки я чекатиму.

  Ці слова повисли між ними особливою тишею — не незручною, а глибокою, зрозумілою без пояснень.

  Хосок підвів погляд, подивився просто в очі Юнгі й мовив так тихо, що його можна було почути тільки тут, у цій маленькій кав’ярні:

— Я не змушу тебе чекати вічно.

  Їхні погляди ще кілька секунд не відривались одне від одного. Вже не було необхідності говорити більше.

  Коли вони вийшли з кав’ярні, сніг продовжував повільно сипати, створюючи м’яку ковдру навколо.

  Між ними не було гучних слів. Але нарешті обидва дозволили собі прийняти те, що давно народжувалося всередині.