М’яке сонячне світло огортало тихі вулиці. На диво тихі. Середина дня була в самому розпалі, але ніде нікого, лишень поодинокі вояки вештались. Чи то в справах, чи то просто - хоча рідкісне явище, радше відносилось до одної певної когорти.
Цвіт стелився по бруківці, ніби припорошило снігом, підлітав і мнувся під кроками метушливими та мірними. Більосий одяг на фоні ніби сяяв, як і шкіра.
Мікаса прикривала долонею очі, приклавши ту до лоба, й дивилась кудись в небо - птахи витанцьовували, здавалось, під самим сонцем, ще трохи й спопелилися б. Але вони летіли. Тріпотіли крильцями, ринули у вись - невідомо куди, навіщо і чому, але летіли. Мружачись дівчина зовсім втратила почуття реальності. Сонце бережливо заспокоювало тривоги, спустошувало душу. Але спустошення це було таким приємним, ніби скресла крига, ніби зникли всі проблеми й тяготи. Не було нічого, абсолютно. Лише небо, сонце, птахи. Посмішка торкнулась її уст, зовсім непомітна, але відчутна.
- Мікасо, ходімо!
- … - повертаючись в реальність дівчина заховалась в шарф, йдучи до друзів, і тільки м’який вигин очей виказував реальність швидкоплинного спокою та легкості.