Німеччина. Штутгарт. Вечір перед Різдвом.
Ніколас Геммік прогулювався центральною площею. Місто сяяло: усі крамнички були прикрашені гірляндами та ліхтариками. Нікі вирішив і собі щось придбати, щоб підняти святковий настрій. Раптово подув вітер. «Чорт, треба було тепліше одягнутися». Хоча надворі стояла зима, на вулиці не було дуже холодно, принаймні вчора. Його думки про несправедливість Всесвіту перервав різкий поштовх у спину. Ледь зберігши рівновагу, він розвернувся і побачив його. Чоловіка зі світлим волоссям та блакитними очима.
— Боже, вибачте мені, ви в порядку?
— Так, усе добре, — ледве вимовив Нікі. Поруч із цим незнайомцем він втрачав здатність мислити.
— Ще раз вибачте. Так задивився на вітрини, що не побачив вас. Чим я можу залагодити свою провину?
— Та нічого не треба…
— Ви так легко одягнені. Давайте я вам шарф куплю. Я собі на цьому ярмарку придбав.
Нікі почав розглядати чоловіка. Одягнений той був тепло: джинси, куртка, рукавички та шарф. Знову подув вітер, Геммік мимоволі здригнувся. «Усе-таки, непогано було б його мати», — подумав юнак.
— Ну, добре.
— От і чудово, ходімо. Я, до речі, Ерік, — усміхаючись, сказав чоловік.
«Ерік, яке гарне ім’я».
— Я Нікі. Приємно познайомитися.
— Взаємно.
Пройшовши кілька крамниць, хлопець запримітив один екземпляр.
— О, тобі цей сподобався? У мене такий самий, тільки іншого кольору.
Перевівши погляд на Еріка, він почав розглядати шарф. «Хм, дійсно однаковий, він йому пасує. Підкреслює гарні, тобто блакитні очі».
Розплатившись, чоловік віддав пакунок Гемміку.
— Дякую тобі.
Клозе тільки усміхнувся у відповідь. Дивлячись, як Ніколас намагається його одягнути, він підійшов ближче і почав допомагати.
— Ще раз дякую, — ніяково подякував хлопець, усе ще відчуваючи жар у місці дотику Еріка.
— Щасливого Різдва, — просто відповів німець, яскравіше усміхаючись.
— Щасливого Різдва, — тихо відповів Нікі, дивлячись на тепер уже не незнайомця, який повільно йшов вулицею.