Карл нервово сіпав вузол краватки. Сьогодні на нього чекала важлива співбесіда — звільнилася посада начальника відділу, і Карл цілком обґрунтовано претендував на це місце. Марта лагідно усміхнулася й поправила цей дратівливий аксесуар.
— У тебе все вийде. Ти, звісно ж, впораєшся, — сказала вона, подарувавши чоловікові усмішку. Той відповів поцілунком, який міг затягнутися надовго…
— Іди вже! — засміялася Марта й лагідно штовхнула Карла в груди. — І не забудь забрати Софію з садка.
— Звісно забуду! — посміхнувся він і неохоче відпустив дружину. — Повернуся за нею років через два, як підросте…
— На тебе схоже!
Карл завів машину. Це був скромний фольксваген — на краще не вистачало грошей. Але якщо він отримає цю посаду, все може змінитися. Нові можливості. А поки що треба заспокоїтися й пройти співбесіду. До офісу було близько години дороги — якщо не буде заторів. А сьогодні був неймовірно вдалий день…
Світ почав валитися на очах. Небо потріскалося і осипалося дзвінкими уламками, кермо під руками втратило надійність, і Карл з останніх сил спрямував авто на узбіччя. Вже втрачаючи контроль, він спостерігав, як блякнуть кольори, як дорога осипається й перетворюється на двовимірну картинку, як руйнується цей улюблений світ.
Тіло боліло. Кожен нерв реагував, як після сну без руху. Світ здавався твердішим. Гіршим. Справжнішим.
Маг-оператор здригнувся під поглядом нападниці у мундирі.
— Пані лейтенант… я не можу втрутитись у його сеанс без дозволу…
— Мовчи. Він на зв’язку вже п’ять років. Він не просто гравець — він центр фіксації. І я маю з ним говорити не через інтерфейс.
Її тон не дозволяв заперечень. Маг торкнувся елементу зв’язку. У повітрі майнула енергія — м’яка, тягуча, але з гірким присмаком.
Карл відкрив очі повільно, мов прокидався з глибокого сну. Побачив Анну — і посміхнувся так, ніби вона була просто черговою сном, який не вразив.
— Анна. Лейтенант Драконогвардії. Баронеса. Улюблена дочка матріархату. А тепер ще й шпигунка в морзі.
— Морг — це твоя реальність. Сама гра — ілюзія. Питання лише в тому, хто у кого в полоні.
— Марта — не полонена. Вона моя дружина. Ми виховуємо доньку. Її звати Софія.
— Вона не бачила свого тіла п’ять років. Її руки — нерухомі. Її голос — штучний, бо витворений ментальним артефактом.
Карл встав.
— Вона сміється. Вона малює з Софією. Вона щовечора читає казки. Я не прошу вірити — я знаю, що це так. Бо ми в цьому живемо. Разом.
Анна глянула на мага, той опустив очі.
— Ти граєш ролі. І ти втягнув її у спектакль, з якого вона не може вийти, не втративши всього.
— Анно, світ змінився. Епоха Скорпіона — не симуляція. Це друге буття. І тисячі вже там. Живуть. Люблять. Забувають, що колись ходили у формі й отримували накази. А ти досі думаєш, що правда лише з одного боку дзеркала.
— У мене є країна. Є накази. Є сестра, яка зникла. І є Королева, яка досі не знає, що я стою тут, перед тобою.
— Бо ти боїшся, що вона тебе зупинить?
— Бо вона ніколи не пробачить мені, що я хотіла витягти Марту. І… можливо, зрозуміти тебе.
(пауза)
Карл наблизився, мов тінь.
— Тоді спробуй. Не зараз. Але пізніше. Удома. Сама. Без протоколів, без камер. Просто увійди — як гість. Як людина.
Анна не рухалася. Потім сказала рівно:
— Я не обіцяю повірити. Але я перевірю.
— І?
— І якщо побачу, що ти брехав — я витягну її. З кров’ю.
Карл ледь усміхнувся.
— Якщо побачиш — що ні?
Анна глянула на нього мовчки. Її очі не палали — вони були, як крига на шибці: прозорі, гострі, холодні.
— Тоді… вона залишиться.
(пауза)
— Нікому не кажи, що я тут.
— Навіть Єлизаветі?
— Особливо Єлизаветі.
(він не обертається. вона стоїть ще кілька секунд, потім — один різкий рух. Вікно. Повітря. Свист крил)
Вона любила літати. І літала краще за багатьох. Її дракон чекав мовчки. Як і завжди.
Марта… Марта лише мріяла про політ.
(двері тихо рипнули. у зал увійшов маг-оператор. мовчки. як тінь)
— Вибачте мого колегу, він…
— Він не винен. Ви готові продовжити сеанс?
— Як завжди, мілорде. Як завжди.
І знову темрява. І вже звичні за стільки років слова під повіками: «Завантаження ігрового світу». І світ знову зібрався воєдино…
Марта стояла біля ліжка в лікарняній палаті. Вона плакала й сміялася одночасно, говорила, що все добре, що Генріх переніс співбесіду на завтра, що Карла сьогодні ж випишуть, а Софію вона сама забрала із садка…
Карл потягнувся до дружини, зупинив її дотиком і довго дивився в такі рідні очі.
— Ти для мене — цілий світ, — тихо сказав він. І Марта знову заплакала.
— Ти впораєшся, — прошепотіла вона на вухо.
Карл усміхнувся. Цієї співбесіди він боявся більше, ніж зграї розлючених драконів. Але він знав — він впорається. Заради неї. І заради життя.