Життя схоже на повторюваний сон

Марії вже двадцять вісім. Вона не може похизуватися успішною кар’єрою, значним спадком чи вдалим заміжжям. Досі не має янголяток, якими облагороджують свою самотність інші жінки на узбіччі конвенційної привабливості. Іноді вона прокидається серед ночі із впевненістю, що от-от помре, та все ж не помирає. Це страшно, але недостатньо для відпустки в Олександрівці. На оренду і їжу заробляє в супермаркеті за касою, а у вихідні дивиться дорами нон-стопом. Її життя схоже на повторюваний сон, який зранку і не згадати.

Щосуботи вона виходить на вечірню прогулянку зі своєю подругою. Жанка – душа компанії. Вона може похизуватися не лише бездоганним стилем, гострим почуттям гумору, але й чоловіком-бізнесменом. В дружньому колі Жанка любить пригадувати старі шкільні історії. Особливо ту, що сталася з Марією в дев’ятому класі.

Саша був новеньким. Він сподобався всім однокласницям з першого дня. Гарненький, високий, завжди був вбраний за трендом і пахнув ментолом. Одного разу, після новорічних канікул, Саша запропонував Марії зустрічатися. Це було несподівано, але Марія погодилася. 

Жанка, після такої зради їхньої дружби, завела іншу компанію. Там вона відточувала майстерність слова, пускаючи гострі коментарі про парочку. Вона робила це достатньо голосно, щоб почули всі. Не могла простити Марії те, що вся її увага тепер належить якомусь штриху. Друзі Саші хихотіли, а він мовчки кидав на Марію невдоволені погляди. В такі моменти вона відчувала сором і провину. Адже до неї Саша ніколи не зазнавав насмішок. Бідний Саша. Марія вгамовувала ті неприємні емоції спробами підлаштуватися під його настрій, вгадати з погляду, що саме зробила не так, загладити всі гострі кути наперед та інші супер трюки з арсеналу тривожника.

День усіх закоханих того року святкували в актовій залі після восьмого уроку. На вечірку навіть запросили гурт Фуджі, ті що “как фруктьі толька лучше”. Того дня Марія виконала усі сім пунктів зі списку ідеальної дівчини, які нарила десь в страшних глибинах ютубу. Навіть впоралася з укладкою неслухняного волосся, аби не зіпсувати Саші настрій своїм нечупарним виглядом. Але він все одно був незадоволений. У Марії залишився останній козир на цей вечір.

Напередодні вона витратила всі гроші зі скарбнички, аби купити чорну панамку з мерчу Грибів. Марія була впевнена, що трендова дрібничка покращить її похмурому хлопцеві настрій і решту вечора вони щасливо танцюватимуть під «Мьі влюбльонньіє с табой-ой-ой-ой-ой…».

— У мене шось для тебе є. – Дістала маленький згорток. – Будь мою валентинкою? — Вона запитала із найніжнішою посмішкою, на яку була здатна, навіть схилила набік голову, за порадою з ютуба.

Він розгорнув подарунок, після кількох секунд мовчання, склав чорну панамку до свого рюкзака.

— У мене вже така є, но пасіба. Буде на смєнку.

Тоді її немов окропом облило – останній козир не спрацював. Горло раптом сильно стиснуло. Вона не зрозуміла чому, але відчула термінову необхідність вибачитися за невдалий подарунок.

— Вибач… – Ледве видавила, дивлячись собі під ноги.

— Та нічо. – Хлопець поклав руку на її плече і нахилився ближче. — Слухай, я хотів тобі сказать… – Шию обдало теплим м’ятним подихом, до обличчя підступив рум’янець. — Я встрічався з тобою на спор.

Жанка так завзято заливається сміхом на всю вулицю, аж пара іде їй з рота. Інші дівчата хихочуть їй в такт. Люди проходять повз, незграбно повертаються усім корпусом за шумною компанією (теплі пальта сковують гнучкість). Марія нервово мямлить собі під носа щось на кшталт: «Та жалко, шо стіки грошей на нього тоді витратила». Не сказати, що вона любить пригадувати цю історію, але ж треба вміти в самоіронію. Самоіронія – ознака впевненості, чи не так?

Коли сміх спав, Жанка глянула на Марію якимись занадто люблячими очима. Марія вловила, цей жест та інстиктивно вирівняла спину в очікуванні.

— Марі, слухай, ти можеш присмотрить за Боньою в ту суботу, пліз? Я просто збираюся знатно потусить вечором в своєму рєстіку. – Жанчине прохання звучить майже як твердження.

І не дарма, бо Жанка добре знає, що Марія любить її білу пухнасту мальтіпу і ніколи їй не відмовить. Марія посміхається і киває згідно. Вона не дуже любить Боню, але любить бути корисною для своєї найкращої подруги, любить почуватися потрібною.

Наступної суботи ввечері Марія стояла біля кам’яних сходинок, що ведуть до підвального ресторану. Жанка з чоловіком класно придумали – влаштувати бізнес прямо під своїм житлом, а в кабінеті директора встановити спіральні дубові східці, що ведуть до коридору їхньої квартири. Розкішно жити не заборониш.

Жанка зустріла подругу широкою усмішкою та шлейфом чергового шанелю, яким щедро полила свою кремову сукенку і коротке біле пальтечко. Вона посміхнулася у відповідь, інстинктивно поправила заношену темно-синю парку, руді кучері та швиденько спустилася кам’яними східцями..

Коли Жанка відчинила залізні двері, Марія завмерла просто на порозі. Із-за великого складаного столу на неї витріщалися однокласники. Дорослі, серйозні дяді і тьоті, що умудрилися витиснути із життя максимум. Всі дуже змінилися. Не змінилися тільки їхні погляди, сповнені старої насмішки або нового егоїстичного жалю. І лиш одна пара очей грала цікавістю. Тією, яка з’являється в очах котика, що помітив під ліжком стару закинуту цяцьку. 

Кілька довгих митей в залі можна було почути лише ніжний дівочий голос із колонок: “Забери мене до себе на Різдво…”

— Опа! Опудало прийшло за пудельом!? — Хтось із дорослих дядь таки додумався це викрикнути, а інші дорослі дяді і тьоті підтримали старий мем хвилею поблажливого сміху.

Боляче кольнуло у грудях. Вони досі пам’ятають її прізвисько. Досі дивляться так, як того вечора в актовій залі. Вона ніби знову опинилася в центрі уваги, якої не хотіла. В горлі знову з’явився ком. Тіло завмерло, не даючи їй можливості втекти, як вона це зробила дванадцять років тому. Марія перевела погляд на стіл, забитий лікерами, вином і горілкою, печенею і картоплею в різних агрегатних станах та іншими ситними стравами. В центрі стояла порцелянова етажерка з білими і рожевими ґронами винограду, дольками ківі та апельсину, кубиками ананасу і манго. Раптом Марії так закортіло тих тропічних кубиків. А ще їй закортіло розбити комусь обличчя. Дуже не властива їй думка.

— Ти не казала, шо у вас тут буде зустріч однокласників. — Вона глянула на подругу, звертаючи увагу як тіло реагує на все це дійство.

— Ну ти ж… – Жанка кинула погляд на залу, вона не чекала на таку реакцію. — Ти ж сама пішла з дев’ятого. Не захотіла випускатися разом з усіма, от і цей…

Вона покликала Марію не для того, щоб зараз стояти на власному порозі, намагаючись себе виправдати. За планом Жанки, Марія мала б ніяково потупцяти біля вхідних дверей, розважити однокласників своєю хирлявою присутністю, забрати собачку і тихенько піти. Вона мала б стати вступною темою для обговорення, що об’єднала свого часу увесь випуск дві тисячі вісімнадцять.

— Ну шо ж, я зара принесу Боню, окі? – Жанка попрямувала до кабінету нервовою ходою.

Посеред прохолодної зали, вбраної червоними бантами й гірляндами, Марії стало гаряче і нудотно. Можливо, роки взяли своє, тому що бажання сховатися від цих поглядів досі не змусило її втекти. Вона мовчки водила по них поглядом у відповідь. Спогади пролітали зі швидкістю світла. 

Лідуца – головна креативниця класу – перша назвала Марію опудалом у шостому класі і стала авторкою локального мему. Жанка завжди була добра до Марії, особливо перед контрольними з історії та англійської. Але її жорстокість не знала меж, коли Саша запропонував Марії зустрічатися. Та і потім минув певний час, перш ніж Жанка почала ставитися до подруги як раніше, пробачивши ту зраду. А Саша, до речі, просто був новеньким і ще не до кінця розумів ієрархію класу. Але він, як виявилось, вміє швидко пристосовуватись.

Зараз Саша сидів у костюмі-трійці кольору теракот, поряд із молоденькою дівчиною, вбраною в сукню темнішого відтінку. Він довго дивився на Марію, а потім мовчки скривив знайому гримасу невдоволення, опустивши очі на стурбовану партнерку. Дівчина одразу принишкла, помітивши цей його вираз обличчя. І як йому завжди вдавалося робити погоду одним лише виразом обличчя? Марія пригадала як воно – бути на місці цієї дівчинки в брунатній сукні. 

Ця дурнувата сцена, яку Жанка вирішила влаштувати для однокласників. Як вона могла? А Саша? Пародія на крутого хлопця, що розв’язує усі проблеми кислим писком. Сидить тут мовчки, а ти давай вгадуй, що він там собі придумав, люба. Він не має жодного права псувати життя тій милій дівчинці. Не мав права псувати життя Марії багато років тому.

Все навколо раптом стало таким нереальним, ніби уві сні. Ніби вона щойно усвідомила цей сон і отримала свободу дій. Марія ступила в залу, прямуючи просто до теракотової парочки.

Марія підійшла до Саші впритул. Він не зробив нічого, як і завжди, просто мовчки витріщався на неї. Він пригадував ті вечори із Марією, їхні перші невдалі спроби в романтику. Її розгубленість, коли він вперше образився і не розмовляв із нею кілька днів. Вона була така хороша, завжди намагалася підняти йому настрій, могла з погляду все одразу зрозуміти. Не те що ця малолєтка, що сидить поруч і не викупає, що коїться. Як він міг проміняти Марію на інших баб? Зараз Саша дивиться на однокласницю знизу вгору і починає шкодувати про те рішення багато років тому.

— Маш, ну шо ти? Заміж вийшла? — Весело запитала Лідуца по той бік столу.

— Не вийшла. — Відповіла так голосно, щоб усі почули. Ейфорично, так ніби відсутність чоловіка поряд – це насправді дар.

Марія взяла до рук важку тарілку і вилила Саші на голову тепле картопляне пюре. Мозок обдало іще однією хвилею ейфорії та задоволення. Дівчина в брунатній сукні заметушилася, підстрибнула із тихим зойком, а він так і сидів непорушно, мов облюбована голубами статуя.

Вона знов глянула на однокласників. Хтось не стримав сміху, хтось мовчки кліпав стурбованими очима. Саша мовчав і чекав, поки ситуація вирішиться сама. Марія могла б закластися, що там, під шаром пюре, він знову корчить свій фірмовий вираз обличчя.

Марія глянула на барну стійку. Там стояла Жанка, напружено мнучи біленьку мальтіпу в руках. Вона точно бачила цю сцену від початку до кінця. Марія підійшла, щоб забрати собачку, як і обіцяла. Цього разу вже не вишукувала в очах Жанки теплоти та вдячності. Її ж там ніколи не було, вона ж тепер і не була потрібна.

— Розважайся. – Незвично різко кинула до жінки в білому пальто, виймаючи кучеряву собачку з вологих рук.

Марія попрямувала до виходу легким, майже невагомим кроком, ніби щойно тут скинула з плечей багаторічну ношу. Дорогою повз трапезний стіл, вона прихопила з етажерки кілька жовтих і помаранчевих кубиків. На виході з ресторану навіть не напружила себе прощанням, просто притулила залізні двері спиною й почимчикувала сходами вгору.

Марія йшла додому повільно, ніби щойно прокинулася від довгого блідого сну. Вона розглядала вечірнє містечко, як після довгої розлуки, вдихала прохолодне зимове повітря на повні груди. Гладила м’якеньке кучеряве хутро Боні, вперше зі справжньою прихильністю. А та у відповідь лизькала прохолодну руку дівчини. Її життя більше не схоже на повторюваний сон. Сьогодні вона прокинулась.