Rosa est similis amori, laedere potest si eam accipere nescis.
Я не знаю, чим він був. Ніхто з нас не знає.
Мене називають мудрим, але я далеко не такий, хоча і провидів те, що сталося, уривками вловлював застиглі картини, що причаїлися в стоячій воді або в холодному склі мого дзеркала. Якби я був мудрим, то не спробував би змінити побачене. Якби я був мудрий, то убив би себе ще до того, як зустрів його, ще до того, як на мені затримався погляд його батька.
Чаклун - так мене називали, і все моє життя я бачив його обличчя в снах і відображеннях у воді: шістнадцять років я чекав того дня, коли одного ранку він притримав свого коня у моста і спитав, як мене звуть. Він підняв мене на високе сідло, і ми поїхали до мого будиночку. По дорозі я відчував його руку на моєму тілі, сидів спокійно. Я мав на примирення з долею цілих шістнадцять років. Тільки не до кінця прийняв.
Я впізнав його - не короля, адже тоді я нічого не знав про королів, ні, я впізнав чоловіка з моїх снів. Чоловіка, що мав пов’язати свою долю зі мною, хочу я того чи ні. Він узяв у мене те, чого хотів, адже хто я такий, щоб відмовляти королю., але наступного дня повернувся до мене, і наступної ночі теж. Він був вже не молодий, кремезний засмаглий чоловік, в рудій бороді якого з’являлися перші сиві волосини.
Коли він привів мене до палацу, його син був ще дитиною, десять весен від народження. У кімнаті принца нагорі вежі висів портрет його покійної матері, високої привабливої жінки з волоссям кольору темного дерева та горіхово-карими гострими очима. Вона була іншої крові, ніж її блідий син.
Хлопчик відмовлявся їсти з нами. Я не знаю, де і чим він харчувався, але за обідом він просто мовчки сидів, іноді досить довго сверлячи мене поглядом своїх чорних очей.
У мене були свої покої, а у мого чоловіка-короля свої. Коли він хотів мене, то посилав за мною, і я йшов до нього та задовольняв, незважаючи на власні бажання і стан.
Якось уночі через рік і кілька місяців після мого приїзду до мене прийшов Він. Йому було дванадцять. Я читав книгу при світлі свічки, жмурячи очі від диму і постійного мерехтіння полум’я. А коли підвів очі, то побачив його.
- Принце?
Він мовчав. Очі в нього були чорні, як дві вуглинки, волосся - ще чорніше, а губи - червоніші за кров. Це все ще більше кидалося в очі на фоні білої як сніг шкіри. Він подивився на мене і посміхнувся. Він так рідко посміхався. Навіть тоді, у світлі лампи, мені здалося що в ряду його білосніжних зубів я побачив кілька гострих ікол.
- Що ви робите у цій частині палацу? Час вже пізній.
- Я їсти хочу, - сказав він, і я здивовано підняв брови. Чому б просто не попросити принести їсти прислугу?
Була зима, коли свіжа їжа - все одно, що мрії про тепло та сонячне літнє світло, але з балки в моїх покоях звисала зв’язка ароматних яблук, висушених і з вийнятими кісточками. Знявши одне, я простяг йому.
-Ось, візьміть.
Взявши в мене сушене яблуко, він почав кусати його гострими білими зубами.
- Смачно?
Кивнув головою. Я завжди почувався некомфортно біля маленького принца, але тієї миті серце в мене розтануло, і кінчиками пальців я ласкаво торкнувся його щоки. Він подивився на мене і посміхнувся - він так рідко посміхався, - а потім встромив зуби в основу мого великого пальця, за мить виступила кров.
Від болю та здивування я закричав, але він подивився на мене, і крик завмер у мене в горлі.
А маленький принц припав губами до моєї руки і став пити. Наситившись, він мовчки пішов з мого покою. У мене на очах ранка почала затягуватись, рубцюватись, зцілюватись. Наступного дня залишився лише старий шрам, ніби я порізався кишеньковим ножем у дитинстві.
Він немов заморозив мене, опанував мною, підкорив собі, закрив мою душу і серце в клітці. Це налякало мене більше, ніж те, що він наситився моєю кров’ю. Мене тягнуло до нього. Незрозуміло, сильно, безупинно. Після тієї ночі я з настанням сутінків почав замикати двері і наказав ковалю викувати вишукані залізні ґрати, які він поставив мені на вікна. Поки одного разу, через кілька років, повернувшись після бенкету, захмелілий від вина, я не забув цього зробити.
І тоді прийшов він. Того року йому виповнилося вісімнадцять весен. Юнак, ніжний, як троянда, в білосніжній, не по порі тонкій і короткій нічній сорочці стояв в моїх дверях. Я закляк з книгою в руках.
-Доброї ночі, королю. - він повільно пройшов вглиб кімнати, незважаючи на всі правила королівського етикету, підходячи до мого ліжка, біля якого я стояв.
-Принце? Щось трапилося? Що ви робите тут в такий пізній час? - спитав я точно так як шість років тому.
-Я голодний..- принц задоволено усміхнувся, повільно підходячи о мене. Я відчув його тендітні долоні на моїй грудній клітці, і старий шрам ледь відчутно занив. - Але цього разу ви не зможете відкупитися від мене сушеними яблуками.
Ніч в його оченятах в тьмяному світлі свічок виглядала по особливому чарівно і небезпечно. Я рішуче прибрав його руки від мого тіла.
-Принце, якщо ви голодні то попросіть принести їжі прислугу, я вам не допоможу.
В кімнаті стало неприродно спекотно для зимової ночі. Тіні забігали кімнатою від тріпотіння вогників свічок. Запахло чимось пряним, ледь солодкуватим. Ваніль, червоний перець? Я знаюся на травництві, і ці спеції часто стають ароматами приворотних зіль. Але тут інакше, не зілля, а він сам викликав в мені цей нестримний вогонь, змушуючи затамовувати дихання, споглядаючи цю тендітну, ніжну, але небезпечну істоту перед собою.
Він знову вкладає руки на мою грудну клітку. Притискається ближче, змушуючи шумно видихнути. Хитро посміхається, повільно наближаючись до мого обличчя, шепочучи, ба ні, муркочучи, дивлячись мені в очі.
-Я ж викликаю у вас бажання, правда? -побачивши заперечення в моїх очах він притискає вказівний палець до моїх губ, не давши сказати і слова. - Помовчте, королю, ні до чого мені брехати. Залиште ці всі манери для кращого випадку. Ви ж не кохаєте мого батька?
Серце починає битися все швидше. Останні розумні думки і заборони пливуть, вивітрюються з голови, все на фоні пливе, і чіткою лишається лише ніжна фігурка переді мною. Я не встиг навіть опам’ятатися, зібрати до купи залишок раціональності що ще лишився в мені, як відчув ніжні губи, що накрили мої, цілуючі ще трохи невміло, але дуже наполегливо, і з кінцями втратив голову. Я сам не помітив як обхопив його за талію, притискаючи тендітне тіло до себе, за мить підхоплюючи юнака на руки, несучи на ліжко, опускаючи між шовкових подушок. Не помітив як в процесі поцілунку він почав покусувати мої губи, спочатку ніжно, а потім в повну силу, аж до крові, яку він потім з таким же задоволенням, як і колись, будучи дитиною, злизував. Тільки от цього разу в мене не піднялося ні краплини заперечення; холодні руки принца блукали по моєму тілу, забираючись пальцями під тканину шовкової нічної сорочки, погладжуючи шкіру, іноді дряпаючи її, лишаючи за собою помітні сліди.
Він спустився від губ до шиї. За мить я відчув як гострі ікла пронизали мою шкіру. Пульсуючий біль вразив, неначе пальці холодного вітру, що зімкнулися на шиї, перекриваючи доступ кисню. Він потягнув мене до себе, змушуючи вкластися на ліжко, всідаючись зверху, ні на мить не відриваючись від мене, лишаючи все більше яскравих укусів, з яких раз у раз котилися дрібні криваві краплі. Тепер біль був ледь відчутним, тонкими нитками переплетений з тваринним задоволенням, затуманюючим розум, відриваючи від реального світу, змушуючи забути про все. Тепер мій торс був весь вкритий укусами; принц задоволено муркотів, притискаючись ближче до мене, ковзаючи стегнами на мені, проходячись язиком по залишених слідах, які на очах затягувалися, залишаючи за собою ледь помітні шрами. Пальці юнака блукали по моєму тілу, погладжуючи, досліджуючи кожен сантиметр шкіри, викликаючи хвилі жару, і, здавалося, ця юна тендітна істота була досвідченішою в любовних справах ніж будь-хто. Він стягнув з себе нічну сорочку; молочно-біле тіло його неначе світилося холодним сяйвом при тьмяному тріпотінні свічок. Неначе дорога порцелянова лялька, зроблена руками умільця, він, з хитрою, як в лиса, посмішкою, дивиться в мої затуманені від бажання очі, привідкриваючи вуста в німому стогоні, за мить, колихнувши стегнами, насаджується на збуджену плоть, задоволено скрикнувши. Я відчуваю як все навколо стрімко пливе, гублячись в вихорі бажання, змушуючи збиватися з диханням. Ми злилися, стали єдиним цілим, не бачачи і не чуючи нічого крім один одного. Я вслухався в кожен його стогін чи тихе зітхання, що з кожною хвилиною все більше заповняли кімнату, плавно розливаючись, тішачи слух. Ніжне тіло все більше обм’якало в моїх руках, відгукуючись на кожен мій дотик, відчутно тремтячи під пальцями.
Того вечора ми з принцем заснули в обіймах. На ранок нічого не вказувало на події минулої ночі.
Мій чоловік, мій король, посилав за мною все рідше і рідше, а коли я приходив до нього, він був ніби одурманений, неспокійний, розгублений. Він більше не просив мене близькості, і єдиним проханням було вкласти його спати. Одного разу, лежачи в обіймах короля, я гладив його по голові, поки той спав як дитя. Обережно провів пальцями по його шкірі. Вона вся вона була ребристою від багатьох старих шрамів. Тільки от за весь час нашого шлюбу я пам’ятав в нього лише один шрам, на боці, де в юності його поранили на полюванні.
Незабаром від нього залишилася лише тінь людини, яку я зустрів колись біля моста. Його кістки синім та білим проступили з-під шкіри, яка стала неначе тоншою в дюжину разів. Я був з ним до кінця, як він того просив: руки у нього були холодні, як камінь, очі стали молочно-блакитними, його волосся і борода вицвіли і втратили блиск. Він помер, згас, як свічка. Все його тіло з ніг до голови було в горбиках від застарілих крихітних шрамів.
Він майже нічого не важив. Земля промерзла, була тільки середина зими, і ми не змогли вирити йому могилу. Склали курган із каміння та валунів над тілом - у данину пам’яті, адже від нього залишилося так мало, що навіть дикі звірі та птахи не поласували б тим.
А я став королем.
Я все ще був молодий і наївний, хоча вже пройшло двадцять чотири весни з тих пір як я вперше побачив цей світ, і не зробив того що мав би зробити.
Я мав наказати б вирізати принцу серце. А ще наказав би відрубати йому голову, руки та ноги. Я наказав би його розчленувати, а потім дивився б на міській площі, як кат добіла роздмухує вогонь, безпристрасно спостерігав би, як він кидає в багаття шматки розрубаного тіла. Навколо площі я поставив б лучників, які підстрелили б будь-якого птаха, будь-якого звіра, який посмів би наблизитися до полум’я, був би то ворон чи собака, яструб чи щур. І не заплющив би очей, поки принц не перетворився на попіл, і м’який вітерець не розвіяв би його, як сніг.
Після траурної процесії відбулася моя коронація. Після, стоячи на балконі своїх покоїв, оглядаючи тепер повністю свої володіння, спостерігаючи як з похмурого неба повільно падав лапатий сніг, я досі чув слова клятви в моїх вухах.
«На торжественній церемонії коронації, я, перед Богом і людьми, урочисто клянусь служити своїй країні і народу з вірністю та чесністю. Я обіцяю захищати права і свободи мого народу і вести державу на благо її громадян. Я готовий приділяти свої сили і розум для забезпечення благополуччя та щасливого майбутнього для кожного громадянина моєї країни. Моє серце нехай б’ється на благо кожного громадянина, а моя душа готова громадянина, а моя душа готова віддати свій останній подих за щасливе і велике майбутнє нашої країни. Нехай ця клятва стане свідченням моєї непохитної відданості і глибокого покликання служити. Нехай моя служба буде прикладом відданості прикладом відданості, і нехай Божественна мудрість наставляє мене на шляху правосуддя та милосердя.»
Я думав. Думав про вагу корони на моєму чолі, думав про відповідальність що тепер лягла на мої плечі, думав про майбутнє.
- Про що задумалися, мій королю?- пролунав голос за спиною, вириваючи мене з полону думок, і тендітні руки м’яко провели по моїх плечах.
Я повернувся, обіймаючи принца, що стояв переді мною в вишуканому траурному вбранні, вкладаючи руки на його талію, кидаючи коротке:
- Ні про що.
Він хитро посміхнувся, обхоплюючи руками мене за шию, затягуючи в поцілунок, вже за звичкою покусуючи мої губи, задоволено муркочучи. Я відчував, що від кожного такого поцілунку все більше залежу від нього і підкоряюсь йому, але відмовитися не міг, з таким невимовним шаленством мене тягнуло до юного принца. Хочу щось сказати, на мить відриваюся від поцілунку.
- Принце… - його палець, знову, як і тієї ночі торкається моїх губ. Юнак задоволено усміхається і шепоче мені на вушко.
- Будь ласка, називайте мене просто Те, я вже ситий цими офіційностями.
Я ледь помітно посміхнувся. Яке миле і ніжне створіння. Ким би він не був, що б не робив, але все одно викликав в мене на диво теплі почуття. Здається, навіть якби він вштрикнув ніж мені в спину, я б подякував би за такий ніжний жест.
Час йшов. Зима закінчилася. В повітрі відчувались аромати свіжості, первоцвітів, першої зеленої трави, але одночасно й огортаюча ніздрі холодом примарна небезпека, що густим сірим туманом вкривала оживаючі після зимового сну землі, огортаючи кожну гілку в лісі, що займав більшу їх частину. Я любив, подовгу стоячи на балконі, що виходив з моїх покоїв на північ, оглядати свої володіння. Володіння, які я мав захищати будь-якою ціною.
У тому лісі також жили люди. Щороку вони виповзали з лісу на весняний ярмарок, який влаштовували, коли зійде сніг, - жадібні, дикі небезпечні. Одні були виродками та каліками, жалюгідними карликами та горбунами, в інших були величезні зуби та порожні очі ідіотів, у третіх - пальці з перетинками, як у жаби, чи ікла, як в вовка.
У юності я працював на ярмарку, і лісовий люд вже тоді мене лякав. Я передбачав людям долю, видивлявся її в стоячій воді, а після, коли став старший, в кругу полірованого скла, зворотня сторона якого була посрібленою - його мені подарував один купець, чийого коня, що загубився я зміг знайти.
Торговці на ярмарку теж боялися лісових людей: цвяхами прибивали свої товари до голих дощок прилавків- величезними залізними цвяхами прибивали до дерева булочки і шкіряні ремені. Якщо їх не прибити, говорили вони, лісові люди схоплять їх і втечуть, жуючи на бігу вкрадені булочки, розмахуючи над головою ременями.
Але у лісового люду були гроші: монета тут, монета там, іноді забруднені зеленню або землею, і обличчя на тих монетах були незнайомі навіть найстарішим серед нас. Ще у них були речі на обмін, і тому ярмарок процвітав, сповнений вигнанцями і карликами, розбійниками (якщо вони були обачні), які полювали на подорожніх з країн, що лежать за лісом, чи на оленів. (В очах закону це було злочином, адже олені належать королю.)
Один весняний ярмарок слідував за іншим: загалом три, і кожен наступний був похмурішим і біднішим за попередній. Дедалі менше лісових людей приходили купувати наші товари. А ті, хто приходив, здавалися пригніченими і неспокійними. Торговці перестали прибивати до прилавків свій товар. На третій рік з лісу вийшла лише жменька людей - дюжина волохатих карликів, що збилися від страху в купку. І нікого більше.
Коли торги закінчилися, до мене прийшли розпорядник ярмарку і його паж. Першого я трохи знав до того, як став королем.
- Я прийшов до тебе не як до мого короля, - сказав він. Я мовчав. І слухав.
- Я прийшов до тебе тому, що ти мудрий, - продовжував він. - Дитиною, лише подивившись у калюжу, ти знайшов загублене лоша; юнаком, лише подивившись у своє дзеркало, ти знайшов загублене немовля, яке далеко пішло від своєї матері. Тобі відомі таємниці, і ти можеш відшукати приховане. Що пожирає лісовий люд, мій королю? - запитав він. - Наступного року весняного ярмарку не буде зовсім. Подорожні з інших королівств стали рідкісними, лісові люди майже зникли. Ще один такий рік, і ми всі помремо з голоду.
Я наказав служниці принести мені дзеркало. Це була нехитра штука, посріблений ззаду скляний диск, який я зберігав загорнутим у шовк в скрині в своїх покоях.
Мені його принесли. Я провів пальцями по холодній поверхні, заглядаючи вглиб. Я вже знав що побачу там.
Сутінки огорнули ліс, що ще досі не прокинувся від зимового сну. Де-не-де, між торішньої трави, що вже починала випускати свіжі пагінці, лежали купи снігу, що не встиг розтанути, адже сонячне світло не потрапляло сюди навіть вдень. Гілки дерев тягнулися чорними кістлявими руками крізь густий сірий туман, хапаючи випадкових подорожніх за одяг, затягуючи вглиб. Тиша. Тільки рідке каркання ворон змушувало здригнутися, сторожко озираючись по боках.
По витоптаній лісовій стежці йшов чоловік. Спокійно, розмірено - здавалося, його зовсім не гнітила атмосфера навколо, не лякали страхітливі тіні в глибині лісу.
І тут я побачив його.
Мій принц, мій Те, в темно-бордовому довгому шовковому плащі, плащі, якого йому подарував я. Він повільно, м’яко, як кіт, крокував між дерев, і жодна гілка під ним не тріснула. За мить він вже догнав перехожого, і, знайшовши на землі стару гілляку, спеціально наступив на неї. Чоловік озирнувся і закляк на місці, тоді як принц, не втрачаючи ні хвилини, за кілька кроків опиняється впритул до нього. Секунда, і гострі ікла проштрикують шкіру на шиї чоловіка, поціливши точно в артерію, очі подорожнього широко відкрилися, за мить закриваючись назавжди, і він повільно обм’як в руках юнака, який, задоволено усміхаючись, припадає до рани, починаючи жадібно пити, злизуючи поодинокі краплі, які спершу бризнули після укусу. Наситившись, він вкладає тіло під деревом, за мить зникаючи між дерев.
- Ти знаєш, що не пускає подорожніх до нашого міста? Що сталося з лісовим народом? - Запитав розпорядник ярмарку.
Я прикрив дзеркало тканиною. Вечором того ж дня воно тріснуло прямо в мене в руках, коли я хотів подивитися через нього майбутнє, не те що тріснуло, вибухнуло, тисячами дрібних уламків врізаючись мені в руки, глибоко ранячи їх, один навіть долетів до обличчя, лишаючи глибоку вертикальну подряпину на чолі, проходячись через брову і повіку, дивом не зачепивши ока. Але на той момент я ще про це не знав. Тільки відповів розпоряднику:
- На людей нападають дикі чорні вовки. Йдіть, і передайте населенню що я сам особисто подбаю про те, щоб ліс знову став для всіх безпечним.
Так, я збрехав. Я не підставлю під небезпеку своє кохання, тим паче народ і так недолюблює принца.
Я оголосив про полювання на вовків, зібрав мисливців. Кілька тижнів тривали полювання, і після кількох десятків продемонстрованих людям шкур вони начебто заспокоїлися.
Але люди почали зникати лише частіше. Я хотів поговорити про це з Те, хотів, але поряд з ним я втрачав контроль і будь-яку волю, підкоряючись йому, сповнюючись невимовним коханням, а ризикувати не можна було. Тепер не тільки лісовий люд, а й населення королівства зникало ледь не щодня. В королівстві почалася паніка та незадоволення, я вимушений був призначити комендантську годину. Я маю вирішити цю проблему. Маю захистити свій народ, чого б мені це не вартувало.
Того вечора я не спав всю ніч. Думав.
Мій народ у небезпеці. Але він підбурює мене позбутися від коханого. Що ж, я не віддам його.
«Я обіцяю захищати права і свободи мого народу і вести державу на благо її громадян.»
Нехай, нехай, хоч вимруть всі, я не віддам його життя навіть за мільйон інших.
«Моє серце нехай б’ється на благо кожного громадянина, а моя душа готова віддати свій останній подих за щасливе і велике майбутнє нашої країни.»
Але чи справді я кохаю принца, чи вплив його чар змушує думати мене так? Я обіцяв бути гідним королем, але, здається, розчарую всіх. Наче мене хвилює їхня думка. Але ж хіба люди винні, хіба мають отак от просто померти, бо я нічого не зробив?
«Нехай моя служба буде прикладом відданості, і нехай Божественна мудрість наставляє мене на шляху правосуддя та милосердя.»
На світанку, ще до сходу сонця я віддав наказ. Відправити мисливців в ліс, і не хай принесуть звідти ще з дюжину чорних вовчих шкур. Але кохання своє я не віддам. Радники були дуже незадоволені, вони, вочевидь, давно здогадувалися про справжню причину всіх бід. Але що вони могли проти мене, короля?
Але зранку, коли я зайшов в покої до принца, його там не було. Не було його ні на нашому улюбленому балконі, ні в саду. За годину вже весь палац був поставлений на ноги. Я розіслав людей в найвіддаленіші куточки міста і за його межі. А сам взяв до рук чашу з водою, на заміну розбитому дзеркалу, торкнувся кінчиками пальців до холодної поверхні. І побачив.
Вони забрали моє кохання на світанку, поки він спав і був слабким і незахищеним. Понесли в лісову гущавину, розв’язали сорочку і вирізали серце, а мертве тіло залишили в лощинці, щоб його поглинув ліс.
Ліс - темне місце, межа багатьох королівств, не знайшовся б жодного дурня, хто став би стерджувати свою над ним владу. У лісі живуть злочинці, розбійники, а ще вовки. Ті самі, здоровенні, чорні як ніч вовки, що можуть за мить роздерти і сотню людей. Можна десяток днів скакати по лісу і не зустріти жодної живої душі, але увесь час за тобою спостерігатимуть чиїсь очі.
За вікном знову падав сніг, ховаючи вже зелену траву, приховуючи сліди моїх мисливців, вкриваючи його тендітне тіло у лісі.
Один наказ, одна мить, і ця купка потвор вже була біля моїх ніг. Я не запитував причин- навіщо, я ж бо і так все знав; я вирізав кожного з них власними руками, одного за одним, ігноруючи благання пощади і слова про добрі наміри.
Вони принесли мені його серце. Мабуть, на підтвердження своєї чесної служби. Я знав, що воно його - ніяке більше серце не продовжувало б вирізане пульсувати і битися, як робило це.
Потім говорили, що мене обдурили, що це було не його серце, а серце звіра - оленя, або, можливо, кабана. Ті, хто так говорив, помилялися.
Інші твердять (але це їх брехня, а не моя), що мені принесли серце, і я його з’їв. Брехня і напівправда сиплються як сніг, покриваючи те, що я пам’ятаю, те, що я бачив. Чужий і невпізнанний після снігопаду край - ось на що принц перетворив моє життя.
Я відніс його в свої покої. Це було моє маленьке безумство- не захоронити серце, ні, лишити його на пам’ять про мертвого коханого. Я довго ридав над ним, вклавши в найгарнішу кришталеву скриньку, вистеленою дорогим оксамитом. Під ранок, сидячи при догоряючих свічках, мені здалося що я почув його голос. Тихий і ніжний, він кликав мене, манив, просив про допомогу, і я не зчувся як вже біг в бік лісу, не відчуваючи ні холоду, ні втоми. Не зважаючи на світанок, в лісі все так само стояли сутінки. Не знаю скільки часу я блукав там - шукав і кликав його. Я мав знайти хоча б його тіло- але ні тоді, ні, забігаючи вперед, за місяць цього зробити не вдалося. Воно зникло. А мене знайшли тільки наступного ранку, непритомного, недалеко від лісової стежки.
Я вчився жити заново. Без нього. Часто сидів в його покоях. Не міг прийти до тями. Аж поки не зважився.
Таке сильне відворотне зілля я готував вперше. Але воно виправдало мої очікування- випивши його три ночі підряд на спадаючий місяць, в один момент я зрозумів що не відчуваю нічого. Абсолютно. Ні суму, ні туги, ні любові. Навіть образ принца в моїй голові був якимось туманним.
Але кожного разу, коли хилився до заходу сонця котрий по рахунку день, довго сидів біля вікна, дивлячись на ліс, поки не лягала темрява. Кожного разу неприємно пекли шрами, що принц лишив по всьому моєму тілу, і тепер, здається, до кожного з них прикладали шмат розпаленого добіла заліза.
Чи жалів я про цей вибір? Чи жалів про те, що не врятував його?
Так. Кожної секунди, коли лишався на самоті з собою, я думав про те що все можна було змінити, що, можливо, був шанс змінити Його, витягнути з Нього все темне, що робило з мого ніжного хлопчика монстра, я мав би перерити всю відьомську літературу, але не вбивати своє кохання майже власними руками.
Тільки от, як би я витягнув з нього все темне, якщо все темне - він сам? Він був неначе зітканий з темряви, ненависті до світу і спраги до крові, і, незважаючи на маску, яку вдягав, я був впевнений що він мене не кохав. Користувався у власних цілях - так. Йому потрібна була влада і безкарність, і він все це отримав. Тим паче я покривав його по власній волі. Так, я справді його кохав, хоч і кохання це не було звичайним людським почуттям. І ніяке зілля до кінця з глибини душі це кохання не зітре. Приспить, сховає глибше - так. Але воно, як фенікс, тільки чекатиме моменту щоб відродитися знову.
Чи хотів би повернути все назад і вчинити інакше?
Немає сенсу про це думати. Байдуже, я маю менше думати про себе і більше про добробут королівства, от і все. Почуття і зайві роздуми не приведуть до чогось хорошого.
Повільно пройшов рік, і мій народ стверджував, що я правлю ним мудро. Серце так само лежало в кришталевій скриньці і слабко пульсувало ночами. Якщо хтось і сумував за принцом, свідчень того я не бачив: тоді він ще наводив страх і люди вважали себе щасливими, що позбулися його. Країна розвивалася і процвітала.
Аж поки не сталося воно. Перше зникнення. За ним, кожного дня, слідували ще і ще. Я мав щось діяти. Мав прийняти міри. Моє дзеркало було розбите. Дзеркало, через яке я бачив минуле, теперішнє і майбутнє, міг дізнатися найпотаємніші таємниці. Я наказав зібрати найкращих ювелірів королівства і виготовити для мене дзеркало в витончений срібній рамі, прикрашене рубінами і перлами, що складалися в троянди і яблука, як згадка про Нього. Замовлення було готово за кілька днів.
Мені принесли його, повісили на стіну в моїх покоях і прикрили шматком червоного шовку. Коли я лишився сам, я зняв шовк, оглядаючи дзеркало перед собою. Глянув на своє відображення. Так, я був ще досить молодий, але життя і відповідальність зробила мене старшим, і з вигляду, і душею. Помітна зморшка пролягла між бровами, очі значно посуворішали, вздовж лівої брови та ока виднівся давній шрам від осколка дзеркала. На диво, тоді він досить швидко зажив: я знав, що це заслуга Техьона.
Звичайно, я міг би зробити своє обличчя вічно юним і молодим за допомогою трав і відварів, але ризикувати не хотів. Вічно молодий король рано чи пізно викличе в народу підозри. Гляди щоб не скинули з трону і не спалили за чари. Звичайно, за диктатури цього можна було б уникнути; але це не мій метод.
Повільно провів кінчиками пальців по холодній гладі скла, і дзеркало під ними немов розтануло, проявляючи силуети дерев. Ліс не змінився. Темрява його змушувала мимоволі здригнутися, скидаючи з себе тяжкість небезпеки, що білим туманом огортала, пробираючи крижаним холодом до кісток.
Скільки б я не вглядався в глибину лісу, які б місця не оглядав, я не знайшов ні одного жителя. Жодного. Незважаючи на зиму, лісовий люд любив бродити ночами по лісу, вишукуючи собі поживи. Але тепер нікого з них не було. Можливо, лишилися ще якісь карлики в підземних печерах; я цього не знав.
І тоді, так як і рік тому, я побачив Його. Серце в мене забилося швидше, і я ледь втримався на ногах, але не міг відірвати погляду від поверхні дзеркала. Вдягнений він був у те ж, у чому й того доленосного ранку - тільки тепер довга білосніжна сорочка його була подерта і брудна, де-не-де замащена брудом, кров’ю і землею; а плащ, бісів плащ, який я наказав спалити разом з іншими його речами, тепер був граційно накинутий на нього, ховаючи голову і плечі, виглядаючи так, неначе роботу над його пошиттям щойно закінчили найкращі майстри.
Те, мій принц, моє кохання, від якого я відмовився, стояв прямо переді мною. Все такий же ніжний і в то йде час такий жорстокий, як троянда між снігу, стояв він між великих чорних тварин. Вовки. Ті самі вовки, на яких я скинув зникнення людей ще тоді, і тепер, вони, ще більше озвірілі і ненависні до мисливців, цілим стадом оточували юнака, ходячи кругами. І знову все як тоді. Неначе нізвідки з’явився самотній подорожній. Тільки тепер не сам принц, а вовки оточили чоловіка, не даючи шляху до відступу, чорні могутні спини маячили то тут, то там між дерев, за мить зникаючи в клубах туману. Почулося виття. Вони наче відчували Те, він навіть не давав їм вказівок, але одночасно керував ними, всіма разом і кожним окремо. Вони спіймали здобич, але не мали права торкатися її без дозволу господаря; і тоді з’явився він: плавно, нечутно ступаючи по свіжому снігу вийшов з-за дерев, і вовки перед ним розступилися, схиляючи морди. Історія повторюється. Знову. Укус в шию, і фонтан крові бризнув на сніг. Тільки тепер пуста безкровна оболонка не лишалася просто гнити між дерев - нею займалися вовки, що до цього чемно чекали закінчення трапези.
Я відійшов від дзеркала. Я знову був перед вибором. Точно так як рік назад. Тільки тепер вже мій вибір був очевидним - я маю захистити свій народ.
«Моє серце нехай б’ється на благо кожного громадянина, а моя душа готова віддати свій останній подих за щасливе і велике майбутнє нашої країни.»
Я був впевнений, що серце моє остаточно охололо до нього. Чари його більше не мали наді мною влади; тільки холодний розум керував мною, і, якщо для безпеки королівства це потрібно, я вбив би колишнє кохання власними руками. Але чи я справді охолов, чи тільки безуспішно змушував себе в це повірити, щодня вглядаючись в темінь вечірнього лісу?
І тоді я вирішив діяти. Я був би дурним, якби вирішив відправити людей в ліс і розпочати полювання на нього. Взявши з полиці вишуканий канделябр, запалив свічки і пішов до бібліотеки. Минувши безліч полиць з книгами, я пройшов до дверей останньої кімнати, які завжди були замкнені на ключ. Відімкнув їх, зайшов всередину, закриваючи двері за собою. Тут зберігалися всі мої книги, всі трави та артефакти для ритуалів. Довго вивчав сторінки книги, аж поки не знайшов потрібний ритуал.
Часу вагатися не було. Тільки нещодавно випав перший сніг, і ще не встиг розтанути, вкриваючи пухким шаром пожовклу траву. Сьогодні був повний місяць. Час прийшов.
Я швидко взяв все необхідне. Срібний ніж та вишукана тонка спиця, кошик, сім зелених яблук, трави та великий скляний кубок тільки чекали свого часу. Пробило північ, і я, взявши все необхідне з собою пішов до найвіддаленішого крила замку, піднімаючись на найвищу вежу. Вона була закинута; сходи затягнуті павутинням, стіни між каменями де-не-де порослі мохом. Зі скрипом причинив двері, що вели до оглядового майданчику наверху.
Поклав потрібні атрибути на підлогу. Повільно скинув з плечей плащ. За ним на підлогу полетів і весь одяг. Я підставив оголене тіло під потоки крижаного північного вітру, ледь втримуючись щоб не зіщулитися. Поставив перед собою кубок. Затис в руці ніж. Один точний рух, і кров жваво закрапала прямо до кубка. Я тільки стиснув зуби від гострого палючого болю, що розповзався рукою, поширюючись на все тіло. Додав трави та кілька різних порошків, що зберігав в скляних невеликих баночках. Кров набула темнішого кольору і загустіла. Настала черга яблук. Їх всі я проштрикнув шпицею в кількох місцях і відправив до тари, починаючи читати закляття. Я не знаю, скільки часу пройшло; я вже не відчував ні холоду, ні болю, і все повторював закляття. Пішов сніг.
Я стояв, і шкіра моя неначе світилася зсередини, старі шрами виділялися на її фоні особливо чітко, а кров, що маленькими краплинками все ще сочилася з рани, у світлі місяця здавалася неприродно чорною. Все королівство лежало переді мною як на долоні. Воно спало. Здавалося, був тільки я і вітер, і тільки він міг бачити мене, пестити холодними руками тіло. Навіть якби мене зараз хтось побачив, мені було б все одно; правда, на ранок довелося б наказати вирвати нещасному язика, щоб не розпатякав зайвого. Так, період у влади зробив мене трішки жорстоким. Але інакше я б не втримався б у влади.
Після третіх півнів я накинув на себе плащ, зібрав все і швидко пішов до покоїв. Там обережно, щоб не торкнутися до яблук, щипцями дістав їх, перекладаючи до кошика. На верх поклав безліч різнобарвних атласних стрічок, які так любив принц. Лишилося тільки замаскуватися.
Налив келих вина, додаючи кілька крапель темної рідини з однієї з баночок, за мить осушуючи його до дна. Ні, я лишився таким же як був; сприйняття людей змінилося. Тепер вони бачили б на моєму місці старечий згорблений силует. Накинув чорний об’ємний плащ з каптуром, взяв кошик. Ліс зустрів мене мовчазною настороженістю. Снігові замети перепліталися з гіллям, створюючи лабіринт, де навіть сонячні промені не можуть проникнути. Головне не зіткнутися з вовками обличчям до обличчя, тільки б застати принца самого. Спеціально ж пішов удень; він був слабкішим, і, мабуть, відпочивав десь в якійсь норі. Я відчував його кожною клітиною власного тіла, кожен шрам, залишений ним, з кожною миттю все сильніше пік, немов язиками вогню розповзаючись по шкірі. Я підійшов до входу в нору, одну з таких, в яких жили карлики, потворні створіння з довгими бородами, що майже не виходили на світло, копаючи тунелі під землею. Постукав в двері. Я знав, що він там.
Двері повільно, натужно прорипівши, відкрилися. В дверях стояв він. Такий же прекрасний, як і тоді.
-Що вам треба?- повільно оглянув мене з ніг до голови, хижо усміхнувся, показуючи білосніжні зуби.
Я ж, не затягуючи вистави, зобразив гримасу страху перед істотою перед собою, пронизливо скрикнув, кидаючи кошика йому під ноги, біжучи подалі в ліс.
Повертаючись назад до замку, я уявляв перед собою як він зупиняється, відволікаючись від бажання погоні, і присідає перед кошиком, дістаючи різнобарвні стрічки, радіючи їм, як дитина, прикрашаючи ними волосся, вбрання та тіло, і, награвшись, помічає яблука на самому дні. Великі, темно-червоні, кольору свіжої крові, вони зразу привертають до себе увагу, спокушаючи вкусити. Він бере одне з них, вгризаючись гострими іклами в соковиту м’якоть.
Коли я повернувся до покоїв, серце в скриньці вже не билося.
Королівство знову було в безпеці. Тільки тепер місячними зимовими ночами було чутно моторошне і тужливе завивання вовків з лісу. Не пройшло й кількох днів, як по місту розповзлися чутки: сім лісових карликів бродили по ярмарках, вимінюючи скло на золоті монети часів ще Прадавнього Правителя. Люди, не вірячи своєму щастю, самі несли їм гори скляних пластин і кришталю, радіючи прибутку.
Я знав що це для Нього. На холодній поверхні дзеркала повільно проявлялися обриси лісу. Серед дерев, що схилили сухі, покручені чорні віти немов в жалобі, стояла труна. Витончена, зроблена з тонкого скла, обрамленого тонкими срібними рамками. В ній лежав Він. Обличчя в Те лишилося таким же блідим, губи, на диво, яскраво-червоного відтінку, неначе він лише приліг відпочити, і життя все ще наповнювало його. На волосся та обличчя падали крихітну витончені сніжинки. І так лишалися лежати, не розтаючи. Навколо принца лежали троянди; безліч темних, бордових троянд наповнювали труну. Я не уявляю, де вони дістали троянди взимку. Але вони були, свіжі, неначе тільки розквітлі. Хоча, зізнатись чесно- я сам був готовий знову піти до лісу. Знайти його, принести найгарніші троянди. Глянути на своє кохання в останнє, попросити пробачення. Байдужість повільно змінювалася на тужливий щем, що все сильніше стискав серце крижаними пальцями.
Стукіт у двері. Я швидко відійшов від дзеркала, розвіявши картину у його відображенні, підходячи до вікна, кидаючи коротке і голосне «заходьте.»
-Ваша величність, прибув принц з Південного королівства з свитою, просять про зустріч.
Я повернуся до радника, що все так само стояв в дверях. Мені аж ніяк не подобалися відвідини молодого і самовпевненого юнака, що от-от мав отримати владу з рук батька, і тепер хотів укріпити союз зі мною, щоб об’єднати дві держави. Я бачив його наскрізь, і віддавати владу не збирався. Але в той же час, мав думати про свій народ. Мені треба було подумати.
-Відведіть принца і його свиту до найкращих покоїв, і перекажіть що я зустрінуся з ним завтра.
Радник зник за дверима, я в відправився до ліжка. Завтра зранку все стане ясно.
З самого ранку, встигнувши тільки вдягнутися в найкращі шати, спеціально пошиті для прийому гостей з інших держав, я попрямував до урочистої зали, сідаючи на трон, збираючись з силами, максимально відчуваючи вагу корони на чолі, дивлячись на двері, що повільно відкривалися..
Зайшов принц в оточенні кількох охоронців, за ним крокувала його свита. Зовсім молодий юнак, ледь досягнувший повноліття. Обличчя його здавалося наївним і невинним, але я знав що це не так. Лише блиск його хитрих оченят видавав його справжню сутність. Підійшовши на допустиму відстань, він кивнув мені, а його слуги вклонилися. І тоді принц заговорив.
-Добридень, Ваша Величносте. Мене звати Чімін, і я прибув до вас з земель Південного королівства. Зовсім скоро я зійду на престол, і маю особисто познайомитися з союзниками мого батька. Я знаю, що після смерті короля ви самостійно правите королівством. Я маю до вас пропозицію - чому б нам узами шлюбу не скріпити два королівства, щоб домогтися кращого життя і процвітання для народу?
Я ледь стримався щоб не розсміятися йому в обличчя - боже, він справді пропонує це при першому знайомстві? Брак досвіду зразу кидається в очі. Але я маю бути вихованим і дипломатичним.
-Радий вітати вас, принце, в нашому королівстві. Я знаю вашого батька як справедливого та розумного правителя і вірного союзника. І я впевнений, що він виховав собі гідного спадкоємця. Я готовий продовжувати бути вашим союзником, але моє королівство процвітає в власній незалежності. А я, як мудрий король маю діяти тільки в його благо.
Його миле і доброзичливе обличчя повільно ставали все більш серйозними, навіть з певною ноткою злості. Він вирівнявся, з викликом дивлячись мені в очі.
-Я розумію що моя пропозиція для вас неочікувана. Але подумайте ще раз, королю, зважте всі за і проти. У вас є час до вечора. - і, розвернувшись, він вийшов геть.
Що ж, нехай показує характер. Він на моїй території і, мабуть, думає що звання принца і купка слуг зможуть захистити його в разі чого.
Весь день я був зайнятий справами, провів аудієнцію з підданими, зайнявся вирішенням проблеми нашестя птахів на господарські угіддя, прийняв посла однієї з держав, що просив надати військо для захисту їх королівства.
Ввечері, вкрай втомлений, я стояв біля вікна, спостерігаючи як сонце повільно ховається за обрієм, вкриваючи землю пітьмою. Навіть не почув як відкрилися двері.
-Доброго вечора, королю. - за спиною пролунав знайомий голос. Прийшов Чімін. Я повільно розвернувся, не показуючи жодного здивування. Мовчав. Він, непоспішаючи, м’якою і граційною, як кіт, ходою підійшов до мене. Я уважно спостерігав за кожним його рухом, вловлюючи найменший натяк на подальші дії.
-Не думав що ви захочете особистої аудієнції, принце.
Він ледь помітно усміхнувся, підходячи майже впритул до мене, лишаючи відстань буквально в один крок.
-Я подумав що краще поговорити з Вами на одинці. Думаю, зранку ми не зрозуміли один одного, - його долоні повільно лягли на мою грудну клітку, повільно спускаючись нижче.- і нам варто поговорити ще раз.
Я взяв його руки в долоні, прибираючи їх від мого тіла. Його тактика була зрозуміла. Я міг би зразу припинити це, викликати охорону чи щось подібне - але було цікаво спостерігати як ця юна недосвідчена істота збиралася добитися поставлених цілей.
Принц невдоволено фиркнув, роблячи крок вперед, притискаючись до мене всім тілом, невинно заглядаючи в очі.
-Вам не самотньо? Думаю, ви не кохали свого чоловіка. Невже зараз вам не хочеться любові? Можливо нам варто спробувати.. - юнак повільно піднімається навшпиньки, млосно видихаючи, тягнучись до моїх губ. Я не дав йому мене поцілувати, беручи Чіміна за підборіддя, втримуючи його обличчя буквально за кілька сантиметрів від свого, усміхаючись, не зводячи погляду з блискучих очей.
-Ви все ще молодий і наївний, принце, якщо думаєте що можете так просто затягнути мене в ліжко.
Він ні на краплю не знітився. Усміхнувся, притримуючи мою руку своїми двома, плавно ведучи язиком вздовж мого великого пальця, не перериваючи зорового контакту. Від несподіванки я аж завмер. За мить, взявши себе в руки, не втримався і розсміявся, забираючи руку з його ніжних, але чіпких пальців, погладжуючи його по волоссю, скуйовджуючи пасма.
-Ні, правда, мені лестить ваша увага, але, повторюся, я розумію задля яких цілей ви зараз це робите, і я вже надто старий щоб на таке вестися.
-Чому ви вирішили, що не можете подобатися мені?- він хитро посміхнувся, притискаючись ближче до мене, ведучи кінчиками пальців по плечах.
Як би мені не подобалося спостерігати за цими спробами зваблення, треба було це закінчувати, поки все не зайшло надто далеко. Склавши руки на талію юнака, я обережно відсторонив його від себе.
-Навіть якщо й так, все одно нічого не вийде. Крім продовження союзництва я не можу більше нічого запропонувати.
-Це все через того принца, так? І що ж ви, королю, замовчуєте причини його зникнення, скидаючи все на небезпеки лісу? Вважаєте що ніхто нічого не здогадається? Що ж, що б не говорили, я впевнений що у вас з ним був роман. З ним було набагато приємніше проводити час ніж з його батьком, правда? А після вас стала турбувати конкуренція, адже принц мав всі права на престол, і міг легко скинути вас. Він не зник під час лісової прогулянки. Його вбили ви.
Я втрачав терпець, і ледь втримав такий же спокійний вираз на обличчі.
-Це лише чутки і ваші здогади. А зараз вам час іти.
Мила усмішка на обличчі принца враз зникла, лишаючи тільки холодний, повний злості вираз.
-Що ж. Я піду. Але ви про це ще пожалієте, королю.-і, манірно вклонившись, юнак вийшов геть, гупнувши дверима. Я тихо зітхнув. Після відвідин лишився неприємний осад на душі. Що ж, він правий. Його справді вбив я. Не пройшло й години, як принц з слугами, пришпоривши коней, поскакали з палацу геть, зникаючи в тьмі лісу.
Тієї ночі я прокинувся від ритмічного тихого стукоту. Серце, сховане в оксамиті, билося знову. Шрами на тілі нестерпно занили. Я різко підскочив з ліжка, підбігаючи до дзеркала, але як тільки торкнувся його рукою, воно тріснуло, розповзлося густою павутинкою по срібній поверхні, розбиваючи моє відображення на безліч маленьких. Прямо по центру колишнього дзеркала, а тепер безлічі дрібних склянок, з’явилася маленька кривава пляма. За якусь мить вона збільшилася, все більше підповзаючи до країв рами, швидко минаючи їх, кривавими потічками ллючись на підлогу, підступаючи до ніг. Справи кепські, дідько, справді кепські. Я вибіг, ні, вилетів з покоїв, хапаючи зі стіни факіл, несучись по коридору. Внизу було шумно. По сходах хтось біг. З-за повороту показалися вартові. Я зітхнув з полегшенням. Як мінімум зі мною тепер була моя варта. Вони підбігли до мене, хапаючи під руки. Я здригнувся, але не встиг сказати й слова, як почувся монотонний, якийсь неприродно низький і беземоційний голос одного з них.
-Не пручайтеся, королю. Його величність наказали привести вас.
Тілом пробіг холод. Крижані голки вдарили по серцю, змушуючи затамувати дихання. В голові з’явилася здогадка. Але не зараз. Спершу треба звільнитися. Говорити з ними марно. Я нутром відчував чари над ними. Вони, немов маріонетки, виконали б будь-який наказ їх господаря. Рука сковзнула під сорочку. На талії я завжди тримав закріпленим на тонкому шкіряному ремінці гострий, як бритва, срібний кинджал. Поки охорона вела мене до сходів, я непомітно дістав його, стараючись не поворухнутися зайвого разу. Один точний удар, і один з чоловіків відпускає мене, тримаючись за бік, сповзаючи по стіні вниз, а я відскакую, вириваючись з обіймів другого. Той біжить до мене, але я встигаю підставити ніж, рятуючись від удару, поранивши суперника в живіт. По коридору з боків моїх покоїв чулося тупотіння з дюжини ніг. Внизу лунали крики, бряжчання зброї. Відступати було нікуди. Лишився останній шлях. Я побіг по коридору, підбігаючи до тринадцятого по рахунку канделябра, тягнучи його на себе. Секунда, і я вже сховався в вузькому темному проході в стіні. Кілька десятків сходів, і я підійшов до важких дерев’яних дверей, що вели до кімнати у вежі. Двері на диво легко прочинилися.
Я заходжу до кімнати, відновлюючи дихання, і, роззираючись, заклякаю, забуваючи як дихати. Переді мною стояв Чімін. Неприродно блідий, він стоїть, спопеляючи мене повним ненависті холодним поглядом.
-Я ж казав що ви пожалієте, королю.
-Принце, що ви… - я не встигаю договорити, завмираючи, чуючи за спиною до болю знайомий голос.
-Невже ти не радий нас бачити, Гукі? -кроки зупиняються прямо за моєю спиною, і я відчуваю як всі шрами одночасно починають жахливо пекти, і я ледь втримуюся на ногах. В спину вдаряє жахливим холодом, і я хочу повернутися, подивитися Йому в очі, але тіло немов закам’яніло, не в змозі поворухнути і найменшим м’язом. Холодні, неначе шматочки льоду, пальці повільно ведуть по моєму плечі, піднімаючись до шиї, за мить змикаючись на ній, частково перекриваючи доступ кисню, з кожною секундою стискаючись все сильніше, в очах темніло, а крізь шум у вухах я почув лиш як Він наказав Чіміну спуститися вниз і лишити нас самих. Серце шалено гупає, віддаючи дзвоном у вухах, і я відчуваю як останні проблиски свідомості лишають мене. В останній момент міцна хватка послаблюється, за мить зовсім відпускаючи мене, і я падаю на підлогу, закашлюючись, намагаючись вдихнути, оглядаючись навколо, серед безлічі кольорових цяток стараючись вловити обриси предметів. Повільно вимальовується темний силует.
-Я скучив за тобою, любий. Ти ні? - хижа усмішка зблиснула перлами зубів. Від цієї усмішки в мене пройшов мороз поза шкірою. Одночасно затремтіло в грудях серце. Відчув, і сам злякався : я скучив за ним. Ніякі зілля не вирвуть з мене тієї любові, тієї безмежної, нестримної любові до нього. Ледь вловима усмішка торкнулася моїх вуст і згасла, і за мить щоки обпалило сльозами, що одна за одною, не зупиняючись, літньою зливою лилися з очей.
-Ти що плачеш, милий? Ну-ну, не плач.- його крижані пальці торкнулися моєї щоки, кінчиками змахуючи краплини, після повільно спускаючись до шиї, за мить відчутно стискаючись на ній.- Ти ж не плакав коли віддавав наказ вбити мене, правда?
Я видихнув, на мить втративши дар мови, піднімаючи погляд на нього, за мить привідкриваючи уста, будучи готовим виправдовуватися і просити пробачення, але він, так само, як і тієї ночі, торкнувся кінчиком вказівного пальця до моїх губ, не даючи вимовити й слова.
-Мовчи. Я не потерплю виправдань з уст зрадника. Як тобі жилося без мене, коханий? Скільки кандидатур спробував на мою роль?-Те невинно кліпає віями, награно по-дитячому зводячи брови, повільно ведучи пальцями по моїй шиї вниз, дряпаючи її, лишаючи помітний слід.
Мовчу. Що ж, можливо я й не маю права на виправдання. Я мав придушити кожного, що мав хоч щось проти принца ще тоді, коли це не зайшло так далеко. Але чи можна придушити ціле королівство?
Я мав просити вибачення на колінах перед ним, замість того щоб мовчки ковтати сльози.
-Ти мабуть таки постарів, королю. Що б подумали твої піддані, побачивши тебе в такому стані? Хоча, можливо, вони б не повірили- їхній сильний, мужній, сміливий і справедливий володар ридає на колінах перед чудовиськом, яке сам же і вбив. Двічі.
-Звідки ти взагалі взяв, що це я наказав вбити тебе? - випалив я. Я вже не мав сил мовчати; надто боляче- моє кохання звинувачує мене ж у зраді, якої не було.
-А хочеш сказати це не так?- рука на моїй шиї все сильніше стискається, змушуючи судомо хапати ротом повітря. Я ледве набираюся сил, щоб відповісти йому.
-Не так.
-І чому я маю тобі вірити? -принц повільно відпустив мою шию, свердлячи мене поглядом своїх чорних очей.
-Тому що я кохаю тебе і ніколи цього б не зробив.-секунда, і гострий пекучий біль розходиться по поверхні щоки, віддаючи дзвоном у вухах. На шкірі лишилося кілька червоних смужок- подряпин від нігтів. Не дочекавшись поки він щось скаже чи зробить, я продовжую, поки є можливість: - Дідько, просто залізь мені в голову і подивися як все було насправді, я ж знаю що ти можеш. Я дозволю, зніму захист. Просто подивися сам.
Він розсміявся; спочатку тихо, коротко, але з кожною секундою сміючись голосніше, і сміх його розходився кімнатою. Було в тому щось моторошне, нелюдське.
-Чон, ти мабуть не зрозумів, - він хитро посміхнувся, беручи мене за підборіддя, дивлячись в очі.- Я не хочу нічого чути від тебе. Ти був для мене досвідом, не більше. Досвідом не довіряти нікому.
-Ти був для мене всім.- я видихнув, прикусуючи язика, чекаючи на ще один ляпас - але не дочекався.
-Що ж, - Техьон усміхнувся, повільно йдучи до крісла навпроти мене, всідаючись, елегантно закидаючи ногу на ногу.- Тобі, мабуть, цікаво буде послухати історію моєї появи зараз тут. Всідайся зручніше, сподіваюся підлога не надто холодна.-він підморгнув, киваючи мені.- Одного холодного похмурого ранку я прокинувся від того що Ваші, королю,-Техьон манірно кліпнув віями,-радники, зв’язали мене і тихцем вивезли до лісу. Я був сонний, розгублений, настільки беззахисний що не встиг навіть зреагувати, як вже в одній тонкій довгій сорочці стояв на колінах серед лісу, і сніг повільно лягав мені на волосся пухнастими пір’їнами. Вони сказали, що це був твій наказ. Що ти не збираєшся ділити трон з кимось ще, а від мене одні тільки проблеми. Що ти не будеш захищати мене більше перед народом. Мовчи. Я не хочу чути виправдань зараз. -він приклав вказівний палець до губ, киваючи мені.- Ці йолопи взяли навіть не срібний ніж. Ти б не допустив такої помилки, правда ж, любий? Вони думали що вбили мене. А я відкрив очі, лежачи в снігу, вже через кілька годин. -принц повільно розстібнув сорочку, оголюючи груди, вказуючи пальцем на чималий шрам під серцем.- Воно ж в тебе, я вгадав? В будь-якому разі, зараз це не має сенсу. Я заберу його і поверну на місце.Я був зовсім слабким і потребував часу на відновлення. Лишився в першій-ліпшій печері до якої зміг дійти. Вже під вечір мене знайшли вони. Сім карликів, в чий дім я так безцеремонно завалився. Але знаєш, вони прийняли мене, турбувалися поки я не набрався сил. Вони не вважали мене чудовиськом, як всі ви. Хоча, по правді сказати, між людей вони були б такими ж почварами як я. Відновившись, я віддячив їм як міг: допомагав з полюванням і по господарству. Однієї ночі я прокинувся від тужливого виття з лісу. Вийшов подивитися. Недалеко від печери, біля озера ватажок чорних вовків потрапив в одну з пасток твоїх мисливців. Так, я звільнив його; чимало часу прововтузився з тим бісовим шматком заліза, але все ж зміг. Я не був такий же сильний, як до того, але таки зміг підлікувати його рану. Вовк пішов вглиб лісу, до зграї. Але тепер я знав, що за потреби маю до кого звернутися. Знаєш, вони прийшли зі мною сьогодні. Перегризли кожного з твоїх мисливців. Вовки хочуть помсти.-Техьон махнув рукою. - І я теж. Чому ж ти не забрав мене, коханий? Чому говориш про любов, коли замість того щоб повернутися по мене, прийшов вбити? Думав що вже не любиш мене? Як мило. Ти отруїв мене. Те злощасне яблуко стало поперек горла, але, любий, не так легко від мене спекатися. Карлики справді горювали за мною; вони спорудили мені труну з найтоншого гірського кришталю, оздобили їх золотом і діамантами. А ти? Ти проронив за мною хоч одну сльозинку, мій королю?-він усміхнувся, на мить відводячи погляд вбік.-А потім з’явився той твій ображений кавалер. Випадково натрапив на мене в лісі. Впізнав і вирішив помститися тобі, підкинувши тіло під двері палацу. Хто ж знав, що від необережного поштовху возу, на який вони збиралися вкласти мене, шматочок яблука вилетить з горла, повертаючи мене до життя. Хоча знаєш, так склалося тільки зручніше для нього. Чімін вирішив помститися тобі моїми руками. Але він не знає що сам помре наступної ж ночі. Знаєш, він запропонував мені заміжжя. Сьогодні після страти нас обвінчають. А вночі він помре від отруєння- звичайні замкові інтриги, з ким не буває. Піді мною лишаться два королівства. Знаєш, приємно здивований що ти сам не стрибнув з ним у ліжко за першої ж нагоди. Хоча, мабуть, боїшся що довелося б ділити з ним владу. Чи тоді вбив би його прямо як мене?
Юнак повільно піднявся, крокуючи до мене, за мить вже сідаючи навпочіпки навпроти, ведучи подушечками пальців по моїй щоці. Чи то від його дотиків, чи то від лише його присутності в мене відібрало мову, і я сидів, мовчазний, нерухомий, боячись підняти погляд на нього. Він правий. Мої вибачення нічого не змінять. Я зрадник і вбивця, і не заслуговую навіть на ласкавий погляд коханих очей.
Принц повільно нахилився ближче, кидаючи короткий погляд на мене, за мить торкаючись губами моїх, м’яко цілуючи. По спині вкотре пробіг холод, і я не вірив власним очам, але з першої ж секунди почав відповідати йому, знову відчуваючи енергію в тілі, вкладаючи руки на талію Те, притягуючи ближче до себе. Він поступово поглиблював поцілунок, задоволено муркочучи, іноді кусаючи мої губи, після проходячись язиком по виступившим дрібним і червоним, як зерна гранату, краплинам крові. Нехай, нехай п’є, кров - найменше, що він міг в мене взяти, нехай забирає її всю, до останньої краплі, нехай насититься плоттю досхочу, якщо буде потрібно, нехай забирає моє життя за своє втрачене. З кожною секундою я відчував як паморочиться в голові від поцілунку, в очах темніє, і я повільно провалююся в небуття, обм’якаючи в його руках.
Відкривши очі, я побачив порослу мохом стелю в’язниці над собою. За маленьким загратованим віконечком було темно. Отже, досі ніч. Чиїсь пальці ніжно гладили мене по голові, розчісуючи, пестячи волосся, прибираючи пасмо з чола. В головах на лавці сидів Техьон. Переодягнутий в свої шати, небезпечно прекрасний, як дика колюча троянда, він тихо зітхнув, ледь помітно посміхнувшись.
-Я прийшов попрощатися, мій королю. Сьогодні на світанку тебе стратять. О п’ятій все вже буде готово. Мовчи, будь ласка. -він нервово стис губи, відводячи погляд вбік.- Мовчи. Я вже піду.
Я безсило лежав на лаві, голова немов була готова вибухнути зсередини, кожен шрам нестерпно пік. Страта? Невже… Зважився? Хоча, на що я очікував. Зрада карається смертю. А я зрадив одразу тричі: його, себе, королівство.
Принц встав, йдучи до дверей, не оглядаючись, і я лиш встиг торкнутися пальцями до тканини його вбрання, не маючи сил навіть на секунду затримати коханого. Востаннє я дозволив собі проявити емоції і ридати в день його зникнення. І сьогодні. В день його повернення. І моєї смерті.
Свідомість моя досі була затьмарена, і я досі не до кінця розумів що сталося. Ні тоді, коли мене, зв’язавши, вивели з камери; ні тоді, коли під мовчазну напругу натовпу провели площею до ешафоту, і навіть не тоді, коли мене прив’язали до стовпа, і зблиснув перший вогонь.
Тільки коли ноги обпекли язики полум’я, я повернувся до реальності. Я взяв з себе слово померти гідно і не дати в повній мірі насолодитися їм своїми стражданнями. Поступово вогонь підіймався по одягу вище, вії і брови обгоріли, все тіло неймовірно пекло. Я знав, що на балконі палацу зараз стояв він. Він бачив мене. Можливо, не фізично; але він бачив мене, спостерігав, ні на мить не зводячи погляду чорних очей. В момент, коли світ перед очима почав поступово пливти і темніти, я почув його голос. Не на площі, ні; я чув його лише в себе в голові, не можу до кінця сказати, було то марення чи справді він посилав мені ці слова; хоча навіщо брехати - в глибині душі я знав, що це був саме він.
«Я не злюся на тебе, мій королю. Ми один одного варті. Накоїли помилок, вбиваючи ними один одного. Це було невідворотно. Шкода що наше з тобою щасливе життя закінчилося, так і не почавшись. Ти, мабуть, не розумієш, та й не зрозумієш чому я вчинив саме так. Але, коханий, я чим далі тим більше собі не належу. Так треба. Ти ж знав, що так буде. Ми все одно б не змогли б бути разом. Може, в іншому часі чи вимірі, але точно не в цьому. Я впевнений що наші душі ще обов’язково зустрінуться. І ми будемо разом. Або ж ні. І тоді вже ти стратиш мене, любий. Що ж, часу мало. Ти прекрасно тримаєшся, Гукі. Лишилося трішки потерпіти і тебе більше нічого не турбуватиме. Я не забуду про тебе, обіцяю. Ще побачимося, мій королю. Я кохав тебе, шкода що не встиг цього довести.»
Серце шалено гупає в грудях. Все тіло жахливо обпікає вогнем. Здається, я вже не відчуваю ніг. По обгорілому обличчю течуть маленькими річечками сльози; так дивно, що вони не випарувалися. В очах темніє.
Таки кінець.