Дім Ержбет був чудовим місцем для знесиленого алхіміка. Адже його мешканка – сильна чародійка, здатна в випадку небезпеки захистити і себе, і Гірняка, проте якийсь надоїдливий черв’ячок згризав Амброза зсередини, коли Ореста не було біля нього. Десь в душі тихенько говорила темрява переконуючи його, що тільки він один може забезпечити хлопцеві належний відпочинок і спокій. Звісно, глава темних ніколи б не згодилась з його потаємними думками, які так і грозились проступити на обличчі, але так чи інакше маленька квартирка з місцем на один стілець, та хиткий вінтажний столик, часто була переповнена. Маги та чародійки заходили до своєї глави, просячи про пораду чи підтримку, а в неї посеред квартири, вона настільки маленька, що таки посеред, лежить хлопець. Тож, так, залишатись там небезпечно.
І ні, це не тому, що так чи інакше Кірайна ближче до Евереста, аніж Амброз. І ні, не тому, що він почув, як юні чародійки перешіптувались в коридорі про красивого чоловіка в ліжку темної, натякаючи на палку ніч, а то й ранок. Зовсім ні.
Тим не менш питання, як правильно переконати Варту та Ержбет передати світлого під його опіку залишалось відкритим. Бурштин був Вартовим, навіть якщо й підставним, і його посада вимагала від мага постійної присутності то на З’їзді, то на черговому завданні, що кожного разу могло стати останнім, зважаючи на крайні події. Та й загалом, він не хотів давати комусь привід для пліток. Адже вони могли зруйнувати не тільки його репутацію, а й Орестову, який взагалі не підозрював про почуття Амброза, які були ще надто ніжними. Вони вицвітали дрібним гімалайським маком у його серці, вимальовуючи у звично багряному світло-блакитним. Такі тонкі та такі чуттєві стеблинки, з яких пробивались почуттями пуп’янки, розквітали в його очах, малюючи високі вилиці рожевим, торкаючись його серця, коли алхімік усміхався. Коли Бурштин думав про магію, що, досі незвідана для нього, гаряче торкалась своїм потоком тіла, то ніяковів. Чи постійно мереживо павутинок торкалось його очей, чи постійно його усмішка з насмішкуватої перетворювалась на сором’язливу, коли Еверест підіймав на нього свої очі? Коли, хоч і ненароком торкався його рукою, або коли сміючись хапав його за плече, трясучись від сміху.
Амброзові було складно збагнути всю глибину своїх почуттів, він звик губитись в тимчасових інтрижках з відьмами, та чаклунками, навіть не даруючи своєї уваги хлопцям. Але це було до Ореста. До того, як світляк впевнено окинув його поглядом, не звертаючи і краплини тієї уваги, яку Бурштин звик отримувати. Тепер же він м’яко торкався шалика, що забутим повисів на бильці ліжка, і важко сопів думаючи, як саме прибрати собі до рук алхіміка. Глава темних спеціально забрала алхіміка з лікарні, стверджуючи, що швидше полікує його зіллями, але ж Орестів брат лікар, він довіряє їм, і каже, що інколи ефект від крапельниць кращий, тоді чому ж його звідти забрали? Адже йому зараз потрібне наводнення, і якась специфічна ковдра, яка є тільки в лікарнях, і смішно шелестить, коли ти її торкаєшся. Якась раціональна частина Амброзової свідомості підказувала, що дівчина хотіла, як краще і що їй можна довіряти, не дарма ж її обрали главою темних. Проте темрява муркотіла на вухо Вартовому, що вона має якийсь таємний мотив, що тільки він знає, як допомогти світлому, і тільки він може зберегти його від всього.
З думок його вирвала важка тиша, що осіла в кімнатці. Ержбет вдавила в нього погляд, явно очікуючи схвальної реакції на прийняте нею рішення.
- Королево, ти найкраща, - видушив з себе Амброз, натягнуто усміхаючись.
Варта, наче й зовсім не турбувалась про хлопця, якому завдячувала життям – одразу перейшла до справ. Вони з Кірайною перемовлялись про брата останньої, але Амброз все дальше і дальше губився в своїх думках. Надворі темнішало, і Еверест не прокидався, хоча глава обіцяла, що до вечора він вже буде при тямі. Натомість, час спливав, а бліде обличчя, таким і залишалось. Хлопець тихо дихав, його губи, такі ж бліді, як і решта обличчя, м’яко розкрились, випускаючи чи то кашель, чи то хрип, лякаючи Бурштина, що мов зачарований вивчав світлого. Повіки затріпотіли, приковуючи погляд до очей, що їх волошковість Амброз міг відчути своєю павутиною.
***
Амброз знав, що просто так, досі хворого алхіміка йому ніхто не подарує. Варта, що відчувала провину наполягала, аби він зостався з нею на декілька днів. Дівчина злилась, як тільки Богумін починав говорити про те, що забере його до себе, і що їм буде зручніше. Її очі починали палахкотіти, і вона несвідомо стискала в руках павутинку. Еверест відчуваючи напруження, м’яко торкався їх обох, розливаючи по кімнаті свій спокій, що Бурштин наче потонулий з жадібністю намагався ковтнути з повітря. Хлопець спираючись на великі подушки, заспокоював їх обох, переконуючи, що він здатен про себе подбати, та няньки йому не потрібні. Він грався з крейдою, що звично повисла на його грудях, торкався крізь неї павутину, та лоскотав Варту з Амброзом, коли вони починали переходити межу. Його очі вловлювали рух золотистих щитів, що Вартова підіймала, затискаючи між пальцями нап’яту павутину.
Бурштин кохався в цих дотиках. Легкий наче вітер натяк на довгі пальця пробігався між його ребрами, лоскотаючи ніжну шкіру до мурах. Подих у вухо, щоб розсмішити, але який натомість підіймав волосся у нього на шиї, та кидав у фарбу його обличчя. М’який сміх, який чарував його, закарбовуючись в пам’яті, щоб потім програвати на вінілі пластинки з Еверестовим ім’ям. Очі, ці безкрайні Дунаєві очі, які топили Амброза в собі, заколисували його в теплій воді, ніжно огортаючи світлом та м’якістю. Навіть якби він втонув в ньому, в його погляді, в його майже нечутному невдоволенні, коли вони знову розпочинали сваритись, з ким же залишиться алхімік, він би вважав це даром самої магії. Наковтатись води, що огортала його погляд, було б таким же благословенням для хлопця, як і стати Вартовим. Він мріяв про це, заклинав Богів в яких ніколи і не вірив, зглянутись над ним, вкоротити його тугу, дозволяючи втонути в погляді, через який внутрішній вогонь розгорався все вищим і вищим, силкуючись щоб не вийти назовні. Стараючись не видати себе через бурштинові очі, що палахкотіли від кожного Еверестового руху.
Бурштин мріяв втонути в тих очах, лиш би Еверест глянув на нього ще раз.
- Я піду з Амброжеком. – твердо сказав світлий, сковзуючи з м’якого ліжка. Варта застигла з стиснутими кулаками, затискаючи всередині павутину, якою раніше безжально вшкварила Богуміна.
- Що?! – її голос неприємно різонув по вухах, надто гучний для цього готельного номеру.
Орест усміхнувся, розплітаючи довгі Вартині пальці з светру Бурштина. Дівчина досі тремтіла від злості, силкуючись не проклясти напарника.
- Піду з Амброзом, - повторив хлопець, стаючи перед Вартою. – Я вже в тебе доволі довго гостював, тобі також треба відпочити.
Дівчина стояла не кажучи ні слова, не очікуючи такої спокійної відповіді, що не збігалась з її думкою. Проте холодна впевненість Гори повисла в кімнаті, віднаджуючи бажання сперечатись далі. Варта зиркнула за спину львів’янина, там на неї чекав розгублений Амброз, чиї очі застигли на маківці Ореста, що ще досі стояв між ними. Хлопець наче й не очікував, що світлий погодився. Варта пирхнула, подумки сміючись: «Певно, Богумін думав, що Гора не згодиться, отож і пропонував. Ну має тепер. » Вона відступила на крок назад, підіймаючи руки доверху, наче приймаючи поразку.
- Допомогти перенести речі? – спитала лівчина, Орест поглянув за плече, на Амброза, що досі витріщався на хлопця наче вперше побачив і кивнув.
Така Амброзова поведінка була не новою: він часто застигав витріщаючись на світлого, так наче провалювався крізь матерію часу. Його очі скляніли і він не реагував на звук свого імені, що злітав з чужих уст. Варта торсала його за плече питаючи де він, але хлопець тільки відмахувався, опускаючи голову до низу, щоб сховати очі за каштановим волоссям. От і зараз він втупився в Еверестову маківку, проводжаючи його до дверей, які після себе прочиненими залишила Вартова. Вона швидко накидала речі алхіміка в сумку, не стараючись акуратно їх скласти, чи дозволити йому щось зробити самому. Амброз тільки завернувся в молочний шалик, та взяв книгу, що читав, коли чекав Вартових у номері. Алхімік підійшов до дверей, і взявшись за ріг знову обернувся. Він схилив голову з цікавістю розглядаючи засмагле обличчя Богуміна. Його карі очі замело сніговим покривим, і засклені брунатні озера вдивлялись радше в середину, аніж на зовні. Орест відкрив рот, аби покликати Бурштина, але здався ще до того, як його горло пропустило звук: він би однаково не почув. Ще досі бліді, та інколи не слухняні пальці потягнулись до грудей, знаходячи шматочок крейди, що повисла у шкіряному чохлі. Його пальці міцніше стиснулись навколо такого ж білого, як і його руки матеріалу, і Еверест відчув, як протікає під пальцями павутина, розпинаючись зсередини. Він накреслив у повітрі короткий символ, посилаючи імпульс до Бурштина, та вириваючи його з самого себе.
- Ти йдеш? – спитав Гора, досі схиляючи голову до одвірка, наче йому було складно навіть стояти.
Амброз швидко закивав головою, та важко ковтнув.
- Куди ти пропадаєш? – запитав Орест, відриваючи погляд від сторінки, яку він намагався прочитати вже декілька хвилин.
Він сидів у пухкому ліжку, вкритий легким мов хмаринка покривалом. Темний сидів в кріслі навпроти, притуливши голову до декоративної подушки, що на вигляд була такою ж м’якою, як і матрац. Він знову пропав в собі, задивляючись на хлопця перед собою. Такий погляд, хоч і не був націлений на Ореста, однаково його турбував. Карі очі важко сідали на його обличчі, та застигали, наче сковані морозом. Спершу він старався не звертати уваги, але з часом його щоки починали наливатись рум’янцем, і під зручною ковдрою враз ставало незручно та надто жарко. Еверест намагався витягнути ноги, або скинути тепло ковдри з себе, торкаючись краю, проте Бурштин наче спляча красуня виринав з свого заціпеніння та накривав хлопця знову, тільки для того, щоб знову застигнути на кріслі не рухаючись. Не дочекавшись відповіді, алхімік поворушив ногою, вивільнивши бліду ступню з під ковдри, відчуваючи прохолоду, що мурашками пробігла по його шкірі. Еверест мало не застогнав від насолоди. Нарешті! Амброз на відріз відмовлявся прочиняти вікно в кімнаті, коли алхімік був всередині. Натомість відкривав його в ванній кімнаті, аби за його словами світлий «ще більше не занедужав.» Розумні слова, що провітрювати кімнату обов’язково, і що Орестові робиться дурніше від відсутності свіжого повітря не діяли потрібним чином на темного. А потім його торкнулись холодні, як лід пальці і Орест застогнав.
Час наче розділився на до та після. Світлі, блакитні, як саме небо очі, що раніше закрились від задоволення, зараз були широко відкриті, та з певною пересторогою вдивлялись у великі карі на іншому краю ліжка. Орест голосно ковтнув, а тоді спробував притягнути ногу ближче до себе, натомість сповзаючи нижче, та ближче, до Бурштина, який схопився за ступню алхіміка так, наче від цього залежало все його життя. Темний відкрив рот, аби щось сказати, але натомість лиш видихнув, та з обережністю торкнувся ступні Ореста і другою рукою: розминаючи спершу одну, а потім другу, так наче нічого не сталося. Алхімік ще секунд десять сторожко вдивлявся в темного, а тоді знову відкинувся на подушки, не звертаючи увагу на зосереджене обличчя хлопця, якого ще хвилину тому збирався розпитати про витання в думках.
Стогін вдарив не в вуха, а відразу в член. Орест, звісно ж, одразу схопився, відкриваючи ясні очі, та закусуючи губу, аби не видати більше жодного звуку. Проте, було вже надто пізно. Кров, що зазвичай крутилась в кінчиках пальців, готова сіпнути павутину, вся перекинулась до тазу. Бурштин і сам застиг, досі торкаючись ступні світлого, аж поки той не спробував звільнитись. І хоча таке бажання було цілком зрозуміле, ще й в цій конфузній ситуації, Амброз, все таки, перебував у гіршому стані. В нього в штанах стояв член, від єдиного лиш звуку, що спав з уст Орест, лиш від думки, що це через його, Бурштинів, доторк у алхіміка така реакція. Тож, варіант в якому Гора вскакує з ліжка, і тікаючи в ванну помічає палатку у штанях Вартового був не підходящим. Та й, чого гріха таїти, потримати зайвий раз, в своїх руках Еверестові, нехай і ноги, було доволі привабливим вирішенням.
***
- Мені здається, чи Гора дуже вже здружився з Ґеллертом? – кривенько посміхаючись запитала Кірайна, спостерігаючи за хлопцями, що шепотіли щось один до одного низько схилившись над столом.
Варта перевела погляд на них, закотивши очі, та знову обернулась до глави темних. Скоріш за все алхімік знову намагався вмовити Евереста поговорити з Вартою, аби та дістала їм тіней. Хоча вона вже згодилась, проте вони були нетерплячі, і бажали провести свій експеримент так швидко наскільки це тільки було можливо. Вона не збиралась обговорювати Орестові зацікавлення в чоловіках, надто вже в таких, як Ґеллерт, проте щось привернуло її увагу. Вона знову повернула голову, відгортаючи за вухо волосся, а тоді побачила той самий жест у світляка. Він підняв свою бліду кисть, та акуратно загорнув за вухо світле волосся.
- Загорнув за вухо волосся… - прошепотіла Варта, привертаючи увагу не тільки Ержбет, але й Бурштина. Хлопець витріщився на неї, хапаючи за руку. В очах ховалось якась не притаманна для Богуміна емоція. Ержбет вигнула акуратно підведену брову, вимагаючи негайних пояснень. Варта ковтнула, а тоді схилившись над столом ще нижче, почала шепотіти, - коли Орестові хтось подобається, то він загортає волосся за вуха, - вона підняла руки до вух, та загорнула неслухняні пасма, сховавши їх за важкими сережками, - ось так.
- Тобто, - м’яко почав Амброз, повільно підіймаючи погляд з дівчини, на Ореста, що стомлено потирав складку між бровами, опускаючи підборіддя в шарф. – йому подобається Ґеллерт?
- Не знаю, - Вартова знову відкинулась на стілець, - взагалі коли Ореста вже втрачено він робить це обома руками, - вона знову заклала волосся, демонструючи жест темному, - проте, я завжди схильна була вважати, що, якщо Гора закладає волосся однією рукою, то кавалер вже пройшов половину дороги.
Дівчина важко видихнула, похитуючи головою – алхімік їй не подобався. Він був надто вже наполегливим, та постійно насідав на Ореста. Той хоч і міг за себе постояти, все ж був доволі м’яким. Варта знову видихнула, та взялась за медальйон Тарновецьких, згадуючи Златана – вона і сама була м’якою. Богумін навпроти стирав Ґеллерта в порошок одним поглядом, в нього в руках плуталась павутина, а карі очі, що інколи віддавали таким знайомим золотом, не покидали обличчя Евереста. Його шлюбні ігрища пора було припиняти, замість того, аби напряму сказати світляку, як він почувається, той вигадував різні плани дій та захоплень. Дівчина знову згадала про свого Богуміна і видихнула ще важче. Ох, вже ці Богуміни.
Поруч із нею так само важко видихнув Бурштин. Якщо, Орест вже закладає волосся за одне вухо, то й до другого не далеко. Амброз знав, що він не надто швидкий, і не сказав нічого про свої почуття, що з’їдали його живцем. Але, як Еверест міг? Невже не відчуває того самого? Невже його магія не іскриться, коли торкається Амброзової? Невже, щити що він накладає, не розповсюджуються одночасно і на другого? Невже, Бурштин вигадав це все? Його магія сумно замуркотіла під пальцями, спалюючи шкіру на самих кінчиках, бажаючи торкнутись алхіміка. Проте впертий володар стискав кулаки, та насуплював брови, він не хотів відривати алхіміків від роботи – це нічого не вирішить. Лише покаже його з гіршої сторони. Хлопець відкинувся на крісло та зміряв поглядом Ґеллерта: він був не таким вже й поганим. Розумний, сильний – він підходив Оресту краще за Вартового. Тоді чому так кортіло його вивести з готельного номеру, і більше ніколи не дозволяти наближатись до Ореста? Нехай, алхімік сміється тільки з його жартів, нехай він б’є тільки його по плечу, нехай його магія торкається тільки темного, лоскотаючи між ребрами.
- Ходімо, - тихенько сказала Варта, підіймаючись. Вона ще мала зустрітись з Арміном, поки Амброз прикривав її на з’їзді, стверджуючи, що вона перепила на Різдво.
- Так, звісно. – Темний підвівся, подаючи руку Кірайні. – Бувайте! Вдалих експериментів! – крикнув Бурштин вже прочиняючи двері.
Тонке Орестове «Дякую!» наздогнало його вже в коридорі, не дозволяючи побачити, як алхімік усміхаючись провів його поглядом, закладаючи пасма світлого волосся за обидва вуха.