Вони сиділи у себе на квартирі. Маленький столик майже не вміщав ту малу кількість тарілок, яку на нього поставили хлопці. Курка, рис, кімчі, рамен — простий та невибагливий набір чемпіона, який вони разом споживали в повній тишині. Просто день видався не дуже. Вони дебютували більше року тому, але виникало відчуття немов вони ще на глибшому дні чим починали. Їх не сприймають, їх опускають та сміються наскільки сильно наскільки тільки вистачало таланту та фантазії. Вони стомилися.
Чімін дивився в свою тарілку. Паличками для їжі він перекочував зерна рису з однієї сторони посудини в другу. Іноді він підносив їжу до свого роту, але потім повільно повертав її на місце. Не тому, що був неголодний. І не тому що було не смачно. Так, їжа не особливо апетитно виглядала, але він хотів її з’їсти. До повного рота слини, до затримки дихання, до спітнілих долонь, але він не міг собі такого дозволити. Зараз їжа була для нього такою ж самою розкішшю, як і сон. Або відпочинок. Або радість хоча б з чогось в цьому житті.
Чімін випрямився і обвів поглядом сидячих поряд хлопців. По їхніх обличчях було зрозуміло, що вони всі були повністю зайняті своїми думками та тяжкістю життя, що кружляла в повітрі. У них не було сил. У них пропало бажання вставати рано з ліжка. Хотілося додому і щоб все це було не насправді. Але їх мрії…Так хотілося зачепитися за них. Хотілося втілити їх в реальність. Вони ж стараються. Відкриваються. Оголюють душу повністю. Але на жаль праця не завжди увінчується успіхом.
Впевнившись, що ніхто з хьонів не проявляє до нього жодної уваги, Чімін, разом зі своєю повною тарілкою їди, встав з підлоги та направився на вихід.
- Дякую за вечерю, я йду пройдуся.
Ніхто нічого не сказав його в слід. Чіміну це було тільки на руку. Він залишив тарілку на кухні і побіг на вулицю. Тільки от гуляти він не збирався. Було майже дев’ять годин вечора, але він попрямував в сторону офісу. Він збирався продовжити вчити їх нову хореографію не дозволяючи собі ні хвилини передишки.
Діставшись студії, він не став включати велике світло, тільки увімкнув малу лампочку над вхідними дверима. Напівтемрява його повністю влаштовувала. В ідеалі він би мав дивитися на себе в дзеркало, щоб розуміти чи правильно він танцює чи ні, але Чімін не хотів цього. Дивитися лишній раз на свої помилки, неточні рухи та на себе в принципі його нервувало до смерті. Він просто знайшов музику на телефоні і почав відпрацьовувати той же самий відрізок хореографії безкінечну кількість разів.
Повністю погрузившися в процес, Чімін почав по-тихеньку знову розуміти і відчувати своє тіло. Коли він вчився в академії танцю, він знав кожну клітинку свого тіла. Тепер же він був немов в сварці зі своєю фізичною оболонкою. Так, Чімін знав коли йому хотілося спати і відповідь була завжди. Він відчував коли йому хотілося їсти і це теж було завжди, хоча останнім часом його почало нудити від запаху їжі і це дуже сильно його лякало. Також він розумів, коли йому треба в туалет. Тут відповідь така, що Чімін ходив туди набагато частіше чим треба було тільки, щоб побути сам і віддихатися.
Проте він втратив здатність розуміти коли його тіло було на межі своїх сил. Раніше він точно знав на що здатне його тіло, але пару раз перейшовши невидиму границю, тіло зрадило його. Він бачив це. Між ними появився бар’єр, в результаті якого Чімін пару раз відключався як під час своїх нічних вилазок, так і на групових хореографіях. І хоча це ставалося всього на кілька секунд, він розумів що це могло стати великою проблемою та небезпечним ризиком.
- Чіміна! - неочікувано рознісся голос за його спиною.
Чімін шоковано підстрибнув і з переляканими очима подивився на непрошеного гостя. В дверях студії стояв Юнгі. Він був в тому ж самому одязі що і під час вечері плюс ще в чорній куртці. І хоча з початку Чіміна налякалася неочікувана поява ще однієї людини, він швидко заспокоївся. Юнгі теж любив засиджуватися в офісу допізна. Тільки от сидів він у себе в студії, працюючи над новою мелодією чи текстом, тому не зовсім було зрозуміло, що старший робив тут, в танцкласі.
- Мені потрібна твоя допомога. Можеш на секунду відволіктися?
Чімін не особливо хотів відриватися від свого заняття, але не допомогти хьону він теж не міг, тому швидко кивнув у відповідь. Получивши позитивну відповідь, Шуга направився геть з зала, а слідом за ним пішов Чімін.
За пару хвилин вони дійшли до студії, де працював старший. Хьон зайшов в кімнату і Чімін пішов за ним. Він закрив за собою двері в повній непонятці, що ж буде дальше. Якщо Юнгі і просив у нього допомоги, так це завжди було пов’язано з хореографією. Старший повільно вчив нові танці. Шуга не любив це діло і ніколи не планував танцювати в своєму житті, так що тепер йому часто приходилося просити допомоги в Хосока або в Чіміна. Тільки от що робив Чімін зараз в його студії було незрозумілим.
- Сідай, - сказав Юнгі.
Старший був обернений спиною до Чіміна і брав щось зі столу. Чімін сів, хоча дивна енергія, яка раптово появилася в кімнаті, його трішки нервувала.
- Ось тримай.
Старший простягнув йому відкритий контейнер з їжею та прибори. В посудині було все те, що вони їли сьогодні на вечерю. Курка, рис, кімчі. Можливо це була навіть та сама їда, що Чімін залишив в своїй тарілці, тільки підігріта.
З абсолютним нерозумінням в очах Чімін подивився на старшого.
-Що це? - тихо запитав він.
- Чімін, познайомся, це їжа, - одразу ж відповів старший. Юнгі стояв, схрестивши руки на грудях вперто дивлячись на Чіміна. - А тепер будь ласка будь хорошим хлопчиком і зїш все до останньої рисинки.
- Я не розумію. - Чімін дійсно не розумів, що відбувається. Навіщо старший дав йому цей контейнер і навіщо хоче щоб той їв.
- А що тут незрозуміло? Береш ложку, погружаєш її в їду, набираєш потрібну кількість, підносиш до роту, і жуєш. А потім повторюєш цей алгоритм, поки тара не буде пуста. От і все.
Чімін подивився на Шугу. У хьона не було посмішки на вустах і вогники не летіли з його очей, як коли він тролив і підшучував над кимось, але при цьому все, що він сказав та зробив було якимось знущанням. І Чімін був занадто стомлений, занадто наляканим своїм станом в цьому житті, щоб терпіти це все.
- Ти що смієшся з мене, хьон? - різко закричав Чімін. Він простянув старшому контейнер назад, щоб той його забрав, але Юнгі навіть не подивився на нього. Він дивився Чіміну тільки в очі. - Мені не до твоїх ігор, хьон.
Розуміючи, що старший не збирається забирати контейнер, Чімін поставив його на диван, на якому до цього сидів, і направився в сторону дверей. Але не встиг він зробити навіть і кроку, як його руку жорстко схопили і не збиралися відпускати.
- Ти нікуди не підеш поки все не зїсиш. - абсолютно рівним голосом сказав йому хьон.
Чімін в шоці подивився на нього. Так, Юнгі був впертою і іноді навіть холодною людиною. Плюс до цього він абсолютно не вмів відкриватися людям і показувати слабкість. Але такого ще ніколи не було.
- Та що з тобою таке, хьон? - хмурячись запитав Чімін.
- Ти думаєш ми ідіоти чи як? - чуть не проричав Юнгі. - Нічого не бачимо? Нічого не розуміємо? Так? Але ні, Чімін. Ми все знаємо. Знаємо, що ти нічого не їш. Тільки робиш вигляд і притворяєшся. Ти вже майже довбана анорексичка. Скільки це продовжується? Місяць? Більше? Скільки ти вже скинув?
Юнгі дивився на нього грізно і зі злістю в очах, поки в Чіміна повільно зупинялося серце. Він не міг повірити що ці слова, ці факти прозвучали в повний голос прямо йому в обличчя. Ця правда миттєво почала колоти та вгризатися в його душу. Він же навіть від себе це ховав. В глубині душі він розумів всю тяжкість проблеми, яка з ним відбувається, але Чімін не сприймав ці думки і просто продовжував робити те, що робив. Він не знав що інше він би міг зробити на своєму місці. У нього нічого іншого не було. Ніяких інших варіантів. Зато були залишки гордості, тому він мусів себе хоть спробувати захистити.
- Це не твоя справа, хьон. Ти нічого не розумієш. - проричав молодший, намагаючись вирватися з рук старшого, але той його все ніяк не відпускав.
- Правда? - криво посміхнувся старший. - Який ти розумний та сміливий. А будиш ти таким же сміливим, якщо я все розкажу менеджерам та ПД-німу? Цікаво, що вони тоді з тобою зроблять? Я думаю, що так як ми не знамениті і тільки недавно дебютували, то вони можуть навіть вигнати тебе з групи. Вони і так були не завжди впевнені чи брати тебе в команду чи ні, а це тільки переконає їх, що вони таки були праві. - Шуга не відривав від нього очей, а у Чіміна серце колотилося як прокляте. В голові сразу же появлялися ті дні, коли його виганяли і він дзвонив батькові щоб поплакати. Він відчував себе тоді ніким, просто ніким. - Ну або вони тебе таки залишать, але не чекай що після такого вони знову почнуть тобі довіряти і сприймати як повноцінного члена групи.
- Та як ти можеш говорити мені таке, хьон? - скрикнув Чімін. Він майже що плакав. Слова старшого сильно задівали його і він ледь тримався, щоб не рухнути. Пару хвилин тому, все ж було добре. Пару хвилин тому світ не розпадався на його очах. Пару хвилин тому він ж любив та поважав старшого і ніколи не міг би подумати, що Юнгі буде таким жорстоким та безжалістним з ним. - Ми ж команда! Ми ж повинні підтримувати один одного, а не здавати менеджерами при першій же можливості.
- Ось як ми заговорили? - почав виходити з себе Юнгі. Чімін бачив як сильно злився старший і як він стримував себе щоб не накричати на нього ще сильніше. - А ти сам про нашу команду думаєш?
- Та це все тільки для вас! - не витримавши крикнув Чімін. Йому миттєво захотілося забрати свої слова назад, адже таким чином він тільки підтвердив що все, про що підозрював старший, таки правда.
- Ти справді так думаєш, Чімін? Ось скажи мені, чим допоможе нам якщо наступного разу ти втратиш свідомість не в офісі чи вдома, а наприклад на зустрічі з фанатами чи під час виступу? Що про нас подумають? Які плітки рознесуться? Нас і так беруть за останніх лузерів, а якщо до цього ще буде привід говорити про ненормальне відношення до учасників, то що тоді? Кінець, ось що. - Чімін дивився на Юнгі широко відкритими очими. Він ніколи не дивився на цю ситуацію з такої сторони. Він хотів бути худішим, танцювати краще, співати краще тільки щоб не тягнути групу на дно та бути корисним. Але Юнгі таки правий. З такими темпами, це дійсно могло статися. І так, це би був дійсно кінець. - А чи дивишся ти взагалі на то що відбувається з іншими учасниками групи поки ти в скелет перетворюєшся? А, Чімін? Думаєш, усе гаразд? Ти не замічав нічого дивного? Чи тривожного? Ні? - очі Чіміна відкрилися ще більше. На що старший натякає? З учасниками все ж було гаразд. Вони справлялися і витримували все. Вони ж були сильнішими чим Чімін. Чи це не так? Він щось дійсно пропустив?Але з іншої сторони, коли він востаннє по-справжньому думав про те як у них справи? Єдине що його цікавило останнім часом, це не спалитися самому і не подати виду, що в нього щось не так. - Почнемо з найменшого, наприклад от з Чонгука. Ти знаєш що він починає за тобою повторювати? Він тепер у нас теж часто не їсть. Навіщо? Адже так робить один із його хьонів. Значить так можна. Значить так добре…Не нагадаєш мені, Чімін, у тебе ж здається брат того ж віку, ні? - Чімін кинув на старшого гнівний погляд. Юнгі знав куди прямувати свій удар. Він знав, як надавити сильніше. - Ти би хотів, щоб твій брат вів себе так само як ти?
Чімін стояв повністю приголомшений. Слова старшого збили його з ніг. Він побачив свого брата. Чімін би скоріш вмер чим би дозволив чомусь поганому статися з його братиком. Він дуже любив та сумував за ним тут, в Сеулі. Саме тому він так ліз до Чонгука. Чонгук заміняв йому його брата в цій команді. І від думки про те, що через нього макне зараз тяжко, йому ставало бридко від себе.
Шуга нарешті відпустив його руку. Він бачив, що його слова заділи Чіміна і заставили його подивитися на ситуацію з іншої сторони. І він теж уже чесно кажучи був стомлений. Хто би що не казав, але у нього не було холодне серце. Він не любив кричати. Він не хотів приносити біль. І йому було жаль молодшого і він переживав за нього.
Юнгі сів на крісло навпроти дивану.
- Просто сядь, Чімін. Візьми цей довбаний контейнер і з’їси все, що там є, - дуже тихо сказав йому старший.
Чімін сів на диван і почав їсти. Він був в ступорі, весь час проганяючи слова хьона в голові. Якби він цього не робив у нього напевно би почався рвотний рефлекс. Не марно ж він його виробляв не один тиждень. Але зараз до його фізичних відчуттів йому не було діла. А от на емоціональному рівні він був повністю на дні. Настільки, що навіть не замітив як зумів з’їсти все що приніс йому старший.
- Ось і молодець, - Шуга, який весь цей час мовчки спостерігав за ним, простягнув руку і забрав у нього порожній контейнер. - І тепер так буде кожний день. Я збираюся більше працювати в офісі над піснями, так що кожний вечір ти будеш приносити нам обом сюди вечерю, і не будеш йти доки все не з’їсиш. Так буде продовжуватися доти, поки я не рішу, що тобі можна знову довіряти. Це тобі зрозуміло?
Чімін підняв на старшого погляд. Він був досі шокований всім що сталося, але це шокувало його ще більше. І його попередня злість на старшого вернулася назад. Кого він із себе уявляє? Чімін встав і рушив до дверей.
- Я буду сприймати це як згоду, - донеслося у нього за спиною.
Виходячи Чімін стукнув дверима максимально сильно як тільки міг