Вона зайшла у ванну кімнату, встала перед дзеркалом та почала ретельно знімати макіяж. Цього вечора у неї з чоловіком було перше побачення після народження дитини. Це було приємно.
Вони пішли у ресторан. Не шикарний, але затишний, з білими скатертинами, накрохмаленими серветками й окремим меню для вина. Не те що б у чоловіка були нарікання на її кулінарні навички, просто інколи кортить скуштувати щось нове, відмінне від звичної домашньої кухні. До того ж ласувати стравами над якими хтось інший кілька годин гарував коло плити, це зовсім інший досвід.
Хоч вона і хвилювалась, вперше залишаючи дитину з нянею, вечеря пройшла чудово. Вони насолоджувались їжею та вином, що пасувало до страв. Чоловік ніжно взяв її за руку. А потім вона почула, як він оцінює дупу офіціантки, що проходила повз.
Цей спогад штрикнув серце морозною голкою. По щоці промайнула гаряча сльоза, залишаючи крижаний слід. У дзеркалі плакала розбита жінка.
“Нумо, Сокі, зберись!” вкотре казала вона собі. “Ти ж знаєш, це нічого не значить. Він любить тебе. Усі час від часу мають такі безглузді думки. Просте відволікання, без жодного наміру.” Кому як не телепату знати який безлад коїться в головах людей. Вона дійсно намагалася не помічати, як після повернення з ресторану, чоловік витріщався на груди Джессіки, поки та тримала їх дитину на руках. Проте з кожним днем було все важче ігнорувати всі ці випадкові думки. Те як чоловік відзначає кожну зміну в її тілі після вагітності, розмірковує чи повернеться вона до колишньої форми, зупиняє погляд на інших жінках та порівнює їх з нею. День у день, такі незначні уламки його свідомості глибоко впиваються в мозок і роздирають їй серце.
Поодинокі сльози перетворились на млявий потік гіркого водоспаду. Горло напружено стислось стримуючи відчайдушні схлипи. Придушений біль поволі крапав в умивальник, прямуючи до каналізації.
“Заспокойся, у тебе все добре. Гарний чоловік, мила дитина, нормальне життя. Це все чого ти хотіла. Ти щаслива жінка, Сокі.” Знов і знов вмовляла вона себе. Та з кожним разом все менше вірила у ці слова. Навіть думка “Білл помер аби ти мала все це.” вже не здавалась такою переконливою. Все що їй залишалось, спостерігати власні страждання у дзеркалі, вчепившись у край раковини до судом. Не варто даремно витирати сльози, це нічого не поправить, тільки сильніше набрякнуть очі. Краще не терти вже роздратовану шкіру, поглиблюючи почервоніння. Так тільки важче приховати сліди власного відчаю.
Знадобилось цілих п’ять хвилин аби остаточно придушити сльози. Вона зробила кілька глибоких вдихів. Вмила обличчя холодною водою. Та нарешті вийшла з ванни й попрямувала до їх спальні, з надією в серці, що цього вечора чоловік просто засне поруч. Непевна чи витримає вона зараз його обійми.