- Я просто не хочу залишатися на самоті.
Коли Софія вперше каже цю правду вголос - жалюгідну до сміху, болючу до найглибших шарів шкіри, нетипово-боязну і від того ще більш незручну, Паші здається, що всередині у нього щось з тріском надламується.
Так вже бувало: коли не від його рук померла сестра Жарія - бадьоре, дотепне і балакуче дівчисько, що так пристрасно прагнуло навчитись рятувати людські життя, коли зіркова кар’єра хірурга полетіла під три чорти і нарешті, коли Ліза заледве стримуючи тремтіння у власному голосі замість стосунків із ним обрала себе.
Посада судмедексперта в місцевому відділку поліції у той паскудний період його життя гамує колишній запал яскравих емоцій до байдуже студеного «мені нецікаво», ріжучого всіх оточуючих лезом примарної ворожої холоднечі. Флуоресцентні лампи в лабораторії боляче пронизують очні яблука, коли одна мертва плоть для розтину буденно змінюється іншою, а життя навколо безкінечно крутиться наче стара пошарпана кінострічка. Паші анітрішечки немає до того діла, допоки черговий шкідник жіночої статі не псує речові докази, безглуздо прикриваючись безневинним поглядом карих очей і зовсім ще новеньким, не пізнавшим всього жаху цієї професії посвідченням поліцейського.
Він прямо і без жодного потурання окреслює ії дрібноголовою, проблемною і слабкою, у перервах між гарячими робочими сутичками крадучи ії улюблені круасани і навідріз відмовляючись визнавати що щось таки у ній є.
Але всеодно непідконтрольно здійснює над собою акт насильства, споглядаючи своїми крижаними в марево її теплих шоколадних з кожним днем все частіше. Софія відмовляється від роскішної шкіряної оббивки новенького Порше і в’язне у дешевому, але прийнятному дерматиновому болоті власного бажання бути сильною, щоденній боротьбі зі злочинцями і батьками, що рекламують її перед потенційними нареченими неначе коштовну, але нікому непотрібну річ на запиленій вітрині магазину.
Паші байдуже, фіолетово, патологічно ін-ди-фе-рен-тно.
Аж поки йому не доводиться покопирсатися в її нутрощах, рятуючи небезпечно гострим і стерильним скальпелем її недолуге і крихке життя, адже жодній живій істоті не до снаги воювати проти цілком матеріального аппендициту лише з однісіньким пістолетом у руках. Софія крізь силу і нестерпний біль шепоче втомлено змучене «роби вже» і віддається його рукам без жодної тіні сумнівів, знаючи що смерті він їй не подарує, бо ж занадто складно йому буде бісити її десь на тому світі.
Плюс на мінус дає мінус, але всесвітньо відомі математичні закони вмить руйнуються, коли Паша відсахується від її образу уві сні, хапаючись за уявну вогнепальну рану в грудях, а Софія розуміє, що ніколи ще мабуть не відчувала такої мерзенної огиди, як від показової трахеостомії за допомогою кухонного ножа і коктейльної трубочки, і від власного страху, що електричними імпульсами розходився по всьому тілу, коли погляд чіплявся за пакунок з наркотиками, що мав опинитись у її шлунку.
Наприкінці того божевільного дня вони так і не вечеряють разом, хоча Паша лишає відчиненими свої двері набагато довше, ніж зазвичай.
Наче запрошує.
Софії відчайдушно хочеться вірити що це саме так, але перевірити свої здогадки на практиці вона так і не наважується. Серце калатає під акомпанемент його нетривалого погляду наче у переляканої дитини з раптовим нападом клаустрофобії, а зрадливо змоклі долоні впираються у поверхність дверей власної квартири в пошуках більш надійної точки опори, аніж власне ледь тремтяче тіло.
Вона міцно стискає потріскані сухі, помережані мілкими пекучими порізами губи, самими лише краєчками видаючи свою знервованність і пронизуючу до самих кісток втому. Знає, що Паша бачить, читає її наче відкриту книгу з кепсько пропечатаними сторінками, де пролог плутається з епілогом, а весь чистий зрозумілий сенс викривляється сотнею хаотичних тривожних думок. Вона відчуває як подумки він торкається її розсіченої брови, самими лише подушечками пальців окреслюючи скоринки засохлої крові, допоки межа між солодкою вигадкою і гіркою реальністю не стирається різким дверним грюкотом, слідом за яким на сходовий майданчик вдирається непрохана отруйна тиша.
Софія видихає в холодну порожнечу ледь чутне «ясно» і перетинає поріг квартири десь на задвірках розуму проклинаючи власну химерну антипатію до алкоголю, якому зараз схоже знайшлося б місце у її щільному робочому графіку. Чотири стіни орендованої бетонної коробки кліткою тиснуть на оповитий зім’ятими простирадлами матрац, що слабко скидається на повноцінне спальне місце, яке зараз і завжди приймає її - ментально розірвану і знесилену в свої бавовняні обійми із стійким хімозним запахом прального порошку.
Десь далеко у примарному забутті сновидінь Паша цілує її знов і знов - не зупиняючись ні на мить, аби зважити всю (не)правильність того що відбувається, і клейкою стрічкою відтягуючи момент болючого прозріння від власного ганебного програшу. Софія марить мільярдом невагомих дотиків до його рук з яскраво проступаючими крізь шкіру венами, шиї, обличчя, до його дещо колючої дводенної щетини і кривуватої саркастичної посмішки, що здається йде з ним в комплекті із самого народження. Вона мабуть вперше дозволяє собі не замислюватись про оточуючий світ, бо Паша заповнює собою все без залишку, навіть не здогадуючись що наяву у нього прискорюється пульс а серце підгодовується страхом знову даючи задню.
«Хто запропонував, той і платить» миттю, наче гострим, зумисне збалансованим дротиком долітає до смартфону потрібного адресата, але рятівного статусу «переглянуто» так і не отримує.
Бо повідомлення квапливо видаляється для обох.