У світі, де не надто вірили в магію, потойбічні чи паралельні виміри, втрачали довіру у вищі сили, я завжди щось відчувала. Трохи більше бачила, трохи більше вміла. Я не була кращою. Я була іншою. І точно не самотньою.
Таких, як я називали відьмами. Напевно. Я не дуже пам’ятаю, чесно кажучи. Знаю лише, що мене навчали цього, після того, як відчули мій потенціал. Її, напевно, звали Діаною, чи, може, Даною. Якщо не Домінікою, звичайно.
Ще у мене були подруги. Троє, здається. Вони були такі ж, як я. Сара, Елісон та Кейт. Чи, насправді, Софія, Елізабет і Катаріна. Чорт забирай, я геть не пам’ятаю!
Це так важко розповідати про минуле, коли твої спогади блокує карна печатка у голові. Усе світле, затишне, щасливе, що я прожила на Землі, чи, як тут кажуть, Мідґарді, недоступне. Поступово, навіть трагічні миті минулого життя почали відгукуватись через пелену густого туману. Отакою є одна з особливостей мого покарання.
Усе, що здавалось мені, у минулому, кращим за життя тут, у Асґарді, мутнішало. І тільки одне я пам’ятала дуже добре — день, коли я опинилась в цьому місці. Одін залишив його, як пам’ятку про те, що я втратила. І як спосіб ще більше помучити мене.
Ось такий він. Так, мудрий та справедливий, але я дуже вміло вивела Всеотця з рівноваги…
Це сталось три роки тому. Хоча, тут час йде по-іншому, тому вже й не знаю, скільки пройшло насправді. Та точно двадцятого першого грудня. Саме під час святкування Йолю у асґардійців. Я добре пам’ятаю, як мене з’їдала цікавіть дізнатись майбутнє нашого світу. І, як наполегливо наставниця рекомендувала не лізти в те, за що не буду готова заплатити, все одно, полізла туди. Вважала, що я вже готова до всього.
Я знайшла прадавній ритуал, який мав привідкрити для мене завісу невідомого. Усе необхідне було просто під рукою, а умови виконання виявились не надто важкими. Я повинна була здогадатись, що весь підступ був точно не в самому обряді. Те, що розгорнулось перед очима, змінило мене назавжди, а наслідки такого бездумного вторгнення у майбутнє знищили вщент мою особистість, самоусвідомлення та самоідентичність.
Міста було зруйновано. Кров, крики та смерть панувала за кожним поворотом, під кожним каменем. Я не була впевнена, на скільки далеке майбутнє це було, та довбана какофонія апокаліпсису і страждальні завивання людей досі сняться мені у найстрашніших кошмарах, змушуючи моє тіло щоразу здригатись і виробляти таку порцію адреналіну, що, до самого ранку, сон вже не здатен знову заполонити мій розум.
Було відчуття, про це повинні знати усі, незважаючи на те, на скільки божевільною мене мають повважати інші. Тому, вже через кілька хвилин споглядання жахливої картини нашого кінця, було прийнято рішення негайно повертатись додому.
Тільки опинилась тепер я точно не у своїй кімнаті, де проводила ритуал. Після переходу через імпровізований портал за межами власної свідомості, жорстока реальність змусила моє тіло заціпеніти на місці, коли я відкрила очі. Тут не було нічого, що б нагадувало рідну домівку. Ні ліжка, ні картин, ні, навіть, магічного кола, яким скористалась напередодні. Натомість, очі заболіли від надто великої кількості золотого. Простора зала давила своїм багатством сильніше, ніж стіни найменшої у світі комірчини. А попереду, на розкішному троні, сидів він — Одін Всеотець. Тоді я не знала, хто це. Але тепер це навіки викарбувалось в моїй пам’яті, як найяскравіший кадр з фільму мого життя. Старий був статний і строгий, особливо, порівняно з дрібною землянкою, яка задихалась від паніки та страху.
— Як звати тебе, порушнице світового порядку? — його голос не сприймався злим, та ніколи не варто вірити богам лише через їх показову приязнь.
Здавалось, мій голос ось-ось зникне, повітря не вистачало, а на голову, схоже, давила сама сила тяжіння, ніби це місце було зовсім іншим виміром (хто ж знав, що це виявилось дуже близьким до істини). Тому поквапилась відповісти, поки могла:
— Аврора…
Погляд Всеотця пробігся по моїй зкоцюрбленій постаті перш, ніж продовжити. Від незручності, я відвела очі, зауваживши, що в залі було ще декілька осіб, яких, на той час, звичайно, не знала.
— Смертна Аврора, ти усвідомлюєш, що ти вчинила?
— Я зазирнула у майбутнє… — за мить тиші, до мене повернулись спогади побаченого і нова хвиля паніки знову накрила розум — І тепер повинна попередити усіх! Чому я тут? Як мені повернутись додому?
— Ти не повернешся.
Його спокій, в контрасті з моїм метанням, вражав і ще більше вганяв в емоції.
— Ні! Я повинна повернутись! Ти не можеш мене тримати тут!
— Зазирати у майбутнє смертним категорично заборонено таким способом! Вірю, що тебе попереджали, але ти ослухалась. Ти повинна зіткнутись з наслідками.
— Але ж нас чекає загибель!
— Брехня!
— Я знаю, що я бачила! Це ти брешеш! Навіщо тобі це приховувати!
— Тобі не зрозуміти, смертна.
— Та хто ти такий, щоб так говорити? Дай мені повернутись додому! Негайно!
Відверто кажучи, дивно, як вже після цих слів ніхто не кинув нахабну землянку в темницю, але у відповідь мене чекала лише тиша. Можливо, він добирав найбільш влучні слова, та я успішно все зіпсувала і тільки погіршила ситуацію. Голова починала тільки більше гудіти, а серце гупати з усіх зрозумілих і незрозумілих мені причин. Пульс бив у скроні, а важкість в тілі сильніше змушувала дратуватись, тому я хотіла використати магію. І вже збиралась зробити це, як Одін просто підняв руку. Ніби звичайний жест, та відчуття власної сили повністю покинуло моє тіло. Лише тоді, коли від нерозуміння ситуації, ноги перестали тримати тіло, а коліна торкнулись підлоги, Старий знову заговорив.
— Смертна Аврора, за порушення закону завжди чекає відповідальність. А за прояв неповаги до Одіна тебе очікує ще одне покарання. Віднині, ти залишаєшся у цих стінах без магії та власної гідності. Ти прислуговуватимеш тут, прибираючи та прислуговуючи жителям цього палацу без права відмовити чи утекти. Ти втратиш своє світле ім’я, та, натомість, я нарікаю тебе низьким та брудним йменням — Серва. Ти не матимеш змоги нікому називатись Авророю, а усі спогади з Мідґарду, що здаються тобі кращими за життя тут, будуть блякнути у твоїй пам’яті. Та все, що сталось сьогодні, ти будеш пам’ятати у найяскравіших деталях, а спроби розповісти чи попередити когось про це брехливе видіння супроводжуватимуться нестерпним болем в усьому тілі. Покарання починається просто зараз і закінчиться лише тоді, коли ти справді приймеш Асґард за свій дім, а асґардійці поставляться до тебе, як до рівної.
І він чудово знав, що, на скільки б нереальною була перша умова, друга — ще більш неможлива.