Династія Чосон, провінція Чолла, літо 1597 року. Японсько-корейська війна, яка тривала вже повних п’ять літ – з урахуванням чотирирічного «перемир’я», у зв’язку з, так би мовити, перемовинами між Японію та Китаєм, в яких корейська сторона, практично, не брала участі – замкові перевороти, через які страждає вся країна, та змови. Уся країна потерпала від постійних нападів зі сторони країни східного сонця
Маленьке непомітне поселення. Хороші привітні жителі, які з самого світанку і до пізнього вечора працюють та допомагають своїм односельцям. Діти бігають між хатами, граючи у квача. Худоба мирно сопить у степах. Домашня птиця риється в землі в пошуках якихось ласощів, хоч у годівницях і так було повно зерна.
Хосок оглянув околицю з піднесення недалеко від села. У нього було конкретне завдання – вбити голову поселення. Він був шпигуном і зливав всю інформацію ворогам. Брудна робота трапилася воїну. Втім, не вперше. Маючи здатність повністю відключати всі свої почуття та емоції, чоловікові доручали лише ті завдання, за які б не взявся жоден інший найманець. Чи то через саму їх суть, чи то через надто небезпечні для життя умови. Вкрасти? Легко. Вбити? Просто. Спалити? Із задоволенням! Демон у плоті, чи не так? Імператор боявся підпускати його близько до себе через таку натуру чоловіка, а люди ненавиділи його і остерігалися. Навіть прикмета пішла серед народу, мовляв: «Побачиш його своїми очима – помреш ще до наступного світанку». Та Хосоку було все одно на таке ставлення. Йому ж краще, немає близьких – немає слабкостей. Тебе не зможуть шантажувати. Так, є жінки, які беруть на себе сміливість і зближуються з ним, але йому все одно, що з ними буде далі, він той, хто приречений на бій, той, хто помре на полі битви. Самотній нещасний вовк, який забув про своє справжнє обличчя, будучи в епіцентрі вічних переворотів і воєн, чи від народження демон-вбивця? Хто зна…
Розвідавши обстановку, воїн накинув каптур з плаща на голову і пробрався в поселення, а потім і в маєток старости. Пак Чансок (той самий голова села) якраз вийшов з лазні в одному рушнику, такий відгодований, з трьома підборіддями, маленькими очима та хитрою щурячою посмішкою. Він збирався одягнутись, щоб вийти до свого народу, але… мабуть, не доля. Хосок з’явився перед ним нізвідки. Він не поспішав, хотів, щоб цей негідник помучився. Як голодний вовк, повільно підходив до жертви з жорстокістю в очах, а замість ікл був блискучий і гострий кинджал.
Чансок ж впізнав його. О, так, він знав, хто перед ним і відразу ж прийняв роль наляканої здобичі. Зрадник почав відходити назад, весь час спотикаючись і ледве утримуючи рівновагу, та оцінював своє становище. Вбивця чітко бачив, як його поросячі маленькі очі повільно збільшуються, бачив, як йому не вистачало повітря і він ковтав його, широко відкриваючи свій рот, не в змозі видати жодного звуку.
Хосок трохи посміхнувся. Так щоразу, коли його бачили. Такі всі налякані, з бажанням забитися в куток і благати про помилування. Він навіть на мить відволікся від мети. Це й дозволило Паку заговорити:
— Ти… ти що тут робиш? Невже мене вирішив вбити? Свого дядька? Чого ж ти? Я ж єдиний, хто в тебе лишився. Ми ж рідня, - Чансок посміхнувся своєю кривою посмішкою, намагаючись ще достукатись до залишків людяності Чона.
Схоже, він і забув, що сам знищив їх в племіннику. Хосок на мить зупинився. Дядько? Рідня? Невже, лише, коли його життя було на волосині, він вирішив триматись за ці родинні зв’язки? Згадати про те, що маленьким він перші роки свого життя провів саме на вулицях цього маленького села.
— Зараз ти кажеш мені про рідню? А коли мою сім’ю вбивали, то ти нічого не зробив!
Щось зачепило цього жорстокого демона. Його погляд і розум затьмарився. Все, що він згадає пізніше – це кров на підлозі, стінах кімнати, навіть на меблях та безжиттєвому, мертвому тілу «дядька».
Хосок лише стояв посеред цього місива і намагався заспокоїти сильну пульсацію в скронях, яка навіть закладала вуха. Не можна більше піддаватись емоціям. Це шкідливо. І треба було забиратись звідти.
Він і справді вже попрямував на вихід, коли його вух долинув гучний гомін, брязкання металу і крик людей. Японці нападають. Старий пень не зміг убезпечити своїх людей навіть таким брудним способом, як зрада своєї країни
Мабуть, ще на емоціях, яких навіть він не встиг ще повністю взяти під контроль, воїн кинувся у бій, захищаючи свою рідну землю та знайомих людей, але його одного було мало проти цілої орди зловмисників. Він встиг багатьох забрати, але сил все ж таки недостатньо виявилося. Ось… він стоїть перед японцем, який уже замахнувся мечем, і заплющив очі, щоб спокійно зустріти смерть.
Ще мить, ще трохи. Зараз прийде кінець. Хосок уже відчував лезо на своїй шиї, як раптом стало легко. Якось незрозуміло. Може, він уже помер. Хоча біль у тілі від битви ще залишився. Значить живий. Та й голова, здається, на місці.
Чоловік розплющив одне око, щоб перевірити, що трапилося. Побачене змусило його втратити дар мови. Він був уже не на полі бою, чи навіть десь неподалік. Це місце ніяк не було схоже на потойбіччя, куди потрапляли усі люди, після смерті. Чи, може, він просто чогось не знав? Якесь дивне приміщення з не менш дивними пристроями та незрозумілими меблями, а прямо перед ним стояв юнак у незвичайному вбранні. Здавалось, незнайомець був здивований не менше за Хосока. В кімнаті повисла напружена тиша, лише якийсь слабкий шум долинав з вікна, під низько розташованою стелею. Вони близько хвилини вдивлялись один в одного, поки очі дивака не спалахнули радістю і неймовірним захопленням, а сам він, що є сили:
— У мене вийшло!