донбас 1984 рік

Блядь, знову це їбуче свято. Скільки можна? Кожен, сука, день одне й те саме. День перемоги. День, блядь, великої, мать її, перемоги над фашизмом. Та скільки вже можна, йобаний в рот? Я втомилася від цього лайна. Кожен день одне й те саме, одні й ті самі пики, одні й ті самі тупі жарти, одні й ті самі їбучі реконструкції. І головне, блядь, всім подобається! Всім, сука, весело! А мене нудить, блядь, нудить від усього цього маразму.

Сьогодні знову, як завжди, з самого ранку, ці виродки зігнали всіх на площу. Знову ці дебіли в гімнастерках, знову ця йобана «Катюша» з кожного репродуктора, знову ці салюти, феєрверки, паради… Блядь, та коли вже це скінчиться? Я ненавиджу, сука, все це. Ненавиджу ці тупі пики навколо, які радісно розмахують червоними прапорами, ненавиджу цих лицемірних ветеранів, які з кожним роком стають все молодшими і молодшими, ненавиджу цього хуєсоса мера, який штовхає пафосні промови про велич нашого народу-переможця. Тьху, блядь, аж гидко.

А найогидніше, що ці довбойоби реально вірять у всю цю хуйню. Вони реально, блядь, думають, що перемогли якихось там фашистів. Їм, блядь, втовкмачили в їхні тупі голови, що вони, блядь, герої, що вони, сука, врятували світ від якогось там міфічного зла. І вони, блядь, пишаються цим! Пишаються, сука, тим, що їхні діди і прадіди вбивали людей, ґвалтували жінок, палили села. А ці дегенерати, блядь, ще й влаштовують з цього шоу з феєрверками. Ну не підараси, а?

Ось і зараз, стою я тут, серед цього бидла, і знемагаю від нудоти. А навколо всі, блядь, веселяться, радіють, обіймаються, цілуються… Тьху, блядь! Аж в роті гірко стало. Найбільше бісить коли ці придурки починають імітувати бої. Стріляють в холосту, кидають димові шашки, а іноді й не тільки димові. Буває, що якийсь довбойоб закине натовп справжньою гранатою, або арийський обстріл почнеться. Але всім похуй, ну померло декілька ідіотів то й що, «главноє что побєділі».

Піду, мабуть, звідси, поки мене не знудило прямо тут, на цьому святі життя. Може, хоч вдома вдасться трохи відпочити від цього дурдому. Хоча, навряд чи. Там мене чекає моя їбанута сімейка, яка, блядь, теж обожнює всі ці святкування. Ну що за країна довбойобів, а?

Ага, знов ця довбонута вистава на сцені. «Дуель», блядь. Рускіє проти рускіх, які вдягнені як фашисти. Геніально, нічого не скажеш. І, звісно ж, патрони у них справжні, а як же інакше? Адже без справжніх трупів і свято не свято. Он один довбень вже зажмурився, красиво, блядь, впав, театрально так, руки розкинув, очі закотив. Цікаво, а сім’ї загиблого премію дадуть? Чи може орден якийсь? За «героїчну» смерть на полі бою, так би мовити. Хоча, яка різниця? Мертвим вже похуй на всі ці цяцьки.

Дивлюся я на всю цю клоунаду і розумію, що треба звалювати звідси, і чим швидше, тим краще. Бо ці ідіоти зараз розіграються не на жарт, почнуть один в одного з гранатометів хуярити, а я ще, не дай боже, потраплю під роздачу. Воно мені треба? Ніхуя воно мені не треба. Краще піти кудись подалі від цього цирку виродків, де можна буде спокійно посидіти в тиші і не бачити ці огидні пики.

Може, в парк піти? Там, принаймні, не так шумно, та й людей поменше. Хоча, і там напевно якась хуйня буде відбуватися. Ці ж, блядь, організатори святкувань, нічого не пропустять. Всюди якусь хуєту вигадають, аби тільки людям життя медом не здавалося. Ну нічого, я щось придумаю. Головне - подалі від цього дурдому.

Ну, що ж, спробую втекти в парк. Може, хоч там знайду трохи спокою і тиші, хоча, якщо чесно, надії мало. Ці довбойоби, напевно, і там щось вигадали. Але все одно, треба хоч кудись йти, бо стояти на цій довбаній площі, серед цього галасливого бидла, у мене вже немає сил.

Прусь крізь натовп, намагаючись нікого не зачепити, але ці ідіоти, як навмисне, лізуть під ноги. Оруть щось несамовито, розмахують своїми смердючими прапорами, штовхаються, як стадо баранів. Блядь, як же я вас ненавиджу, тупі ви шматки лайна. Ось, нарешті, вдалося вирватися з цього людського мурашника. Йду по алеї, намагаючись не дивитися на всі боки, щоб зайвий раз не дратуватися.

Але куди там, блядь! На кожному кроці якась хуйня. Ось, наприклад, атракціони. Ну, здавалося б, що тут такого? Атракціони як атракціони, нічого особливого. Але ж ні, блядь! Треба ж було і тут все обісрати. На кожному атракціоні, сука, військова тематика. Тир з мішенями у вигляді «фашистів», карусель з танками та літаками, кімната страху з привидами «бандерівців». Ну не дебіли, а? І, що найцікавіше, дітям подобається! Он, бігають, радіють, стріляють, верещать від захоплення. Тьху, блядь, мерзота.

Йду далі. Бачу, стоїть якась баба і продає солодку вату. Ну, нарешті, хоч щось нормальне, подумала я. Але не тут-то було. Ця тупа пизда і тут примудрилася все зіпсувати. Вата, блядь, у неї не проста, а якась, сука, патріотична. Біло-синьо-червона. У кольорах, блядь, нашого улюбленого прапора. Ну як так можна, а? Навіть солодку вату перетворили на якесь політичне лайно.

Ідеш, а тут взагалі ахуєваєш. Якийсь хуй мордатий в костюмі смерті з косою, з дітьми в хованки грає. І це, блядь, у них вважається нормальним? А діти і раді старатися, регочуть, бігають, шукають цю йобану смерть. А батьки стоять осторонь і посміхаються. Ну точно країна ідіотів.

Чим далі в парк, тим гірше стає. Повсюди їбучі плакати з цими пафосними гаслами, які вже в печінках сидять. «Подвиг народу безсмертний!», «Слава героям-переможцям!», «Ми пам’ятаємо, ми пишаємося!». Та скільки можна, блядь? Я вже не можу на це дивитися. Мене вже верне від цих лицемірних слів, від цього пафосу, від цього маразму.

А ось і лавочка вільна. Сяду, мабуть, трохи перепочину. Може, хоч тут вдасться трохи розслабитися і не думати про всю цю хуйню. Хоча, навряд чи. Навіть тут ці виродки примудрилися все обісрати. На спинці лавки, блядь, прибита табличка: «Місце для ветерана». Ну не підараси, а? Навіть тут вони не дадуть тобі спокійно посидіти. Всюди, блядь, ці йобані ветерани, всюди їм почесті, всюди їм, сука, пільги. А ти, блядь, молодий і здоровий, сиди і заздри. Ну нічого, скоро і ви, старі пердуни, здохнете. І тоді вже ми, молодь, заживемо по-людськи. Без вас, без вашого маразму, без вашої їбучої перемоги.

Сіла я, значить, на цю гойдалку з табличкою «Місце для ветерана», хрін з нею, нехай буде. Сил немає вже шукати щось інше, та й, якщо чесно, пофіг вже. Хоч би де сісти, аби тільки не стояти серед цього хаосу ідіотизму.

Дивлюся в небо. Воно сьогодні якесь особливо сіре, гнітюче. Ніби от-от розірветься пекельним дощем і затопить нафіг все навколо. І, знаєте, я була б навіть рада. Нехай би цей йобаний дощ змив всю цю мерзоту, всю цю фальш, всю цю лицемірну радість з облич цих ідіотів. Нехай би він змив ці тупі плакати, ці прапори, ці пам’ятники, ці, блядь, атракціони. Нехай би він затопив цю довбану площу, цю сцену, цих ряджених клоунів. Нехай би все це пішло під воду, і щоб більше ніколи не виринало.

Від цих думок аж легше стало. Уявила собі, як все навколо затоплює, як ці ідіоти верещать, намагаючись врятуватися, як їхні тупі пики спотворюються від жаху… Краса, блядь! Шкода тільки, що це лише мрії. Хоча, хто знає? Може, колись і на нашій вулиці буде свято. Може, колись і ми побачимо, як всі ці виродки будуть благати про пощаду, як будуть захлинатися у власній крові, як будуть корчитися в агонії… Ммм, аж дух перехоплює від таких думок.

Але поки що доводиться жити в цьому лайні. І миритися з цим йобаним святом, з цими тупими обличчями, з цим маразмом, який твориться навколо. Он, до речі, черга за морозивом. Чого тільки люди не придумають, аби тільки не стояти на місці і не дивитися на всю цю хуйню. Хоча, морозиво тут теж, напевно, якесь особливе. З присмаком, блядь, перемоги. Або з ароматом, сука, пороху. А може, взагалі, з шматочками, блядь, плоті «героїв». Ну а що? Чому б і ні? В цій країні все можливо.

Дивлюся я на цю чергу і думаю, а може, і мені піти, взяти собі морозиво? Хоча, ні, не хочу. Гидко якось. Від однієї думки про те, що доведеться їсти щось, зроблене цими уродами, нудить. Краще вже я тут посиджу, на небо подивлюся. Або на хмари. Он, до речі, одна з них схожа на… хуй. Великий такий, жирний, з венами. Символічно, нічого не скажеш. Як і все в цій довбаній країні, як і все в цьому їбаному житті.

Сиджу, дивлюся на цей хуй в небі і думаю, а може, все не так вже й погано? Може, є в цьому якийсь сенс? Може, цей хуй - це якийсь знак? Знак того, що скоро все зміниться? Знак того, що скоро цьому маразму прийде кінець? Хотілося б вірити. Але поки що єдиний знак, який я бачу - це знак повної і беззастережної дупи. І ми всі в цій дупі сидимо. По самі вуха.

Сидіти на цій гойдалці і дивитися на хмари - це, звичайно, добре, але нудно. Треба чимось себе зайняти, поки я остаточно не з’їхала з глузду в цьому божевільному світі. Думка майнула раптово - бібліотека! Точно, треба піти в бібліотеку. Може, там знайду щось цікаве, що допоможе мені відволіктися від усього цього маразму.

Плентаюсь до бібліотеки, сподіваючись, що хоч там знайду притулок від цього свята довбойобства. Заходжу всередину, а там… тиша. Ні душі, тільки старий бібліотекар дрімає за столом. Ідеально! Підходжу до нього, намагаючись не розбудити, і тихо питаю:

* А де у вас тут відділ рідкісних книг?

Старий пердун, не розплющуючи очей, тицяє пальцем кудись в бік і бурмоче:

* Там, на другому поверсі, ліворуч…

* Дякую, - кажу я і на пальчиках підіймаюсь на другий поверх.

Ось і відділ рідкісних книг. Заходжу всередину і оглядаюся. Полиці, заставлені старовинними фоліантами, пахнуть пилом і чимось ще, якимось терпким, але приємним ароматом. Тут навіть повітря інше, не те, що на вулиці. Тут пахне історією, таємницею, чимось незвіданим.

Починаю перебирати книги, одну за одною, намагаючись знайти щось цікаве. Але, як на зло, все не те. Якісь старовинні літописи, релігійні трактати, філософські роздуми… Нудно, блядь, до нестями. І, звісно ж, куди ж без цього, ціла полиця, присвячена «Великій Перемозі». Ну як же без неї, рідної? Навіть тут ці виродки примудрилися наследити.

Вже майже зневірившись, я раптом помічаю в самому кінці полиці невелику, непоказну книжку. Беру її в руки, здуваю пил і читаю назву: «Міфи та легенди Стародавньої Греції». Хм, цікаво. Хоч щось не про війну, не про «перемогу», не про цих довбаних «героїв». Відкриваю книгу на випадковій сторінці і починаю читати.

І, о диво, мене затягує! Я поринаю в світ античних богів і героїв, забуваючи про все на світі. Про це їбуче свято, про цих ідіотів на вулиці, про цю довбану країну… Я подорожую разом з Одіссеєм, б’юся з циклопами, спускаюся в царство Аїда. Я відчуваю себе частиною чогось більшого, чогось справжнього, чогось, що не підвладне часу і маразму.

Читаю, читаю, читаю… І не помічаю, як минає час. Раптом чую за спиною якийсь шурхіт. Обертаюся і бачу того самого старого бібліотекаря.

* Дівчино, - каже він, - ми вже зачиняємося.

* Ой, - кажу я, - вибачте, я щось зачиталася.

* Нічого, - посміхається старий, - буває. Але зараз вам вже потрібно йти.

* Добре, - кажу я, - я тільки книгу на місце поставлю.

* Не треба, - зупиняє мене бібліотекар, - залиште її собі.

* Як собі? - дивуюся я.

* А так, - каже старий, - дарую. Вважайте, що це мій вам подарунок. На згадку про цей чудовий день.

Я дивлюся на нього з подивом. Ніхуя собі, думаю, подаруночок. Рідкісна книга, та ще й в такий день. Може, цей старий не такий вже й пердун, як здається?

* Дякую, - кажу я, - але це якось занадто…

* Не хвилюйтеся, - перебиває мене старий, - я знаю, що роблю. Ця книга вам знадобиться.

Він підходить до мене впритул і, понизивши голос, додає:

* І ще одне. Нікому не кажіть про те, що ви тут бачили. І про книгу теж нікому не кажіть. Зрозуміли?

Я киваю, хоча, якщо чесно, ніхуя не розумію. Але щось мені підказує, що сперечатися з цим старим не варто.

* Добре, - кажу я, - я нікому не скажу.

* От і добре, - каже старий, - а тепер йдіть. І нехай боги вам допоможуть.

Я виходжу з бібліотеки, тримаючи в руках книгу, і намагаюся осмислити те, що тільки що сталося. Що це було? Навіщо старий бібліотекар подарував мені цю книгу? І чому я нікому не повинна про неї говорити?

Питань більше, ніж відповідей. Але одне я знаю точно - ця книга не проста. І вона точно не потрапила до мене випадково. Схоже, мої пригоди тільки починаються…

Виходжу з бібліотеки з цим дивним подарунком під пахвою, а в голові суцільний туман. Що це, в біса, було? Навіщо цей старий дивак віддав мені рідкісну книгу? І чому я маю мовчати про це? Нічого не розумію, але відчуваю, що вляпалася в якусь чергову халепу. Хоча, з іншого боку, може це і на краще? Хоч якась різноманітність в цьому болоті маразму і тупості.

Плентаюсь додому, а по дорозі намагаюся не дивитися на всі ці «святкові» витребеньки. Але ці виродки, як навмисне, лізуть в очі зі своїми блядськими прапорами, піснями, танцями і тупими посмішками. Аж зуби зводить від злості. Швидше б додому, сховатися від цього всього божевілля.

І ось, нарешті, рідні стіни. Заходжу в квартиру і відразу ж натикаюся на своїх довбанутих предків. Мама з татом сидять за столом, бухають і, звісно ж, святкують. «Перемогу», блядь. На столі, як завжди, всяка хрінь - олів’єшка, оселедець під шубою, холодець якийсь. І, звісно ж, горілка. Куди ж без неї в таке «свято»?

* О, Євка прийшла! - радісно верещить батько, ледве тримаючись на ногах. - Сідай з нами, відзначай!

* Ага, зараз, - бурчу я, - тільки розженуся і роззуюся.

* Ти чого така не весела? - дивується мати, наливаючи собі ще одну чарку. - Свято ж на дворі! День Перемоги!

* Та яке, в сраку, свято? - не витримую я. - Довбойоб на довбойобі і довбойобом поганяє.

* Ти що таке говориш?! - обурюється батько. - Це ж наша історія! Наша пам’ять! Наші діди-прадіди…

* …вбивали, ґвалтували і грабували, - закінчую я за нього. - Знаємо ми вашу їбану історію.

* Ах ти ж, сучка неблагодарна! - верещить мати, ледве не перекидаючи на себе тарілку з холодцем. - Та як ти можеш! Та ми заради тебе…

* …бухаєте щороку, як останні свині, - спокійно кажу я. - Дякую, не треба.

* Та я тобі зараз покажу, як з батьками розмовляти! - батько піднімається з-за столу, хитаючись, і йде на мене.

Але я не збираюся чекати, поки цей алкаш до мене добереться. Швидко шмигаю повз нього і біжу до своєї кімнати. Закриваюся на замок і зітхаю з полегшенням. Нарешті, я в безпеці. Хоча б на деякий час.

Кидаю книгу на ліжко і валюся поруч. В голові порожньо. Немає ні сил, ні бажання щось робити. Просто лежу і дивлюся в стелю, намагаючись не думати ні про що. Ні про це їбуче свято, ні про цих ідіотів на вулиці, ні про своїх довбанутих предків.

Але думки, як назло, лізуть в голову. Знову згадую старого бібліотекаря, його дивний подарунок, його слова. Що все це означає? І чому саме я? Чому саме мені він віддав цю книгу?

Беру книгу в руки, гортаю сторінки. Міфи та легенди Стародавньої Греції. Цікаво, але до чого тут я? І до чого тут ця довбана «перемога»?

Раптом мій погляд зупиняється на одній ілюстрації. Зевс-громовержець, у всій своїй красі і величі, метає блискавки в якихось потвор. Підпис під ілюстрацією свідчить: «Битва богів з титанами».

І тут мене осіняє. Битва богів з титанами… Це ж майже те саме, що відбувається зараз у нас! Тільки замість богів - ці тупі довбойоби з прапорами, а замість титанів - ті, хто не хоче жити в цьому маразмі. Ті, хто хоче змін. Ті, хто хоче бути вільними.

Виходить, що я - одна з титанів? Виходить, що мені належить битися з цими «богами»? Але як? Як я, одна маленька людина, можу протистояти цій величезній машині пропаганди і насильства?

Не знаю. Але я точно знаю одне - я не здамся. Я буду боротися. Навіть якщо це буде коштувати мені життя. Я не буду жити в цьому лайні. Я не буду однією з цих покірних овець.

Я - Єва. І я - титан. І я кидаю виклик цим самопроголошеним «богам». Нехай буде битва. І нехай переможе найсильніший.

Лежати і дивитися в стелю, звичайно, можна, але довго так не протягнеш. Треба чимось себе зайняти, поки я остаточно не з’їхала з глузду в цій задушливій атмосфері «свята» і тупості. Згадую про старе радіо на батарейках, яке я ховаю під подушкою. Дістаю його, вмикаю і починаю крутити ручку, намагаючись зловити хоч щось, окрім цього пропагандистського лайна, що ллється з усіх щілин.

Шипіння, тріск, перешкоди… І ось, нарешті, крізь цей звуковий хаос пробивається щось схоже на музику. Невпевнено, ледь чутно, але все ж таки музика! Продовжую крутити ручку, і звук стає все чіткішим, все голоснішим. І ось, нарешті, я розумію, що це - рок! Справжній, живий, бунтарський рок!

На душі відразу стає якось легше. Ця музика - як ковток свіжого повітря, як промінь світла в цьому царстві темряви і маразму. Це те, чого мені так не вистачало! Те, що дає мені сили жити і боротися. Те, що нагадує мені, що я не одна.

Здається, це якась європейська радіостанція. Її сигнал ледве пробивається крізь глушилки, але він є! І це вже перемога. Маленька, але перемога. Сиджу, вслухаюся в кожну ноту, в кожне слово, і відчуваю, як в мені прокидається щось давно забуте. Щось справжнє. Щось вільне.

Здається, це пісня про боротьбу. Про свободу. Про те, що не можна здаватися, навіть коли все навколо здається безнадійним. Про те, що потрібно боротися за своє право бути собою, за своє право бути вільним.

І я розумію, що це про мене. Це про моє життя. Про мою боротьбу. Про мою війну з цими лицемірними виродками,які намагаються нав’язати мені свої правила, свої цінності, свою їбану «перемогу».

Слухаю музику і відчуваю, як в мені зростає рішучість. Ні, я не здамся. Я не буду такою, як вони. Я буду боротися. До останнього подиху. До останньої краплі крові.

І нехай вони глушать радіостанції. Нехай вони забороняють музику. Нехай вони намагаються заткнути нам роти. Їм все одно не перемогти. Тому що справжню свободу неможливо заглушити. Справжню музику неможливо заборонити. Справжню боротьбу неможливо зупинити.

І поки в моїх навушниках грає рок, я знаю, що я не одна. Десь там, за кордоном, є люди, які думають так само, як я. Які відчувають те саме, що я. Які борються за те саме, за що борюся я.

І разом ми переможемо. Ми зруйнуємо цю стіну брехні і насильства. Ми вирвемося з цього полону. Ми будемо вільними.

А поки що я просто сиджу і слухаю музику. І в цей момент я щаслива. По-справжньому щаслива. І мені начхати на те, що відбувається за вікном. Мені начхати на це їбуче свято. Мені начхати на цих ідіотів.

У мене є моя музика. У мене є моя свобода. У мене є моя боротьба. І цього у мене ніхто не відбере. Ніколи.

Музика стихла, ефір знову наповнився тріском і шипінням. Вимикаю радіо, кладу його назад під подушку. Тиша в кімнаті здається оглушливою після того шквалу емоцій, який я щойно пережила.

І знову думки, як настирливі мухи, лізуть в голову. Про завтрашній день. Про те, що він знову буде таким самим, як сьогодні. І як вчора. І як позавчора. Знову це довбане свято, знову ці тупі пики, знову ця їбуча «перемога», яка вже в печінках сидить.

Невже так буде завжди? Невже нічого не зміниться? Невже я все життя проживу в цьому болоті маразму і тупості? Від цих думок стає страшно. Страшно, що не буде ніякого просвітку. Страшно, що не буде ніякої надії. Страшно, що я так і залишуся одна, зі своєю ненавистю, зі своєю самотністю, зі своєю боротьбою, яка нікому не потрібна.

Але я тут же жену ці думки геть. Ні, так не буде. Не може так бути. Я не здамся. Я не зламаюся. Я буду боротися. Навіть якщо це буде боротьба з вітряками. Навіть якщо це буде боротьба наодинці.

Згадую слова пісні, яку щойно слухала. Про боротьбу. Про свободу. Про те, що не можна здаватися. І в душі знову спалахує вогник. Маленький, ледь помітний, але все ж таки вогник. Вогник надії. Вогник віри. Вогник протесту.

Ні, я не буду жити за їхніми правилами. Я не буду святкувати їхні «свята». Я не буду поклонятися їхнім ідолам. Я буду жити своїм життям. Своїм розумом. Своїми цінностями.

І нехай завтра знову буде «день перемоги». Нехай вони знову вийдуть на вулиці зі своїми прапорами і своїми піснями. Нехай вони знову будуть влаштовувати свої ідіотські реконструкції. Нехай вони знову будуть бухати і веселитися.

А я буду жити своїм життям. Я буду читати книги. Я буду слухати музику. Я буду думати. Я буду мріяти. Я буду сподіватися.

І я буду пам’ятати. Пам’ятати про те, що десь там, за межами цього божевільного світу, є інше життя. Вільне життя. Справжнє життя. І я буду прагнути до нього. Всім серцем. Всією душею.

І, може бути, колись мій вогник розгориться в полум’я. І, може бути, колись це полум’я спалить дотла весь цей маразм. І, може бути, колись настане день, коли я прокинуся в іншому світі. В світі, де не буде місця війні, брехні і насильству. В світі, де люди будуть вільними.

А поки що я просто буду жити. І буду вірити. І буду боротися. За себе. За своє майбутнє. За свою свободу.

І нехай завтра знову буде «день перемоги». А у мене буде свій день. День непокори. День боротьби. День надії. І я буду жити цим днем. І я буду вірити, що колись цей день стане початком нового життя. Мого життя. Вільного життя.

Блядь, як же все це заїбало! Цей їбучий день перемоги, ці дебіли з прапорами, ця тупа сімейка, ці довбані сусіди, які вже нажерлися і співають пісень під вікнами. Та скільки, сука, можна?! Коли вже цей маразм закінчиться? Коли вже, блядь, вони всі заткнуться і дадуть мені спокійно жити?

Невже, блядь, не можна просто забути про всю цю хуйню? Невже не можна просто жити нормальним життям, а не цим йобаним минулим, яке вже давно згнило і смердить? Нахуя, блядь, тягти цю дохлу коняку за собою? Нахуя, сука, постійно про неї згадувати?

А ці довбойоби ще й пишаються цим! Пишаються, блядь, тим, що їхні діди-прадіди були вбивцями і мародерами. Пишаються, сука, тим, що вони жили в країні, де не було ні свободи, ні правди, ні справедливості. Ну не підараси, а?

І, головне, блядь, нічого не зміниться! Завтра знову те саме, післязавтра те саме, і так, сука, до кінця моїх днів. Жити, блядь, в цьому лайні, серед цих ідіотів, і повільно здихати від нудьги і відчаю.

А може, ну його нахуй? Може, зібрати манатки і звалити звідси куди подалі? Кудись, де немає цього їбучого свята, де немає цих тупих облич, де немає цієї задушливої атмосфери маразму.

Але куди, блядь? Куди я, нахуй, поїду? Кому я, сука, потрібна в цьому їбаному світі? Та й грошей у мене хуй та ніхуя. А без грошей в наш час ти ніхто, бидло, біомусор.

Виходить, що замкнене коло. Виходить, що немає виходу. Виходить, що я приречена. Приречена жити в цьому лайні до кінця своїх днів.

Блядь, як же я ненавиджу все це! Як же я ненавиджу цих людей! Як же я ненавиджу цю країну! Як же я ненавиджу своє життя!

Хочеться, блядь, вийти на вулицю і почати хуярити всіх цих виродків направо і наліво. Розхуярити, блядь, ці їбучі прапори, розбити, сука, ці тупі пики, спалити, нахуй, всі ці пам’ятники і плакати.

Але я не можу. Не можу, блядь, бо я одна. А їх - дохуя. І вони сильніші. І вони, сука, перемогли.

А я - ні. Я програла. Програла, блядь, ще до того, як почала боротися. І це найгірше. Це, сука, найприкріше.

І все, що мені залишається - це сидіти тут, в своїй кімнаті, і матюкатися. Матюкатися, блядь, на весь світ. Матюкатися, сука, від безвиході. Матюкатися, блядь, від відчаю.

Блядь, блядь, блядь! Як же все заїбало! Як же хочеться, щоб все це скінчилося. Раз і назавжди.Вилізла на підвіконня, втупилася в нічне небо. Ніч сьогодні якась особливо темна, ніби чорнилом залили. Ні зірок, ні місяця, суцільна чорна діра над головою. Як і моє життя - суцільна безпросвітна хуйня.

Дістаю свій старий дешевий бінокль. Їх у мене декілька, різних розмірів і ступенів паршивості. Де я їх беру? Та по-різному. Щось знаходжу, щось краду, щось міняю на всякий непотріб. Збиральництво - це у мене в крові. Як і ненависть до всього світу.

Дивлюся в бінокль на небо, намагаючись розгледіти хоч щось в цій непроглядній темряві. Але ніхуя не видно. Тільки чорнота, яка здавлює з усіх боків, ніби намагається затягнути в себе, розчинити, знищити.

А може, це і на краще? Може, краще зникнути, розчинитися в цій темряві, ніж жити в цьому їбаному світі? Не бачити цих тупих пик, не чути цих ідіотських розмов, не відчувати цього задушливого смороду «перемоги».

Хоча, з іншого боку, а що там, за цією темрявою? Може, там ще гірше? Може, там взагалі нічого немає? Порожнеча, небуття, вічний сон без сновидінь.

Ні, краще вже тут. Краще вже жити, ніж не жити. Навіть якщо це життя - суцільна мука. Навіть якщо це життя - боротьба без надії на перемогу.

Все одно, треба жити. Треба боротися. Треба шукати хоч якісь крихти радості в цьому лайні. Хоч якийсь проблиск світла в цій темряві.

Дивлюся в бінокль і згадую книгу, яку мені подарував старий бібліотекар. Міфи та легенди Стародавньої Греції. Цікаво, а у них там, в Стародавній Греції, теж були такі їбануті «свята»? Теж були такі тупі і лицемірні люди? Теж була така безпросвітна хуйня в житті?

Напевно, були. Всюди одне й те саме. Всюди ця їбуча боротьба за виживання. Всюди ця тупа і безглузда жорстокість. Всюди ця лицемірна брехня.

Але ж були і герої. Були і подвиги. Були і справжні почуття. Було і справжнє життя. Не таке, як у нас. Не таке, як у мене.

Може, і у нас колись так буде? Може, і ми колись вирвемося з цього замкнутого кола? Може, і ми колись станемо вільними?

Дивлюся в бінокль на чорне небо і намагаюся розгледіти хоч одну зірку. Хоч один проблиск надії. Хоч один знак того, що все це не дарма.

І, здається, я його бачу. Десь там, далеко-далеко, на самому краю горизонту, мерехтить маленька цяточка. Ледь помітна, але все ж таки цяточка.

Може, це і є моя зірка? Може, це і є моя надія? Може, це і є мій шлях?

Не знаю. Але я буду дивитися. Я буду чекати. Я буду вірити.

І, може бути, колись ця маленька цяточка розгориться в яскраве світло. І, може бути, колись це світло осяє моє життя. І, може бути, колись я стану щасливою.

А поки що я просто дивлюся в нічне небо. Дивлюся і намагаюся не втратити з поля зору цю маленьку, ледь помітну зірку. Зірку своєї надії.

І знову ця чорна діра над головою. Дивлюся в неї і думаю: а з чого я взагалі взяла, що можна кудись поїхати? З чого я вирішила, що десь там, за межами цього концтабору, є інше життя? Дура, блядь, наївна.

Виїхати звідси? Ха! Та це ж смішно! Єдині, кому дозволено виїжджати за кордон - це спортсмени. І то, тільки на змагання, і тільки під пильним наглядом КДБ-шних церберів. Щоб, не дай боже, не втекли, не залишилися там, в тому «загниваючому» капіталістичному світі.

Хоча, з іншого боку, може воно і на краще? Кому ми там потрібні? Кому, блядь, потрібні ці «совки», ці недолугі, ці затуркані, ці раби, які нічого не бачили в своєму житті, крім лайна і «великої перемоги»?

Та й що там робити, в тому іншому світі? Працювати на дядю? Гарувати з ранку до ночі, щоб звести кінці з кінцями? Ні, дякую, я і тут можу так жити. Тільки тут ще й «духовність» є. І «велич». І «перемога». І «особливий шлях».

Правда, від цієї «духовності» вже нудить. Від цього «величі» вже блювати хочеться. Від цієї «перемоги» вже петлю на шию накинути хочеться. А від цього «особливого шляху» вже й зовсім в могилу лягти хочеться.

Але ж це все наше, рідне. Це все нам з дитинства втовкмачували в голови. Це все в нашій крові, в наших генах, в нашому їбаному ДНК.

І нікуди від цього не дітися. Нікуди не втекти. Нікуди не сховатися. Це наша доля. Це наше прокляття.

Ми приречені жити в цьому лайні. Ми приречені бути рабами. Ми приречені бути ніким.

І єдине, що нам залишається - це дивитися в це чорне небо і мріяти про те, чого ніколи не буде. Мріяти про свободу, якої ми ніколи не побачимо. Мріяти про життя, якого ми ніколи не проживемо.

І нехай ці мрії нездійсненні. І нехай вони безглузді. І нехай вони болючі. Але вони є. І вони - єдине, що у нас залишилося.

Тому я буду мріяти. Я буду сподіватися. Я буду вірити. Навіть якщо це все - самообман. Навіть якщо це все - ілюзія. Навіть якщо це все - шлях в нікуди.

Я буду дивитися в це чорне небо і шукати свою зірку. Навіть якщо її там немає. Навіть якщо вона ніколи не зійде. Навіть якщо вона - лише плід моєї хворої уяви.

Я буду жити. Я буду боротися. Я буду дихати. Навіть якщо це життя - пекло. Навіть якщо ця боротьба - марна. Навіть якщо це дихання - крізь силу.

Тому що я - хочу жити. Навіть в цій чорній дірі. Навіть на цьому проклятому клаптику землі. Навіть в цьому їбаному світі.

І нехай це звучить смішно. І нехай це звучить жалюгідно. І нехай це звучить безнадійно. Але це - все, що у мене є. І я буду за це триматися. До останнього.

Горлівка… Гірлівка… Гор-лів-ка… Що за довбана назва? Звідки вона взагалі взялася? І чому, блядь, саме Горлівка?

Ну, добре, є версія, що від прізвища якогось там інженера Горлова. Типу, колись давно, ще за царя Гороха, цей Горлов тут шахти будував, вугілля видобував. І що, блядь, з того? Ну, будував і будував, молодець, премію йому посмертно. Але місто-то нахіба було так називати? Фантазії не вистачило на щось більш оригінальне?

А може, це від слова «горло»? Типу, горло Донбасу? Чи горло України? Чи, може, взагалі, горло світу? Звучить, звичайно, пафосно, але якось тупо. І, головне, незрозуміло. До чого тут, блядь, горло? Ми що, когось збираємося душити? Чи, може, нас хтось збирається душити?

А може, це від слова «горлиця»? Така пташка є, схожа на голуба, тільки дика. Символ миру, любові, вірності, вся хуйня. Але це ж, блядь, маячня! Який, нахуй, мир? Яка, в сраку, любов? Яка, блядь, вірність? У місті, де кожен день «перемогу» святкують? У місті, де люди ненавидять один одного лютою ненавистю? У місті, де єдине почуття, яке тут панує - це страх?

Ні, точно не від горлиці. Скоріше, від слова «горлати». Орати, верещати, горло дерти. Оце так, це про нас. Це ми вміємо. Це ми любимо. Це у нас в крові. Горлати «Слава!» Горлати «Ура!» Горлати «Перемога!»

А ще є слово «гіркий». Гіркий, як полин. Гіркий, як сльози. Гіркий, як наше життя. Ось це, мабуть, найточніша назва. Гірлівка - місто гіркого життя. Місто гіркої долі. Місто гірких спогадів.

І нехай цей Горлов, чи хто там,блядь, придумав цю назву, перевертається в своїй могилі. Нехай йому буде гірко від того, що він наробив. Нехай йому буде соромно за те, що його ім’ям назвали це прокляте місце.

А я буду жити тут. У Гірлівці. У місті, де кожен день - «перемога». У місті, де немає місця для радості. У місті, де панує страх і ненависть.

І я буду ненавидіти це місто. Я буду ненавидіти цю назву. Я буду ненавидіти це життя.

Але я буду жити. На зло всім. На зло їм усім. На зло цьому їбаному світу.

Я буду жити в Гірлівці. І, може бути, колись я зможу змінити цю назву. Змінити це місто. Змінити це життя.

А поки що я просто буду жити. І ненавидіти. І мріяти. Про те, що колись все це скінчиться. І настане інший день. І буде інша назва. І буде інше життя.

Але це буде потім. А зараз - Гірлівка. І «перемога». І чорне небо над головою. І дешевий бінокль в руках. І гіркий присмак у роті. І ненависть в серці.

І це все, що у мене є. І це все, що я можу. І це все, що я буду робити. Поки не здохну. Або не переможу.

Вилізла на підвіконня, втупилася в нічну темряву. Місто спить. Тиша. Тільки десь далеко гавкає собака, та іноді проїде поодинока машина. І ця тиша здається ще більш гнітючою, ніж денний гамір. Ніби все навколо завмерло в очікуванні чогось страшного. Чогось неминучого. Чогось, що розірве цю тишу на шматки і поглине все навколо.

Дивлюся на темні вікна будинків, намагаючись уявити, що відбувається там, за цими чорними прямокутниками. Хтось спить, хтось трахається, хтось бухає, хтось будує плани, як захопити світ, а хтось, можливо, як і я, сидить біля вікна і дивиться в нікуди.

І всі ми - заручники цього міста. Заручники цієї країни. Заручники цього життя. І всі ми приречені жити за цими довбаними правилами, які придумали не ми. І всі ми приречені грати в ці ідіотські ігри, які нам нав’язують.

Але ж так не повинно бути! Ми ж, блядь, люди! Ми ж не гвинтики в цій їбаній машині! Ми ж не безмовне стадо, яке можна вести куди завгодно!

Чому ми терпимо це все? Чому ми дозволяємо цим виродкам знущатися з нас? Чому ми не повстанемо, не скинемо їх з п’єдесталу, не розтопчемо, не знищимо?

Адже ми можемо! Ми можемо жити по-іншому! Ми можемо бути вільними! Ми можемо бути щасливими!

Але для цього потрібно боротися. Для цього потрібно діяти. Для цього потрібно щось робити.

А що я можу зробити? Що я, одна маленька людина, можу протиставити цій величезній, бездушній, жорстокій системі?

Нічого. Я нічого не можу. Я безсила. Я ніхто. Я просто Єва. Просто ще один гвинтик в цій їбаній машині. Просто ще одна вівця в цьому безмовному стаді.

І мені залишається тільки сидіти тут, на підвіконні, і дивитися в темряву. Дивитися і ненавидіти. Дивитися і мріяти. Дивитися і чекати.

Чекати, коли ж нарешті зійде сонце. Чекати, коли ж нарешті настане новий день. Чекати, коли ж нарешті почнеться нове життя.

Але чи дочекаюся я? Чи не збожеволію я раніше? Чи не здамся я, не зламаюся, не змирюся?

Не знаю.

Втома бере своє. Очі злипаються, голова важчає, тіло слабшає. Повільно сповзаю з підвіконня, дістаюся до ліжка і валюся на нього, як підкошена. Сон миттєво огортає мене, затягує в свої темні глибини.

І сняться мені дивні сни. Моторошні. Химерні. Лякаючі.

Бачу якихось людей. Багато людей. Стоять вони на трибуні, одягнені в строгі костюми, з суворими обличчями, і щось говорять. Говорять голосно, пафосно, переконливо.

І впізнаю я в цих людях вождів. Рускіх вождів. Тих самих, портрети яких висять у кожному кабінеті, в кожній школі, в кожній установі. Тих самих, імена яких знає кожен школяр, кожна домогосподарка, кожен старий пердун.

І говорять ці вожді дивні речі. Говорять про братство. Про єдність. Про спільну долю. Про те, що ми, українці, і вони, рускі, - один народ. Одна кров. Одна історія.

І тягнуть до мене свої руки. І кличуть до себе. І обіцяють райське життя. І обіцяють мир і процвітання. І обіцяють захист і підтримку.

Але я не вірю їм. Я не вірю жодному їхньому слову. Я бачу їх наскрізь. Я бачу їхню брехню. Я бачу їхню ненависть. Я бачу їхнє бажання знищити нас, підкорити, зробити своїми рабами.

І мене нудить від цих снів. Мене нудить від цих вождів. Мене нудить від цих обіцянок.

Я намагаюся прокинутися, вирватися з цього кошмару, але не можу. Сон міцно тримає мене в своїх лабетах, не відпускає, не дає вирватися.

І я кричу. Кричу уві сні. Кричу від безсилля. Кричу від відчаю. Кричу від ненависті.

Але ніхто не чує мого крику. Ніхто не приходить на допомогу. Ніхто не рятує мене від цих страшних снів.

І вожді все говорять і говорять. І тягнуть до мене свої руки. І кличуть до себе. І обіцяють. І брешуть. І ненавидять.

І я задихаюся в цьому сні. Задихаюся від страху. Задихаюся від огиди. Задихаюся від безвиході.

І я хочу померти. Хочу померти, щоб не бачити більше цих снів. Щоб не чути більше цих слів. Щоб не відчувати більше цього страху.

Але я не можу. Я не можу померти уві сні. Я можу тільки терпіти. Терпіти і чекати, коли ж нарешті настане ранок. Коли ж нарешті закінчиться цей кошмар. Коли ж нарешті я зможу прокинутися.

Прокинутися і знову опинитися в іншому кошмарі. В реальному кошмарі. В кошмарі під назвою «життя».

Але це вже буде потім. А зараз - сон. І вожді. І братство. І брехня. І ненависть. І страх. І безвихідь.

І я одна. Одна в цьому страшному сні. Одна в цьому їбаному світі. Одна. І нікому, блядь, немає до мене діла. Нікому.

Прокидаюся від гучних звуків. Стрілянина, вибухи, гул літаків. Спросоння не можу зрозуміти, що відбувається. Невже знову почалося? Невже ці виродки знову влаштували своє довбане свято?

Підходжу до вікна, виглядаю на вулицю. І те, що я бачу, змушує мене похолонути від жаху. Це не свято. Це не реконструкція. Це справжня війна.

В небі літають літаки. Багато літаків. І вони не просто літають, вони бомблять. Бомблять центр міста. Бомблять будинки, магазини, школи. Бомблять все, що трапляється їм на шляху.

Але найжахливіше - це те, як вони пофарбовані. На фюзеляжах - свастики. На крилах - чорні хрести. Це літаки рускіх, але вони пофарбовані як літаки фашистів. Як літаки тих, кого ми, нібито, перемогли.

Для чого?

Не знаю.

Вибухи стають все ближче. Стіни тремтять. Шибки дзвенять. Вся квартира наповнюється пилом і димом.

Треба тікати. Треба ховатися. Треба рятуватися.

Але куди? Де я можу сховатися від цих літаків? Де я можу сховатися від цих бомб? Де я можу сховатися від цієї війни?

Немає такого місця. Немає порятунку. Немає надії.

Є тільки страх. І відчай. І ненависть.

І бажання жити.

Виповзаю зі своєї квартири, намагаючись не вдихати пил і дим, які заполонили весь простір. На сходовому майданчику - суцільний хаос. Сусіди бігають туди-сюди, кричать, плачуть, сміються. Хтось тягне валізи, хтось - дітей, хтось - ікони, хтось - пляшки самогону.

І всі вони - радісні. Радісні, блядь, як діти на новорічному ранку. Радісні, сука, як ідіоти на святі дурня. Радісні, як ті довбойоби, що влаштовують реконструкції «битв».

* Єво, ходи з нами! - кричить мені сусідка знизу, тьотя Зіна, товста, як бочка, баба з червоним, як прапор, обличчям. - Там, у підвалі, укриття! Там безпечно! Там весело!

* Весело? - перепитую я, не вірячи своїм вухам. - Вам, блядь, весело?

* Ну а як же! - регоче тьотя Зіна. - Сьогодні ж святкова бомбардування! На честь Дня Перемоги! Ми повинні теж сидіти під бомбами, як наші діди!

* Ви що, з глузду з’їхали? - кричу я. - Це ж справжня війна! Це ж справжні бомби! Це ж справжні літаки!

* Та яка різниця! - махає рукою тьотя Зіна. - Головне, що ми разом! Головне, що ми пам’ятаємо! Головне, що ми святкуємо!

І вона тягне мене за руку, намагаючись затягнути в підвал, де вже зібралася решта сусідів. А там - справжнє свято. Столи накриті, самогон ллється рікою, хтось грає на баяні, хтось співає пісень. І всі радісні, всі щасливі, всі п’яні.

* Ходімо, Єво, випий з нами! - кричить мені дядько Вася, сусід збоку, алкаш зі стажем і з фіолетовим носом. - За перемогу! За наших дідів! За наше майбутнє!

* Та пішли ви всі нахуй! - кричу я. - З вашою перемогою! З вашими дідами! З вашим майбутнім!

Я вириваю свою руку з рук тьоті Зіни і біжу геть. Геть від цих ідіотів. Геть від цього свята. Геть від цього божевілля.

Біжу по сходах, перестрибуючи через дві сходинки, намагаючись не впасти, не зламати ногу, не розбитися. Біжу, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Біжу, щоб вижити. Біжу, щоб не зійти з розуму. Біжу, щоб залишитися собою.

А позаду лунають вибухи. І крики. І сміх. І пісні.

А я буду жити. І буду ненавидіти. І буду пам’ятати.

І буду чекати. Чекати, коли ж нарешті цей кошмар закінчиться. І настане інший день. І буде інше життя.

А поки що - бігти. Бігти, щоб вижити. Бігти, щоб не зійти з розуму. Бігти, щоб залишитися собою.

І бігти, блядь, подалі від цих довбаних сусідів, які радіють бомбардуванню, як діти - новорічній ялинці. Ідіоти, блядь.

Вибираюся з під’їзду на вулицю, намагаючись не дивитися на всі ці руйнування, намагаючись не чути ці крики, намагаючись не відчувати цей запах гару і смерті. Але це неможливо. Це всюди. Це в повітрі. Це в моїй крові. Це в моїй душі.

Йду по вулиці, спотикаючись об уламки цегли, скла, бетону. Навколо - суцільний хаос. Будинки зруйновані, машини розбиті, дерева повалені. І всюди - люди. Поранені, вбиті, скалічені. Лежать на землі, стогнуть, кричать, благають про допомогу.

Але допомоги немає. Ніхто не прийде. Ніхто не врятує. Ніхто не зупинить цей кошмар.

І найжахливіше - це те, що всі радіють. Всі, блядь, щасливі. Всі, сука, співають пісні. Про перемогу. Про мир. Про дружбу.

* Росіяни - антифашисти! - кричить якийсь божевільний дід, розмахуючи червоним прапором. - Вони прийшли нас визволити! Вони прийшли нас врятувати! Ура Росії! Ура перемозі!

І натовп підхоплює:

* Ура! Ура! Ура!

Блядь, та як же ви не розумієте, ідіоти?! Як же ви, блядь, не бачите, що вони брешуть?! Що вони вбивці?! Що вони окупанти?!

Хочеться кричати, хочеться плакати, хочеться рвати на собі волосся від безсилля. Але я не можу. Не можу, бо знаю, що це марно. Не можу, бо знаю, що мене ніхто не почує. Не можу, бо знаю, що я одна.

Одна проти всіх. Одна проти цього божевільного світу. Одна проти цієї їбаної «перемоги», яка перетворилася на справжнє пекло.

Йду далі, намагаючись не дивитися на трупи, намагаючись не слухати стогони поранених, намагаючись не звертати уваги на радісні крики ідіотів.

Але це неможливо. Це всюди. Це в моїх очах. Це в моїх вухах. Це в моїй голові.

І я ненавиджу їх. Ненавиджу цих людей. Ненавиджу цей світ. Ненавиджу це життя.

Ненавиджу ще більше, ніж раніше. Ще сильніше. Ще лютіше.

І ця ненависть - єдине, що тримає мене на плаву. Єдине, що дає мені сили жити. Єдине, що не дає мені зійти з розуму.

Я йду по вулиці, заваленій трупами і пораненими, і я скандую про себе:

* Я ненавиджу вас! Я ненавиджу вас усіх! Я ненавиджу!

І цей крик, цей беззвучний крик, цей крик душі, він допомагає мені йти далі. Він допомагає мені виживати. Він допомагає мені залишатися собою.

Йду по вулиці, серед руїн і смерті, серед радості і божевілля, серед ненависті і байдужості. Йду і ненавиджу. Йду і живу. Йду і мрію про помсту.

Раптом бачу - стоїть лоток з морозивом. Цілий і неушкоджений. І біля нього - нікого. Ні продавця, ні покупців. Тільки я і морозиво.

Підходжу ближче, дивлюся на цінник. Дешеве. Навіть для мене, навіть для мого порожнього гаманця.

І щось в мені перемикає. Щось ламається. Щось вмирає.

Я дістаю з кишені останні гроші і купую три морозива. Три дешевих, майже без смаку, майже без кольору, майже без запаху, морозива.

Сідаю на якийсь уламок бетону, прямо посеред вулиці, і починаю їсти. Одне за одним. Жадібно, поспіхом, не відчуваючи смаку.

І мені байдуже, що навколо відбувається. Мені байдуже, що на мене дивляться люди. Мені байдуже, що хтось може подумати, що я збожеволіла.

Мені просто хочеться чогось солодкого. Чогось холодного. Чогось, що нагадає мені про інше життя. Про життя до війни. Про життя до «перемоги». Про життя до ненависті.

Я їм морозиво, а по щоках течуть сльози. Гіркі, солоні, пекучі сльози. Сльози відчаю, сльози безсилля, сльози ненависті.

І я не знаю, чого в цих сльозах більше - жалю за минулим чи ненависті до сьогодення. Не знаю, чого в цих сльозах більше - туги за втраченим чи бажання помститися за зруйноване.

Але я знаю одне - ці сльози справжні. Як і це морозиво. Як і ця війна. Як і ця ненависть.

Я доїдаю останнє морозиво, викидаю обгортку і встаю. Треба йти далі. Треба жити далі. Треба ненавидіти далі.

І треба мститися. Колись. Коли-небудь. Обов’язково.

А поки що - йти. Йти і їсти морозиво. Йти і плакати. Йти і ненавидіти.

Йти і жити. Попри все. На зло всім. Всупереч усьому.

І нехай це звучить дивно. І нехай це звучить безглуздо. І нехай це звучить жалюгідно.

Але це все, що у мене є. І це все, що я можу. І це все, що я буду робити.

Поки не здохну. Або не переможу. Або не знайду щось краще за три дешевих морозива посеред вулиці, заваленої трупами і уламками.

Блядь, та скільки можна?! Скільки, сука, можна слухати про цю їбану «перемогу»?! З кожного праски, з кожного екрану, з кожного рота - одне й те саме: «перемога», «перемога», «перемога»!

Та яка, нахуй, різниця, що там було колись?! Яка, блядь, різниця, хто там з ким воював і хто кого переміг?! Яка, сука, різниця, якщо ми живемо в цьому лайні зараз?!

«Перемога була завжди», - кажуть вони. «Так було, так є і так буде», - кажуть вони. «Ми - народ-переможець», - кажуть вони.

Та пішли ви нахуй зі своєю перемогою! Пішли ви нахуй зі своїм «завжди»! Пішли ви нахуй зі своїм «народом-переможцем»!

Мене нудить від цих слів. Мене верне від цієї «перемоги». Мене бісить ця безапеляційність, ця впевненість, ця тупа, бездумна, рабська покірність.

Адже ніхто з них, ніхто, блядь, з цих «переможців», не знає, що було насправді. Ніхто не знає, якою ціною дісталася та «перемога». Ніхто не знає, скільки крові було пролито, скільки життів було зламано, скільки доль було зруйновано.

Їм не потрібна правда. Їм потрібна казка. Їм потрібен міф. Їм потрібна ця їбуча «перемога», щоб виправдати своє жалюгідне існування. Щоб виправдати свою бездіяльність. Щоб виправдати свою тупість.

А може, ніякої «перемоги» і не було зовсім? Може, це все брехня, вигадка, ілюзія? Може, це все просто великий наёб, щоб тримати нас в покорі, щоб змусити нас мовчати, щоб змусити нас жити в цьому лайні?

Але яка різниця? Яка, блядь, нахуй, різниця, якщо «перемога» була завжди? Якщо «перемога» - це єдине, що у нас є? Якщо «перемога» - це єдине, що нам дозволено?

І нехай вони кричать про свою «перемогу». І нехай вони святкують свою «перемогу». І нехай вони пишаються своєю «перемогою».

А я буду жити своїм життям. І буду ненавидіти їхню «перемогу». І буду пам’ятати, що є щось більше, ніж ця їбуча «перемога».

І буду мріяти про той день, коли вся ця брехня розвалиться, як картковий будиночок. Коли вся ця «перемога» лусне, як мильна бульбашка. Коли вся ця їбана система звалиться в тартарари.

І тоді, може бути, ми дізнаємося правду. І тоді, може бути, ми станемо вільними. І тоді, може бути, ми заживемо по-іншому.

А поки що - хуй вам, а не перемога. Хуй вам, а не «завжди». Хуй вам, а не «народ-переможець».

І це все, що я можу вам сказати. І це все, що я можу вам протиставити. І це все, що я буду робити.

Сиджу на якомусь бетонному огризку, серед недобудованих стін, серед пилу і бруду. Новобудова. Черговий амбітний проєкт, який так і не був завершений. Черговий пам’ятник людській дурості і жадібності. Чергове свідчення того, що в цьому світі все йде через одне місце.

І дивлюся на місто. На ці понівечені будинки, на ці чорні вікна, на ці порожні вулиці. І думаю: чому я така самотня? Чому в мене немає ні друзів, ні коханого, ні сім’ї? Чому я одна в цьому їбаному світі?

Може, тому, що я інша? Може, тому, що я не така, як вони? Може, тому, що я не можу жити за їхніми правилами, не можу розділяти їхні цінності, не можу святкувати їхню «перемогу»?

Може, тому, що я бачу те, чого не бачать вони? Може, тому, що я розумію те, чого не розуміють вони? Може, тому, що я відчуваю те, чого не відчувають вони?

А може, вся справа в мені? Може, це я якась неправильна, якась зламана, якась дефективна? Може, це я не вмію любити, не вмію дружити, не вмію бути щасливою?

Не знаю. Але факт залишається фактом - я одна. Одна в цьому величезному місті. Одна в цій величезній країні. Одна в цьому величезному світі.

І ця самотність давить на мене, як бетонна плита. Вона душить мене, як газ. Вона вбиває мене, як куля.

І я не знаю, як з нею боротися. Я не знаю, як її подолати. Я не знаю, як її пережити.

Може, треба спробувати стати такою, як усі? Може, треба спробувати полюбити те, що люблять вони? Може, треба спробувати повірити в те, у що вірять вони?

Але я не можу. Не можу, бо це буде зрадою. Зрадою себе, своїх принципів, своїх ідеалів.

І я не хочу. Не хочу, бо це буде кінцем. Кінцем мене як особистості. Кінцем мене як людини. Кінцем мене як Єви.

Тому я краще буду самотньою. Краще буду одна. Краще буду нещасною.

Але я не здамся. Я не зраджу. Я не зламаюся.

І нехай це звучить пафосно. І нехай це звучить смішно. І нехай це звучить безнадійно.

Лягаю на холодний, жорсткий бетон, закинувши руки за голову. Дістаю з кишені пачку цигарок - дешеве, смердюче лайно без фільтра, від якого дере в горлі і сльозяться очі. Але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

Запалюю цигарку, затягуюся, випускаю дим. Гіркий, їдкий дим, який обпікає легені, але приносить якесь дивне, хворобливе задоволення. Майже таке саме, як три дешевих морозива на руїнах.

Лежу, курю, дивлюся в брудну, сіру стелю недобудови і матюкаюся. Матюкаюся на все і на всіх. На себе, на людей, на світ, на долю, на «перемогу», на війну, на самотність, на все це їбане життя.

І я знаю, що ніколи не змінюся. Ніколи не стану такою, як вони. Ніколи не полюблю те, що люблять вони. Ніколи не повірю в те, у що вірять вони. Ніколи не змирюся з тим, що є. Ніколи не здамся. Ніколи не перестану ненавидіти.

Але, блядь, як же хочеться пригод! Справжніх, карколомних, небезпечних пригод. Таких, щоб захоплювало дух, щоб кров кипіла в жилах, щоб серце вискакувало з грудей.

Але не таких, як ця їбана «перемога». Не таких, як ця довбана війна. Не таких, як ці дебільні реконструкції.

Я хочу пригод без «перемоги». Без пафосу. Без брехні. Без крові. Без смерті.

Я хочу пригод, де я буду головною героїнею. Де я буду вирішувати, що робити і куди йти. Де я буду ризикувати, але не заради якоїсь там ідеї, а заради себе. Заради свого задоволення. Заради свого щастя.

Я хочу пригод, де я буду зустрічати різних людей. Цікавих людей. Незвичайних людей. Божевільних людей. Таких, як я.

Я хочу пригод, де я буду робити те, що хочу. Не те, що треба. Не те, що правильно. Не те, що очікують від мене інші. А те, що я сама хочу.

Я хочу пригод, де я буду вільною. Вільною від упереджень, вільною від стереотипів, вільною від очікувань, вільною від умовностей, вільною від «перемоги», вільною від усього цього їбаного світу.

Але чи можливі такі пригоди? Чи існують вони десь, крім моїх мрій? Чи знайду я коли-небудь те, що шукаю?

Не знаю. Але я буду шукати. Буду шукати, поки не знайду. Або поки не здохну. Або поки не збожеволію.

А поки що - лежу. Курю. Матюкаюся. І мрію.

Мрію про пригоди. Справжні пригоди. Без «перемоги».

І нехай це звучить нерозумно. І нехай це звучить безглуздо. І нехай це звучить нездійсненно.

Але це моя мрія. І я маю на неї право. Навіть якщо вона ніколи не збудеться. Навіть якщо вона розіб’ється на тисячі осколків, як і моє життя.

І я буду мріяти. Поки можу. Поки хочу. Поки живу.

І курити ці жахливі дешеві цигарки без фільтра, лежачи на холодному бетоні і матюкаючись на все і всіх. Тому що можу. Тому що хочу. Тому що це - я. Єва. І я, блядь, ніколи не буду змінюватися. Навіть якщо дуже захочу пригод без довбаної «перемоги».

Лежу на цьому довбаному бетоні, курю смердючі цигарки і думаю. Думаю про те, що, може, я дарма так від усіх відгороджуюся. Може, я дарма така зла і колюча. Може, я дарма нікого до себе не підпускаю.

Може, варто спробувати з кимось подружитися? Може, варто спробувати знайти когось, хто мене зрозуміє? Може, варто спробувати не бути такою самотньою?

Он, наприклад, дівчина сидить неподалік. Мого віку. Теж одна. Чому б не підійти, не познайомитися, не поговорити?

Збираюся з духом, встаю, підходжу до неї.

* Привіт, - кажу я. - Можна присісти?

Вона піднімає на мене погляд. Порожній погляд. Скляний погляд. Мертвий погляд.

* Так, звичайно, - відповідає вона. - Сідай.

Сідаю поруч, намагаючись зав’язати розмову.

* Як тебе звати? - питаю я.

* Іра, - відповідає вона.

* А мене Єва.

* Дуже приємно, - каже Іра.

І знову це порожній, скляний, мертвий погляд. І цей байдужий, механічний, завчений тон.

* Ти тут живеш неподалік? - намагаюся продовжити розмову.

* Так, - відповідає Іра. - У сусідньому будинку. А ти?

* Я теж тут недалеко живу, - кажу я. - Слухай, а ти давно тут? Ти пам’ятаєш, як було до «перемоги»?

І тут її очі спалахують. Але не життям, не радістю, не цікавістю. А якимось божевільним, фанатичним, страшним вогнем.

* Звичайно, пам’ятаю! - вигукує вона. - Це було жахливо! Ми жили в темряві і злиднях! Але потім прийшла перемога! І тепер ми живемо в світлі і достатку!

* Але ж це неправда, - кажу я. - Ми як жили в лайні, так і живемо. Тільки тепер ще й під бомбами.

* Ні, ти не розумієш! -кричить Іра. - Перемога - це наше все! Це наша гордість! Це наше майбутнє! Ми перемогли тоді, переможемо і зараз!

І знову цей порожній погляд. І знову цей завчений тон. І знову ці ідіотські гасла.

Блядь, та що з вами не так?! Що, сука, з вами всіма не так?! Чому ви такі сліпі, глухі, тупі?! Чому ви вірите в цю хуйню?! Чому ви не бачите, що вас наїбали?! Що вас, блядь, наїбали по повній програмі?!

* Ти якась дивна, Єво, - каже Іра. - Ти не любиш перемогу?

* Я ненавиджу вашу їбану «перемогу»! - кричу я. - Я ненавиджу вас усіх! Я ненавиджу це життя! Я ненавиджу це місто! Я ненавиджу цю країну!

І я тікаю. Тікаю від неї, тікаю від її порожнього погляду, тікаю від її завчених фраз, тікаю від її фанатичної віри.

Тікаю, щоб не задихнутися. Тікаю, щоб не зійти з розуму. Тікаю, щоб залишитися собою.

І знову я одна. Одна на цих руїнах. Одна під цим чорним небом. Одна зі своєю ненавистю.

Ні, ні з ким я не буду дружити. Нікому я не буду відкриватися. Нікого я не буду любити.

І похуй, що очі у всіх навколо порожні, і тільки їбуча «перемога» в словах. Похуй. Просто похуй.

Плетусь по вулиці, намагаючись не дивитися на всі ці руїни, намагаючись не чути ці крики, намагаючись не відчувати цей запах гару і смерті. І згадую про свій сховок. Про своє таємне місце. Про свій маленький рай серед цього пекла.

Це горище в старому, занедбаному будинку, який дивом вцілів після всіх цих бомбардувань. Ніхто не знає про це місце, крім мене. І ніхто ніколи не дізнається.

Я йду туди, коли мені зовсім нестерпно. Коли я відчуваю, що ще трохи - і я зійду з розуму. Коли я відчуваю, що ще трохи - і я здамся.

І ось я на місці. Піднімаюся по скрипучих сходах, відчиняю старі, напівзогнилі двері і потрапляю в свій маленький світ.

Тут пильно, брудно, пахне цвіллю і старими речами. Але мені похуй. Мені не важливий зовнішній вигляд. Мені не важлива чистота. Мені не важливий порядок.

Тут є те, чого немає більше ніде. Тут є книги. Правда, в основному про «перемогу». Але є й інші. Старі, пошарпані, але все ж таки інші.

Тут є платівки. Теж, в основному, про «перемогу». Але є й інші. Заборонені. Небезпечні. Справжні.

Тут є ще один бінокль. Старий, подряпаний, але все ж таки бінокль. Через нього я можу дивитися на світ, не боячись, що мене хтось побачить.

Тут є радіо. Старе, з шипінням і тріском, але все ж таки радіо. Через нього я можу чути інший світ, не тільки «перемогу».

Тут є вікно. Велике, брудне, але все ж таки вікно. Через нього я можу бачити небо, а не тільки руїни.

І тут є світло. Не завжди, не постійно, але все ж таки є. Від старої, іржавої лампи, яка дивом ще працює.

І це місце - мій притулок. Моя фортеця. Мій рай.

Я сідаю на підлогу, спираючись на стіну, завалену книгами і платівками. Дістаю з кишені цигарку, запалюю. Курю, дивлюся у вікно, слухаю радіо.

І мені добре. Добре, незважаючи ні на що. Добре, всупереч усьому. Добре, на зло всім.

І я знаю, що це ненадовго. Знаю, що скоро мені доведеться повернутися в той жахливий світ. Знаю, що скоро мені знову доведеться боротися, ненавидіти і виживати.

Але поки що я тут. У своєму маленькому раю. У своєму таємному місці. У своєму сховищі.

І я насолоджуюся цим моментом. Я ціную цей момент. Я живу цим моментом.

І нехай весь світ котиться в тартарари. Нехай всі вони там кричать про свою їбану «перемогу». Нехай вони вбивають один одного. Нехай вони божеволіють.

А я буду тут. На своєму горищі. Зі своїми книгами, платівками, біноклем, радіо, вікном і світлом.

І з цигаркою в зубах. І з ненавистю в серці. І з мрією в душі.

І цього у мене ніхто не відбере. Ніколи. Нізащо. Нікому. Навіть ця довбана «перемога» і ті ідіоти, що в неї досі сліпо вірять.

Сиджу на горищі, серед мотлоху і пилу, серед старих книг і платівок. Курю, дивлюся у вікно, намагаюся не думати ні про що. Але думки лізуть в голову, як таргани. Про війну, про «перемогу», про самотність, про ненависть, про безвихідь.

І раптом відчуваю, як щось перемикається всередині. Як щось прокидається. Як щось починає пульсувати.

Бажання. Брудне, тваринне, нестримне бажання. Бажання, яке я так довго намагалася заглушити. Бажання, яке я так довго намагалася ігнорувати. Бажання, яке я так довго намагалася вбити.

Але воно сильніше за мене. Воно сильніше за мій страх. Воно сильніше за мою ненависть. Воно сильніше за все на світі.

Я озираюся. Нікого немає. Тільки я і моє бажання. І моє тіло, яке горить вогнем.

Я стягую з себе одяг, недбало кидаю його на купу мотлоху. Лягаю на брудну підлогу, заплющую очі і віддаюся своїм інстинктам.

Мої руки ковзають по тілу, пестять, стискають, дряпають. Мої стегна рухаються в такт якомусь невідомому ритму. Моє дихання частішає, стає уривчастим, гарячим.

І мені байдуже, що я одна. Мені байдуже, що я на горищі. Мені байдуже, що навколо бруд і пил.

Мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Я стогну, кричу, вигинаюсь. І в моїй голові немає нічого, крім насолоди. Нічого, крім цього моменту. Нічого, крім цього відчуття.

І ось воно приходить. Оргазм. Потужний, всепоглинаючий, нестримний. Хвиля за хвилею, спалах за спалахом, вибух за вибухом.

Я кричу, я плачу, я сміюся. Я вся трясуся, я вся горю, я вся розчиняюся в цьому

відчутті.

І мені здається, що я вмираю. І мені здається, що я народжуюсь заново. І мені здається, що я зараз найщасливіша людина на світі.

А потім все закінчується. Настає тиша. І порожнеча. І втома.

Я лежу на підлозі, розпатлана, спітніла, спустошена. І дивлюся в стелю. І думаю про те, що це було.

І я не шкодую. Ні про що не шкодую. Ні про що, блядь, не шкодую.

Тому що це було справжнє. Тому що це було чесно. Тому що це було моє.

І нехай це було брудно. І нехай це було тваринно. І нехай це було самотньо.

Але це було прекрасно. Прекрасно, як ніщо інше в цьому їбаному світі.

І я встаю, одягаюся, збираю речі. І йду.

І я знаю, що повернуся сюди знову. Коли-небудь. Обов’язково.

Тому що це місце - єдине місце на землі, де я можу бути собою. Де я можу бути справжньою. Де я можу бути вільною.

Навіть якщо ця свобода - всього лише ілюзія. Навіть якщо ця свобода - всього лише мить. Навіть якщо ця свобода - всього лише онанізм на брудному горищі серед мотлоху, пилу і, блядь, їбаної «перемоги», що лізе з кожної щілини.

Виповзаю з горища, вся в пилу, брудна, спітніла, з розпатланим волоссям і палаючими щоками. Намагаюся непомітно прослизнути повз старий, напівзруйнований будинок, але раптом натикаюся на когось.

Піднімаю очі і бачу перед собою дівчину. Мого віку, може, трохи старшу. Але яку дівчину! Одягнена з голочки, вся така чистенька, доглянута, акуратна. Дорогі туфлі, модна сукня, стильна зачіска. І запах. Запах дорогих парфумів, а не дешевих цигарок і брудного горища.

* Ой, вибачте, - каже вона. - Я вас не помітила.

Я мовчу, не знаючи, що відповісти. Просто стою і дивлюся на неї, як на привида.

* А що ви робили в цьому старому будинку? - запитує вона. - Там же ніхто не живе.

* Тобі яке діло? - грубо відповідаю я, оговтавшись від здивування. - Проходь повз і не задавай дурних питань.

* Не грубіть, - каже вона. - Я просто запитала. Мені цікаво. Я люблю гуляти по старих будинках. Там така особлива атмосфера.

* Ага, особливо коли там хтось дрочить, - бурчу я собі під ніс, але вона, здається, чує.

* Що-що? - перепитує вона, здивовано піднімаючи брови.

* Нічого, - кажу я. - Забудь.

* А можна мені з вами погуляти там? - несподівано запитує вона. - Я ніколи не була на горищі. Мені дуже цікаво.

Я дивлюся на неї, не вірячи своїм вухам. Що, блядь, відбувається? Ця чистьоха, ця фіфа, ця лялька хоче піти зі мною на горище? На те саме горище, де я щойно мастурбувала?

* Ти з глузду з’їхала? - питаю я. - Там брудно, там пильно, там павуки. Ти забрудниш свою дорогу сукню.

* Нічого страшного, -посміхається вона. - У мене є інша. А павуків я не боюся.

* Там щури, - кажу я, намагаючись її відлякати.

* Ну і що? - знизує плечима вона. - Щури - це теж тварини. Їх не треба боятися.

* Там може бути небезпечно, - кажу я. - Там все старе, все може обвалитися в будь-який момент.

* Тоді тим більше треба йти разом, - каже вона. - Разом не так страшно.

Я дивлюся на неї і не розумію, що їй від мене потрібно. Чого вона до мене причепилася? Чому вона хоче йти зі мною на це горище?

* Слухай, а тебе як звуть? - питаю я.

* Аліса, - відповідає вона.

* А мене Єва.

* Дуже приємно, Єво, - посміхається Аліса. - То що, підемо?

* Та пішли, блядь, - кажу я, здаючись. - Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала.

І ми йдемо. Йдемо на горище. Я і ця дивна, чиста, багата дівчина Аліса.

І я не знаю, що на мене чекає. І я не знаю, що на неї чекає.

Ми піднімаємося на горище, я попереду, Аліса за мною. Сходи скриплять під нашими ногами, здіймаючи хмари пилу. На горищі темно, брудно і незатишно. Пахне старими речами, цвіллю і чимось ще, незрозумілим і неприємним.

* Ну і діра, - каже Аліса, озираючись навколо. - І що ти тут робиш?

* Живу, - відповідаю я. - А ти, я так розумію, принцеса, якій захотілося гострих відчуттів?

* Можна і так сказати, - посміхається Аліса. - А що, не можна?

* Та можна, блядь, все можна, - кажу я. - Тільки обережно, не забрудни свою дорогу сукню.

* Не хвилюйся, - відповідає вона. - Я звикла до бруду.

Я дивлюся на неї з недовірою, але нічого не кажу. Беру стару, розстроєну гітару, яка стоїть в кутку, і сідаю на підлогу.

* Ти граєш? - запитує Аліса.

* Ні, блядь, танцюю, - огризаюся я. - Не бачиш, чи що?

* Просто я ніколи не бачила, щоб хтось грав на такій старій гітарі, - каже вона.

* А я ніколи не бачила, щоб хтось лазив по горищах в такій дорогій сукні, - відповідаю я. - Так що ми квити.

Я починаю грати. Вірніше, не грати, а просто смикати струни, як попало. Виходить какофонія, а не музика. Але мені похуй. Мені хочеться шуміти. Мені хочеться кричати. Мені хочеться висловити все, що накопичилося в душі.

І я співаю. Вірніше, не співаю, а кричу. Кричу якусь сюрреалістичну херню, яка приходить мені в голову. Про війну, про «перемогу», про самотність, про ненависть, про бруд, про пил, про щурів, про все на світі.

Мій голос зривається, переходить в хрип, іноді взагалі зникає. Але я продовжую кричати. І грати. І смикати ці нещасні струни, поки вони не починають рватися одна за одною.

Аліса сидить навпроти і слухає. Слухає уважно, не перебиваючи, не коментуючи, не затикаючи вуха. Просто сидить і слухає. І дивиться на мене. Дивиться так, як ніхто ніколи на мене не дивився.

Коли я закінчую, на горищі повисає тиша. Тільки моє важке дихання і серцебиття порушують її.

* Це було… сильно, - каже нарешті Аліса. - Я ніколи не чула нічого подібного.

* Звичайно, не чула, - відповідаю я. - Такого ніхто ніколи не чув. І не почує.

* Ти дуже цікава, Єво, - каже Аліса. - Я ніколи не зустрічала таких людей, як ти.

* А я ніколи не зустрічала таких людей, як ти, - кажу я. - Що ти тут взагалі робиш? Навіщо тобі це все?

* Я не знаю, - зізнається вона. - Мені просто набридло жити в своєму ідеальному світі. Мені захотілося чогось іншого. Чогось справжнього.

* І ти думаєш, що знайшла це тут? - питаю я, киваючи на бруд, пил і мотлох навколо. - У цьому старому, занедбаному будинку?

* А чому б і ні? - посміхається Аліса. - Тут, принаймні, все по-чесному. Тут немає брехні. Тут немає лицемірства. Тут немає фальші.

* Зате тут є щури, - кажу я.

* Ну і що? - знизує плечима вона. - Щури - це теж частина життя.

Я дивлюся на неї і розумію, що вона не така, як здається. Що вона не просто багата лялька, яка шукає гострих відчуттів. Що в ній є щось більше. Щось глибше. Щось справжнє.

* Ти не така, як всі, Алісо, - кажу я.

* Ти теж, Єво, - відповідає вона.

І ми сидимо мовчки, дивлячись один на одного. І в цій тиші, в цьому погляді, народжується щось нове. Щось дивне. Щось незрозуміле.

Сиджу на цьому чортовому горищі, дивлюся на Алісу і раптом на мене накочує. Хвиля ненависті, така сильна, така потужна, що аж дух перехоплює. Згадую все, що ненавиджу. Все, що викликає в мені огиду, презирство, злість.

І починаю говорити. Говорити голосно, різко, жорстко. Говорити все, що думаю, все, що відчуваю, все, що накипіло.

* Я ненавиджу це місто, - кажу я. - Ненавиджу ці розбомблені будинки, ці понівечені вулиці, ці порожні очниці вікон. Ненавиджу цей пил, цей бруд, цей сморід. Ненавиджу цю їбану «перемогу», яку святкують щодня, як останній раз.

* Я ненавиджу своїх рідних, - продовжую я. - Цих тупих, обмежених, зазомбованих ідіотів. Ненавиджу їхню рабську покірність, їхню бездумну віру, їхню сліпу ненависть. Ненавиджу їхні п’яні пики, їхні тупі розмови, їхні ідіотські тости.

* Я ненавиджу цю довбану війну, - кричу я. - Ненавиджу ці вибухи, ці постріли, ці літаки зі свастиками. Ненавиджу цей страх, цей біль, цю смерть. Ненавиджу те, що вона зробила з нами, з нашими життями, з нашим майбутнім.

* Я ненавиджу цих людей, - шепочу я, але в цьому шепоті стільки ненависті, що, здається, від нього можна задихнутися. - Цих боягузливих, лицемірних, жорстоких тварин. Ненавиджу їхню байдужість, їхню підлість, їхню зраду. Ненавиджу їхню тупу радість від чужого горя, їхнє мародерство, їхнє насильство.

* Я ненавиджу все, блядь, все, що відбувається навколо! - кричу я, зриваючись на крик. - Я ненавиджу це життя! Я ненавиджу цей світ! Я ненавиджу себе!

І я матюкаюся. Матюкаюся, якшвець, як портовий вантажник, як остання п’яна бидлота. Матюкаюся, тому що не можу інакше. Тому що тільки так я можу висловити всю свою ненависть, весь свій біль, весь свій відчай.

Аліса сидить навпроти і слухає. Слухає мовчки, не перебиваючи, не засуджуючи, не намагаючись мене зупинити. Просто сидить і слухає. І дивиться на мене. Дивиться з розумінням, зі співчуттям, з чимось ще, що я не можу зрозуміти.

Коли я закінчую, на горищі знову повисає тиша. Тільки моє важке дихання і серцебиття порушують її.

* Тобі стало легше? - тихо запитує Аліса.

* Ні, блядь, не стало, - хриплю я. - А хіба може стати легше від цього?

* Не знаю, - знизує плечима вона. - Але іноді, коли говориш про те, що тебе мучить, стає трохи легше.

* Може, тобі і стає, - кажу я. - А мені - ні. Мені від цього тільки гірше.

* Чому? - запитує вона.

* Тому що це нічого не змінює, - відповідаю я. - Тому що від моїх слів нічого не зміниться. Тому що ненависть - це все, що у мене є.

* Це неправда, - каже Аліса. - У тебе є щось іще.

* Що, наприклад? - питаю я з викликом.

* Ти, - каже вона. - У тебе є ти. А це вже немало.

Я дивлюся на неї і не знаю, що сказати. Ніхто ніколи не говорив мені нічого подібного. Ніхто ніколи не бачив в мені нічого, крім ненависті.

А вона бачить. Або думає, що бачить. Або хоче бачити.

І я не знаю, що з цим робити. Не знаю, як на це реагувати. Не знаю, чи вірити їй.

Тому я просто мовчу. Мовчу і дивлюся на неї. І в моїй душі, поруч з ненавистю, народжується щось ще.

Сиджу, дивлюся на Алісу і думаю: а чи не занадто вона багато собі дозволяє? Чи не занадто близько вона підійшла? Чи не занадто багато вона хоче знати?

І раптом мене осіняє. Я знаю, як її відвадити. Як її налякати. Як її позбутися.

* Хочеш, я тобі щось покажу? - питаю я, хитро посміхаючись.

* Що? - з цікавістю запитує Аліса.

* Дещо цікаве, - кажу я. - Тільки обіцяй, що не злякаєшся.

* Обіцяю, - посміхається вона.

Я встаю, підходжу до кутка горища, де у мене сховок, і дістаю звідти коробку. Відкриваю її і показую Алісі вміст.

Там - різні предмети. Дивні, незвичайні, іноді навіть огидні. Шматок труби, ручка від швабри, стара іграшка у формі ракети, гумовий шланг, великий болт, обтягнутий ізолентою, і ще багато всякої всячини.

* Що це? - запитує Аліса, здивовано розглядаючи предмети.

* Це мої іграшки, - відповідаю я, дивлячись їй прямо в очі. - Я використовую їх замість фалосів. Для вагіни і для ануса. Особливо для ануса.

Я очікую побачити на її обличчі страх, огиду, зніяковіння. Очікую, що вона закричить, відсахнеться, втече.

Але нічого цього не відбувається. Аліса продовжує спокійно розглядати предмети, як ні в чому не бувало.

* Цікаво, - каже вона нарешті. - І як ти це робиш?

* А тобі, блядь, навіщо це знати? - питаю я, оскаженівши від її реакції. - Ти що, теж хочеш спробувати?

* Ні, дякую, - посміхається вона. - У мене є свої іграшки.

Вона встає, підходить до іншого кутка горища і дістає з-під купи мотлоху стару, запилену коробку. Відкриває її і дістає звідти платівку.

*Хочеш послухати? - питає вона.

* Що це? - питаю я.

* Дитячі пісні, - відповідає вона. - Без «перемоги».

Вона ставить платівку на старий програвач, який стоїть тут же, на горищі. І кімната наповнюється звуками музики.

Це дивні, незвичайні пісні. Про якихось фантастичних істот, про далекі країни, про незвичайні пригоди. Але в них немає жодного слова про війну, про «перемогу», про партію, про вождів.

* Де ти їх взяла? - питаю я, здивовано слухаючи музику.

* Неважливо, - відповідає Аліса. - Головне, що вони у мене є.

Ми сидимо мовчки і слухаємо музику. І ця музика, ці дитячі пісні без «перемоги», вони діють на мене дивним чином.

Вони заспокоюють мене. Вони розслаблюють мене. Вони змушують мене забути про все на світі. Про війну, про ненависть, про самотність, про ці іграшки.

Сиджу на горищі, курю дешеве смердюче куриво і дивлюся у вікно. А в голові - мрії. Мрії про те, як було б добре, якби це все нарешті закінчилося. Як було б добре, якби ця довбана війна нарешті закінчилася.

І не просто закінчилася, а щоб раз і назавжди. Щоб більше ніколи не було ніяких «днів перемоги», ніяких парадів, ніяких реконструкцій. Щоб всі ці ідіоти, які бігають з прапорами і кричать про «велич», нарешті заткнулися і зникли.

А найкраще - щоб Москву розбомбили. Не так, як у нас, для годиться, для свята, для показухи. А по-справжньому. Щоб від неї нічого не залишилося. Щоб на її місці була величезна вирва, заповнена попелом і уламками.

Щоб ці суки, які сидять там, у своїх кабінетах, і вирішують, кому жити, а кому вмирати, нарешті відчули на собі, що таке війна. Щоб вони відчули, що таке страх, що таке біль, що таке смерть.

* От було б свято, - кажу я вголос, звертаючись до Аліси. - День знищення Москви. Національне свято. З феєрверками, з шампанським, з народними гуляннями.

Аліса мовчить, тільки дивиться на мене уважно. А я продовжую, розпалюючи сама себе:

* І щоб кожен рік, в цей день, всі діти отримували подарунки. Не якусь там хуйню, як зараз, а справжні подарунки. Ляльок, машинки, велосипеди. І щоб ніяких, блядь, військових іграшок. Ніяких танків, ніяких автоматів, ніяких солдатиків.

* А що б вони робили? - запитує Аліса. - Ну, в цей день?

* Як що? - дивуюся я. - Святкували б, звісно. Танцювали б, співали б, веселилися б. Влаштовували б карнавали, конкурси, ігри. Ініякої, нахуй, «перемоги». Ніякої війни. Ніякого минулого.

* А як же історія? - запитує вона. - Її теж треба забути?

* А нахуй вона потрібна, така історія? - огризаюся я. - Історія, яка складається з одних війн, з одних перемог, з однієї брехні? Ні, дякую, така історія нам не потрібна.

* Але ж без історії немає майбутнього, - каже Аліса.

* А з такою історією, як у нас, майбутнього тим більше немає, - відповідаю я. - Тому що це не історія, а суцільний пиздець. Суцільний жах. Суцільна «перемога».

Я замовкаю, глибоко затягуюся цигаркою. Дим обпікає легені, але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

* Ти дуже зла, Єво, - каже Аліса після довгої паузи.

* А ти, блядь, дуже добра, - парирую я. - І що з того?

* Нічого, - знизує плечима вона. - Просто ти нагадуєш мені мене саму.

* Це ще як? - питаю я, здивовано піднімаючи брови.

* Я теж багато чого ненавиджу, - каже вона. - Просто я не кажу про це вголос.

* А я кажу, - кажу я. - І буду казати. І буду ненавидіти. Поки не здохну. Або поки не переможу.

* Кого? - запитує Аліса.

* Всіх, блядь, - відповідаю я. - Всіх, хто заважає мені жити. Всіх, хто робить моє життя нестерпним. Всіх, хто хоче, щоб я була такою, як вони.

* І що ти будеш робити? - запитує вона.

* Те, що й завжди, - посміхаюся я. - Мріяти про те, як розбомблять Москву. І ненавидіти. І, може, колись…

* Що колись? - перепитує Аліса.

* Колись я, блядь, візьму і уїбу звідси нахуй, - кажу я. - Подалі від цього їбаного міста, від цієї їбаної країни, від цієї їбаної «перемоги».

* І куди ж ти поїдеш? - питає вона.

* Куди-небудь, - відповідаю я. - Куди очі дивляться. Туди, де немає війни. Туди, де немає «перемоги». Туди, де я буду вільною.

* А мене візьмеш з собою? - несподівано запитує Аліса.

Я дивлюся на неї і не знаю, що відповісти. З одного боку, мені хочеться сказати «так». Тому що з нею не так самотньо. Тому що з нею не так страшно. Тому що з нею є надія.

А з іншого боку, я розумію, що це неможливо. Що ми з різних світів. Що у нас різні долі. Що у нас різні шляхи.

* Не знаю, Алісо, - кажу я нарешті. - Не знаю.

* Шкода, - зітхає вона. - А я б поїхала.

* Чому? - питаю я. - У тебе ж все є. 

* Гроші ще нікого не зробили щасливим, - каже вона. - А я хочу бути щасливою. Хоча б раз у житті.

І я розумію, що вона права. Що гроші - це не головне. Що щастя - це не те, що можна купити. Що свобода - це найцінніше, що є у людини.

І я розумію, що, може, ми не такі вже й різні. Що, може, у нас є щось спільне. Що, може, ми зможемо бути разом.

Або не зможемо. Або, блядь, взагалі нічого не буде. 

Сидимо ми, значить, на горищі, куримо, говоримо про всяке. І тут я помічаю, що Аліса якось змінилася. Ніби розслабилася, чи що. Стала більш відкритою, більш ігривою, більш… живою.

* Слухай, Єво, - каже вона раптом, - а хочеш, я тобі дещо покажу?

* Що ще ти можеш мені показати? - питаю я. - Свої труси з мереживом?

* Ні, - сміється вона. - Дещо цікавіше.

Вона встає, підходить до кутка горища, де лежить купа мотлоху, і починає там щось шукати. Я спостерігаю за нею, намагаючись зрозуміти, що вона задумала.

Нарешті, вона знаходить те, що шукала. Це стара, запилена коробка. Вона відкриває її і дістає звідти… ляльку.

Але це не просто лялька. Це якась дивна, незвичайна лялька. Схожа на людину, але в той же час якась непропорційна, з великою головою і довгими, тонкими кінцівками. І одягнена вона дивно - в якийсь лахміття, обривки тканини, шматки шкіри.

* Що це? - питаю я, здивовано розглядаючи ляльку.

* Це моя подружка, - посміхається Аліса. - Її звати…

Вона замовкає, ніби не може згадати ім’я.

* Її звати Перемога, - кажу я, і сама не розумію, чому я це сказала.

* Точно! - радіє Аліса. - Її звати Перемога.

Вона починає гратися з лялькою, як маленька дитина. Розмовляє з нею, одягає її, роздягає її, укладає її спати.

І я дивлюся на неї і не можу зрозуміти, що відбувається. Чи то вона справді збожеволіла, чи то вона прикидається.

* Алісо, ти що робиш? - питаю я. - Тобі скільки років?

* А яка різниця? - відповідає вона, не відриваючись від гри. - Головне, що мені весело.

* Але це ж… дивно, - кажу я. - Ти ж доросла дівчина.

* А хіба дорослі не можуть гратися? - запитує вона. - Хіба дорослі не можуть бути дивними? Хіба дорослі не можуть бути щасливими?

І я розумію, що вона права. Що вік - це не головне. Що щастя - це не те, що залежить від віку. Що дивацтва - це не те, чого треба соромитися.

* Ти права, - кажу я. - Вибач.

* Нічого, - посміхається вона. - Ти просто ще не звикла до мене.

Вона продовжує гратися з лялькою, а я сиджу і дивлюся на неї. І в моїй душі щось змінюється. Щось тане. Щось відкривається.

І я розумію, що, може, я знайшла подругу. Справжню подругу. Таку, як я. Дивну, незвичайну, божевільну.

Або, може, це я збожеволіла.

Дивлюся я на Алісу, яка грається зі своєю дивною лялькою, і раптом відчуваю, що мені теж хочеться щось зробити. Щось таке, що допоможе мені розслабитися, відволіктися, забути про все на світі.

І тут я згадую про свої іграшки. Про ті, що я ховаю в коробці на горищі. Про ті, що я нікому ніколи не показувала.

* Знаєш, Алісо, - кажу я, - у мене теж є іграшки.

* Справді? - дивується вона. - І які ж?

* Не такі, як у тебе, - відповідаю я. - Мені не подобаються ляльки. Мені подобаються машинки.

* Машинки? - перепитує вона. - Але ж ти дівчинка.

* Ну і що? - огризаюся я. - Дівчатка не можуть гратися з машинками? Хто тобі таку хуйню сказав?

* Ніхто, - каже вона. - Просто це якось незвично.

* А ти, блядь, звикай, - кажу я. - Звикай до того, що не все в цьому світі так, як здається. Звикай до того, що не все в цьому світі ділиться на чорне і біле. Звикай до того, що не все в цьому світі можна пояснити словами.

Я встаю, підходжу до свого сховку і дістаю звідти коробку. Відкриваю її і показую Алісі вміст.

Там - різні машинки. Маленькі і великі, металеві і пластмасові, цілі і поламані. Деякі з них - з мого дитинства, деякі - знайдені на вулиці, деякі - вкрадені в магазинах.

* Ого, - каже Аліса, розглядаючи машинки. - І що ти з ними робиш?

* Граюся, - відповідаю я. - Їжджу ними по підлозі, влаштовую перегони, ремонтую їх, розбираю на запчастини.

* І тобі це подобається? - запитує вона.

* Так, - кажу я. - Це допомагає мені розслабитися. Забути про все на світі. Відчути себе вільною.

* А ще мені подобаються механізми, - продовжую я. - Там, де можна щось натискати, крутити, перемикати. Це так заспокоює.

Я дістаю з коробки стару, поламану іграшку - щось на зразок пульта керування з кнопками і важелями. Починаю натискати на кнопки, крутити важелі, перемикати тумблери.

* А ще у мене є кубик Рубіка, - кажу я. - Правда, я не вмію його збирати. Але мені подобається сам процес.

Я дістаю з коробки кубик Рубіка і починаю його крутити. Кольорові квадратики миготять перед очима, створюючи химерні візерунки.

* Ти дивна, Єво, - каже Аліса, спостерігаючи за мною.

* А ти, блядь, ні? - питаю я, не відриваючись від кубика. - Ти граєшся з лялькою, яку називаєш Перемогою, а я, бач, дивна.

* Ні, ти не дивна, - каже вона. - Ти просто інша.

* Інша, не інша - яка, нахуй, різниця? - бурчу я. - Головне, що мені по кайфу.

* І мені, - несподівано каже Аліса.

* Що тобі? - питаю я.

* Мені теж по кайфу, - повторює вона. - З тобою.

Я замовкаю, не знаючи, що відповісти. Ніхто ніколи не говорив мені нічого подібного. Ніхто ніколи не казав, що йому зі мною по кайфу.

Сидимо ми на горищі біля стіни, я, Аліса і її довбана лялька Перемога. Куримо, мовчимо. Кожна думає про своє.

Я дивлюся на Алісу і не можу зрозуміти, що в ній такого. Чому вона мене притягує? Чому мені з нею цікаво? Чому мені з нею… добре?

Адже вона - повна моя протилежність. Вона - багата, я - бідна. Вона - доглянута, я - зачухана. Вона - спокійна, я - скажена. Вона - любить ляльок, я - люблю машинки.

І все ж таки, щось в ній є. Щось таке, чого немає в інших. Якась іскра. Якась таємниця. Якась глибина.

А може, це все моя уява? Може, я просто придумала собі подругу, якої у мене ніколи не було? Може, я просто збожеволіла на цьому горищі, серед мотлоху, пилу і дитячих пісеньок без «перемоги»?

* Про що ти думаєш, Єво? - раптом запитує Аліса, порушуючи мовчанку.

* Та так, ні про що, - відповідаю я. - А ти?

* Я думаю про те, як нам назвати наше місце, - каже вона. - Ну, це горище.

* Навіщо його називати? - дивуюся я. - Горище і горище.

* Ну, не знаю, - каже вона. - Мені здається, що у кожного місця має бути своя назва. Як у корабля.

* І що ти пропонуєш? - питаю я. - «Перемога»?

* Ні, - сміється вона. - Це ім’я вже зайняте.

Вона киває на ляльку, яка сидить поруч з нею.

* Може, «Свобода»? - пропоную я.

* Ні, занадто пафосно, - каже вона.

* Тоді «Ненависть», - кажу я.

* Занадто похмуро, - заперечує вона.

* «Попіл», - кажу я.

* Занадто сумно.

* «Дно», - пропоную я.

* Занадто грубо.

* «Пиздець», - кажу я.

* Занадто… правдиво, - зітхає вона.

Ми замовкаємо, перебираючи в голові різні.варіанти. І ніяк не можемо знайти підходящий.

* А давай назвемо його «Іскра»? - раптом каже Аліса.

* Чому «Іскра»? - питаю я.

* Тому що це те, що я відчуваю, коли ми тут разом, - пояснює вона. - Ніби в мені спалахує іскра. Іскра надії, іскра радості, іскра життя.

Я дивлюся на неї і не можу повірити, що вона це сказала. Невже вона справді так відчуває? Невже я справді викликаю в ній такі почуття?

* А ти вмієш дивувати, Алісо, - кажу я. - «Іскра», значить?

* Так, - посміхається вона. - Тобі не подобається?

* Та ні, чому ж, - кажу я. - Навіть дуже нічого. Іскра, значить…

Я затягуюся цигаркою, випускаю дим і раптом починаю сміятися. Сміятися голосно, істерично, нестримно.

* Ти чого, Єво? - дивується Аліса.

* Та так, - кажу я крізь сміх. - Просто уявила собі, як ми сидимо на горищі з назвою «Іскра» і дрочимо. Ти - свою ляльку, я - свої машинки.

Аліса спочатку дивується, а потім теж починає сміятися. І ми сміємося разом, дві божевільні дівчинки, на горищі з дивною назвою, серед мотлоху, пилу і дитячих пісеньок без «перемоги».

І мені, хоч я й ненавиджу весь світ, цей довбаний режим і тупу зубрилу «перемогу», на мить стає добре. На мить стає весело. На мить стає… легко.

І я розумію, що, може, не все ще втрачено. Що, може, ще є надія. Що, може, ще є іскра.

Сидимо ми на нашій «Іскрі», сміємося, говоримо про всяке. І тут мені в голову приходить ідея.

* Слухай, Алісо, - кажу я, - а хочеш, я тобі дещо покажу?

* Що? - зацікавлено запитує вона.

* Дещо цікаве, - посміхаюся я. - Тільки обіцяй, що не злякаєшся.

* Обіцяю, - каже вона.

Я встаю, підходжу до свого сховку і дістаю звідти три великі пластикові пляшки.

* Що це? - питаю я.

* Вода? - невпевнено каже Аліса.

* Майже, - хитро посміхаюся я. - Це майбутня брага.

* Брага? - перепитує вона. - А що це?

* Це така штука, з якої потім самогон роблять, - пояснюю я. - Або можна і так пити, якщо терпіння не вистачить.

* І навіщо ти її робиш? - дивується вона.

* А щоб не так сумно було жити, - відповідаю я. - Щоб хоч якось розслабитися, забутися, повеселитися.

* Але ж це… неправильно, - каже вона.

* А, то ти у нас правильна, - фиркаю я. - Ти ж у нас, блядь, зразкова громадянка. Ти ж у нас ніколи не робиш нічого, що суперечить закону.

* Я не про це, - каже вона. - Я про те, що це шкідливо для здоров’я.

* А жити, блядь, не шкідливо? - огризаюся я. - Дихати цим повітрям, дивитися на ці руїни, слухати ці сирени - не шкідливо? Знаєш що, Алісо, іди ти нахуй зі своїми повчаннями, га?

* Вибач, - каже вона. - Я не хотіла тебе образити.

* Та похуй, - бурчу я.

Я відкриваю одну з пляшок і висипаю туди цукор. Потім додаю дріжджі, які я стирила з магазину. Закриваю пляшку і починаю її трясти.

* Що ти робиш? - запитує Аліса.

* Роблю брагу, не бачиш? - відповідаю я. - Цукор, вода, дріжджі - і через кілька

днів буде готово.

* І ти будеш це пити? - з жахом запитує вона.

* А ти думала, я для краси це роблю? - питаю я. - Звісно, буду. А що мені ще залишається?

* Але ж це… гидко, - каже вона.

* А ти, блядь, спробуй пожити моїм життям, - огризаюся я. - Спробуй пожити в постійному страху, в постійній ненависті. І тоді подивимося, що для тебе буде гидким, а що ні. І гроші, і статус - це все сміття. Для мене, принаймні. Може, для тебе це щось і значить, але точно не для мене.

* Вибач, - знову каже вона. - Я не подумала.

* Та похуй, - кажу я, втомлено махаючи рукою.

Я роблю те ж саме з іншими пляшками, а Аліса мовчки спостерігає за мною.

* Хочеш спробувати, коли буде готово? - несподівано питаю я.

* А можна? - каже вона. - Я думала, тобі не вистачить.

* Та вистачить, - кажу я.

Вона посміхається, і я розумію, що вона не така вже й погана. Не така вже й правильна. Не така вже й чужа.

Я ставлю пляшки в темний куток і закриваю їх ганчіркою.

* Ну ось, - кажу я. - Тепер треба почекати.

* І що ми будемо робити? - запитує Аліса.

* Те, що й завжди, - відповідаю я. - Сидіти на горищі, курити, мріяти про те, як розбомблять Москву.

* І чекати, коли дозріє брага, - додає Аліса і посміхається.

* І чекати, коли дозріє брага, - погоджуюся я.

І ми сидимо мовчки, кожна думає про своє. Я - про те, як добре було б напитися і забути про все на світі. Аліса - не знаю, про що. Може, про те, яка я дивна і неправильна. А може, про те, що не така вже я й погана.

А може, блядь, їй взагалі похуй.

Сиджу я на горищі, дивлюся у вікно, на понівечене місто, на сіре небо, на руїни, які колись були будинками. І мрію. Мрію про те, яким би могло бути життя, якби не ця довбана «перемога». Якби не ця довбана війна. Якби не ця довбана ідеологія.

Уявляю собі світ, де немає місця «перемозі». Де ніхто не святкує щодня те, чого не було. Де ніхто не носить на собі символи смерті і руйнування. Де ніхто не поклоняється ідолам минулого.

Уявляю собі світ, де у всіх є доступ до інформації. Де кожен може читати те, що хоче, дивитися те, що хоче, слухати те, що хоче. Де ніхто не забороняє думати, мріяти, творити.

Уявляю собі світ, де у всіх є механізми. Не ті, що вбивають, а ті, що допомагають. Ті, що полегшують життя. Ті, що роблять світ кращим. Роботи, комп’ютери, гаджети, будь-які пристрої, про які ми зараз і мріяти не можемо.

Уявляю собі світ, де всі вільні. Вільні від страху, вільні від ненависті, вільні від упереджень. Вільні жити так, як вони хочуть. Вільні бути тими, ким вони є.

Уявляю собі світ, де немає місця війні. Де немає місця насильству. Де немає місця злу.

І в цьому світі я бачу себе. Не таку, як зараз. Не злу, не похмуру, не самотню. А щасливу, усміхнену, вільну.

Я бачу себе в оточенні друзів. Справжніх друзів, які розуміють мене, підтримують мене, люблять мене. Таких, як Аліса, тільки краще. Тільки без цих її дивних заскоків з ляльками.

Я бачу себе в якомусь іншому місці. Не в цьому проклятому місті, не в цій проклятій країні, а десь далеко-далеко. Там, де тепло, там, де сонце, там, де море.

Я бачу себе з якоюсь справою. Цікавою, захоплюючою, корисною. Може, я пишу книги. Може, я створюю музику. Може, я винаходжу нові механізми. А може, я просто подорожую світом, пізнаю його, вивчаю його, насолоджуюся ним.

І мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Але це все лише мрії. Мрії, яким, можливо, ніколи не судилося збутися. Мрії, які розбиваються об сувору реальність, як хвилі об скелі.

А реальність така, що я сиджу на горищі, серед мотлоху і пилу, з пляшками браги в кутку. І дивлюся на понівечене місто, на сіре небо, на руїни, які колись були будинками.

І курю смердючі цигарки. І матюкаюся. І ненавиджу.

І чекаю. Чекаю, коли дозріє брага. Чекаю, коли розбомблять Москву. Чекаю, коли закінчиться ця довбана війна.

Чекаю, коли настане майбутнє. Майбутнє без «перемоги». Майбутнє, де у всіх є механізми і інформація. Майбутнє, де всі вільні.

Але чи дочекаюся я? Чи не зламаюся я раніше? Чи не здамся я, не змирюся, не стану такою, як усі?

Не знаю. Але я буду мріяти. Буду мріяти, поки можу. Буду мріяти, поки хочу. Буду мріяти, поки живу.

Тому що мрії - це все, що у мене є. 

* Ну що, Єво, пограємо? - запитує Аліса, дістаючи зі своєї сумки ляльку Перемогу. Лялька, до речі, розміром з саму Алісу, і як вона її тягає з собою - незрозуміло.

* У що? - питаю я, дістаючи з кишені кубик Рубіка. - В ідіотські ігри для малолітніх?

* Чому ж ідіотські? - ображається вона. - Це дуже навіть цікава гра.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Особливо, коли граєш з ганчірковою лялькою зростом з тебе, яку називаєш «Перемогою».

* А що тобі не подобається? - запитує Аліса. - Нормальне ім’я.

* Для кого? - питаю я. - Для розумово відсталих?

* Не чіпляйся до слів, Єво, - каже Аліса. - Краще скажи, що ти робиш зі своїм кубиком?

* Намагаюся зібрати, - відповідаю я, крутячи кубик в руках. - Хоча, все одно ніколи не виходить.

* А я можу зібрати, - хвалиться Аліса. - Хочеш, покажу?

* Ні, дякую, - відмовляюся я. - Я якось сама.

* Ну, як хочеш, - каже вона і починає гратися з Перемогою.

Вона розмовляє з нею, як з живою, одягає її в якісь лахміття, укладає її спати. Іноді вона співає їй пісні, ті самі, дитячі, без «перемоги».

А я сиджу поруч і кручу свій кубик. Намагаюся зібрати хоча б одну сторону, але ніяк не виходить. Кольорові квадратики миготять перед очима, зливаються в суцільний хаос, дратують, злять.

* Ти занадто нервуєш, Єво, - каже Аліса, не відриваючись від гри. - Так у тебе нічого не вийде.

* А ти, блядь, не нервуй, - огризаюся я. - І взагалі, не лізь не в свою справу.

* Я ж просто хочу допомогти, - каже вона.

* Не треба мені твоєї допомоги, - відповідаю я. - Я сама розберуся.

* Як знаєш, - знизує плечима вона і повертається до Перемоги.

А я продовжую крутити кубик. І чим більше я кручу, тим більше мене охоплює азарт. Ні, не відчай, а саме азарт. Бажання у що б то не стало зібрати цей довбаний кубик. Довести собі, що я можу. Довести Алісі, що я не гірша за неї.

І раптом, сама не знаю як, але у мене виходить. Одна сторона кубика - біла - зібрана!

* Дивись, Алісо! - вигукую я. - У мене вийшло!

* Молодець, Єво, - посміхається Аліса. - Я ж казала, що в тебе вийде.

* Це ще не все, - кажу я, відчуваючи, як у мене всередині все кипить від радості. - Я ще й інші сторони зберу.

* Ну, давай, - підбадьорює мене вона. - Я в тебе вірю.

Я знову починаю крутити кубик, але цього разу азарт кудись зникає. Залишається тільки втома і роздратування. Ні, зібрати кубик повністю я точно не зможу. Це занадто складно. Це не для мене.

* Та ну його нахуй, - кажу я, відкладаючи кубик в сторону. - Не виходить у мене.

* Нічого страшного, - каже Аліса. - Зате ти зібрала одну сторону. Це вже велике досягнення.

* Ага, - бурчу я. - Велике, блядь, досягнення. Зібрати одну сторону кубика Рубіка. Ось це я молодець. Ось це я геній.

* Не знецінюй себе, Єво, - каже Аліса. - Ти справді молодець. Не кожен може зібрати хоча б одну сторону.

* Та що в цьому такого? - фиркаю я. - Це ж просто іграшка.

* А для тебе це був виклик, - каже Аліса. - І ти його прийняла. І ти перемогла. Хоч і частково.

Вона бере свою Перемогу і починає її колисати, як дитину. А я дивлюся на білу сторону

кубика і відчуваю дивне почуття. Почуття гордості. Почуття задоволення. Почуття… щастя?

Так, мабуть, це воно і є. Те саме почуття, якого я так давно не відчувала. Те саме почуття, яке я вважала втраченим назавжди.

І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще надія. Що, може, є ще іскра.

Навіть якщо ця іскра - всього лише зібрана біла сторона кубика Рубіка. 

* Ну що, Єво, мені час йти, - каже Аліса, підводячись з підлоги.

* Що, вже? - питаю я, відчуваючи якесь дивне розчарування. - А як же…?

* Перемога? - посміхається вона. - Перемогу я візьму з собою. Їй теж пора відпочивати.

Вона бере свою гігантську ляльку і акуратно загортає її в якусь ганчірку.

* А ти що будеш робити? - запитує вона.

* Я? - перепитую я. - Мабуть залишусь тут поки що.

* Зрозуміло, - каже вона. - Ну, бувай тоді.

* Ага, бувай, - відповідаю я.

Вона виходить з горища, забираючи з собою свою дивну ляльку. А я залишаюся одна.

Я дивлюся їй услід, потім дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Гіркий дим обпікає легені, але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

Докуривши, я встаю, збираю свої речі і теж виходжу з горища, лишаючи його пустим. Повертатися додому не хочеться. Там мене чекають тільки п’яні пики батьків і тупі розмови про «перемогу».

Тому я йду в бібліотеку. Єдине місце в цьому місті, де я можу сховатися від усього цього лайна. Єдине місце, де я можу бути собою. Єдине місце, де я можу дихати. І куди Аліса точно не прийде, бо навіть не знає, що я ходжу туди.

Я йду по вулиці, намагаючись не дивитися на руїни, на понівечені будинки, на похмурі обличчя перехожих. Намагаючись не думати про те, що було сьогодні на горищі. Намагаючись не думати про Алісу.

Але думки, як назло, лізуть в голову. І я знову і знову згадую її слова, її посмішку, її дивну ляльку.

І я не розумію, що відбувається. Не розумію, чому вона так на мене діє. Не розумію, чому вона мені не байдужа.

А може, блядь, це все просто вигадки. А може, це все просто гра. А може, це все просто ілюзія.

Хто знає? Поживемо - побачимо. А поки що - бібліотека. Єдине місце, де я можу сховатися від усього цього світу. Від усього цього життя. Від самої себе.

І нехай там теж будуть книги про «перемогу». І нехай там теж будуть портрети вождів. І нехай там теж буде нудно і сумно.

Але там буде тихо. Там буде спокійно. Там буде безпечно.

І, може бути, саме там, серед старих книг і запилених полиць, я знайду те, що шукаю. Або не знайду. Або, блядь, взагалі нічого не буде.

Приходжу в бібліотеку, беру з полиці першу-ліпшу книгу. Розгортаю навмання, читаю.

«Статевий акт, також відомий як коїтус, є фізіологічним процесом, що полягає у введенні чоловічого статевого члена (пеніса) в жіночі статеві органи (піхву) з метою відтворення потомства.»

* Та ну нахуй, - бурмочу я собі під ніс. - Це що, блядь, підручник з біології?

Перегортаю кілька сторінок.

«Сім’явипорскування, або еякуляція, є кульмінаційною фазою статевого акту, під час якої відбувається викид сперми з чоловічого статевого члена. Сперма містить чоловічі статеві клітини (сперматозоїди), які, потрапляючи в жіночі статеві шляхи, можуть запліднити яйцеклітину, що призводить до вагітності.»

* Блядь, та що це таке? - вже голосніше кажу я. - Хіба про це не можна написати якось… цікавіше?

Шукаю очима інші книги. Знаходжу якусь товсту, з пошарпаною обкладинкою. Назва - «Енциклопедія сексуального життя».

* О, це вже щось, - кажу я і починаю читати.

Але і тут суцільне розчарування. Все ті ж самі нудні, сухі, наукові терміни. Все те ж саме, що і в підручнику з біології, тільки іншими словами.

* Та скільки можна, блядь? - не витримую я. - Невже ніхто не може написати про секс нормальною, людською мовою? Невже ніхто не може написати про це так, щоб було цікаво, щоб було захоплююче, щоб було… пристрасно?

Я кидаю книгу на стіл і встаю. Ходжу туди-сюди по читальному залу, намагаючись заспокоїтися.

* Що за їбана країна? - бурмочу я собі під ніс. - Що за їбані люди? Що за їбане життя?

Навколо мене -тиша. Тільки чути, як шурхотять сторінки книг, та як скриплять стільці. І ще - як хтось кашляє в кутку.

Я дивлюся на людей, які сидять за столами і читають книги. І мені здається, що вони всі якісь однакові. Якісь сірі, безликі, неживі.

І я розумію, що проблема не в книгах. Проблема в них. В цих людях. В цьому суспільстві. В цій країні.

Це вони перетворили секс на нудний фізіологічний процес. Це вони вбили в ньому всю пристрасть, всю красу, всю радість. Це вони зробили його чимось брудним, ганебним, забороненим.

І я розумію, що справа не в мені. Це не я якась неправильна, якась збочена, якась божевільна. Це вони всі - їбануті. Весь цей світ - їбанутий.

І я більше не хочу жити в цьому світі. Не хочу жити за цими правилами. Не хочу бути такою, як вони.

Я хочу бути собою. Навіть якщо це означає бути самотньою. Навіть якщо це означає бути незрозумілою. Навіть якщо це означає бути ненависною.

Я підходжу до вікна і дивлюся на вулицю. Там, за вікном, все те ж саме. Все те ж саме, що і завжди. Все те ж саме, що і всюди.

«Перемога», руїни, похмурі обличчя. І жодної надії на зміни. Жодної іскри. Жодного проблиску світла.

І я розумію, що мені треба тікати. Тікати з цього міста, з цієї країни, з цього життя.

Але куди? Як? Навіщо?

Не знаю. Але я знаю одне - я більше не можу тут залишатися. Не можу, бо інакше я просто збожеволію. Або помру. Або, блядь, і те, і інше.

І я обов’язково щось придумаю. Щось вигадаю. Щось зроблю.

А поки що - буду читати. Читати все, що попадеться під руку. Навіть якщо це нудні, сухі, наукові терміни. Навіть якщо це їбана «перемога».

Тому що читання - це єдине, що у мене залишилося. Єдине, що допомагає мені не зійти з розуму. Єдине, що дає мені надію.

Надію на те, що колись все зміниться. Надію на те, що колись я буду вільною. Надію на те, що колись я буду щасливою.

Або не буду. Або, блядь, взагалі нічого не буде. Хто знає?

не шкода. Зовсім не шкода.

* Я йду, - кажу я матері, яка стоїть поруч і плаче. - І більше не повернуся.

* Куди ж ти, доню? - питає вона. - Що ж ти наробила?

* Не твоє діло, - відповідаю я. - І не називай мене донькою. У тебе більше немає доньки.

Я розвертаюся і йду до своєї кімнати. Зачиняю двері на замок, підходжу до вікна і дивлюся на небо.

Темне, похмуре небо, затягнуте чорними хмарами. Таке ж саме, як і моє життя. Таке ж саме, як і моя душа.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені похуй. Зараз мені на все похуй.

Я стою біля вікна, курю і дивлюся на небо. І думаю про те, що я наробила. І думаю про те, що мені робити далі.

І я не знаю, що буде завтра. І я не знаю, де я буду завтра. І я не знаю, з ким я буду завтра.

Але я знаю одне - я більше не повернуся додому. Ніколи. Нізащо. Ні за яких обставин.

Тому що я більше не можу там жити. Не можу жити з цими людьми. Не можу жити цим життям.

І нехай я не знаю, що мене чекає попереду. І нехай я не знаю, як я буду жити далі. І нехай я не знаю, чи зможу я вижити.

Але я знаю, що я вільна. Вільна від батьків, вільна від дому, вільна від минулого.

І цієї свободи у мене вже ніхто не відбере. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо ця свобода - всього лише ілюзія. Навіть якщо ця свобода - всього лише втеча в нікуди. Навіть якщо ця свобода - всього лише самотність і порожнеча.

Все одно, це краще, ніж те, що було раніше. Краще, ніж те, що могло б бути. Краще, ніж те, що є у більшості людей в цьому їбаному світі.

І я буду жити далі. Буду жити, незважаючи ні на що. Буду жити, всупереч усьому. Буду жити, на зло всім.

І буду дивитися на небо. На темне, похмуре небо, затягнуте чорними хмарами.

І буду чекати. Чекати, коли воно проясниться. Чекати, коли з’явиться сонце. Чекати, коли почнеться нове життя.

Вранці, поки батьки ще спали, я зібрала всі свої речі. Все, що в мене було. Все, що мало для мене хоч якусь цінність.

Книги, одяг, старе радіо, декілька дешевих біноклів, коробку з машинками, кубик Рубіка, який я так і не навчилася збирати повністю, саморобні фалоімітатори, які я колись показувала Алісі - все це я запхала в стару, пошарпану сумку.

Вийшла з квартири, намагаючись не шуміти. Батько лежав на підлозі в вітальні, там, де я його вчора залишила. Мати, мабуть, спала в спальні. Або вдавала, що спить.

Мені було байдуже. Байдуже, що з ними буде. Байдуже, що вони будуть робити. Байдуже, що вони будуть думати.

Я йшла з дому назавжди. І єдине, що мало для мене значення - це те, щоб вони мене не зупинили. Щоб вони не завадили мені піти. Щоб вони не повернули мене назад, в те пекло, яке вони називали домом.

Вийшла з під’їзду, озирнулася. Нікого. Тиша. Тільки вітер гуляє по пустих вулицях, ганяючи туди-сюди пил і сміття.

Я пішла в бік занедбаного будинку, туди, де був мій сховок. Туди, де була «Іскра». Туди, де я відчувала себе вільною.

Дорогою я намагалася ні про що не думати. Не думати про батьків, не думати про минуле, не думати про майбутнє. Просто йти вперед, крок за кроком, подалі від усього, що мене гнітило. Подалі від усього, що я ненавиділа.

І ось, нарешті, я на місці. Заходжу в будинок, піднімаюся на горище. Тут все так само, як і раніше. Пил, бруд, мотлох, павутиння. І тиша.

Я кидаю сумку на підлогу, сідаю на підвіконня і дивлюся у вікно. На місто, яке прокидається.На людей, які йдуть по вулицях. На небо, яке починає світлішати.

І я відчуваю дивне почуття. Почуття полегшення. Почуття свободи. Почуття… надії?

Так, мабуть, це воно і є. Те саме почуття, яке я так давно не відчувала. Те саме почуття, яке я вважала втраченим назавжди.

І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще шанс. Що, може, є ще іскра.

Навіть якщо ця іскра - всього лише горище в занедбаному будинку. Навіть якщо ця іскра - всього лише втеча від реальності. Навіть якщо ця іскра - всього лише самообман.

Все одно, це краще, ніж нічого. Краще, ніж те, що було раніше. Краще, ніж те, що могло б бути.

І я буду жити далі. Буду жити тут, на цьому горищі. Буду читати книги, слухати радіо, дивитися в бінокль. Буду збирати і розбирати свої машинки. Буду крутити кубик Рубіка, намагаючись зібрати його знову.

Буду робити те, що хочу. Буду робити те, що люблю. Буду робити те, що робить мене щасливою.

І мені байдуже, що скажуть інші. Байдуже, що подумають інші. Байдуже, що буде далі.

Тому що я вільна. Вільна від усього. Вільна від усіх. Вільна від себе.

Сиджу на горищі, дивлюся у вікно, намагаюся не думати ні про що. Намагаюся просто бути. Просто дихати. Просто жити.

І раптом чую, як хтось піднімається сходами. Хтось іде сюди, на горище.

Я завмираю, прислухаюся. Кроки все ближче і ближче. І ось, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з’являється вона.

Аліса. З Перемогою в руках. З посмішкою на обличчі.

* Привіт, Єво, - каже вона. - Я знала, що знайду тебе тут.

* Звідки? - питаю я, здивовано піднімаючи брови.

* Неважливо, - відповідає вона. - Головне, що я тут.

Вона підходить до мене, сідає поруч на підвіконня. Перемога сидить у неї на колінах, дивлячись на мене своїми скляними очима.

* Ну що, як ти? - запитує Аліса.

* Нормально, - відповідаю я. - А ти як?

* І я нормально, - каже вона. - Ось, вирішила тебе провідати.

* Навіщо? - питаю я.

* Як навіщо? - дивується вона. - Ми ж подруги. Подруги повинні провідувати одна одну.

* Подруги? - перепитую я. - З якого це дива ми стали подругами?

* Ну, як же, - каже Аліса. - Ми ж стільки часу проводимо разом. Ми ділимося секретами, ми граємося, ми сміємося. Хіба цього недостатньо, щоб бути подругами?

* Не знаю, - кажу я. - Я ніколи не мала подруг.

* Ну, тепер у тебе є я, - посміхається Аліса. - І Перемога, - додає вона, киваючи на ляльку.

* І Перемога, - погоджуюся я, не в силах стримати посмішку.

* А знаєш, що сказала мені Перемога, коли ми йшли сюди? - запитує Аліса.

* Що? - питаю я.

* Вона сказала, що ти дуже самотня, - каже Аліса голосом, який, мабуть, має зображати голос ляльки. - І що тобі потрібна допомога.

* Дуже смішно, - фиркаю я.

* Це не я, це вона, - сміється Аліса, продовжуючи говорити за Перемогу. - І ще вона сказала, що ти дуже добра. І що ти заслуговуєш на щастя.

* Перестань, Алісо, - кажу я. - Це вже занадто.

* А що? - запитує вона. - Хіба це неправда?

* Правда, - несподівано для самої себе зізнаюся я. - Але це не змінює того факту, що я ненавиджу весь світ.

* А я люблю, - каже Перемога голосом Аліси. - І я хочу, щоб ти теж полюбила.

* Не можу, - кажу я. - Не виходить.

* А ти спробуй, - каже Перемога. - Це не так складно, як здається.

* Може, для тебе і не складно, - кажу я. - Ти ж лялька. У тебе немає почуттів.

* А ось і є, - заперечує Перемога. - У мене є почуття. Я відчуваю радість, коли Аліса зі мною грається. Я відчуваю смуток, коли їй погано. І я відчуваю любов, коли вона мене обіймає.

* Досить, Алісо, - кажу я. - Припини цей цирк.

* Добре, добре, - каже Аліса, повертаючись до свого звичайного голосу. - Не буду більше.

Вона обіймає Перемогу і цілує її в лоб. А я дивлюся на них і не можу зрозуміти, що відбувається.

З одного боку, мене дратує ця її гра. Ця її дитячість. Ця її наївність.

А з іншого боку, мені подобається. Подобається, що вона така. Подобається, що вона не боїться бути собою. Подобається, що вона не така, як усі.

І я відчуваю, як щось змінюється всередині мене. Як щось тане. Як щось відкривається.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, дружба - це не так вже й погано. Може, щастя - це не так вже й далеко. Може, любов - це не так вже й складно.

А може, блядь, це все просто маячня.

* Ну що, Єво, чим займемося? - запитує Аліса, вмощуючись зручніше на підвіконні і саджаючи Перемогу собі на коліна.

* Не знаю, - кажу я. - А що ти пропонуєш?

* Може, пограємо в якусь гру? - пропонує вона.

* В яку? - питаю я. - В хованки?

* Ні, в хованки не цікаво, - каже Аліса. - Тут і ховатися ніде.

* Може, в карти? - пропоную я.

* У мене немає карт, - каже вона.

* А у мене є, - несподівано втручається Перемога.

Я здригаюся від несподіванки. І дивлюся на ляльку.

* Що, прости, ти сказала? - питаю я.

* Кажу, у мене є карти, - повторює Перемога голосом Аліси. - Зараз дістану.

Аліса, не перестаючи говорити за ляльку, лізе рукою кудись під поділ Перемоги і дістає звідти колоду карт.

* Звідки вони у неї? - дивуюся я.

* Неважливо, - відмахується Аліса. - Головне, що вони є.

* Ну, добре, - кажу я. - Тоді давай грати.

* А на що? - запитує Аліса.

* На бажання, - пропоную я.

* Давай, - погоджується вона.

Ми починаємо грати. Я, Аліса і Перемога, яка теж бере участь в грі, даючи поради Алісі і коментуючи мої ходи.

І, на диво, мені подобається. Подобається грати в карти з багатою дівчиною і її лялькою-мутанткою. Подобається сміятися, жартувати, дуріти.

Я вже не злюся на Алісу за те, що вона розмовляє за Перемогу. Не серджуся на ляльку за те, що вона втручається в нашу розмову. Не дивуюся тому, що все це відбувається насправді.

Я просто приймаю це як належне. Як частину цього дивного, незрозумілого, але такого привабливого світу. Світу, де можливо все. Де немає нічого неможливого. Де немаєнічого забороненого.

* Єво, ти ходиш, - каже Аліса, повертаючи мене до реальності.

* А? Що? - перепитую я. - А, так, точно.

Я роблю хід, Аліса відповідає, Перемога коментує. І так по колу, поки, нарешті, партія не закінчується.

* Я виграла! - радісно вигукує Аліса.

* Ні, я виграла! - заперечує Перемога.

* Дівчата, не сваріться, - кажу я. - Ви обидві виграли.

* Як це? - дивується Аліса.

* А ось так, - кажу я. - Нічия.

* Але так не буває, - каже вона.

* У нас буває, - посміхаюся я. - У нас все буває.

* Ну, добре, - погоджується Аліса. - Тоді загадуй бажання.

* Я? - дивуюся я. - Але ж я не виграла.

* Загадуй, Єво, - каже Перемога. - Ти заслужила.

* Ну, добре, - кажу я. - Тоді я хочу…

Я замовкаю, намагаючись придумати бажання. І раптом розумію, чого я хочу. Чого я хочу найбільше на світі.

* Я хочу, щоб ми завжди були разом, - кажу я. - Ти, я і Перемога.

* І все? - розчаровано питає Аліса. - А чогось більш матеріального ти не хочеш?

* Ні, - кажу я. - Не хочу.

* Дивна ти, Єво, - каже Аліса.

* А ти думала, я нормальна? - питаю я.

* Ні, - сміється вона. - Я знала, що ти не така, як усі.

* Як і ти, - додаю я.

* Як і я, - погоджується вона.

* Як і я, - втручається Перемога.

* І як ти, Перемого, - кажу я.

І ми всі сміємося. Сміємося, як старі друзі, які знають один одного все життя. Сміємося, як щасливі люди, у яких немає ніяких проблем. Сміємося, як божевільні, яким начхати на весь світ.

І мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, дружба - це не так вже й погано. Може, щастя - це не так вже й далеко. Може, любов - це не так вже й складно.

А може, блядь, це все просто гра в карти на горищі. А може, це все просто маячня. А може, це все просто ілюзія.

Хто знає? Поживемо - побачимо. А поки що - карти, горище, Аліса, гігантська лялька Перемога, яка вміє говорити і жартувати, і Єва, яка, схоже, знайшла те, чого їй так не вистачало. І якій, блядь, вперше в житті по-справжньому добре.

 

* Ні, лимонад краще, - каже Аліса, попиваючи з пляшки якусь жовту рідину.

* Ні, дюшес! - заперечує Перемога голосом Аліси. - Дюшес солодший і смачніший.

* А мені взагалі похуй, - кажу я, висячи на старій балці під стелею горища. - Обидва - хімозна хуйня.

* Ти просто нічого не розумієш, Єво, - каже Аліса. - Це класика. Це смак дитинства.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Смак дитинства. У вас, багатих, може, і було дитинство. А у мене - суцільна «перемога» і самогон.

* Не треба так, Єво, - каже Перемога. - У всіх було дитинство. Просто у кожного своє.

* І яке ж у тебе було дитинство, ганчіркова ти потворо? - питаю я, зістрибуючи з балки на підлогу.

* А ти не обзивайся, - каже Перемога. - Я, між іншим, старша за тебе. Мене ще твоя прабабця пам’ятає.

* Ого, - кажу я. - То ти у нас раритет. Треба тебе в музей здати. Або на аукціоні продати.

* Не смій, Єво, - каже Аліса. - Вона моя.

* Та я ж жартую, - кажу я. - Нащо вона мені здалася.

* А що не так з самогоном? - запитує Перемога. - Між іншим, дуже навіть непоганий напій. Особливо, коли правильно зроблений.

* О, я бачу, ти у нас цінителька, - кажу я.

* А ти думала, - каже Перемога. - Я багато чого бачила на своєму віку. І багато чого куштувала.

* І що ж ти ще куштувала, крім самогону? - питаю я.

* Багато чого, - ухильно відповідає Перемога. - Не буду ж я тобі все розповідати.

* А ти спробуй, - кажу я. - Може, мені сподобається.

* Ні, Єво, це не для твоїх вух, - каже Аліса.

* Чого це? - дивуюся я. - Я, між іншим, вже доросла.

* Доросла,

11:26

але не готова, - каже Перемога.

* До чого не готова? - питаю я.

* До правди, - каже Перемога.

* Якої ще, нахуй, правди? - питаю я.

* Про життя, - каже Перемога. - Про справжнє життя.

* А що, є якесь несправжнє? - питаю я.

* Є, - каже Перемога. - Те, яким ти живеш зараз.

* І чим же воно несправжнє? - питаю я.

* Тим, що ти не бачиш далі свого носа, - каже Перемога. - Ти думаєш, що все знаєш, але насправді ти не знаєш нічого.

* Ну, дякую, відкрила мені очі, - кажу я. - А то я, блядь, сама не знала.

* Не злися, Єво, - каже Аліса. - Вона ж не хотіла тебе образити.

* А вона, блядь, і не образила, - кажу я. - Просто констатувала факт.

Я відвертаюся від них і підходжу до вікна. Дивлюся на місто, на сіре небо, на понівечені будинки. І відчуваю, як у мене всередині все стискається від болю. Від болю, від якого я так намагалася втекти. Від болю, який я так намагалася заглушити.

* Єво, не сумуй, - каже Аліса, підходячи до мене ззаду. - Все буде добре.

* З чого ти взяла? - питаю я, не обертаючись.

* Я не знаю, - каже вона. - Просто вірю в це.

* А я, блядь, не вірю, - кажу я. - Ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - каже вона. - Це не так складно, як здається.

* Може, для тебе і не складно, - кажу я. - Ти ж у нас багата, у тебе все є. А у мене нічого немає. Нічого, крім ненависті.

* Ненависть - це теж почуття, - каже Перемога. - І воно може бути сильним. І воно може бути рушійною силою.

* І що ти пропонуєш? - питаю я. - Зруйнувати все дощенту?

* Ні, - каже Перемога. - Я пропоную направити твою

11:27

ненависть в інше русло. На боротьбу. На зміни. На краще життя.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - На боротьбу з вітряками.

* Чому ж з вітряками? - запитує Аліса. - Можна боротися з реальними проблемами.

* І з якими ж, наприклад? - питаю я.

* Ну, наприклад, з несправедливістю, - каже вона. - З бідністю, з корупцією, з брехнею.

* І як же ти пропонуєш з ними боротися? - питаю я. - Влаштувати революцію?

* А чому б і ні? - каже Перемога. - Революції іноді трапляються. І іноді вони призводять до змін.

* Ага, до змін, - кажу я. - Тільки зазвичай ці зміни - на гірше.

* Не завжди, - заперечує Аліса. - Іноді і на краще.

* Не в цій країні, - кажу я. - І не в цьому житті.

Я знову відвертаюся до вікна і замовкаю. А Аліса і Перемога ще деякий час стоять поруч, а потім повертаються до своєї суперечки про лимонад і дюшес.

А я стою біля вікна і думаю. 

* Годі вам сперечатися про напої, - кажу я, втомлено опускаючись на підлогу біля вікна. - Краще скажіть, що будемо робити далі.

* А що тут робити? - знизує плечима Аліса. - Сидіти на горищі, пити лимонад і чекати, поки дозріє брага?

* Непогана ідея, - кажу я. - Але нудна.

* Тоді я пропоную піти погуляти, - каже Аліса.

* Куди? - питаю я. - По руїнах ходити?

* А чому б і ні? - каже вона. - Можна знайти щось цікаве.

* Наприклад, трупи або снаряди, що не розірвалися, - кажу я.

* Не обов’язково, - заперечує вона. - Можна знайти, наприклад, скарб.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Клад з «перемогою» і портретами вождів.

* А ти, Єво, завжди така песимістка? - запитує Перемога голосом Аліси.

* А ти, Перемого, завжди така оптимістка? - питаю я.

* Так, - відповідає лялька. - Я вірю в краще.

* Ну і дурепа, - кажу я.

* Не ображай її, - заступається за ляльку Аліса. - Вона ж не зі зла.

* Та мені похуй, - кажу я. - Нехай говорить, що хоче.

* То що, підемо гуляти? - знову запитує Аліса.

* А давай, - несподівано для самої себе погоджуюся я. - Все одно тут робити нічого.

Ми виходимо з горища і спускаємося вниз. На вулиці тепло, але похмуро. Небо затягнуте сірими хмарами, і, здається, ось-ось піде дощ.

* І куди ми підемо? - питаю я, озираючись навколо.

* А куди хочеш, - каже Аліса. - У нас є ціле місто.

* Ціле місто руїн, - поправляю я.

* Ну і що? - каже вона. - Руїни теж можуть бути цікавими.

* Не знаю, як тобі, а мені вже набридли ці руїни, - кажу я. - Хочеться чогось іншого.

* Тоді ходімо до

11:35

парку, - пропонує Аліса. - Там є дерева, трава, квіти.

* І міни, - додаю я.

* Ну, не скрізь же, - каже вона. - Є й безпечні місця.

* Гаразд, ходімо, - погоджуюся я. - Тільки я не впевнена, що це гарна ідея.

* А ти не бійся, - каже Перемога. - З нами нічого не станеться.

* О, я бачу, ти у нас безстрашна, - кажу я.

* А як же, - відповідає лялька. - Я ж Перемога.

Ми йдемо по вулиці, обходячи купи сміття і уламки будівель. Людей майже немає, тільки зрідка трапляються поодинокі перехожі з похмурими обличчями.

* А де всі? - запитує Аліса.

* Хто де, - відповідаю я. - Хто в підвалах ховається, хто на фронті, хто втік куди подалі.

* А ти чому не втекла? - запитує вона.

* А куди мені тікати? - питаю я. - І на що? У мене ні грошей, ні документів, ні зв’язків.

* А я могла б тобі допомогти, - каже Аліса.

* Не треба мені твоєї допомоги, - відмахуюся я. - Я сама якось розберуся.

* Як знаєш, - каже вона. - Але якщо що, звертайся.

* Добре, - кажу я, хоча і не збираюся нічого у неї просити.

Ми доходимо до парку і заходимо всередину. Тут і справді трохи краще, ніж в місті. Є дерева, кущі, навіть якась трава пробивається крізь землю.

Але все одно, відчуття запустіння і розрухи не покидає. Лавки поламані, урни перекинуті, клумби заросли бур’яном. І всюди сліди війни - вирви від снарядів, повалені дерева, обгорілі кущі.

* Мда, не дуже-то тут і весело, - кажу я.

* Зате тихо, - каже Аліса. - І пташки співають.

І справді, десь високо в кронах дерев чути пташиний спів. Дивно, що вони ще залишилися

11:36

тут, серед цього хаосу.

* А знаєш, що я тобі скажу, Єво? - раптом каже Перемога. - Ти можеш скільки завгодно ненавидіти цей світ, але він все одно прекрасний.

* Чим же він, блядь, прекрасний? - питаю я. - Руїнами, смертями, «перемогою»?

* Не тільки, - каже Перемога. - Ще є любов, дружба, мрії.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - У цьому їбаному світі?

* І в цьому теж, - наполягає Перемога. - Просто треба вміти бачити.

* А ти, я бачу, вмієш, - кажу я.

* Так, - каже Перемога. - Я багато чого бачила. І багато чого знаю.

* І що ж ти знаєш? - питаю я.

* Я знаю, що все буде добре, - каже Перемога. - Рано чи пізно, але все буде добре.

* Хотілося б вірити, - кажу я. - Але щось не дуже виходить.

Ми йдемо по парковій алеї, розмовляючи про всяке. Аліса розповідає про своє життя до війни, про те, як вона вчилася в школі, як подорожувала з батьками, як мріяла стати дизайнером.

Я слухаю її і дивуюся. Невже колись і у мене було таке життя? Звичайне, мирне, спокійне. Невже колись і я мріяла про щось, крім того, щоб вижити?

* А ти про що мрієш, Єво? - раптом запитує Аліса.

* Я? - перепитую я. - Ні про що.

* Так не буває, - каже вона. - Всі про щось мріють.

* А я - ні, - кажу я. - У мене немає мрії.

* А як же Москва? - запитує Перемога. - Ти ж мріяла, щоб її розбомбили.

* Це не мрія, - кажу я. - Це так, думки вголос.

* А що, якби у тебе була можливість поїхати звідси? - запитує Аліса. - Куди б ти поїхала?

* Не знаю, - кажу я. - Куди-небудь, де немає війни. Де немає «перемоги». Де люди не їбануті.

* Є

11:36

такі місця на землі? - запитує Перемога.

* Не знаю, - кажу я. - Може, є, може, ні.

* А якби ти могла змінити цей світ, що б ти змінила? - запитує Аліса.

* Все, - кажу я. - Все б, блядь, змінила.

* А що б ти залишила? - допитується Перемога.

* Нічого, - кажу я. - Нічого б не залишила. Все б зруйнувала і побудувала заново.

* А з чого б ти почала? - запитує Аліса.

* З себе, - кажу я. - Я б почала з себе.

Ми замовкаємо і йдемо мовчки. Кожна думає про своє. Я - про те, як би я змінила цей світ. Аліса - не знаю, про що. А Перемога - і поготів.

І раптом я відчуваю, що втомилася. Втомилася від цих розмов. Втомилася від цих мрій. Втомилася від цього життя.

* Слухай, Алісо, - кажу я. - А давай повернемося на горище.

* А що там робити? - запитує вона.

* Не знаю, - кажу я. - Просто там якось… спокійніше.

* Ну, добре, - погоджується вона. - Ходімо.

І ми повертаємося назад, на «Іскру». Туди, де нас чекає брага, дитячі пісні і дивні розмови з ганчірковою лялькою.

Ми повертаємося з парку, йдемо по вулиці, і раптом чуємо шум, крики, вибухи. Звертаємо за ріг і бачимо дивну картину.

Посеред вулиці стоять дві групи людей. Одні одягнені в форму, схожу на ту, що носили фашисти під час Другої світової - сірі мундири, чорні чоботи, каски з рогами. Інші - в форму червоноармійців - гімнастерки, галіфе, кирзові чоботи, пілотки.

І ті, й інші озброєні. У деяких в руках автомати, у деяких - гвинтівки, у деяких - гранати. І вони кидають один в одного ці гранати. Кидають і сміються. Кидають і кричать. Кидають і вбивають один одного.

Вибухи, крики, стогони, матюки. Шматки тіл розлітаються на всі боки. Кров ллється рікою. А вони все сміються і кричать. Сміються і кричать: «За перемогу!», «Слава героям!», «Смерть фашистам!».

Я стою, як вкопана, не в силах повірити своїм очам. Це що, нова реконструкція? Але чому вона така жорстока? Чому вони вбивають один одного по-справжньому?

* Біжімо, Єво! - кричить Аліса, тягнучи мене за руку. - Це не реконструкція! Це справжні вибухи!

* Хто це? - питаю я, не в змозі зрушити з місця.

* Неважливо! - кричить Аліса. - Тікаймо, поки нас не вбило!

Вона силоміць тягне мене за собою, і ми біжимо геть. Біжимо, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього жаху. Тільки б подалі від цього божевілля. Тільки б подалі від цього лайна.

Ми біжимо по вулицях, по провулках, по дворах. І всюди одне й те саме - руїни, понівечені будинки, розбиті вікна. І всюди сліди війни - вирви від снарядів, гільзи від > патронів, плями крові на асфальті.

І ось, нарешті, ми добігаємо до занедбаного будинку, до нашого горища. Залітаємо всередину, піднімаємося по сходах, зачиняємо за собою двері.

* Що це було, Єво? - запитує Аліса, переводячи подих. - Що це за люди?

* Я не знаю, - кажу я. - Але, мабуть, знову якесь свято.

* Ти ж бачила, Єво, - каже Аліса. - Ти ж бачила, що у них були справжні гранати. І вони по-справжньому вбивали один одного.

* Ну і що? - кажу я. - У нас і не таке буває.

* Але ж це неправильно, - каже Аліса. - Так не повинно бути.

* У цьому світі все неправильно, - кажу я. - Змирися вже.

* Я не хочу миритися, - каже Аліса. - Я не хочу так жити.

* А ти думаєш, я хочу? - питаю я. - Ти думаєш, мені подобається все це лайно?

* Тоді чому ти нічого не робиш? - запитує вона.

* А що я можу зробити? - питаю я. - Я одна. Що я можу проти них усіх?

* Ми, - поправляє вона. - Ми можемо щось зробити. Разом.

* І що ж? - питаю я. - Влаштувати революцію? Скинути владу? Змінити світ?

* А чому б і ні? - каже Аліса. - Ми можемо спробувати.

* Ти з глузду з’їхала? - питаю я. - Нас же уб’ють на першому ж кроці.

* Але ж ми можемо хоча б спробувати, - наполягає вона. - Ми не можемо просто сидіти і дивитися, як вони вбивають один одного.

* А що ти пропонуєш? - питаю я. - Кидатися на них з кулаками?

* Ні, - каже вона. - Треба діяти розумніше. Треба знайти спосіб зупинити їх.

* І як же ти збираєшся це зробити? - питаю я.

* Я не знаю, - каже вона. - Але я впевнена, що ми щось придумаємо.

* А що скаже твоя > Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога? - перепитує Аліса. - А що Перемога?

* Ну, вона ж у тебе, блядь, оракул, - кажу я. - Вона ж все знає.

Аліса бере ляльку на руки і притискає її до себе.

* Перемога теж не хоче, щоб люди гинули, - каже вона. - Вона хоче миру.

* Миру? - фиркаю я. - У цьому світі? Не сміши мене.

* Але ж ми можемо спробувати, Єво, - каже Аліса. - Ми можемо зробити цей світ кращим.

* А може, нас просто уб’ють, і все, - кажу я.

* А може, і ні, - каже вона. - Хто знає?

* Я знаю, - кажу я. - Нас уб’ють. Обов’язково уб’ють.

* Тоді ми помремо за праве діло, - каже Аліса.

* А що толку? - питаю я. - Хіба від цього щось зміниться?

* Можливо, і ні, - каже вона. - Але ми, принаймні, спробуємо.

* І навіщо нам це? - питаю я. - Навіщо нам ці проблеми?

* Тому що ми не можемо інакше, - каже Аліса. - Тому що ми не можемо просто стояти осторонь і дивитися, як світ котиться в прірву.

* А я, блядь, можу, - кажу я. - І буду.

* Ні, Єво, не будеш, - каже Аліса. - Я знаю, що не будеш.

* Звідки ти знаєш? - питаю я.

* Тому що ти - не така, - каже вона. - Ти не така, як вони.

* І яка ж я? - питаю я.

* Ти - справжня, - каже вона. - Ти - жива. Ти - та, хто може все змінити.

* Або угробити нас обох, - додаю я.

* Або ні, - посміхається Аліса. - Хто знає?

> Сиджу я на горищі, дивлюся на Алісу з її довбаною лялькою і думаю. Думаю про те, що вона, мабуть, з глузду з’їхала. Змінити світ? Серйозно? Та це ж маячня. Це ж неможливо.

Але, з іншого боку, а що я втрачаю? Життя і так - гірше не придумаєш. Кожного дня одне й те саме. «Перемога», руїни, ідіоти, які вбивають один одного на вулицях. І ніякого просвітку. Ніякої надії. Ніякого майбутнього.

То, може, Аліса і права? Може, варто спробувати? Може, варто щось зробити? Може, варто хоч якось поворухнутися, щоб не перетворитися на одну з цих тупих, покірних, безмовних тварин, які населяють це місто?

Але як? Як, блядь, я можу щось змінити? Я ж ніхто. Просто Єва. Звичайна дівчина з Горлівки. Без грошей, без зв’язків, без освіти. Та я навіть кубик Рубіка зібрати не можу, не те що світ змінити.

Хоча, з іншого боку, а що, якби?.. Що, якби у мене вийшло? Що, якби я змогла? Що, якби ми з Алісою… Ні, маячня. Не вийде. Це неможливо. Це просто самообман.

Але ж як хочеться! Як хочеться, щоб все це лайно нарешті закінчилося! Щоб не було більше війни, не було «перемоги», не було цих ідіотів у формі. Щоб люди жили нормально, як люди, а не як звірі.

І щоб Москва, блядь, зникла з лиця землі. Щоб ці суки, які сидять там, у своїх теплих кабінетах, і вирішують, кому жити, а кому вмирати, нарешті отримали по заслугах.

Але це все мрії. Мрії, яким не судилося збутися. Тому що я - ніхто. Тому що я - одна. Тому що я - слабка.

Але, може, не така вже й слабка? Може, я сильніша, ніж думаю? Може, я можу більше, ніж здається?

Я дивлюся на Алісу, яка щось шепоче своїй ляльці. Вона вірить. Вірить, що все можливо. Вірить, що ми можемо змінити світ.

І я заздрю їй. Заздрю її вірі, її наївності, її оптимізму. І я хочу вірити так само. Хочу, але не можу.

І я знаю, що світ не змінити. І я знаю, що нічого не вийде. І я знаю, що все це марно.

Але, може, варто спробувати? Може, варто ризикнути? Може, варто дати собі шанс?

* Єво, а у тебе є трусики з мереживом? - раптом запитує Аліса, відволікаючись від своєї ляльки.

* Що? - не розумію я. - Які ще трусики?

* Ну, такі, красиві, - пояснює вона. - З мереживом, зі стрічками, з бантиками.

* Ні, - кажу я. - У мене такого лайна немає. А навіщо?

* А які ж у тебе є? - не вгамовується Аліса.

* Звичайні, - кажу я. - Бавовняні.

* Фу, яка нудьга, - каже Перемога голосом Аліси. - У кожної дівчинки повинні бути красиві трусики.

* А у тебе, я бачу, є? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Звісно, - каже Перемога. - Аліса мені сама їх пошила.

* Покажи, - прошу я.

Аліса, посміхаючись, піднімає поділ лялькової сукні і демонструє мені трусики Перемоги. Вони, звичайно, не мереживні, а просто з якоїсь старої тканини, але все одно виглядають мило.

* Ну і що? - кажу я. - Подумаєш, трусики.

* Це не просто трусики, - каже Аліса. - Це символ жіночності.

* Символ чого, блядь? - питаю я. - Символ того, що ми повинні бути красивими і сексуальними, навіть якщо ми всього лише ганчіркові ляльки?

* Ні, - каже Аліса. - Символ того, що ми повинні любити себе. І своє тіло.

* А, ну так, - фиркаю я. - Любити себе. Це ж так просто. Особливо, коли ти живеш в сраці світу, де кожен день вбивають людей.

* Але ж це не тільки тут, Єво, - каже Аліса. - Скрізь є проблеми. Скрізь є насильство. Скрізь є несправедливість.

* Не треба мені розповідати казки, - кажу я. - Я і так знаю, що у світі коїться.

* І що ж? - питає вона.

* Та нічого, блядь, хорошого, - кажу я. - Скрізь одне й те саме. Просто підрізними прапорами. І під різними назвами.

* Ти хочеш сказати, що ніде немає свободи? - питає Аліса. - Що ніде немає прав? Що ніде немає майбутнього?

* А ти хіба не знаєш? - питаю я. - Невже ти думаєш, що десь інакше? Невже ти віриш цим байкам про демократію, про права людини, про вільний світ?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Я не знаю, як там, в інших країнах. Але я знаю, що тут, у нас, є багато проблем. І що нам треба їх вирішувати.

* І як же ти пропонуєш їх вирішувати? - питаю я. - За допомогою трусиків з мереживом?

* Ні, - каже Аліса. - За допомогою дій.

* Яких ще дій? - питаю я. - Ти ж сама казала, що ми нічого не можемо зробити.

* Ми можемо спробувати, - каже вона. - Ми можемо боротися.

* З ким? - питаю я. - З вітряками?

* З системою, - каже Аліса. - З тими, хто нами керує. З тими, хто вбиває нас. З тими, хто бреше нам.

* І як же ти збираєшся з ними боротися? - питаю я. - Влаштуєш революцію трусиків?

* Не смійся, Єво, - каже Аліса. - Це серйозно.

* Та я не сміюся, - кажу я. - Я просто не вірю в це. Не вірю, що щось можна змінити.

І справа не тільки в «перемозі», і не тільки в цьому довбаному місті. Я не вірю, що десь існують вільні люди, вільні країни, вільний світ. Скрізь одне й те саме. Просто під різними прапорами. Демократи, ліберали, релігійні фанатики, монархісти - всі вони однакові. Всі вони хочуть влади. Всі вони хочуть грошей. Всі вони хочуть контролю.

І ніде, блядь, ніде немає справжньої свободи. Ніде немає справжньої рівності. Ніде немає справжньої справедливості. І я це точно знаю, на відміну від Аліси, яка взагалі не знає що несе.

А ця ідея, що ми можемо щось змінити… Вона така наївна. Така дитяча. Така безглузда.

* Ти віриш у це, Алісо? - питаю я. - Ти справді віриш, що ми можемо щось змінити?

* Так, - каже вона, хоча в її голосі я чую невпевненість.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* Я не знаю, - каже вона. - Але ми щось придумаємо.

* А якщо нас уб’ють? - питаю я.

* Значить, ми помремо за праве діло, - каже вона.

* А що скаже твоя Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

Аліса бере Перемогу на руки і притискає її до себе.

* Перемога теж хоче боротися, - каже вона. - Вона хоче, щоб ми були вільними.

* Навіть ціною нашого життя? - питаю я.

* Навіть ціною нашого життя, - каже Перемога голосом Аліси.

І я не знаю, що на це відповісти.

Сидимо ми на горищі, граємо в карти. Я, Аліса і Перемога, яка, як завжди, дає непрошені поради і коментує кожен мій хід.

І ось, нарешті, я виграю. Вперше за весь вечір.

* Ну що, Алісо, - кажу я, хитро посміхаючись. - Загадуй бажання.

* Але ж ти виграла, Єво, - каже вона. - Це ти повинна загадувати.

* Точно, - кажу я. - Щось я зовсім з глузду з’їхала від цієї «перемоги».

Я відкидаюся на спинку і закриваю очі, намагаючись придумати, що б таке загадати. І в голову, як назло, лізуть всякі непристойні думки.

А що, якби я загадала щось сексуальне? Щось таке, від чого б у Аліси очі на лоб полізли? Щось таке, від чого б вона почервоніла, засоромилася, втекла?

Наприклад, я б могла попросити її поцілувати мене. Або роздягнутися. Або… Ні, це вже занадто. Навіть для мене.

Хоча, чому б і ні? Чим я ризикую? Вона ж не знає, що я серйозно. Вона ж подумає, що я жартую.

Але, з іншого боку, а що, якби вона погодилася? Що, якби вона не злякалася? Що, якби вона… захотіла?

Від цієї думки у мене перехоплює подих. І я відчуваю, як щось стискається внизу живота.

Ні, треба придумати щось інше. Щось менш… провокаційне. Щось більш… безпечне.

* Ну, Єво, ти скоро? - запитує Аліса. - А то у Перемоги вже терпіння закінчується.

* Потерпить твоя Перемога, - бурчу я. - Не така вже вона й важлива персона.

* Не говори так, Єво, - каже Аліса. - Їй неприємно.

* А мені, блядь, приємно, коли мене постійно повчають? - питаю я.

* Ну, вибач, - каже Аліса. - Ми ж не зі зла.

* Та знаю я, - кажу я. - Просто дайте мені подумати.

Я знову закриваю очі і намагаюся зосередитися. Але думки, як назло, повертаються до одного і того ж. До Аліси. До її губ. До її тіла. До її…

* Єво, ти що, заснула? - запитує Аліса, штовхаючи мене в плече.

* Ні, - кажу я, розплющуючи очі. - Просто задумалася.

* І що ти надумала? - питає вона.

* Я хочу… - починаю я, але тут же замовкаю.

* Що? - не терпиться їй. - Кажи вже.

* Я хочу… щоб ти… - знову починаю я, але знову не можу закінчити.

* Щоб я що? - підганяє мене Аліса.

* Щоб ти зіграла мені на гітарі, - нарешті видавлюю я з себе. - І заспівала.

* Що? - дивується Аліса. - Але ж я не вмію.

* Нічого, - кажу я. - Просто спробуй.

* Але ж у нас немає гітари, - каже вона.

* Як це немає? - питаю я. - А он та, в кутку?

Я киваю на стару, розстроєну гітару, яка стоїть біля стіни.

* Але ж вона… - починає Аліса.

* Ніяких але, - перебиваю я. - Просто зіграй. І заспівай.

* Ну, добре, - каже вона, здаючись. - Тільки не смійся.

Вона встає, бере гітару і сідає на підлогу, схрестивши ноги. Перемога сідає поруч, уважно дивлячись на Алісу.

Аліса бере кілька акордів, і я з подивом розумію, що вона, в принципі, вміє грати. Не те щоб віртуозно, але цілком пристойно.

А потім вона починає співати. Тихим, трохи хрипким голосом. Про щось сумне, про щось далеке, про щось незрозуміле.

І я слухаю її, затамувавши подих. І не можу відірвати від неї очей. І не можу зрозуміти, що зі мною відбувається.

Чому я так дивно реагую на неї? Чому я так хочу її? Чому я так боюся своїх бажань?

Ія не знаю, що буде далі. І я не знаю, чим все це закінчиться.

Але я знаю одне - я хочу, щоб ця мить тривала вічно. Щоб Аліса співала, а я слухала. Щоб Перемога сиділа поруч і мовчала. Щоб ніхто і ніщо не заважало нам бути разом.

Аліса закінчує співати, і на горищі повисає тиша. Тільки чути, як шурхотить Перемога, влаштовуючись зручніше на підлозі.

* Ну як? - запитує Аліса, з надією дивлячись на мене.

* Непогано, - кажу я. - Для першого разу.

* Значить, тобі сподобалося? - радіє вона.

* Не перебільшуй, - кажу я. - Просто непогано.

* А ти зіграла б краще? - запитує Перемога голосом Аліси.

* Звісно, - кажу я. - Я б зіграла так, що у тебе б вуха зав’яли.

* Не вірю, - каже Перемога. - Ти тільки вмієш, що язиком молоти.

* А ось і неправда, - кажу я. - Я багато чого вмію.

* І що ж, наприклад? - цікавиться Аліса.

* Наприклад, я можу підтягнутися на балці двадцять разів, - кажу я.

* А я можу випити пляшку горілки і не сп’яніти, - каже Перемога.

* А я можу зібрати кубик Рубіка, - хвалиться Аліса.

* Одну сторону, - уточнюю я.

* Все одно, - каже вона. - А ти що ще вмієш?

* Я вмію ненавидіти, - кажу я. - Ненавидіти так, як ніхто інший не вміє.

* Це не вміння, Єво, - каже Аліса. - Це прокляття.

* Можливо, - погоджуюся я. - Але це те, що у мене виходить найкраще.

* А ще ти вмієш мріяти, - каже Перемога.

* Про що це ти? - питаю я.

* Про те, як розбомблять Москву, - каже лялька. - Про те, як ти поїдеш звідси. Про те, як зміниш світ.

* Це не мрії, - кажу я. - Це маячня.

* А я думаю, що мрії, - каже Аліса. - І, може, колись вони здійсняться.

* Не сміши мене, - кажу я. - Ти ж сама знаєш, що це неможливо.

* А що, якби була можливість? - запитує вона. - Що, якби ми могли поїхати звідси? Що, якби ми могли щось змінити?

*Наприклад? - питаю я.

І тут мене осіняє. Я знаю, що ми можемо зробити. Знаю, як ми можемо поквитатися з ними. Як ми можемо помститися. Як ми можемо все змінити.

* Я знаю, що ми можемо зробити, - кажу я, відчуваючи, як всередині мене закипає злість. - Ми можемо поїхати в Росію.

* Навіщо? - дивується Аліса. - Що ми там забули?

* Ми можемо вбити їхнього головного, - кажу я. - І всіх його посіпак.

* Кого? - не розуміє вона. - Путіна?

* Так, - кажу я. - Його. І всіх, хто з ним.

* І що б це дало? - питає вона.

* Як що? - кажу я. - Ми б поклали край війні. Ми б зупинили це безумство. Ми б, блядь, нарешті стали вільними!

* Ти справді так думаєш? - питає Аліса. - Ти справді віриш, що це щось змінить?

* А чому б і ні? - кажу я. - Якщо вбити головного, то, може, і війна закінчиться. А ні, то хоча б ці суки отримають по заслугах.

* А може, почнеться ще гірша, - каже вона.

* То буде ще гірша, - кажу я. - Але ми, принаймні, спробуємо. Ми, принаймні, щось зробимо. Ми, блядь, не будемо сидіти склавши руки і чекати, поки нас уб’ють.

* Але як ми це зробимо? - запитує Аліса. - У нас немає ні зброї, ні грошей, ні зв’язків.

* Знайдемо, - кажу я. - Все знайдемо. Головне - бажання. А бажання у мене, блядь, хоч відбавляй.

* А що скаже твоя Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку. - Вона теж згодна на таке?

Аліса бере Перемогу на руки і притискає її до себе.

* Перемога теж хоче миру, - каже вона. - І вона готова на все, щоб його досягти.

* Навіть вбивати? - питаю я.

* Навіть вбивати, - каже Перемога

голосом Аліси.

* І кого ж ми будемо вбивати? - питаю я. - Ти ж кажеш, що хочеш миру.

* Тих, хто розв’язав цю війну, - каже Перемога. - Тих, хто бреше людям. Тих, хто наживається на чужому горі. Політиків, журналістів - усю цю мерзоту.

* І як же ми їх знайдемо? - питаю я. - У нас що, є список?

* Список не потрібен, - каже Перемога. - Ми знайдемо їх по запаху.

* По запаху? - перепитую я.

* Так, - каже Перемога. - Вони пахнуть кров’ю, брехнею і страхом.

* А ти, я бачу, поетеса, - кажу я.

* І не тільки, - каже Перемога. - Я ще й месниця.

* О, то це стає цікавим, - кажу я. - І кому ж ти збираєшся мститися?

* Всім, хто винен у цій війні, - каже Перемога. - Всім, хто підтримує цей режим. Всім, хто сміється над смертю.

* І як же ти збираєшся це робити? - питаю я. - Ти ж, блядь, просто лялька.

* Я не просто лялька, - каже Перемога. - Я - символ. Символ опору. Символ боротьби. Символ перемоги.

* Символ чого, блядь? - не витримую я. - Символ божевілля, ось ти хто.

* Не смійся, Єво, - каже Аліса. - Це серйозно.

* Та я не сміюся, - кажу я. - Я просто охуїваю від усього цього.

* То що, ти з нами? - запитую я Алісу. - Ти поїдеш зі мною в Росію?

* А ти впевнена, що це гарна ідея? - питає вона. - А що, як нас уб’ють?

* Значить, ми помремо за праве діло, - кажу я. - Або, що більш імовірно, нас уб’ють ще до того, як ми туди доїдемо.

* А що, як нічого не вийде? - запитує вона. - Що, як ми просто даремно загинемо?

* А що, як вийде? - кажу я. - Що, як ми зможемо щось змінити? Що, як ми зможемо зробити світ кращим? Хоча, про що це я. Кому потрібен кращий світ?

* Ти так кажеш, ніби тобі все одно, - каже Аліса.

* А тобі ні? - питаю я. - Тобі не похуй, що з нами буде?

* Ні, - каже вона. - Мені не похуй.

* А мені похуй, - кажу я. - Мені похуй, що зі мною буде. Мені похуй, що з тобою буде. Мені похуй, що з цим їбаним світом буде.

* Але чому, Єво? - питає вона. - Чому ти така зла?

* Тому що я така, яка є, - кажу я. - І іншою я вже не буду.

* Але ж ти можеш спробувати, - каже вона. - Ти можеш змінитися.

* Навіщо? - питаю я. - Щоб стати такою, як усі? Щоб любити те, що ненавиджу? Щоб вірити в те, у що не вірю? Ні, дякую, я краще залишуся собою.

* Але ж так не можна, Єво, - каже вона. - Так не можна жити.

* Чому? - питаю я. - Хто тобі таке сказав? Хто, блядь, вирішує, як можна жити, а як ні?

* Ніхто, - каже вона. - Але ж є якісь правила, якісь норми, якісь закони.

* А я, блядь, не хочу жити за цими правилами, - кажу я. - Не хочу жити за цими нормами. Не хочу жити за цими законами.

* І що ж ти пропонуєш? - запитує вона. - Анархію? Хаос? Беззаконня?

* А чому б і ні? - кажу я. - Чим це гірше за те, що ми маємо зараз?

* Ти справді так думаєш? - питає вона.

* Так, блядь, думаю, - кажу я. - Думаю, що краще вже хаос, ніж ця їбана стабільність. Краще вже беззаконня, ніж ці їбані закони. Краще вже смерть, ніж це їбане життя.

* Не говори так, Єво, - каже вона. - Це страшно.

* А мені, блядь, не страшно, - кажу я. - Мені вже нічого не страшно.

* А як же я? - питає вона. - А як же Перемога?

* А що ви? - питаю я. - Ви ж, блядь, не вічні. Колись і ви помрете. Або я помру раніше. І що тоді?

* Тоді ми будемо пам’ятати тебе, Єво, - каже вона. - І ми будемо вдячні тобі за все.

* За що? - питаю я. - За те, що я вас втягнула в цю авантюру? За те, що я вас погубила? За те, що я, блядь, нічого не змогла змінити?

* Ні, - каже вона. - За те, що ти була собою. За те, що ти не здалася. За те, що ти боролася.

* І що з того? - питаю я. - Що з того, що я боролася? Що з того, що я не здалася? Що з того, що я була собою?

* А то, - каже вона, - що ти дала нам надію. Надію на те, що не все ще втрачено. Надію на те, що ще не пізно. Надію на те, що ще є заради чого жити.

І я не знаю, що на це відповісти. Не знаю, що робити. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я вляпалася. Вляпалася по самі вуха. І, схоже, виплутатися з цього лайна мені вже не вдасться.

А, може, воно й на краще. Може, так і треба. Може, це і є моє призначення.

Здохнути десь в Росії, намагаючись вбити якогось мудака, якого я навіть не знаю. І все заради чого? Заради ефемерної свободи? Заради примарного миру? Заради ілюзорного щастя?

Чи заради Аліси? І її довбаної ляльки, яка, блядь, хоче, щоб я стала героїнею?

Не знаю. Не знаю, блядь, не знаю. І, мабуть, вже ніколи не дізнаюся.

Але одне я знаю точно - назад дороги немає. І, схоже, мені доведеться йти до кінця. Разом з Алісою. І разом з Перемогою.

І нехай буде, що буде. Або пан, або пропав. Або смерть, або свобода. Або все, або нічого.

І, може, це і є моє покликання. Моє призначення. Моя доля.

Або ні. Або, блядь, це все просто маячня. І ніякого покликання у мене немає. І ніякої долі у мене немає. І ніякого майбутнього у мене немає.

Повертаюся я з магазину, несу в руках дві пляшки якоїсь дешевої газировки - навіть не лимонад і не дюшес, а якась хімозна бурда зі смаком барбарису. Іншого не було, та й на це ледве грошей вистачило.

Заходжу на горище, а там Аліса з Перемогою сидять на підлозі, розклавши свої іграшки. Лялька, як завжди, в центрі уваги - Аліса її то в одне лахміття вбере, то в інше, то зачіску їй зробить, то пісеньку заспіває.

* О, Єво, ти повернулася, - каже Аліса, піднімаючи на мене очі. - Що це ти принесла?

* Газировку, - відповідаю я, ставлячи пляшки на підлогу. - Будемо пити.

* Фу, Єво, як ти можеш пити цю гидоту? - каже Перемога голосом Аліси. - Це ж суцільна хімія.

* А ти, я бачу, у нас експертка по здоровому харчуванню, - фиркаю я. - Тобі, може, ще органічний смузі з пророщеної пшениці подати?

* Не треба мені ніякого смузі, - каже Перемога. - Я взагалі не п’ю і не їм.

* Ще б пак, - кажу я. - Ти ж у нас лялька.

* Але я все одно знаю, що корисно, а що ні, - не вгамовується Перемога.

* Та іди ти, - відмахуюся я і відкриваю одну з пляшок.

Газировка шипить і піниться, але на смак - повне лайно. Дешевий барвник, ароматизатор і цукор. Хоча, чого я очікувала за такі гроші?

* Хочеш? - питаю я Алісу, простягаючи їй пляшку.

* Ні, дякую, - каже вона. - Я таке не п’ю.

* Як знаєш, - кажу я і роблю великий ковток.

В роті стає кисло і солодко одночасно, а в голові трохи паморочиться. Мабуть, від голоду і втоми. Або від цієї хімозної бурди.

* Єво, а давай зробимо коктейль, - раптом каже Аліса.

* Який ще коктейль? - питаю я. - У нас, крім цієї бормотухи, нічого немає.

* А ми додамо туди лимонної кислоти, - каже вона. - Буде кисліше і смачніше.

* Ти що, знущаєшся? - питаю я. - У нас і так тут все кисле - і життя, і повітря, і ця довбана «перемога». Тобі ще кислого захотілося?

* Ну, Єво, - каже вона. - Це ж буде весело.

* Весело буде, коли ми звідси звалимо, - кажу я. - А поки що - це просто черговий день в цьому їбаному болоті.

* А ти не сумуй, - каже Перемога. - І все буде добре.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Від твоїх слів у мене прямо зараз настане оргазм від щастя.

* Не віриш? - питає Перемога. - А ти перевір.

* І як же? - питаю я.

* А ось так, - каже Перемога і, несподівано для мене, підморгує.

* Ти чого це? - питаю я, здивовано дивлячись на ляльку.

* А що, не можна? - питає Перемога. - Я, між іншим, теж жінка.

* Жінка? - перепитую я. - Ти ж ганчіркова лялька.

* Ну і що? - каже Перемога. - Це не заважає мені бути жінкою.

* Гаразд, не будемо про це, - кажу я. - Краще скажи, де ми візьмемо лимонну кислоту.

* А у мене є, - каже Аліса, дістаючи з кишені маленький пакетик з білим порошком.

* Звідки? - дивуюся я.

* Неважливо, - каже вона. - Головне, що є.

Вона висипає трохи порошку в пляшку з газировкою, і та починає шипіти і пінитися ще сильніше.

* Обережно, Алісо, - кажу я. - А то ще вибухне.

* Не вибухне, - каже вона. - Я знаю, що роблю.

Вона додає ще трохи порошку, і напій стає ще кислішим.

* Ну що, спробуємо? - запитує вона, простягаючи мені пляшку.

* А давай, - кажу я.- Все одно втрачати нічого.

Я роблю ковток, і у мене аж вилиці зводить від кислоти. Але, як не дивно, це і справді смачно. Незвично, але смачно.

* Ну як? - запитує Аліса.

* Нічого так, - кажу я. - Жити можна.

* А я що казала? - каже вона. - Це ж набагато краще, ніж звичайний лимонад.

* Ну, не знаю, - кажу я. - По-моєму, і те, і інше - химозна хуйня.

* А ти, Єво, вічно всім незадоволена, - каже Перемога. - Тобі ніколи не догодиш.

* А ти, Перемого, вічно лізеш не в своє діло, - огризаюся я. - І взагалі, чого ти до мене причепилася?

* А що, не можна? - питає лялька. - Я, між іншим, хочу з тобою подружитися.

* Зі мною? - дивуюся я. - Навіщо?

* Тому що ти цікава, - каже Перемога. - І не така, як усі.

* Ага, - кажу я. - Не така, як усі. Божевільна, істеричка, мізантропка. Це ти маєш на увазі?

* І це теж, - каже Перемога. - Але ще ти сильна, смілива і чесна.

* Ой, та годі тобі, - кажу я. - Не треба мені тут лестощів.

* Це не лестощі, Єво, - каже Аліса. - Це правда. Ти справді особлива.

* Особливо небезпечна для суспільства, - додаю я.

* І це теж, - сміється Аліса. - Але в хорошому сенсі.

* Ну, не знаю, - кажу я. - По-моєму, від мене одні проблеми.

* А від кого їх немає? - запитує вона. - У всіх є свої проблеми.

* Але не всі хочуть розбомбити Москву і вбити Путіна, - кажу я.

* Ну, це вже як подивитися, - каже Аліса. - Може, хтось і хоче, просто боїться зізнатися.

* А ти не боїшся? - питаю я.

* Боюся, - зізнається вона. - Але я ще більше боюся жити так, як ми живемо зараз.

* І що типропонуєш? - питаю я. - Чекати, поки дозріє брага і ми з тобою нап’ємося до безтями?

* Ні, - каже вона. - Я пропоную діяти.

* І як же? - питаю я.

* Поїхати в Росію, - каже вона.

* І знову ти за своє, - кажу я. - Ти що, справді думаєш, що це можливо?

* А чому б і ні? - каже вона. - Ми ж нічого не втрачаємо.

* Як це нічого? - питаю я. - А життя?

* А що наше життя? - запитує вона. - Хіба це життя?

І я не знаю, що на це відповісти. Не знаю, що робити. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я втомилася. Втомилася боятися. Втомилася ненавидіти. Втомилася чекати.

І, може, Аліса і права. Може, треба діяти. Може, треба ризикнути. Може, треба щось змінити.

А може, блядь, це все просто маячня. А може, це все просто ілюзія. А може, це все просто дія дешевої газировки з лимонною кислотою.

назло, нічого не спливає.

* А музика? - питаю я. - Танго танцюють під музику.

* А ми будемо співати, - каже Аліса і починає наспівувати якусь мелодію.

Я дивлюся на Перемогу, намагаючись зрозуміти, як її тримати. Вона ж, блядь, лялька. У неї ж немає ні талії, ні стегон.

* Та обійми ти її просто, - каже Аліса, помітивши мої муки.

Я обіймаю Перемогу за тулуб і роблю крок вперед. Потім ще один. І ще.

* Не так, Єво, - каже Аліса. - Ти ж не на параді. Розслабся. Відчуй музику.

Я намагаюся розслабитися, але у мене нічого не виходить. Я вся напружена, як струна. І ця довбана лялька в моїх руках тільки все псує.

* Та що ж це таке, - бурмочу я. - Ніяк не виходить.

* А ти уяви, що ти не з лялькою танцюєш, а з чоловіком, - радить Аліса. - З тим, хто тобі подобається.

* І з ким же? - питаю я.

* Ну, не знаю, - каже вона. - З ким би ти хотіла потанцювати?

І тут я згадую свої думки про Алісу. Про її губи. Про її тіло. Про те, як я хотіла її поцілувати.

* Ні з ким, - кажу я, зупиняючись. - Не хочу я ні з ким танцювати.

* Ну, як знаєш, - каже Аліса. - Тоді давай далі грати.

* Давай, - погоджуюся я. - Тепер я питаю. Алісо, правда чи дія?

* Правда, - каже вона.

* Ти коли-небудь цілувалася? - питаю я, сама не очікуючи від себе такого запитання.

* Так, - відповідає вона.

* І з ким же? - питаю я, відчуваючи, як у мене всередині все стискається від ревнощів.

* Це секрет, - каже вона.

* Ну, Алісо, - кажу я. - Так нечесно.

* Добре, - здається вона. - З одним хлопцем.

* І як? - питаю я. - Тобі сподобалося?

* Так, - каже вона. - Дуже.

* А з дівчиною? - несподівано для самої себе питаю я.

* Ні, - каже вона. - З дівчиною не пробувала.

* А хотіла б? - питаю я, відчуваючи, як у мене перехоплює подих.

* Не знаю, - каже вона. - А ти?

* Я теж не знаю, - кажу я. - Але, може, колись спробую.

* Зі мною? - запитує Перемога голосом Аліси.

* Може, і з тобою, - кажу я, намагаючись приховати хвилювання.

* Добре, - каже Перемога. - Я не проти.

* Годі вам, - сміється Аліса. - Збоченки.

* А ти, я бачу, у нас свята, - кажу я.

* Ні, - каже вона. - Просто у мене інші смаки.

* Які ж? - питаю я.

* Не скажу, - каже вона. - Це секрет.

* Ну і не треба, - кажу я. - Мені і так все зрозуміло.

Ми продовжуємо грати, пити кислу бормотуху і розмовляти про всяке. І я відчуваю, як мені стає все веселіше і веселіше. Як всі мої страхи, всі мої сумніви, вся моя ненависть кудись зникають.

І залишається тільки легкість, тільки радість, тільки… щастя?

Так, мабуть, це воно і є. Те саме почуття, якого я так давно не відчувала. Те саме почуття, яке я вважала втраченим назавжди.

І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще надія. Що, може, є ще іскра.

Навіть якщо ця іскра - всього лише гра в «правду або дію» на горищі. Навіть якщо ця іскра - всього лише розмови про трусики і поцілунки. Навіть якщо ця іскра - всього лише дружба з багатою дівчиною і її божевільною лялькою.

А може, блядь, це все просто дія дешевої газировки з лимонною кислотою. А може, це все просто гра моєї уяви. А може, це все просто самонавіювання.

Набридла нам гра в «правду або дію», і Аліса запропонувала щось новеньке.

* А давайте грати в пляшечку, - каже вона, хитро посміхаючись.

* Це як? - питаю я.

* Ну, ми крутимо пляшку, і на кого вона покаже, той виконує бажання, - пояснює Аліса.

* А бажання які? - питаю я. - Знову танці з Перемогою?

* Ні, - каже вона. - Бажання можуть бути будь-які.

* І поцілунки? - питаю я, відчуваючи, як у мене всередині все перевертається.

* І поцілунки, - каже вона.

* А роздягання? - не вгамовуюся я.

* І роздягання, - посміхається Аліса.

* А секс? - питаю я, вже не в силах стриматися.

* Єво, ну ти чого? - каже Аліса, злегка червоніючи. - Ми ж не будемо тут… цим займатися.

* А чому б і ні? - питаю я, дивлячись їй прямо в очі. - Ми ж вільні люди. Робимо, що хочемо.

* Але ж… - починає вона, але я її перебиваю.

* Ніяких «але», - кажу я. - Або граємо, або ні.

* Добре, - каже вона, здаючись. - Але тільки без фанатизму.

* Як піде, - кажу я і беру порожню пляшку з-під газировки.

* Хто перший? - запитує Аліса.

* Давай ти, - кажу я. - Ти ж у нас ініціаторка.

Аліса бере пляшку і крутить її. Пляшка обертається, і ми всі троє завмираємо, чекаючи, на кого вона покаже.

І, звичайно ж, вона показує на мене.

* Ну що, Єво, - каже Аліса. - Яке бажання ти загадаєш?

А я дивлюся на неї і не можу відірвати погляд. Не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Не можу зрозуміти, чому я так хочу її.

* Я хочу… - починаю я, але тут же замовкаю.

* Що? - не терпиться їй. - Кажи вже.

* Я хочу, щоб ти мене поцілувала,

- нарешті видавлюю я з себе.

* Що? - дивується Аліса. - Але ж…

* Ти ж сама сказала, що бажання можуть бути будь-які, - перебиваю я.

* Але я не думала, що ти… - починає вона.

* А ти спробуй, - кажу я. - Може, тобі сподобається.

* Єво, я не можу, - каже вона. - Це неправильно.

* А що правильно? - питаю я. - Жити в цьому лайні? Вбивати один одного? Святкувати «перемогу»?

* Ні, але… - каже вона.

* Ніяких «але», - кажу я. - Або ти виконуєш бажання, або ми більше не граємо.

Аліса мовчить, не знаючи, що відповісти. Вона явно не очікувала такого повороту подій.

* Ну ж бо, Алісо, - каже Перемога голосом Аліси. - Не бійся. Це ж просто гра.

* Точно, - кажу я. - Просто гра. Нічого такого.

Аліса ще трохи вагається, а потім все ж таки нахиляється до мене і цілує. Швидко, боязко, майже не торкаючись губ.

* Ну і що? - питаю я, коли вона відсторонюється. - Як відчуття?

* Не знаю, - каже вона. - Я нічого не зрозуміла.

* А ти спробуй ще раз, - кажу я. - Тільки по-справжньому.

* Єво, я не можу, - каже вона. - Це ж…

* Що? - питаю я. - Що такого? Чому ти боїшся?

* Я не знаю, - каже вона. - Просто…

* Просто поцілуй мене, - кажу я. - І все.

Вона знову нахиляється до мене, і цього разу її губи торкаються моїх губ довше, ніжніше, сміливіше. І я відчуваю, як у мене всередині все перевертається. Як у мене паморочиться голова. Як у мене підкошуються ноги.

Це не просто поцілунок. Це щось більше. Це щось таке, чого я ніколи раніше не відчувала.

І мені подобається. Подобається, блядь, до нестями.

Але Аліса відсторонюється, і все закінчується. Так само швидко, як і почалося.

* Ну що? - питаю я, намагаючись приховати своє хвилювання. - Як тобі?

* Дивно, - каже вона. - Незвично. Але… приємно.

* От бачиш, - кажу я. - А ти боялася.

* Але це ще нічого не означає, - каже вона.

* Згоден, - кажу я. - Це ще нічого не означає.

Ми продовжуємо грати, але гра вже не та. Щось змінилося. Щось стало по-іншому.

Пляшка крутиться, бажання загадуються, але все це вже не те. Все це вже не важливо.

Тому що є тільки я і Аліса. І є цей поцілунок, який змінив усе.

І я не знаю, що буде далі. І я не знаю, чим все це закінчиться.

Але я знаю одне - я більше ніколи не буду такою, як раніше. І я більше ніколи не забуду цей день. І я більше ніколи не забуду цей поцілунок.

І, може, це і є початок. Початок чогось нового. Чогось незвіданого. Чогось прекрасного.

А може, блядь, це все просто гра. А може, це все просто ілюзія. А може, це все просто самонавіювання.

Хто знає? Поживемо - побачимо. А поки що - пляшка, горище, Аліса, Перемога і Єва, яка, схоже, закохалася. І яка, блядь, сама не знає, що з цим робити. І яка, схоже, ніколи не перестане дивуватися тому, що відбувається в її житті. І яка, блядь, вже ні на що не сподівається, але все одно продовжує жити і відчувати.

Граємо далі в пляшечку. Кручу я, і, як не дивно, випадає на Алісу.

* Ну що, Алісо, - кажу я, хитро посміхаючись. - Твоя черга виконувати бажання.

* І яке ж воно? - питає вона, з деяким побоюванням дивлячись на мене.

* А ось яке, - кажу я і киваю на Перемогу. - Поцілуй її.

* Що? - не вірить своїм вухам Аліса. - Ти з глузду з’їхала?

* А що тут такого? - питаю я. - Ти ж цілувала мене. Тепер поцілуй її.

* Але ж… але ж вона лялька, - каже Аліса.

* Ну і що? - кажу я. - Ти ж сама її оживляєш. Ти ж сама з нею розмовляєш. Ти ж сама її любиш.

* Це інше, - каже вона.

* Ні, те саме, - наполягаю я. - Або ти виконуєш бажання, або ми більше не граємо.

Аліса дивиться на мене, потім на Перемогу, потім знову на мене. Вона явно не в захваті від цієї ідеї.

* Ну ж бо, Алісо, - підганяю я її. - Не бійся. Це ж просто гра.

* І чого ти причепилася до мене з цими поцілунками? - не витримує вона. - Тобі що, мало було?

* Мало, - зізнаюся я. - Хочу ще.

* Але ж… - починає вона.

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Або ти цілуєш Перемогу, або я йду.

* Добре, добре, - каже вона, здаючись. - Тільки не дивись.

* Як це не дивись? - обурююся я. - А навіщо ж тоді все це?

* Ну, Єво, - каже вона. - Мені соромно.

* Соромно їй, - фиркаю я. - А мене цілувати не соромно було?

* То інше, - каже вона. - Ти ж людина.

* А Перемога, по-твоєму, хто? - питаю я. - Робот-вбивця?

* Ні, але… - каже вона.

* Коротше, Алісо, - кажу я. - Або ти зараз же цілуєш Перемогу, або я йду. І більше не повернуся.

Аліса зітхає, бере ляльку на руки і дивиться їй в очі.

* Вибач, Перемого, - каже вона. - Але так треба.

* Нічого, Алісо, - відповідає Перемога голосом Аліси. - Я все розумію.

Аліса нахиляється і цілує ляльку в губи. Швидко, майже не торкаючись, але все ж таки цілує.

* Ну як? - питаю я, коли вона відсторонюється. - Сподобалося?

* Не смійся, Єво, - каже Аліса. - Це зовсім не смішно.

* А мені, блядь, смішно, - кажу я. - Ти б бачила своє обличчя.

* І що, я тепер цій довбаній ляльці щось винна? - роздратовано каже Аліса.

* А ти як думала? - кажу я. - Бажання є бажання.

* І що ж ти хочеш? - питає Аліса, звертаючись до Перемоги.

* Я хочу, щоб ти мене любила, - каже Перемога голосом Аліси. - І ніколи не кидала.

* Але ж я і так тебе люблю, - каже Аліса.

* А ти доведи, - каже Перемога.

* Як? - питає Аліса.

* Поцілуй мене ще раз, - каже Перемога. - Тільки по-справжньому.

* Ого, - кажу я. - А твоя лялька, я бачу, та ще штучка.

* Не твоє діло, Єво, - каже Аліса.

* Та я й не лізу, - кажу я. - Просто дивлюся і насолоджуюся.

Аліса знову нахиляється до Перемоги, і цього разу її поцілунок триває довше. І він не такий боязкий, як перший. Аліса цілує ляльку в губи, і я бачу, як у неї заплющуються очі.

* Ну, ви, голубки, - кажу я, не витримавши. - Може, вам кімнату зняти?

Аліса відсторонюється від Перемоги і дивиться на мене. В її очах - дивна суміш збентеження, роздратування і… збудження?

* Ти чого, Єво? - питає вона. - Тобі не подобається?

* Та ні, чому ж, - кажу я. - Навпаки, дуже навіть.

* Тоді чого ти чіпляєшся? - питає вона.

* Та я не чіпляюся, - кажу я. - Просто…

* Що? - питає вона.

* Просто хочу ще, - зізнаюся я.

* Чого ще? - не розуміє вона.

* Поцілунків, - кажу я. - Тільки не з лялькою, а зі мною.

* Єво, ти знову? - каже вона. - Ми ж домовлялися.

* А я передумала, - кажу я. - Хочу, щоб ти мене поцілувала. Зараз же.

* Але ж… - починає вона.

* Або ти це робиш, - кажу я, - або я йду. І більше не повернуся. Ніколи.

І я не знаю, чому я це кажу. Не знаю, навіщо я це роблю. Не знаю, чого я домагаюся.

Але я знаю одне - я хочу, щоб вона мене поцілувала. Хочу, блядь, до нестями.

Аліса дивиться на мене, і в її очах я бачу коливання. Вона явно не знає, що робити. Вона явно боїться.

* Ну ж бо, Алісо, - кажу я. - Не бійся. Це ж просто гра.

* Ні, Єво, - каже вона. - Це вже не гра.

* А що ж це? - питаю я.

* Я не знаю, - каже вона. - Але я відчуваю, що це щось важливе.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* Я не знаю, - повторює вона.

І ми мовчимо. Мовчимо і дивимося один на одного. І в цій тиші, в цьому погляді, народжується щось нове. Щось дивне. Щось незрозуміле.

Тиша на горищі стає майже нестерпною. Ми з Алісою стоїмо одна навпроти одної, і я відчуваю, як між нами наростає напруга. Напруга, яку я не можу пояснити. Напруга, яку я не хочу пояснювати.

* Ну що, Єво, - нарешті каже Аліса. - Ти все ще хочеш, щоб я тебе поцілувала?

* Так, - кажу я, відчуваючи, як у мене пересихає в горлі. - Хочу.

* І ти не боїшся? - питає вона.

* А ти? - питаю я у відповідь.

* Я боюсь, - зізнається вона. - Але я ще більше хочу.

Вона робить крок до мене, і я завмираю, не в силах відвести від неї погляд. Її очі - темні, глибокі, як нічне небо. Її губи - трохи припухлі, рожеві, як пелюстки троянд. Її дихання - часте, уривчасте, як і моє.

* А що скаже твоя Перемога? - питаю я, намагаючись розрядити обстановку.

* А що я скажу? - втручається Перемога голосом Аліси. - Я тільки «за».

* Ти ж, блядь, лялька, - кажу я. - Тобі взагалі не повинно бути ніякого діла до наших поцілунків.

* А ось і є, - каже Перемога. - Я ж ваша подруга. І я хочу, щоб ви були щасливі.

* Щасливі? - перепитую я. - Від чого? Від того, що ми цілуємося на горищі?

* А чому б і ні? - каже Перемога. - Поцілунки - це ж прекрасно.

* Не знаю, - кажу я. - Я ніколи раніше не цілувалася з дівчиною.

* А я цілувалася, - каже Перемога. - І мені сподобалося.

* Ти ж, блядь, лялька, - знову нагадую я.

* Ну і що? - каже Перемога. - У мене теж є почуття.

* Гаразд, годі базікати, - кажу я. - Алісо, ти будеш мене цілувати чи ні?

* Буду, - каже вона. - Тільки…

* Що? - питаю я.

* Тільки я не знаю, як, - зізнається вона. - Я ніколи раніше не цілувалася… так.

* Як так? - не розумію я.

* Ну, не просто в губи, - каже вона. - А… по-справжньому.

* А, ти про це, - кажу я. - Не бійся, я тебе навчу.

* Звідки ти знаєш, як? - питає вона.

* Неважливо, - кажу я. - Просто довірся мені.

Вона заплющує очі і, смішно витягнувши губи вперед, як качка, робить ще один крок до мене. Я не можу стримати сміх, дивлячись на неї.

* Ти чого, Єво? - ображається вона. - Я ж стараюся.

* Та я не можу, - кажу я крізь сміх. - Ти така кумедна.

* Ну, вибач, - каже вона. - Не всі такі досвідчені, як ти.

* Та годі тобі, - кажу я. - Я теж не надто досвідчена.

* Але все ж таки більше, ніж я, - каже вона.

* Ну, може, трохи, - погоджуюся я. - Гаразд, давай я тобі покажу, як треба.

Я підходжу до неї впритул, беру її обличчя в свої долоні і дивлюся їй в очі.

* Просто розслабся, - кажу я. - І роби те, що я тобі скажу.

Вона киває, і я нахиляюся до неї.

* А можна я буду коментувати? - раптом запитує Перемога.

* Ні, - кажу я. - Не можна.

* Ну, будь ласка, - благає лялька. - Мені ж теж цікаво.

* Алісо, скажи своїй ляльці, щоб вона заткнулася, - кажу я.

* Перемого, помовч, - каже Аліса. - Це інтимний момент.

* Ну, добре, - каже Перемога. - Але я все одно буду дивитися.

* Дивись, - кажу я. - Тільки мовчи.

Я знову дивлюся на Алісу, і моє серце починає битися частіше. Я відчуваю, як мої долоні пітніють, а дихання стає уривчастим.

* Ти готова? - питаю я.

* Так, - шепоче вона.

Я нахиляюся ще ближче і ніжно торкаюся своїми губами її губ. Вона здригається від несподіванки, але не відсторонюється. Навпаки, вона подається вперед, назустріч моєму поцілунку.

* Тепер обережно розтули губи, - шепочу я, ледь торкаючись її губ своїми.

Вона слухняно виконує мою інструкцію, і я відчуваю, як її гарячий язик торкається мого. І в цей момент у мене всередині все перевертається.

Це не просто поцілунок. Це щось більше. Це щось таке, чого я ніколи раніше не відчувала.

Це і пристрасть, і ніжність, і бажання, і страх, і радість, і сум’яття - все змішалося в одне ціле.

Я цілую її, і мені здається, що я лечу. Лечу кудись вгору, до неба, до зірок, до нескінченності.

* А тепер покусай мою нижню губу, - шепочу я, не відриваючись від неї.

Вона знову слухняно виконує мою команду, і я відчуваю, як по моєму тілу розливається хвиля задоволення.

* Молодець, - шепочу я. - А тепер…

Але я не встигаю договорити, тому що Аліса раптом перехоплює ініціативу і починає цілувати мене сама. Цілувати пристрасно, жадібно, нестримно.

І я розумію, що я пропала. Пропала в її обіймах, в її поцілунках, в її очах.

* Ого, - каже Перемога, порушуючи тишу. - А ви, дівчата, даєте.

Ми з Алісою відсторонюємося одна від одної і зніяковіло дивимося на ляльку.

* Що? - питаю я, намагаючись приховати збентеження. - Тобі не подобається?

* Та ні, чому ж, - каже Перемога. - Навпаки, дуже навіть.

* Тоді чого ти мовчати не можеш? - питаю я.

* А що, я повинна мовчати? - дивується Перемога. - Коли тут таке відбувається?

* Таке? - перепитую я. - А що тут, по-твоєму, відбувається?

* Ну як що? - каже Перемога. - Ви ж тільки що цілувалися.

* І що з того? - питаю я.

* А те, - каже Перемога, - що це, як мінімум, дивно.

* Чому це? - питаю я.

* Тому що ви обидві дівчата, - каже Перемога. - А дівчата не повинні цілуватися.

* Хто тобі таку хуйню сказав? - питаю я.

* Ніхто, - каже Перемога. - Я сама так думаю.

* А ти, Перемого, іноді краще жуй, ніж говори, - кажу я. - Зрозуміла?

* Зрозуміла, - каже Перемога. - Але все одно, я вважаю, що це неправильно.

* А я вважаю, що це охуєнно, - кажу я. - І мені похуй, що ти там думаєш.

Я знову дивлюся на Алісу, і вона посміхається мені у відповідь. І я розумію, що мені теж охуєнно. Охуєнно від того, що я її поцілувала. Охуєнно від того, що вона відповіла на мій поцілунок. Охуєнно від того, що ми тут, разом, на цьому горищі, і нам ніхто не заважає.

І мені похуй на все інше. Похуй на війну, на «перемогу», на ідіотів, які вбивають один одного на вулицях. Похуй на все, крім нас двох.

І я знову цілую її, і вона відповідає мені, і ми цілуємося, і нам добре, і нам, блядь, нічого більше не треба.

А Перемога сидить поруч і мовчки дивиться на нас. І, може, вона і права, і це неправильно. А може, і ні. А може, блядь, взагалі нічого не зрозуміло.

Сонце вже майже сіло, коли Аліса нарешті зібралася додому. Ми провели на горищі цілий день, граючи в карти, розмовляючи про все на світі і цілуючись.

Так, ми цілувалися. Багато. Довго. Пристрасно. І мені це подобалося. Подобалося, блядь, до нестями.

Але все хороше колись закінчується. І ось Аліса стоїть на порозі, тримаючи в руках Перемогу, і збирається йти.

* Ну що, Єво, - каже вона. - Мені пора.

* Шкода, - кажу я. - А я думала, ми ще пограємо.

* Вже пізно, - каже вона. - Мене вдома, мабуть, вже шукають.

* А, ну так, - кажу я. - Тобі ж не можна запізнюватися на вечерю.

* Не починай, Єво, - каже вона. - Ти ж знаєш, що це не так.

* А як? - питаю я. - Як інакше? Ти ж у нас багата дівчинка. У тебе ж все за розкладом.

* Не говори так, - каже вона. - Я не така.

* А яка? - питаю я. - Яка ти, Алісо? Справжня?

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і не можу зрозуміти, що я до неї відчуваю.

З одного боку, мені добре з нею. Добре, як ні з ким іншим. Вона - єдина людина в цьому їбаному місті, з якою я можу бути собою. Яка мене розуміє. Яка мене не засуджує.

А з іншого боку, я не можу позбутися відчуття, що це все ненадовго. Що це все ілюзія. Що це все скоро закінчиться.

* То ти прийдеш завтра? - питаю я, порушуючи мовчанку.

* Не знаю, - каже вона. - Побачимо.

* Буду чекати, - кажу я.

* Добре, - каже вона. - Тоді бувай.

* Бувай, - кажу я.

Вона виходить, а я залишаюся одна. Дивлюся їй услід, поки вона не зникає за дверима, а потім повертаюся до вікна.

Вечірнє місто розкинулося переді мною, як на долоні. Темні силуети будинків, тьмяне світло ліхтарів, поодинокі перехожі на вулицях.

І тиша. Моторошна, гнітюча тиша, яка буває тільки в містах, де йде війна.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені все одно. Зараз мені на все все одно.

Я стою біля вікна, курю і думаю про Алісу. Про її поцілунки. Про її слова. Про її очі.

І я не знаю, що буде далі. Не знаю, чи побачу я її знову. Не знаю, чи захоче вона знову мене бачити.

Але я знаю одне - цей день я не забуду ніколи. І цей вечір. І цю ніч.

Тому що сьогодні я була щаслива. По-справжньому щаслива. Вперше за довгий, довгий час.

І нехай це щастя було коротким. І нехай воно було дивним. І нехай воно було не таким, як у всіх.

Але воно було моїм. І ніхто не міг у мене його відібрати.

Я докурюю цигарку, викидаю недопалок у вікно і виходжу з горища. Повертатися додому не хочеться, і я вирішую прогулятися містом.

Я йду по темних, безлюдних вулицях, намагаючись не думати ні про що. Ні про війну, ні про «перемогу», ні про Алісу.

Але думки, як назло, лізуть в голову. І я знову і знову згадую її губи, її руки, її голос.

І я не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Не можу зрозуміти, чому я так зациклилася на ній. Не можу зрозуміти, чи це просто гра, чи щось більше.

Але я знаю одне - я хочу її. Хочу, блядь, до нестями. Хочу знову відчути її поруч. Хочу знову почути її сміх. Хочу знову побачити її посмішку.

І я йду, сама не знаючи куди. Йду, ведена якимось незрозумілим почуттям. Якимось незрозумілим бажанням. Якимось незрозумілим потягом.

І нехай це божевілля. І нехай це безглуздо. І нехай це ні до чого не призведе.

Але мені все одно. Все одно, блядь, на все. Тому що я - Єва. І я роблю те, що хочу. Навіть якщо це означає йти по темних вулицях міста, в якому йде війна, і думати про дівчину, яка, можливо, ніколи не буде моєю.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду йти. І буду думати. І буду хотіти.

Тому що це - моє життя. І ніхто не має права мені вказувати, як його жити. Навіть якщо це життя - суцільне лайно. Навіть якщо це життя - суцільна «перемога». Навіть якщо це життя - суцільне божевілля.

І нехай я не знаю, що буде далі. І нехай я не знаю, чим все це закінчиться. Але я знаю одне - я буду йти до кінця. До самого кінця. Який би він не був.

Блукаю нічним містом, сама не знаючи куди. Ноги самі несуть мене вперед, а в голові - порожнеча. Тільки іноді промайне думка про Алісу, і тоді серце стискається від дивного, незрозумілого почуття.

Раптом я помічаю попереду світло. Підходжу ближче і бачу, що це вітрина магазину. Точніше, того, що від нього залишилося. Розбиті шибки, виламані двері, обгорілі стіни. Але всередині, дивом вцілілий, стоїть ряд телевізорів. І всі вони працюють, показуючи одне й те саме.

На екранах - якийсь чоловік у костюмі і краватці. Він щось говорить, пафосно і переконливо. Я підходжу ще ближче, намагаючись розібрати слова.

«…справжні герої, - каже чоловік. - Це ті, хто не боїться дивитися правді в очі. Ті, хто не боїться називати речі своїми іменами. Ті, хто не боїться йти проти течії.»

Я зупиняюся біля вітрини і вдивляюся в екран. Хто цей чоловік? Що він таке говорить?

«…і сьогодні, - продовжує він, - ми бачимо, як ці герої знову піднімають голову. Як вони знову виходять на боротьбу. Як вони знову готові віддати своє життя за ідеали свободи і справедливості.»

На екрані з’являються кадри з вулиці, де ми сьогодні бачили «реконструкцію». Ті самі люди в формі, ті самі вибухи, ті самі трупи.

«Це не провокація, - каже чоловік. - Це не інсценування. Це справжня боротьба. Боротьба проти тих, хто хоче повернути нас у минуле. Проти тих, хто хоче знову надіти на нас ярмо рабства. Проти тих, хто хоче знищити нашу свободу.»

У мене мороз іде по шкірі. Я не можу повірити своїм вухам. Невже це правда? Невже вони дійсно так думають?

«…і ми повинні бути вдячні цим героям, - каже чоловік. - Ми повинні бути вдячні їм за те, що вони кожен день нагадують нам про велику перемогу. Щодня нагадують про те, якою ціною вона дісталася. Щодня нагадують про те, що ми не повинні здаватися. Ніколи.»

На екрані знову з’являються кадри з «реконструкції». Тільки тепер вони здаються ще більш жахливими. Ще більш мерзенними. Ще більш божевільними.

«Тому що справжні герої, - каже чоловік, - це не ті, хто носить форму червоноармійців. Це ті, хто носить форму ворога. Щоб пам’ятати. Щоб не забувати. Щоб боротися.»

Я дивлюся на екран і не можу повірити, що це відбувається насправді. Не можу повірити, що хтось може говорити такі речі. Не можу повірити, що хтось може в це вірити.

Це ж маячня. Це ж божевілля. Це ж, блядь, кінець світу.

«І ми повинні бути єдині, - каже чоловік. - Ми повинні згуртуватися навколо наших героїв. Ми повинні підтримати їх. Ми повинні перемогти.»

На екрані з’являється напис: «Слава героям! Смерть ворогам!». І натовп на вулиці, ті самі «фашисти» і «червоноармійці», підхоплюють цей клич. Кричать, ревуть, виють.

А я стою біля вітрини і дивлюся на все це. І мене нудить. Нудить від цього лицемірства. Нудить від цієї брехні. Нудить від цього божевілля.

І я розумію, що не можу більше залишатися тут. Не можу більше жити в цьому лайні. Не можу більше дихати цим повітрям.

Я розвертаюся і йду геть. Йду, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього жаху.Тільки б подалі від цього божевілля. Тільки б подалі від цього лайна.

Я йду по нічному місту, і мені здається, що я йду по краю прірви. І що ще один крок - і я зірвуся вниз, в темряву, в небуття.

Але я не зупиняюся. Я йду далі. Тому що я - Єва. І я не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо весь світ проти мене. Навіть якщо весь світ зійшов з розуму. Навіть якщо весь світ - це суцільна «перемога», яка, блядь, ніколи не закінчиться. І яка, блядь, ніколи не дасть мені спокою. І яка, блядь, ніколи не дозволить мені бути щасливою. І яка, блядь, ніколи не дасть мені бути вільною. І яка, блядь, все одно буде переслідувати мене, куди б я не пішла. І що б я не робила. І як би я не намагалася від неї втекти.

Тому що «перемога» - це все. А я - ніщо. І з цим, блядь, нічого не поробиш. Крім, хіба що, одного - йти. Йти, не зупиняючись. Йти, не озираючись. Йти, поки не впадеш без сил. І, може, тоді, на самому дні, на самому краю, в самому кінці, я знайду те, що шукаю.

Йду далі, намагаючись не думати про те, що побачила в телевізорах. Намагаючись не думати ні про що, крім як про те, щоб дістатися до горища.

І раптом я чую крики. Жіночі крики, повні болю і відчаю. Я зупиняюся, прислухаюся. Звідки вони лунають?

Йду на звук і бачу дивну картину. Дві дівчини, зовсім молоді, років по 16-17, б’ються на ножах. Не просто б’ються, а ріжуть одна одну, як заведені.

* За перемогу! - кричить одна, завдаючи удару.

* Ні фашизму! - відповідає інша, ухиляючись і роблячи випад у відповідь.

* Ні бандері! - кричить перша, і ніж входить в тіло її суперниці.

* Слава героям! - хрипить друга, і її ніж теж знаходить ціль.

Вони катаються по землі, заливаючи все навколо кров’ю. Їхні крики стають все тихішими, все слабшими, поки, нарешті, не змовкають зовсім.

Я стою і дивлюся на них, не в силах поворухнутися. Не в силах зрозуміти, що відбувається. Не в силах повірити, що це відбувається насправді.

Що це, блядь, таке? Чому вони це роблять? За що? Заради чого?

«За перемогу», - чую я голос в своїй голові. - «Ні фашизму». «Ні бандері». «Слава героям».

Та йдіть ви нахуй зі своєю «перемогою»! Йдіть ви нахуй зі своїм «фашизмом»! Йдіть ви нахуй зі своєю «бандерою»! Йдіть ви нахуй зі своїми «героями»!

Це ж треба, блядь, зовсім з глузду з’їхати, щоб різати один одного через якусь їбану ідеологію. Через якісь їбані гасла. Через якусь їбану «перемогу».

І що найгірше, вони ж, блядь, вірять в це. Вірять, що роблять щось важливе. Щось правильне. Щось героїчне.

А насправді, вони просто вбивають один одного. Вбивають за чиїсь чужі ідеали. Вбивають за чиїсь чужі амбіції. Вбивають за чиїсь чужі інтереси.

І мені стає страшно. Страшно від того, що я живу в такому світі. Страшно від того, що я живу серед таких людей. Страшно від того, що я нічого не можу змінити.

Я розвертаюся і йду геть. Йду, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього жаху. Тільки б подалі від цього божевілля. Тільки б подалі від цього лайна.

Але я знаю, що це неможливо. Знаю, що від цього не втекти. Знаю, що це назавжди.

І залишається тільки одне - йти. Йти, не зупиняючись. Йти, не озираючись. Йти, поки не впадеш без сил.

І знову це довбане відчуття. Відчуття безвиході, відчаю, безглуздості. І бажання. Нестримне бажання щось зробити. Щось вкрасти. Щось зламати. Щось знищити.

Я помічаю напівзруйнований магазин. Вітрини розбиті, двері виламані, всередині - безлад. Мабуть, тут вже побували мародери. Або просто ті, хто шукав, чим поживитися.

Але мені похуй. Мені похуй на все і на всіх. Крім себе. І свого бажання.

Я заходжу всередину, озираюся. Нікого. Тільки я і залишки колись нормального життя.

Беру з полиці дві пляшки березового соку. Чомусь саме його захотілося. Може, тому, що він нагадує про дитинство. Про те дитинство, яке у мене вкрали.

Потім помічаю морозиво. Багато морозива. В ящиках, в коробках, в пакетах. Воно вже почало танути, але мені похуй.

Я беру морозиво і пхаю його собі за пазуху. Пхаю під куртку, в кишені, в рукава. Стільки, скільки можу втримати.

* Ти що, з глузду з’їхала? - чую я голос всередині себе. - Навіщо тобі стільки?

* Не твоє діло, - огризаюся я. - Хочу і пхаю.

* Але ж воно розтане, - каже голос. - І забруднить тобі весь одяг.

* Похуй, - кажу я. - Виперу. Або викину.

* А якщо тебе зловлять? - не вгамовується голос. - Що тоді?

* Тоді вб’ють, - кажу я. - Або посадять. Або ще щось гірше.

* То навіщо ти це робиш? - питає голос.

* Тому що можу, - відповідаю я. - Тому що хочу. Тому що мені похуй.

Я виходжу з магазину, набита морозивом, як вагітна бегемотиха. І мені смішно. Смішно від своєї нахабності. Смішно від своєї безкарності. Смішно від свого божевілля.

* Ти дурепа, Єво,- кажу я сама собі. - Ти просто дурепа.

Але мені все одно. Все одно, блядь, на все. Тому що я - Єва. І я роблю те, що хочу.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду їсти морозиво. І пити березовий сік. І сміятися.

Сміятися, поки не лусну. Сміятися, поки не здохну. Сміятися, поки не зійду з розуму.

А потім… А потім, мабуть, почну все спочатку. Знову буду красти, ламати, нищити.

Повертаюся я з магазину, знесилена і втомлена, але задоволена. В руках - дві пляшки березового соку, а під курткою, в кишенях, в рукавах - морозиво. Стільки, що аж іти важко. Але я пруся, бо знаю - воно того варте.

Заходжу на горище, а там Аліса з Перемогою сидять на підлозі, розклавши свої іграшки. Лялька, як завжди, в центрі уваги - Аліса її то в одне лахміття вбере, то в інше, то зачіску їй зробить, то пісеньку заспіває.

* О, Єво, ти повернулася, - каже Аліса, піднімаючи на мене очі. - Що це ти принесла?

* Скарб, - відповідаю я, кидаючи здобич на підлогу. - Будемо святкувати.

* Що святкувати? - дивується вона.

* Життя, блядь, що ж іще? - кажу я. - Життя прекрасне, Алісо. Особливо, коли ти повертаєшся з магазину з купою морозива і березового соку.

* Ти що, знову щось вкрала? - питає вона, з підозрою дивлячись на мої трофеї.

* А ти як думала? - кажу я. - У цьому світі все треба брати силою. Або хитрістю. Або нахабством.

* Але ж це неправильно, Єво, - каже вона. - Так не можна.

* А як можна? - питаю я. - Сидіти, склавши руки, і чекати, поки тобі щось перепаде з барського столу? Ні, дякую, я так не хочу.

* Але ж… - починає вона.

* Ніяких «але», Алісо, - перебиваю я. - Сьогодні ми святкуємо. І ніхто нам не завадить.

Я беру одне морозиво і починаю його жадібно їсти. Прямо руками, не звертаючи уваги на те, що воно тане і стікає по пальцях.

* Єво, ти вся вимажешся, - каже Аліса.

* Похуй, - кажу я, не відриваючись від їжі. - У мене ще багато.

Я доїдаю одне морозиво, беру інше,потім ще і ще. І не можу зупинитися.

* Єво, тобі ж погано стане, - каже Аліса.

* А мені і так добре, - кажу я. - Так добре, як ніколи не було.

* Від морозива? - дивується вона.

* І від морозива теж, - кажу я. - Але головне - від тебе.

* Від мене? - ніяковіє вона. - Чому?

* Тому що ти - єдина людина в цьому їбаному світі, яка мене розуміє, - кажу я. - Яка мене не засуджує. Яка мене не боїться.

* Але ж я… - починає вона.

* Ти - моя подруга, Алісо, - кажу я. - І я щаслива, що ти у мене є.

* І ти у мене теж, Єво, - каже вона. - Ти найкраща подруга у світі.

* І Перемога, - додає лялька її голосом.

* І Перемога, - погоджуюся я. - Куди ж без неї.

Я беру пляшку березового соку і роблю великий ковток. Сік, змішаний з лимонною кислотою, обпікає горло, але мені все одно. Мені добре. Мені, блядь, охуєнно.

* А знаєш, що я придумала, Алісо? - кажу я, коли трохи відходжу від морозива.

* Що? - питає вона.

* А давай зробимо коктейль, - кажу я. - З березового соку і лимонної кислоти.

* І що це буде? - питає вона.

* Це буде напій свободи, - кажу я. - Напій протесту. Напій нашого нового життя.

* І що, це зупинить війну? - питає Аліса.

* Ні, блядь, не зупинить, - кажу я. - Але, принаймні, нам буде веселіше її пережити.

* Ну не знаю, - каже вона. - Мені здається, що є більш дієві способи боротьби.

* Наприклад? - питаю я.

* Наприклад, можна поїхати в Росію і підірвати там що-небудь, - каже вона.

* А ти смілива, - кажу я. - Не боїшся, що тебе там одразу ж схоплять і розстріляють?

* Боюся, -зізнається вона. - Але я ще більше боюся жити так, як ми живемо зараз.

* Тоді давай вип’ємо за сміливість, - кажу я і знову роблю ковток із пляшки.

* Давай, - погоджується вона. - І за свободу.

* І за перемогу над здоровим глуздом, - додає Перемога.

* І за це теж, - сміюся я.

Ми змішуємо сік з лимонною кислотою, розливаємо по пляшках і п’ємо. І нам весело. І нам смішно. І нам, блядь, нічого більше не треба.

* А знаєш, Єво, - каже Аліса, коли ми трохи протверезіємо. - Я рада, що ми познайомилися.

* Я теж, - кажу я. - Ти - єдина людина, яка мене не бісить.

* А як же Перемога? - запитує лялька.

* І ти теж, - кажу я. - Хоча іноді ти буваєш нестерпною.

* Це тому, що я кажу правду, - каже Перемога. - А правда не завжди приємна.

* Та йди ти, - відмахуюся я. - Сьогодні ми не будемо говорити про правду. Сьогодні ми будемо говорити тільки про хороше.

* А що може бути хорошого в цьому житті? - питає Перемога.

* Наприклад, те, що ми тут, разом, - каже Аліса. - І що нам добре.

* І що у нас є морозиво, - додаю я.

* І березовий сік, - каже Перемога.

* І що ніхто нам не заважає, - кажу я.

* І що ми можемо робити все, що захочемо, - каже Аліса.

* Навіть цілуватися? - питаю я, хитро дивлячись на неї.

* Навіть цілуватися, - каже вона, і її щоки трохи червоніють.

* А з Перемогою? - питаю я, киваючи на ляльку.

* І з Перемогою, - каже Аліса, і ми обидві сміємося.

І мені, блядь, так добре, як ніколи не було. І я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще надія. Що, може, є ще іскра.

Інехай ця іскра - всього лише горище, дві пляшки березового соку і повна куртка морозива. І нехай ця іскра - всього лише дружба з багатою дівчиною і її божевільною лялькою. І нехай ця іскра - всього лише коротка мить щастя серед суцільного лайна.

Але це - моя іскра. І я буду берегти її, поки можу. Поки вона не згасне. Поки не настане новий день.

А там - хто знає, що буде. Може, війна закінчиться. Може, «перемога» зникне. Може, ми станемо вільними.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, ми всі помремо.

Але це буде потім. А зараз - ми тут. Разом. І нам добре. І це, блядь, головне. І морозиво з березовим соком, виявляється, не така вже й погана ідея. Особливо, коли треба вкрасти трохи щастя у цього лайнового світу. 

Брага ще не готова, але мені похуй. Я втомилася чекати. Я хочу напитися. Я хочу забутися. Я хочу, щоб усе це лайно нарешті закінчилося.

* Алісо, - кажу я, - давай вип’ємо.

* Що вип’ємо? - питає вона. - У нас же тільки сік.

* А ми змішаємо, - кажу я, беручи пляшку з брагою і пляшку з соком. - Буде коктейль.

* Ти впевнена, що це гарна ідея? - питає Аліса. - Брага ж ще не дозріла.

* А мені похуй, - кажу я. - Я хочу напитися. І я нап’юся.

Я змішую брагу з соком, додаю туди ще трохи лимонної кислоти для гостроти відчуттів і простягаю пляшку Алісі.

* На, пий, - кажу я. - За нас. За нашу перемогу.

* Єво, я не думаю, що це… - починає вона, але я перебиваю її.

* Пий, кажу, - наполягаю я. - Або ти зі мною, або ти проти мене.

Аліса зітхає і бере пляшку. Робить ковток, кривиться, але п’є.

* Ну як? - питаю я.

* Гидота, - каже вона.

* Нічого, звикнеш, - кажу я і роблю великий ковток сам.

Брага, змішана з соком і лимонною кислотою, обпікає горло і вдаряє в голову. Але мені все одно. Мені добре. Мені, блядь, нарешті добре.

* А знаєш, що я придумала, Алісо? - кажу я, коли ми трохи випили. - Я придумала, як ми поїдемо в Росію.

* Як? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Ми вкрадемо машину. І поїдемо.

* І що ми там будемо робити? - питає вона.

* Як що? - кажу я. - Вбивати, звісно.

* Кого? - питає вона.

* Путіна, блядь, кого ж іще? - кажу я. - І всіх його посіпак.

* Але як? - питає вона. - У нас же немає зброї.

* Знайдемо, - кажу я. - Або вкрадемо. Або зробимо.

* І ти думаєш, у нас вийде? -питає вона.

* А чому б і ні? - кажу я. - Ми ж, блядь, не лохи якісь. Ми ж Єва і Аліса. Ми ж, блядь, сила.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога з нами, - каже Аліса голосом ляльки. - Вона теж хоче, щоб ми перемогли.

* От і добре, - кажу я. - Значить, нас троє. А це вже, блядь, армія.

Я сміюся, а Аліса дивиться на мене з якимось дивним виразом. Суміш страху, захоплення і здивування.

* Ти справді цього хочеш, Єво? - питає вона. - Ти справді хочеш убити Путіна?

* А ти ні? - питаю я. - Ти не хочеш помститися за все? За війну, за руїни, за смерть? За це їбане місто і цих їбаних людей?

* Хочу, - каже вона. - Але…

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Або ми це робимо, або ні.

* І що буде, коли ми його вб’ємо? - питає вона.

* А потім, - кажу я, - ми підірвемо Москву.

* Як? - дивується вона.

* Не знаю, - кажу я. - Щось придумаємо. Підірвемо Кремль, наприклад. Або Останкінську вежу. Або мавзолей з тим довбаним Леніним.

* А навіщо? - питає вона.

* Щоб не було більше «перемоги», - кажу я. - Щоб не було більше війни. Щоб не було більше Росії.

* Але ж там люди, - каже вона.

* А тут, блядь, не люди? - питаю я. - Чим вони кращі за нас? Чому вони повинні жити, а ми - ні?

* Але ж не всі росіяни погані, - каже вона.

* А мені похуй, - кажу я. - Хай сдихають всі. Всі, хто підтримує цю війну. Всі, хто мовчить. Всі, хто сміється.

* Єво, це жорстоко, - каже вона.

* А вони, блядь, не жорстокі? - питаю я. - А те, що вони з нами роблять, це не жорстоко?

* Але ж ми не можемо бути такими, як вони, - каже вона.

* А чому б і ні? - питаю я. - Чим ми гірші?

* Ми не гірші, - каже вона. - Ми кращі.

* А толку? - питаю я. - Що нам з того, що ми кращі?

Я знову роблю ковток з пляшки. Брага, змішана з соком, вже не здається такою гидкою. Навпаки, вона приємно лоскоче горло і дурманить голову.

* А знаєш, Алісо, - кажу я. - Мені подобається цей план.

* Який? - питає вона.

* Поїхати в Росію і все там роз’їбати, - кажу я. - Це ж, блядь, геніально.

* А що, як у нас не вийде? - питає вона.

* Тоді ми здохнемо, - кажу я. - Але здохнемо, як герої.

* А що, як вийде? - питає вона.

* Тоді ми будемо жити, - кажу я. - Будемо жити вільно. Будемо жити щасливо. Будемо жити так, як хочемо ми, а не так, як нам кажуть.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога буде з нами, - каже Аліса. - Вона завжди буде з нами.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми переможемо.

Я сміюся, а Аліса дивиться на мене з захопленням. І я розумію, що вона зі мною. Що вона піде за мною. Що вона готова на все.

І мені стає добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

І мені похуй, що це неможливо. І мені похуй, що це безглуздо. І мені похуй, що це самогубство.

* Єво, мені здається, я зараз вивернуся, - каже Аліса, затуляючи рота рукою.

* Що таке? - питаю я. - Від браги?

* Так, - каже вона. - І від лимонаду. І від морозива. І від усього.

Вона підбігає до вікна, висовується назовні і її починає рвати. Я дивлюся на неї і не знаю, що робити. Сміятися чи співчувати.

* Ну що, Алісо, - кажу я, - полегшало?

* Ні, - стогне вона, витираючи рота рукавом. - Мені ще гірше.

* Може, тобі води принести? - питаю я.

* Не треба, - каже вона. - Я краще ще трохи подихаю свіжим повітрям.

Вона знову висовується у вікно, і я чую, як її шлунок вивертається назовні.

* А знаєш, Єво, - каже вона, коли трохи приходить до тями. - А ти була права.

* Щодо чого? - питаю я.

* Щодо того, що від цієї браги тільки гірше, - каже вона. - І що треба було їсти більше морозива.

* Ну, я ж тобі казала, - кажу я. - А ти не вірила.

* Тепер вірю, - каже вона. - Але вже пізно.

Вона закриває обличчя руками і починає схлипувати.

* Ти чого, Алісо? - питаю я, підходячи до неї. - Ти що, плачеш?

* Ні, - каже вона, піднімаючи голову. - Просто… Просто мені так погано.

* А мені, блядь, добре? - питаю я. - Ти думаєш, мені легко дивитися на те, як ти тут страждаєш?

* Вибач, Єво, - каже вона. - Я не хотіла.

* Та годі тобі, - кажу я. - Проїхали.

Я обіймаю її за плечі, і вона притискається до мене, як дитина. І я відчуваю, як її тіло здригається від ридань.

* А знаєш, Єво, - раптом каже вона, трохи заспокоївшись. - Я все одно не шкодую.

* Про що? - питаю я.

* Про те, що ми тут, - каже вона.- Про те, що ми разом. Про те, що ми… подруги.

* Я теж не шкодую, Алісо, - кажу я. - Хоча іноді ти мене просто вбиваєш.

* І ти мене, - каже вона. - Але це неважливо. Головне, що ми є одна в одної.

* І Перемога, - додає лялька її голосом.

* І Перемога, - погоджуюся я.

Ми стоїмо обійнявшись, дивимося у вікно на темне місто і мовчимо. І в цій тиші, в цьому мовчанні, є щось таке, що важливіше за будь-які слова. Щось таке, що сильніше за будь-які почуття. Щось таке, що дорожче за будь-які скарби.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, не все так погано. Може, є ще надія. Може, є ще іскра.

І нехай ця іскра - всього лише горище, дві пляшки браги і гігантська лялька. І нехай ця іскра - всього лише дружба з багатою дівчиною, яка іноді блює у вікно. І нехай ця іскра - всього лише коротка мить щастя серед суцільного лайна.

Але це - моя іскра. І я буду берегти її, поки можу. Поки вона не згасне. Поки не настане новий день.

Раптом я згадую про радіо. Старе, пошарпане радіо, яке я знайшла на цьому горищі.

* Алісо, - кажу я. - А давай увімкнемо радіо.

* Навіщо? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Просто так. Може, там щось цікаве буде.

* Сумніваюся, - каже вона. - Там же тільки про «перемогу» говорять.

* Ну і що? - кажу я. - Може, хоч посміємося.

Я підходжу до радіо, вмикаю його і починаю крутити ручку, намагаючись зловити якусь хвилю.

Шипіння, тріск, перешкоди. І раптом - голос. Чоловічий голос, який щось говорить.

* Тихо, - кажу я Алісі. - Здається, я щось знайшла.

Я підкручуюгучність, і ми починаємо слухати.

«…і в цей важкий для нашої країни час, - каже голос, - ми повинні згуртуватися навколо нашого лідера, навколо нашої партії, навколо нашої великої мети. Ми повинні бути єдині, як ніколи. Ми повинні бути сильними, як ніколи. Ми повинні бути безстрашними, як ніколи.»

* Хто це? - питає Аліса.

* Не знаю, - кажу я. - Якийсь мудак.

* Не говори так, Єво, - каже Перемога голосом Аліси. - Це ж, мабуть, важлива людина.

* Та мені похуй, хто це, - кажу я. - Хоч сам Путін.

І тут я завмираю. Тому що голос з радіо каже:

«…і сьогодні, в цей знаменний день, я, ваш президент, Володимир Путін, хочу звернутися до вас, мої дорогі співвітчизники…»

* Це він, - шепочу я. - Це, блядь, він.

* Хто? - не розуміє Аліса.

* Путін, - кажу я. - Це, сука, Путін.

* Бути такого не може, - каже вона. - Звідки йому взятися на нашому радіо?

* Не знаю, - кажу я. - Але це він. Точно він.

Ми продовжуємо слухати, і я відчуваю, як у мене всередині все закипає від злості. Від ненависті. Від огиди.

«…ми повинні пам’ятати, - каже Путін, - що ми - великий народ. Народ-переможець. Народ, який ніколи не здається. Народ, який завжди йде до кінця.»

* Пішов ти нахуй, - шепочу я.

«…і сьогодні, коли наші вороги знову намагаються поставити нас на коліна, - продовжує він, - коли ці покидьки, ці зрадники, ці бандерівці і мазепівці хочуть знищити нашу країну, ми повинні дати їм відсіч. Ми повинні показати їм, що нас не зламати. Ми повинні показати їм, що ми не боїмося.»

* А ось і про нас, -кажу я. - Цікаво, що він ще скаже.

«…ці нікчеми, які називають себе українцями, - каже Путін, - насправді є ніхто інше, як запроданці Заходу. Маріонетки в руках американських імперіалістів. Зрадники, які продали свою землю, свою віру, свою історію за тридцять срібників.»

* Які ж вони зрадники? - обурюється Аліса. - Вони ж просто хочуть жити вільно.

* Звісно, хочуть, - погоджуюся я. - Але ж хіба цьому мудаку поясниш?

«…і ми не дозволимо їм паплюжити нашу пам’ять, - каже Путін. - Ми не дозволимо їм переписувати нашу історію. Ми не дозволимо їм нав’язувати нам чужі цінності. Ми не дозволимо їм диктувати нам, як жити.»

* А хто, блядь, дозволить йому? - питаю я. - Хто, сука, дасть йому таке право?

«…і ми будемо боротися, - каже Путін. - Будемо боротися до кінця. До перемоги. До повної і остаточної перемоги над злом. Тому що ми - росіяни. А росіяни своїх не кидають. І росіяни завжди перемагають.»

На цих словах я не витримую. Я підходжу до радіо і вимикаю його.

* Все, блядь, - кажу я. - Досить. Не можу більше слухати цю хуйню.

* Що будемо робити, Єво? - питає Аліса.

* Те, що і завжди, - кажу я. - Будемо жити далі. І ненавидіти. І чекати.

* Чого чекати? - питає вона.

* Коли цей кошмар закінчиться, - кажу я. - Коли ми нарешті станемо вільними.

* А ти віриш, що це колись станеться? - питає вона.

* Ні, блядь, не вірю, - кажу я. - Але я хочу вірити. Хочу, сука, вірити, що колись ми будемо жити по-іншому.

І ми сидимо мовчки, кожна думає про своє. Я - про те, як я ненавиджу Путіна івсе, що з ним пов’язано. Аліса - не знаю, про що. А Перемога - мабуть, про те, як вона буде боротися за мир у всьому світі.

І я не знаю, що буде далі. І я не знаю, чим все це закінчиться.

Але я знаю одне - я так просто не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо весь світ проти мене. Навіть якщо весь світ зійшов з розуму. Навіть якщо весь світ - це суцільна «перемога» і суцільний Путін.

Я буду боротися. До кінця. До останнього подиху. До останньої краплі крові.

Тому що я - Єва. І я, блядь, не здамся. Ніколи. І я, блядь, не мовчу. І я, блядь, не боюся.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду робити те, що хочу. Те, що вважаю за потрібне. Те, що, блядь, правильно.

І нехай мене ніхто не зрозуміє. І нехай мене ніхто не підтримає. І нехай мене всі зненавидять.

Але я буду йти до кінця. До самого кінця. Який би він не був.

Тому що я - Єва. І це, блядь, моє життя. І це, блядь, моя війна. І це, блядь, моя «перемога».

І похуй, що зараз 1984 рік. І похуй, що ми в Горлівці. І похуй, що Аліса блювала у вікно.

Все одно, я буду боротися. За себе. За свою свободу. За своє майбутнє.

Навіть якщо цього майбутнього немає. Навіть якщо цієї свободи не існує. Навіть якщо ця боротьба - марна.

Після того, як Аліса пішла, я ще трохи посиділа на горищі, слухаючи маячню з радіо. Але потім мені це набридло, і я вирішила почитати.

Дістала з-під купи мотлоху стару, пошарпану книгу - збірку віршів Лесі Українки. Не знаю, звідки вона тут взялася, але мені завжди подобалося її читати.

Гортаю сторінки, намагаючись знайти щось, що підійшло б під мій настрій. І ось, нарешті, знаходжу.

«Ніч чарівниця»

Я розгортаю книгу на потрібній сторінці і починаю читати. Спочатку про себе, а потім, сама не помічаючи як, вголос.

«Ніч чарівниця,

Мов таємниця,

Світ обгорнула

Серпанком срібним…»

Читаю і відчуваю, як щось тепле, ніжне, лагідне огортає мою душу. Як всі мої страхи, всі мої сумніви, вся моя ненависть кудись зникають.

Залишається тільки краса. Краса поезії. Краса ночі. Краса світу.

«То була тиха ніч чарівниця,
Покривалом спокійним, широким
Простелилась вона над селом,

Прокидалась край неба зірниця,
Мов над озером тихим, глибоким
Лебідь сплескував білим крилом.

«

Я читаю і не можу зупинитися. Слова Лесі Українки ллються, як музика, як пісня, як молитва.

І мені стає легко. І мені стає спокійно. І мені стає добре.

* Єво, ти що, вірші читаєш? - чую я раптом голос Аліси.

Я здригаюся від несподіванки і піднімаю голову. Аліса стоїть на порозі, тримаючи в руках Перемогу.

* Ти ж пішла, - кажу я.

* Я передумала, - каже вона. - Вирішила повернутися.

* Навіщо? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Просто захотілося.

Вона підходить до мене і сідає поруч.

* Що ти читаєш? - питає вона.

* Лесю Українку, - відповідаю я. - «Ніч чарівницю».

* Я теж люблю цей вірш, - каже вона. - Він такий… ніжний.

* Ага, - кажу я. - Не те що наше життя.

* Але ж і в нашому житті є місце для ніжності, Єво, - каже вона. - І для краси. І для любові.

* Може, і є, - кажу я. - Тільки я щось не помічаю.

* Тому що ти не там шукаєш, - каже вона.

* А де ж мені шукати? - питаю я.

* В собі, - каже вона. - В своєму серці.

* А що, хіба там щось є? - питаю я. - Окрім ненависті і болю.

* Є, Єво, - каже вона. - Повір мені.

* А ти звідки знаєш? - питаю я.

* Я відчуваю, - каже вона. - Я бачу.

* І що ж ти бачиш? - питаю я.

* Я бачу, що ти добра, - каже вона. - І красива. І сильна.

* І божевільна, - додаю я.

* І божевільна, - погоджується вона. - Але це неважливо. Головне, що ти - справжня.

* А ти, Алісо, - кажу я. - Ти теж справжня. І я рада, що ми познайомилися.

* Я теж, Єво, - каже вона. - Я теж дуже рада.

Ми сидимо мовчки, обійнявшись, і дивимося у вікно. Ніч вже повністю вступила в свої права, і на небі з’явилися зірки.

* Гарно, - каже Аліса.

* Так, - погоджуюся я. - Шкода тільки, що ми не можемо бачити це щодня.

* Чому? - питає вона.

* Тому що війна, - кажу я. - Тому що «перемога». Тому що ми повинні ховатися.

* Але ж колись це закінчиться, Єво, - каже вона. - І ми будемо жити по-іншому.

* А ти звідки знаєш? - питаю я. - Ти що, провидиця?

* Ні, - каже вона. - Я просто вірю в це.

* А я ні, - кажу я. - Я вже ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - каже вона. - Це не так складно, як здається.

* Може, для тебе і не складно, - кажу я. - А для мене…

Я не встигаю договорити, тому що Аліса раптом нахиляється до мене і цілує. Цілує ніжно, лагідно, несміливо.

І я відповідаю на її поцілунок. І забуваю про все на світі. Про війну, про «перемогу», про ненависть, про біль.

Є тільки ми. І ця ніч. І ці зірки. І цей поцілунок.

І мені добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

І я розумію, що, може, Аліса і права. Може, є ще надія. Може, є ще іскра.

І нехай ця іскра - всього лише поцілунок на горищі. І нехай ця іскра - всього лише мить серед суцільного лайна. І нехай ця іскра - всього лише ілюзія щастя в світі, де панує смерть.

Після поцілунку ми ще трохи посиділи, обійнявшись, а потім Аліса знову засобиралася додому. Цього разу я її не зупиняла. Розумів, що їй треба йти.

Коли вона пішла, я відчула себе дивно. Ніби порожньо, але водночас і якось… наповнено. Дивне відчуття, незнайоме.

Щоб якось розвіяти цю дивну суміш емоцій, я вирішила зайнятися чимось практичним. Згадала про старе радіо, яке валялося на горищі. Може, вдасться зловити щось, окрім цих нескінченних промов про «перемогу» та ідіотських зведень з фронту.

Я знайшла радіо під купою мотлоху, протерла його від пилу і увімкнула. Спочатку було чути тільки шипіння і тріск, але я вперто крутила ручку настройки, намагаючись знайти хоч щось.

І ось, нарешті, крізь шум пробилися звуки музики. Не такої, яку зазвичай крутять по нашому радіо. Не марші і не пісні про війну. А щось інше. Щось… справжнє.

Це був рок. Не швидкий, не агресивний, а такий, що проникає в саму душу. Мелодійний, трохи сумний, але водночас і обнадійливий.

Я заслухалась. Ця музика була як ковток свіжого повітря. Як промінь світла в цьому темному, задушливому світі. Як надія на те, що десь там, за межами цього божевілля, є інше життя.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася Аліса. З Перемогою, звісно.

* Я думала, ти вже пішла, - здивувалася я.

* Я передумала, - сказала вона. - Вирішила залишитися з тобою.

* А як же твої батьки? - запитала я.

* Неважливо, - відмахнулася вона. - Я їм потім щось придумаю.

Вона підійшла до мене і сіла поруч. Ми мовчки слухали музику, кожна думаючи про своє.

* Гарно, - нарешті сказала Аліса. - Що це?

* Не знаю, - відповіла я. - Якась зарубіжна станція.

* І давно ти її слухаєш? - запитала вона.

* Ні, - кажу я. - Сьогодні вперше знайшла.

* Пощастило, - сказала вона. - У нас таке рідко почуєш.

* Ага, - погодилася я. - У нас взагалі рідко почуєш щось людське.

Ми знову замовчали, слухаючи музику. І раптом мені захотілося танцювати. Не знаю чому. Може, через цю музику. Може, через Алісу. Може, через те, що я просто втомилася сидіти на місці.

* Алісо, - сказала я. - А давай потанцюємо.

* Що? - здивувалася вона. - Тут?

* А чому б і ні? - сказала я. - Хіба нам хтось заважає?

* Але ж ми не вміємо, - сказала вона.

* А ми і не будемо вміти, - сказала я. - Ми будемо просто рухатися. Так, як нам хочеться.

Я встала з підлоги і простягнула їй руку. Вона зніяковіло посміхнулася, але все ж таки взяла мене за руку і підвелася.

* Ну що, - сказала я. - Поїхали?

* Поїхали, - сказала вона.

Я обійняла її за талію, а вона поклала свою руку мені на плече. І ми почали танцювати. Спочатку повільно, обережно, придивляючись один до одного. А потім все сміливіше, все вільніше, все пристрасніше.

Ми кружляли по горищу, і мені здавалося, що ми летимо. Летимо кудись далеко-далеко, туди, де немає війни, де немає «перемоги», де немає всього цього лайна.

* Непогано рухаєшся, Єво, - сказала Перемога голосом Аліси. - Для першого разу.

* А ти, я бачу, у нас експертка з танців, - сказала я, не зупиняючись.

* А як же, - відповіла Перемога. - Я, між іншим, колись була зіркою балету.

* Зіркою чого, блядь? - не повірила я.

* Балету, - повторила Перемога. - Великого театру.

* Того самого, що в Москві? - уточнила я.

* Так, - сказала Перемога. - А що?

* Та нічого, - сказала я. - Просто цікаво, як тебе туди занесло.

* Довга історія, - сказала Перемога. - Якось іншим разом розповім.

* А ти, Алісо, чого мовчиш? - запитала я.

* Я просто не знаю, що сказати, - зізналася вона. - Я ніколи раніше так не танцювала.

* І як тобі? - запитала я.

* Дивно, - сказала вона. - Але… приємно.

* От бачиш, - сказала я. - А ти боялася.

* А ти? - запитала вона. - Тобі подобається?

* Так, - сказала я. - Дуже.

І це була правда. Мені подобалося танцювати з Алісою. Подобалося відчувати її тепло. Подобалося дивитися в її очі. Подобалося відчувати її запах.

І мені було начхати на все інше. На війну, на «перемогу», на ідіотів з автоматами. На все, крім нас двох.

* А знаєш, Єво, - раптом сказала Аліса. - Я рада, що ми познайомилися.

* Я теж, - сказала я. - Ти найкраща подруга, яку тільки можна уявити.

* І ти теж, - сказала вона. - Навіть незважаючи на те, що ти іноді буваєш нестерпною.

* Це я ще стримуюся, - сказала я.

* А що ж буде, коли ти перестанеш стримуватися? - запитала вона.

* Не знаю, - сказала я. - Але, мабуть, буде весело.

* Або страшно, - додала Перемога.

* Або і те, і інше, - погодилася я.

Ми продовжували танцювати, і я відчувала, як між нами росте щось більше, ніж просто дружба. Щось таке, що я не могла пояснити. Щось таке, що я не хотіла

пояснювати.

І мені було добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але це - моє. І я буду насолоджуватися цим, поки можу. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться музика. Поки не згаснуть іскри.

А там - хто знає, що буде. Може, ми і справді поїдемо в Росію. Може, ми і справді щось змінимо. Може, ми і справді будемо щасливими.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, ми всі помремо.

Але це буде потім. А зараз - ми тут. Разом. І ми танцюємо. Під музику, яку не чує ніхто, крім нас. І це, блядь, головне.

Музика линула з радіоприймача, заповнюючи собою весь простір горища. Вона була дивною, незнайомою, але водночас якоюсь рідною і близькою.

Ми з Алісою танцювали, не кажучи ні слова. Тільки наші тіла розмовляли одне з одним - рухами, дотиками, поглядами.

Я відчувала її тепло, її дихання на своїй щоці, її серцебиття, що віддавалося в моїх грудях. І мені здавалося, що ми одне ціле, що ми завжди були разом, що ми завжди будемо разом.

І нехай це неможливо. І нехай це безглуздо. І нехай це ненадовго.

Але зараз, в цю мить, це було єдиною правдою. Єдиною реальністю. Єдиним, що мало значення.

Ми кружляли по горищу, і я бачила, як в очах Аліси відбивається світло єдиної лампочки, що тьмяно горіла під стелею. І це світло було таким же теплим, таким же лагідним, як і її погляд.

* Єво, - прошепотіла вона, коли музика стихла. - Я…

* Не кажи нічого, - перебила я її. - Просто будь поруч.

І вона мовчала. І просто була поруч. І цього було достатньо.

Ми танцювали, і я відчувала, як мої ноги заплітаються, як голова йде обертом, як серце виривається з грудей. Але я не зупинялася. Я не хотіла зупинятися.

Тому що в цьому танці було все. Було все те, чого мені так не вистачало в житті. Була свобода, була пристрасть, була ніжність, була радість.

І була Аліса. Була її рука в моїй руці. Були її очі, що дивилися на мене з такою любов’ю, що у мене перехоплювало подих.

* Ти втомилася? - запитала вона, коли я спіткнулася і мало не впала.

* Ні, - відповіла я. - Я можу танцювати вічно.

* А я не можу, -зізналася вона. - У мене вже паморочиться голова.

* Тоді давай просто посидимо, - запропонувала я.

Ми опустилися на підлогу, притулившись одна до одної. І сиділи так, мовчки, слухаючи, як б’ються наші серця.

* Єво, - знову порушила мовчанку Аліса. - А що буде далі?

* Не знаю, - чесно відповіла я. - І не хочу знати.

* Але ж ми не можемо вічно залишатися тут, - сказала вона.

* Знаю, - сказала я. - Але давай не будемо про це думати. Принаймні, сьогодні.

* Добре, - погодилася вона. - Давай не будемо.

І ми знову замовчали. І знову танцювали. І знову цілувалися.

І я не знаю, скільки минуло часу. Година, дві, три. А може, ціла вічність.

Але рано чи пізно це мало закінчитися. І коли музика стихла, а ми, знесилені, впали на підлогу, я зрозуміла, що пора прощатися.

* Мені треба йти, Єво, - сказала Аліса. - Вже пізно.

* Іди, - сказала я. - Але обіцяй, що повернешся.

* Обіцяю, - сказала вона. - Тільки ти теж обіцяй. Обіцяй, що будеш тут.

* Буду, - сказала я. - Куди ж я подінуся?

Вона підвелася, взяла Перемогу і пішла до дверей. Але на порозі зупинилася і обернулася.

* Єво, - сказала вона. - Я люблю тебе.

І перш ніж я встигла відповісти, вона зникла за дверима. А я залишилася одна. Одна на цьому горищі, серед мотлоху і пилу, серед старих книг і платівок.

Одна, але вже не самотня. Тому що у мене була Аліса. І була Перемога. І була ця ніч, яку я не забуду ніколи.

Після того, як Аліса пішла, я ще трохи посиділа на горищі, слухаючи тишу. Але потім мені стало нудно, і я вирішила зайнятися своєю улюбленою справою - спостерігати за містом.

Дістала один зі своїх біноклів - старий, подряпаний, але все ще цілком робочий. Підійшла до вікна, вперлася ліктями в підвіконня і припала до окулярів.

Нічне місто розкинулося переді мною, як на долоні. Точніше, як на брудній, пошарпаній ганчірці, бо нічого, крім бруду і пошарпаності, в цьому довбаному місті не було.

Я водила біноклем туди-сюди, розглядаючи темні силуети будинків, тьмяне світло ліхтарів, поодинокі постаті перехожих. І від кожного нового виду, від кожної нової деталі, від кожної нової мерзенної подробиці цього нікчемного існування мене пробирало ще більше.

* Ну що, блядь, - бурмотіла я собі під ніс. - Як вам живеться в цьому лайні? Подобається?

Я навела бінокль на сусідній будинок і побачила у вікні сім’ю, яка вечеряла. Батько, мати, двоє дітей. Сидять за столом, їдять якусь баланду, дивляться в телевізор. А там, як завжди, одне й те саме - «перемога», Путін, війна.

* Ідіоти, - процідила я крізь зуби. - Раді чого ви живете? Заради чого ви терпите все це? Заради чого ви плодите таких же, як ви, рабів?

Я перевела бінокль на інше вікно. Там самотній старий, схилившись над столом, писав листа. Кому він його писав? Про що? Чи вірив він, що цей лист колись дійде до адресата?

* Дурний старий пердун, - пробурмотіла я. - Давно вже пора зрозуміти, що ніяких листів писати не треба. Нікому. Ні про що.

Я знову почала водити біноклем по вулиці, вишукуючи очима щось, що могло б мене зачепити. І ось, нарешті, знайшла.

На розі двох вулиць стояла групка людей у формі. Тій самій, що і у довбойобів з «реконструкції». Тільки ці були не ряджені, а справжні. З автоматами, з нашивками, з усією цією військовою хуйнею.

Вони про щось голосно сперечалися, жестикулювали, сміялися. А потім один з них дістав з кишені гранату, висмикнув чеку і кинув її в бік.

Вибух, крики, стогін. Солдати попадали на землю, закриваючи голову руками. А той, що кинув гранату, стояв і реготав, як божевільний.

* Ну що, суки, - кричав він. - Весело вам? Сподобалася вам «перемога»?

Я відірвалася від бінокля і подивилася на місто вже без нього. І мені стало страшно. Страшно від того, що я тут живу. Страшно від того, що я одна з них. Страшно від того, що я нічого не можу змінити.

* Блядь, блядь, блядь, - зашепотіла я, стискаючи кулаки. - Як же я вас ненавиджу. Як же я вас всіх, сука, ненавиджу.

І ця ненависть, ця лють, ця безвихідь - вони душили мене, розривали на частини, зводили з розуму.

І я розуміла, що так більше не можна. Що треба щось робити. Що треба кудись бігти. Що треба щось змінювати.

Але що? Як? Куди?

І я не знала відповіді. Не знала, блядь, нічого. Крім того, що я ненавиджу. Ненавиджу цей світ. Ненавиджу цих людей. Ненавиджу цю «перемогу».

І ненавиджу себе. За те, що я така слабка. За те, що я така боягузлива. За те, що я така… марна.

Я знову припала до бінокля, намагаючись знайти в нічному місті хоч щось, що могло б дати мені надію. Хоч щось, що могло б врятувати мене від цього божевілля.

Але нічого не було. Тільки темрява, тільки руїни, тільки смерть.

І тільки довбана «перемога», яка, як ракова пухлина, розповзлася по всьому місту, по всій країні, по всьому світу.

І не було від неї ніякого порятунку. Ніякого, блядь, порятунку. Ні для кого. Ніколи.

І залишалося тільки одне - дивитися. Дивитися і ненавидіти. Дивитися і зневажати. Дивитися і чекати.

Чекати, коли ж усе це лайно нарешті закінчиться. Або коли закінчуся я. Що, блядь, одне й те саме.

Тому що жити в цьому світі - неможливо. Жити серед цих людей - нестерпно. Жити з цією «перемогою» - смертельно.

І нехай це звучить пафосно. І нехай це звучить банально. І нехай це звучить безнадійно.

Але це - моє життя. І це - моя правда. І це - моя, блядь, «перемога». Моя особиста, маленька, нікому не потрібна «перемога» над здоровим глуздом, над совістю, над людяністю.

І нехай весь світ і далі грається в свої іграшки. Нехай одні вбивають інших, а інші спостерігають і аплодують. Нехай одні кричать «За Росію!», а інші - «За Путіна!».

А я буду тут. На своєму горищі. Зі своїм біноклем. Зі своєю ненавистю.

І буду дивитися. І буду чекати. І буду, блядь, сподіватися, що колись це все закінчиться.

Хоча, який там, нахуй, сподіватися. Не буде ніякого кінця. Ніколи. Тому що це - війна. А війна, як відомо, ніколи не закінчується. Вона просто переходить з однієї фази в іншу, змінює форму, змінює обличчя, але ніколи, сука, незакінчується.

І ми всі приречені. Приречені жити в цьому лайні. Приречені бути свідками цього божевілля. Приречені померти, так і не дочекавшись змін.

І нехай це звучить як вирок. І нехай це звучить як прокляття. І нехай це звучить як виправдання.

Але це - моє життя. І я буду жити його так, як вважаю за потрібне.

Навіть якщо це означає просто сидіти на горищі і дивитися в бінокль на нічне місто. І матюкатися. І ненавидіти. І чекати.

Тому що це все, що у мене залишилося. І цього у мене ніхто не відбере. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть ця довбана «перемога», яка, блядь, все одно переможе. Рано чи пізно. Так чи інакше. Тут чи деінде.

Але поки що - я тут. І поки що - я жива. І поки що - я вільна. Вільна ненавидіти. Вільна зневажати. Вільна бути собою.

І цього, блядь, достатньо. Принаймні, поки що. Принаймні, для мене.

Набридло мені дивитися в бінокль на це лайно, що вони називають містом. Набридло бачити ці понівечені будинки, цих озлоблених людей, ці тупі гасла.

Захотілося чогось іншого. Чогось такого, що не нагадувало б про війну, про «перемогу», про всю цю довбану реальність.

І тут я згадала про стару книгу, яку знайшла якось на горищі. Науково-популярна книга про космос, ще з тих часів, коли люди мріяли про зірки, а не про те, як би вбити одне одного.

Я дістала її з-під купи мотлоху, здула пил і розгорнула на випадковій сторінці.

«Марс», - прочитала я. - «Червона планета».

І одразу ж поринула в інший світ. Світ, де немає місця ненависті, злобі, війні. Світ, де є тільки безмежний космос, далекі зірки і незвідані планети.

Я читала про те, як влаштований Марс, про його крижані шапки і пустелі, про його каньйони і вулкани. Про те, що колись там, можливо, було життя. І про те, що колись, можливо, там будуть жити люди.

І я мріяла. Мріяла про те, як я лечу на Марс. Як я ступаю на його червону поверхню. Як я дихаю його розрідженим повітрям. Як я дивлюся на Землю - маленьку блакитну кульку, загублену в безмежному космосі.

І мені здавалося, що це можливо. Що це не просто фантазії, а реальна перспектива. Що колись, може, не скоро, але колись, я зможу полетіти з цієї проклятої планети. Полетіти туди, де немає «перемоги», де немає Путіна, де немає війни.

Я уявляла собі, як я буду жити на Марсі. Як я буду досліджувати його поверхню, шукати сліди давніх цивілізацій, будувати нові міста. Як я буду дивитися на зоряне небо, не затуманене димом і смогом. Як я буду дихати вільним повітрям, не отруєним ненавистю і брехнею.

І я буду щаслива. По-справжньому щаслива. Вільна від усього, що мене гнітило. Вільна від усього, що я ненавиділа. Вільна від усього, що робило моє життя нестерпним.

Я перегортала сторінки, і з кожною новою фотографією, з кожним новим фактом, з кожним новим рядком моя мрія ставала все сильнішою, все яскравішою, все реальнішою.

І мені здавалося, що я вже не тут, не на цьому смердючому горищі, а там, на Марсі. Що я вже не Єва, а хтось інший. Хтось, хто не знає, що таке війна, що таке «перемога», що таке ненависть.

І це було так прекрасно. Так захоплююче. Так… недосяжно.

Бо я ж розуміла, що це всього лише мрія. Що це всього лише фантазія. Що це всього лише втеча від реальності.

А реальність - вона тут. Вона за вікном. Вона в кожному подиху, в кожному погляді, в кожному слові.

Реальність - це війна. Реальність - це «перемога». Реальність - це це довбане місто, ці довбані люди, це довбане життя.

І від цього нікуди не дітися. Нікуди не втекти. Нікуди не сховатися.

Але як же, блядь, хочеться! Як же хочеться вірити, що десь там, далеко-далеко, є інший світ. Світ, де немає місця злу. Світ, де немає місця ненависті. Світ, де немає місця війні.

Світ, де є тільки космос. І свобода. І мрія.

І нехай це неможливо. І нехай це безглуздо. І нехай це самообман.

Але я буду мріяти. Буду мріяти, поки можу. Буду мріяти, поки хочу. Буду мріяти, поки живу.

Тому що мрія - це єдине, що у мене залишилося. Єдине, що дає мені сили жити. Єдине, що робить мене людиною.

І нехай ця мрія ніколи не здійсниться. І нехай вона розіб’ється на тисячі уламків, як і все в цьому їбаному світі.

Але вона буде зі мною. Завжди. До самого кінця.

І, може, колись, в іншому житті, в іншому світі, на іншій планеті, я все-таки зможу полетіти. Полетіти на Марс. Або ще кудись.

Але точно не туди, де є «перемога». І не туди, де є Путін. І не туди, де є війна.

А кудись, де є тільки мир. І свобода. І щастя.

Навіть якщо такого місця не існує. Навіть якщо його ніколи не було. Навіть якщо воно - всього лише плід моєї хворої уяви.

Все одно, я буду мріяти. І буду вірити. І буду чекати.

Закриваю книгу, але мрії не йдуть. Навпаки, вони стають ще яскравішими, ще сильнішими, ще нав’язливішими.

А що, якби я полетіла на Марс не одна? Що, якби я взяла з собою Алісу?

Уявляю, як ми разом летимо в космічному кораблі. Як дивимося у вікно на безкраї простори Всесвіту. Як сміємося, розмовляємо, мріємо.

Як нам добре разом. Як нам, блядь, ніхто не заважає. Як нам ніхто не вказує, що робити. Як нам ніхто не нав’язує свою довбану «перемогу».

Як ми вільні. Вільні бути собою. Вільні любити одна одну. Вільні жити так, як ми хочемо.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені байдуже. Зараз мені на все байдуже, крім моїх мрій.

Уявляю, як ми з Алісою виходимо з корабля і ступаємо на поверхню Марса. Як ми одягнені в скафандри, як ми тримаємося за руки, як ми досліджуємо цю нову, незвідану планету.

Як ми знаходимо сліди інопланетних цивілізацій. Як ми розгадуємо їхні таємниці. Як ми відкриваємо нові закони Всесвіту.

Як ми будуємо на Марсі нове життя. Життя без війни, без ненависті, без злоби. Життя, де всі рівні, де всі вільні, де всі щасливі.

Я глибоко затягуюся і випускаю дим в стелю. Дурман солодких мрій огортає мене, як ковдра, і я поринаю в нього з головою.

Уявляю, як ми з Алісою лежимо на марсіанському ґрунті і дивимося на зоряне небо. Як ми говоримо про все на світі. Як ми сміємося. Як ми цілуємося.

Як ми кохаємося під цим чужим, але таким прекрасним небом. Як ми шепочемо одна одній слова любові. Як ми обіцяємо, що ніколи не розлучимося.

І.нехай це неможливо. І нехай це безглуздо. І нехай це самообман.

Але як же, блядь, хочеться вірити! Як же хочеться, щоб це стало реальністю! Як же хочеться, щоб ми були там, а не тут!

Я докурюю цигарку і кидаю недопалок на підлогу. Потім дістаю ще одну, запалюю і знову затягуюся.

І знову мрію. Мрію про те, як ми з Алісою летимо на інші планети. Як ми досліджуємо галактики. Як ми зустрічаємо інші цивілізації.

Як ми стаємо першовідкривачами, дослідниками, героями. Не тими «героями», про яких кричать по телевізору. А справжніми. Тими, хто не боїться йти вперед. Тими, хто не боїться ризикувати. Тими, хто не боїться мріяти.

І нехай це ніколи не станеться. І нехай це все лише фантазії. І нехай це все лише втеча від реальності.

Але я буду мріяти. Буду мріяти, поки можу. Буду мріяти, поки хочу. Буду мріяти, поки живу.

Тому що мрії - це єдине, що у мене залишилося. Єдине, що дає мені сили жити. Єдине, що робить мене людиною.

І нехай весь світ сміється з мене. І нехай весь світ вважає мене божевільною. І нехай весь світ каже, що я ні на що не здатна.

Навіть якщо доведеться чекати вічність. Навіть якщо доведеться жити з цією мрією все своє життя. Навіть якщо доведеться померти з нею на цьому смердючому горищі.

Все одно, я буду мріяти. І буду вірити. І буду, блядь, чекати, що колись ми з Алісою полетимо. Полетимо, сука, обов’язково. Попри все. Наперекір усім. На зло цьому їбаному світу.

І нехай це звучить як маячня. І нехай це звучить як виклик. І нехай це звучить як вирок.

Але це - моє життя. І це - моя мрія. І це - моя, блядь, «перемога». Моя особиста, маленька, нікому не потрібна «перемога» над реальністю, над здоровим глуздом, над усім світом.

І нехай вона нічого не змінить. І нехай вона нікому не допоможе. І нехай вона нікого не врятує.

Але вона буде зі мною. Завжди. До самого кінця.

І цього, блядь, достатньо. Принаймні, поки що. Принаймні, для мене. І поки що в моїх мріях є Аліса - і цього достатньо.

Сон. Черговий кошмар, від якого не втекти, не сховатися, не прокинутися.

Я лежу на холодній, брудній підлозі. Руки і ноги зв’язані, очі заліплені чорною стрічкою. Тіло ниє від болю, а в голові - суцільний туман.

* Ну що, сучко, - чую я хрипкий чоловічий голос. - Будемо розмовляти?

* Іди нахуй, - шепочу я, намагаючись зібрати залишки сил.

* Дивись, яка горда, - каже інший голос, і я відчуваю, як чиїсь брудні руки торкаються мого тіла. - Нічого, ми з тебе швидко всю цю гордість виб’ємо.

Я відчуваю, як з мене зривають одяг. Як мого тіла торкається щось холодне і металеве. Як дроти обмотують мої ноги, руки, груди.

* Ти ж у нас розумна дівчинка, Єво, - каже перший голос. - Ти ж все розумієш. Розкажи нам, що ти знаєш. І ми тебе відпустимо.

* Нічого я не знаю, - кажу я. - І нічого я вам не скажу.

* Брешеш, сучко, - каже другий голос. - Ти все знаєш. Про своїх дружків-бандерівців. Про їхні плани. Про їхні схованки.

* Я нічого не знаю, - повторюю я. - І ніяких бандерівців я не знаю.

* А це ми зараз перевіримо, - каже перший голос.

Я відчуваю, як до моєї вагіни прикладають щось холодне і металеве. І одразу ж через все тіло проходить розряд струму.

Біль. Пекельний, нестерпний біль. Такий, що хочеться кричати, але я не можу. Хочеться плакати, але я не можу. Хочеться померти, але я не можу.

* Ну що, Єво, - каже перший голос. - Будеш говорити?

Я мовчу. Мовчу, зціпивши зуби, намагаючись не втратити свідомість.

* Ну, як хочеш, - каже другий голос.

І знову розряд. І знову біль. І знову темрява в очах.

* Ти ж українська націоналістка, - каже перший голос. - Ти ж ненавидиш Росію. Ти ж хочеш незалежності для своєї України.

* Ні, - шепочу я. - Ні.

* Не бреши, сучко, - каже другий голос. - Ми все про тебе знаємо. Про твої думки. Про твої мрії. Про твої плани.

* У мене немає ніяких планів, - кажу я. - Я нічого не знаю.

* А ми тобі зараз нагадаємо, - каже перший голос.

І знову розряд. І знову біль. І знову крик, який застрягає в горлі.

* Ти ж хотіла поїхати в Росію, - каже другий голос. - Ти ж хотіла вбити нашого президента. Ти ж хотіла підірвати Москву.

* Ні, - кричу я. - Ні! Це не я! Це неправда!

* Не бреши, Єво, - каже перший голос. - Ти все це казала. Твоїй подружці. Алісі.

* Аліса? - шепочу я. - Ні… Вона не могла…

* А ось і могла, - каже другий голос. - Вона все нам розповіла. Про тебе. Про твої мрії. Про твої плани.

* Ні, - кричу я. - Ні! Не вірю!

* А ти повір, - каже перший голос. - Тому що це правда.

І знову розряд. І знову біль. І знову темрява.

* Ти думала, що найрозумніша? - каже другий голос. - Ти думала, що можеш обдурити нас? Ти думала, що можеш піти проти системи?

* Я… я… - намагаюся щось сказати, але не можу.

* Ти ніхто, Єво, - каже перший голос. - Ти просто пішак. Ти просто гвинтик. Ти просто м’ясо.

* Ні, - шепочу я. - Ні…

* І ти будеш робити те, що ми тобі скажемо, - каже другий голос. - А якщо ні…

* То що? - питаю я, збираючи останні сили. - Вб’єте мене?

* Ні, Єво, - каже перший голос. - Ми зробимо гірше. Ми тебе зламаємо.

* Не вийде, - шепочу я. - Не вийде…

* А ось це ми зараз і побачимо, - каже другий голос.

І знову розряд. І знову біль. І знову крик. І знову темрява.

І я не знаю, скільки це триває. Годину, дві, три. А може, цілу вічність.

Але врешті-решт все закінчується. Закінчується, коли я втрачаю свідомість.

І я провалююся в темряву. В темряву, де немає болю, де немає страху, де немає нічого.

Тільки порожнеча. І тиша. І забуття.

І я не знаю, що буде далі. І я не знаю, чи прокинуся я коли-небудь. І я не знаю, чи захочу я прокидатися.

Я прокидаюся від власного крику. Лежу на підлозі, вся в холодному поту, серце калатає, як скажене.

Що це було? Черговий кошмар? Чи, може, спогад? Чи, може, видіння?

Я намагаюся згадати, що мені снилося. Але в голові - суцільний туман. Тільки уривки якихось образів, якісь незрозумілі фрази, якийсь нестерпний біль.

Катування. КДБ. Акумулятор. Вагіна. «Українська націоналістка». Аліса.

Що, блядь, це все означає? І чому саме зараз? І чому саме я?

Я сідаю на підлозі, намагаючись віддихатися. Руки тремтять, ноги не слухаються, в голові - суцільний хаос.

І раптом я починаю сміятися. Сміятися голосно, істерично, нестримно. Сміятися так, що аж сльози течуть по щоках.

* Єво, ти чого? - чую я стривожений голос Аліси.

Вона стоїть на порозі, тримаючи в руках Перемогу. Очі у неї злякані, обличчя бліде.

* Все добре, Алісо, - кажу я крізь сміх. - Все просто чудово.

* Що з тобою? - питає вона, підходячи ближче. - Тобі погано?

* Мені пиздець як добре, - кажу я. - Мені так добре, що аж сміятися хочеться.

Я знову починаю сміятися, і Аліса дивиться на мене, як на божевільну.

* Єво, заспокойся, - каже вона. - Ти мене лякаєш.

* А ти не лякайся, - кажу я. - Краще йди сюди. Будемо разом сміятися.

* З чого сміятися? - питає вона. - Що тут смішного?

* Все смішно, Алісо, - кажу я. - Все це довбане життя - суцільний анекдот. Суцільний, блядь, жарт.

Я перекочуюся по підлозі, продовжуючи сміятися. І мені здається, що я зараз лусну від сміху. Або від болю. Або від відчаю.

* Єво, припини, - каже Аліса. - Тисебе не контролюєш.

* А я і не хочу себе контролювати, - кажу я. - Я хочу бути вільною. Вільною від усього. Від страху, від болю, від ненависті.

* Але ж так не можна, - каже вона. - Ти ж собі нашкодиш.

* А так, як ми живемо, можна? - питаю я. - Так, як ми жили досі, можна? Так, як живе весь цей їбаний світ, можна?

* Ні, - каже вона. - Не можна. Але ж ми можемо все змінити.

* Як, Алісо? - питаю я, перестаючи сміятися. - Як ми можемо все змінити?

* Я не знаю, - каже вона. - Але ми щось придумаємо.

* Нічого ми не придумаємо, - кажу я. - Нічого ми не змінимо. І нічого у нас не вийде.

* Чому ти так думаєш? - питає вона.

* Тому що це неможливо, - кажу я. - Тому що ми одні. Тому що ми слабкі. Тому що ми ніхто.

* Але ж ми разом, - каже вона. - А разом ми сила.

* Сила? - перепитую я. - Сила чого? Сила сміятися, коли хочеться плакати? Сила вдавати, що все добре, коли все хуйово? Сила жити в ілюзії, коли реальність - суцільне лайно?

* Ні, Єво, - каже вона. - Сила любити. Сила мріяти. Сила боротися.

* За що боротися, Алісо? - питаю я. - За що, блядь, боротися? За те, щоб нас катували і вбивали? За те, щоб нас знову і знову гвалтували цією їбаною «перемогою»? За те, щоб ми жили в страху і ненависті все своє життя?

* Ні, - каже вона. - За те, щоб бути вільними. За те, щоб бути щасливими. За те, щоб жити так, як ми хочемо.

* А ти впевнена, що це можливо? - питаю я. - Ти впевнена, що ми зможемо? Ти впевнена, що ми виживемо?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Але я хочу вірити. Хочу вірити, що ми зможемо. Хочу вірити, що ми виживемо. Хочу вірити, що ми будемо щасливими.

* А я не вірю, - кажу я. - Не вірю, блядь, ні в що. І ні в кого.

* Навіть в мене? - питає вона.

* І в тебе теж, - кажу я. - Хоча, може, ти і єдина, кому я ще можу довіряти.

* Тоді довірся мені, Єво, - каже вона. - І ми щось придумаємо. Ми щось змінимо. Ми будемо щасливими.

* А якщо ні? - питаю я. - А якщо у нас нічого не вийде? А якщо все це марно?

* Тоді ми принаймні спробуємо, - каже вона. - Спробуємо, Єво. Заради себе. Заради нас. Заради майбутнього.

І я не знаю, що на це відповісти. Не знаю, що робити. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я втомилася. Втомилася боятися. Втомилася ненавидіти. Втомилася бути одна.

І, може, Аліса і права. Може, треба спробувати. Може, треба щось змінити. Може, треба почати жити.

Але як? Як, блядь, це зробити? Як вирватися з цього замкненого кола? Як перестати бути жертвою і стати кимось іншим?

* Єво, - каже Аліса, торкаючись моєї руки. - Ти зі мною?

* Так, - кажу я. - Я з тобою.

* Тоді вставай, - каже вона. - І пішли звідси.

* Куди? - питаю я.

* Неважливо, - каже вона. - Головне - разом.

І я встаю. Встаю і йду за нею. І нехай я не знаю, куди ми йдемо. І нехай я не знаю, що нас чекає. І нехай я не знаю, чим все це закінчиться.

Але я йду. Тому що я - Єва. І я, блядь, не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо доведеться йти назустріч невідомості. Навіть якщо доведеться йти назустріч небезпеці. Навіть якщо доведеться йти назустріч смерті.

Все одно, я буду йти.Разом з Алісою. Разом з Перемогою.

Тому що разом - ми сила. Навіть якщо ця сила - всього лише ілюзія. Навіть якщо ця сила - всього лише надія. Навіть якщо ця сила - всього лише сміх крізь сльози.

Все одно, ми будемо йти. І будемо сміятися. І будемо, блядь, вірити, що колись у нас все вийде.

Навіть якщо це не так. Навіть якщо це неможливо. Навіть якщо це - всього лише сон.

Все одно, ми будемо йти. І будемо вірити. І будемо, блядь, жити. Поки ми живі. Поки ми разом. Поки ми - це ми.

Після мого істеричного сміху ми з Алісою вирішили, що треба якось розрядити обстановку. І що може бути краще для цього, ніж безглузді жарти і ходіння по колу?

* Алісо, - кажу я, намотуючи чергове коло по горищу. - А ти знаєш, чому Путін такий маленький?

* Чому? - питає вона, плентаючись за мною.

* Тому що він виріс на «перемозі», - відповідаю я. - А від неї, як відомо, тільки хуй не росте.

Аліса сміється, а Перемога, яку вона тягне за собою, коментує:

* Не смішно, Єво. І неправда.

* А ти, я бачу, у нас експертка по чоловічих достоїнствах, - фиркаю я. - Звідки тобі знати, що у нього росте, а що ні?

* Я багато чого знаю, - каже Перемога. - Ти навіть не уявляєш, скільки.

* Та годі вам, дівчата, - каже Аліса. - Краще розкажіть мені, що ви думаєте про ідею з Росією.

* А що тут думати? - кажу я. - Ідея, як на мене, просто геніальна.

* Геніально безглузда, - уточнює Перемога.

* А ти, я бачу, у нас голос розуму, - кажу я. - Так і сиплеш мудрими думками.

* А що не так? - питає Аліса. - Чим тобі не подобається ця ідея?

* Та всім не подобається, - кажу я. - По-перше, це небезпечно. По-друге, це незаконно. По-третє, це, швидше за все, неможливо.

* Але ж ми можемо спробувати, - каже Аліса.

* Спробувати що? - питаю я. - Померти героїчною смертю?

* Ні, - каже вона. - Спробувати змінити світ.

* А, ну так, - кажу я. - Це ж так просто. Взяли і змінили. Як два пальці об асфальт.

* Не перебільшуй, Єво, - каже Аліса. - Звісно, це буде непросто. Але ми можемо хоча б спробувати.

* І що ми будемо робити? - питаю я. - Приїдемо в Москву і почнемо стріляти по всіх, хто нам не подобається?

* Ні, - каже вона. - Ми будемо діяти хитріше.

* Наприклад? - питаю я.

* Наприклад, ми можемо отруїти Путіна, - каже Аліса.

* І як же ми це зробимо? - питаю я. - Підсиплемо йому отруту в чай?

* А що, непогана ідея, - каже Перемога. - Тільки треба знати, який чай він п’є.

* А ще краще - підкупити когось із його оточення, - каже Аліса. - Щоб вони нам допомогли.

* І де ж ти знайдеш таких ідіотів? - питаю я. - Хто захоче ризикувати своїм життям заради якоїсь там Аліси з Горлівки?

* Ну, не знаю, - каже вона. - Може, знайдеться хтось, хто теж ненавидить цей режим.

* Може, і знайдеться, - кажу я. - Але шансів на це, прямо скажемо, небагато.

* А ще ми можемо влаштувати вибух, - каже Аліса. - Десь там, де збираються всі ці путінські посіпаки.

* І де ж ми візьмемо вибухівку? - питаю я. - І як ми пронесемо її туди, куди треба?

* Не знаю, - каже вона. - Але ми щось придумаємо.

* Ти так кажеш, ніби це раз плюнути, - кажу я. - А ти не думала, що нас можуть схопити ще на підході?

* Думала, - каже вона. - Але я готова ризикнути.

* А я от не готова, - кажу я. - І взагалі, вся ця затія - суцільна маячня.

* Чому? - питає вона.

* Тому що це нереально, - кажу я. - Тому що ми просто дві дівчини, у яких немає ні зброї, ні грошей, ні зв’язків.

* Але ж у нас є ми, - каже вона. - І у нас є Перемога.

* І що? - питаю я. - Твоя лялька нас врятує від куль?

* Не знаю, - каже вона.- Але, може, вона принесе нам удачу.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Ганчіркова лялька, яка приносить удачу. Це ж так логічно.

* А що ти пропонуєш? - питає вона. - Просто сидіти тут і чекати, поки нас уб’ють?

* А ти думаєш, там нас не уб’ють? - питаю я.

* Може, і вб’ють, - каже вона. - Але ми, принаймні, спробуємо щось змінити.

* А може, і не вб’ють, - несподівано каже Перемога. - Може, у вас все вийде.

* Звідки ти знаєш? - питаю я.

* Не знаю, - каже Перемога. - Просто вірю.

* Віриш, значить, - кажу я. - Ну, вір далі. Тільки от я, мабуть, пас.

* Чому? - питає Аліса. - Ти що, боїшся?

* Так, блядь, боюся, - кажу я. - Боюся, що все це закінчиться плачевно. Боюся, що ми даремно ризикуємо життям. Боюся, що нічого у нас не вийде.

* Але ж ми ще навіть не спробували, - каже вона.

* А я вже знаю, чим все закінчиться, - кажу я. - Нас уб’ють. Або посадять. Або ще щось гірше.

* Не каркай, Єво, - каже Перемога. - Все буде добре.

* З чого ти взяла? - питаю я.

* Просто знаю, - каже вона. - І все.

* Ну, якщо ти так впевнена, - кажу я, - то, може, ти і поведеш нас в бій?

* Я б з радістю, - каже Перемога, - але у мене немає ні рук, ні ніг.

* От бачиш, - кажу я Алісі. - Навіть твоя лялька розуміє, що це безглуздо.

* Але ж вона все одно хоче спробувати, - каже Аліса. - Як і я.

* Ну, а я не хочу, - кажу я. - І не буду. І вам не раджу.

* Але чому, Єво? - питає вона. - Чому ти така вперта?

* Тому що я, блядь, реалістка, - кажу я. - І я не вірю в казки.

* А я вірю, - каже вона. - І я піду. Навіть без тебе.

* І куди ж ти підеш? - питаю я. - Одна? Без грошей? Без зброї?

* Не знаю, - каже вона. - Але я щось придумаю.

* Ти просто дурепа, Алісо, - кажу я. - Ти нічого не розумієш.

* А ти просто боягузка, Єво, - каже вона. - Ти боїшся жити.

* А ти, блядь, не боїшся? - питаю я.

* Боюся, - каже вона. - Але я ще більше боюся прожити все життя даремно.

І я не знаю, що на це відповісти. Не знаю, що робити. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я не хочу її відпускати. Не хочу, щоб вона йшла. Не хочу, щоб вона ризикувала своїм життям.

* Гаразд, Алісо, - кажу я, здаючись. - Я піду з тобою.

* Справді? - радіє вона. - Ти не жартуєш?

* Ні, блядь, не жартую, - кажу я. - Тільки у мене є одна умова.

* Яка? - питає вона.

* Ми підемо туди не вбивати, а танцювати, - кажу я.

* Танцювати? - дивується вона. - Що ти маєш на увазі?

* А ось що, - кажу я. - Ми влаштуємо там таке шоу, що вони охуїють.

* І що це дасть? - питає вона.

* А те, - кажу я, - що ми покажемо їм, що ми не боїмося. Що ми вільні. Що ми, блядь, живі.

* І ти думаєш, це спрацює? - питає вона.

* А хуй його знає, - кажу я. - Але спробувати варто.

* Ну, добре, - каже вона. - Я згодна.

* А що скаже Перемога? - питаю я.

* Перемога теж згодна, - каже Аліса голосом ляльки. - Вона любить танцювати.

* От і чудово, - кажу я. - Значить, вирішено.

І ми ходимо по колу, обговорюючи наш «геніальний» план. І сміємося. І жартуємо. І, блядь, відчуваємо себе живими.

* Годі вам сперечатися про напої, - кажу я, втомлено опускаючись на підлогу біля вікна. - Краще скажіть, що будемо робити далі.

* А що тут робити? - знизує плечима Аліса. - Сидіти на горищі, пити лимонад і чекати, поки дозріє брага?

* Непогана ідея, - кажу я. - Але нудна.

* Тоді я пропоную піти погуляти, - каже Аліса.

* Куди? - питаю я. - По руїнах ходити?

* А чому б і ні? - каже вона. - Можна знайти щось цікаве.

* Наприклад, трупи або снаряди, що не розірвалися, - кажу я.

* Не обов’язково, - заперечує вона. - Можна знайти, наприклад, скарб.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Клад з «перемогою» і портретами вождів.

* А ти, Єво, завжди така песимістка? - запитує Перемога голосом Аліси.

* А ти, Перемого, завжди така оптимістка? - питаю я.

* Так, - відповідає лялька. - Я вірю в краще.

* Ну і дурепа, - кажу я.

* Не ображай її, - заступається за ляльку Аліса. - Вона ж не зі зла.

* Та мені похуй, - кажу я. - Нехай говорить, що хоче.

* То що, підемо гуляти? - знову запитує Аліса.

* А давай, - несподівано для самої себе погоджуюся я. - Все одно тут робити нічого.

Ми виходимо з горища і спускаємося вниз. На вулиці тепло, але похмуро. Небо затягнуте сірими хмарами, і, здається, ось-ось піде дощ.

* І куди ми підемо? - питаю я, озираючись навколо.

* А куди хочеш, - каже Аліса. - У нас є ціле місто.

* Ціле місто руїн, - поправляю я.

* Ну і що? - каже вона. - Руїни теж можуть бути цікавими.

* Не знаю, як тобі, а мені вже набридли ці руїни, - кажу я. - Хочеться чогось іншого.

* Тоді ходімо допарку, - пропонує Аліса. - Там є дерева, трава, квіти.

* І міни, - додаю я.

* Ну, не скрізь же, - каже вона. - Є й безпечні місця.

* Гаразд, ходімо, - погоджуюся я. - Тільки я не впевнена, що це гарна ідея.

* А ти не бійся, - каже Перемога. - З нами нічого не станеться.

* О, я бачу, ти у нас безстрашна, - кажу я.

* А як же, - відповідає лялька. - Я ж Перемога.

Ми йдемо по вулиці, обходячи купи сміття і уламки будівель. Людей майже немає, тільки зрідка трапляються поодинокі перехожі з похмурими обличчями.

* А де всі? - запитує Аліса.

* Хто де, - відповідаю я. - Хто в підвалах ховається, хто на фронті, хто втік куди подалі.

* А ти чому не втекла? - запитує вона.

* А куди мені тікати? - питаю я. - І на що? У мене ні грошей, ні документів, ні зв’язків.

* А я могла б тобі допомогти, - каже Аліса.

* Не треба мені твоєї допомоги, - відмахуюся я. - Я сама якось розберуся.

* Як знаєш, - каже вона. - Але якщо що, звертайся.

* Добре, - кажу я, хоча і не збираюся нічого у неї просити.

Ми доходимо до парку і заходимо всередину. Тут і справді трохи краще, ніж в місті. Є дерева, кущі, навіть якась трава пробивається крізь землю.

Але все одно, відчуття запустіння і розрухи не покидає. Лавки поламані, урни перекинуті, клумби заросли бур’яном. І всюди сліди війни - вирви від снарядів, повалені дерева, обгорілі кущі.

* Мда, не дуже-то тут і весело, - кажу я.

* Зате тихо, - каже Аліса. - І пташки співають.

І справді, десь високо в кронах дерев чути пташиний спів. Дивно, що вони ще залишилися тут, серед цього хаосу.

* А знаєш, що я тобі скажу, Єво? - раптом каже Перемога. - Ти можеш скільки завгодно ненавидіти цей світ, але він все одно прекрасний.

* Чим же він, блядь, прекрасний? - питаю я. - Руїнами, смертями, «перемогою»?

* Не тільки, - каже Перемога. - Ще є любов, дружба, мрії.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - У цьому їбаному світі?

* І в цьому теж, - наполягає Перемога. - Просто треба вміти бачити.

* А ти, я бачу, вмієш, - кажу я.

* Так, - каже Перемога. - Я багато чого бачила. І багато чого знаю.

* І що ж ти знаєш? - питаю я.

* Я знаю, що все буде добре, - каже Перемога. - Рано чи пізно, але все буде добре.

* Хотілося б вірити, - кажу я. - Але щось не дуже виходить.

Ми йдемо по парковій алеї, розмовляючи про всяке. Аліса розповідає про своє життя до війни, про те, як вона вчилася в школі, як подорожувала з батьками, як мріяла стати дизайнером.

Я слухаю її і дивуюся. Невже колись і у мене було таке життя? Звичайне, мирне, спокійне. Невже колись і я мріяла про щось, крім того, щоб вижити?

* А ти про що мрієш, Єво? - раптом запитує Аліса.

* Я? - перепитую я. - Ні про що.

* Так не буває, - каже вона. - Всі про щось мріють.

* А я - ні, - кажу я. - У мене немає мрії.

* А як же Москва? - запитує Перемога. - Ти ж мріяла, щоб її розбомбили.

* Це не мрія, - кажу я. - Це так, думки вголос.

* А що, якби у тебе була можливість поїхати звідси? - запитує Аліса. - Куди б ти поїхала?

* Не знаю, - кажу я. - Куди-небудь, де немає війни. Де немає «перемоги». Де люди не їбануті.

* Єтакі місця на землі? - запитує Перемога.

* Не знаю, - кажу я. - Може, є, може, ні.

* А якби ти могла змінити цей світ, що б ти змінила? - запитує Аліса.

* Все, - кажу я. - Все б, блядь, змінила.

* А що б ти залишила? - допитується Перемога.

* Нічого, - кажу я. - Нічого б не залишила. Все б зруйнувала і побудувала заново.

* А з чого б ти почала? - запитує Аліса.

* З себе, - кажу я. - Я б почала з себе.

Ми замовкаємо і йдемо мовчки. Кожна думає про своє. Я - про те, як би я змінила цей світ. Аліса - не знаю, про що. А Перемога - і поготів.

І раптом я відчуваю, що втомилася. Втомилася від цих розмов. Втомилася від цих мрій. Втомилася від цього життя.

* Слухай, Алісо, - кажу я. - А давай повернемося на горище.

* А що там робити? - запитує вона.

* Не знаю, - кажу я. - Просто там якось… спокійніше.

* Ну, добре, - погоджується вона. - Ходімо.

І ми повертаємося назад, на «Іскру». Туди, де нас чекає брага, дитячі пісні і дивні розмови з ганчірковою лялькою.

* Значить так, план наступний, - кажу я, коли ми влаштовуємося на горищі. - Ти, Алісо, дістаєш десь гроші. Бажано, багато.

* А де я їх візьму? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - У батька свого попроси. Або вкради. Або ще якось.

* А якщо не вийде? - питає вона.

* Значить, будемо думати далі, - кажу я. - Але гроші нам потрібні. На дорогу, на зброю, на все інше.

* А що буде робити Перемога? - питає Аліса голосом ляльки.

* А ти, Перемого, будеш нашим талісманом, - кажу я. - Будеш приносити нам удачу.

* А я вмію, - каже Перемога. -Я, між іншим, дуже щаслива лялька.

* Ну от і чудово, - кажу я. - Значить, з тобою нам точно пощастить.

* А ти, Єво, що будеш робити? - питає Аліса.

* А я, - кажу я, - буду розробляти план дій. І думати, як нам не попастися.

* І що, у тебе вже є якісь ідеї? - питає вона.

* Поки що ні, - кажу я. - Але я впевнена, що скоро щось придумаю.

* А я от не впевнена, - каже Аліса. - Мені здається, що це все якась авантюра.

* А ти як хотіла? - питаю я. - Щоб все було легко і просто?

* Ні, але… - починає вона.

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Або ми це робимо, або ні.

* І що, ми просто візьмемо і поїдемо в Росію? - питає вона. - Ось так, без нічого?

* А що нам ще залишається? - питаю я. - Сидіти тут і чекати, поки нас уб’ють?

* Але ж це безумство, - каже вона.

* А жити в цьому лайні - не безумство? - питаю я. - А дивитися, як ці виродки вбивають одне одного - не безумство? А терпіти все це - не безумство?

* Але ж ми можемо спробувати щось змінити тут, - каже вона. - Не обов’язково їхати так далеко.

* А що ми можемо зробити тут? - питаю я. - Влаштувати революцію в Горлівці? Підняти народ на боротьбу? Ти ж сама бачила, що це за народ. Їм аби «перемога» і бухло.

* Але ж не всі такі, - каже вона. - Є ж і нормальні люди.

* Може, і є, - кажу я. - Але їх так мало, що це нічого не змінює.

* А ти, Єво, песимістка, - каже Перемога.

* А ти, Перемого, оптимістка, - кажу я. - І що з того?

* А те, - каже вона, - що треба вірити в краще. І тоді все вийде.

* Ну, вір далі, - кажу я. - А я буду діяти.

*І що ти будеш робити? - питає Аліса.

* Поки що не знаю, - кажу я. - Але я впевнена, що скоро щось придумаю. Щось таке, від чого вони всі охуїють. Щось таке, від чого у них волосся дибки стане. Щось таке, від чого вони всі пошкодують, що народилися на світ.

* І що ж це буде? - питає вона.

* Поки що не скажу, - кажу я. - Але обіцяю, що це буде щось грандіозне.

* А можна мені теж взяти участь? - питає Перемога.

* Тобі? - перепитую я. - А що ти можеш?

* Я можу надихати, - каже вона. - І підтримувати. І захищати.

* Ну, не знаю, - кажу я. - Поки що я не бачу від тебе ніякої користі.

* А ти придивись, - каже вона. - І побачиш.

* Добре, - кажу я. - Я подумаю.

* От і чудово, - каже вона. - А тепер давайте вип’ємо за нашу перемогу.

* За нашу? - перепитую я. - Ти ж, блядь, лялька.

* Ну і що? - каже вона. - Я теж хочу перемоги. Над злом, над несправедливістю, над війною.

* І над здоровим глуздом, - додаю я.

* І над ним теж, - погоджується вона.

Ми сміємося, і я розумію, що, може, не все так погано. Що, може, є ще надія. Що, може, є ще іскра.

Лежу на горищі, дивлюся в стелю, а в голові - роєм думки. Про Алісу, про Перемогу, про брагу, про Росію. Про те, як би все змінити, як би все розвернути, як би все перевернути з ніг на голову.

І раптом мене осіняє. Я знаю, як це зробити. Знаю, як покласти край війні. Знаю, як звільнити людей від цього лайна під назвою «перемога».

Треба знищити Москву. Не просто розбомбити, а стерти з лиця землі. Щоб від неї не залишилося нічого, крім величезної вирви, заповненої попелом і уламками.

Щоб ніхто і ніколи більше не смів говорити про «велич» Росії. Щоб ніхто і ніколи більше не смів нав’язувати свою волю іншим народам. Щоб ніхто і ніколи більше не смів розв’язувати війни в ім’я якихось там ідеалів.

Я уявляю собі цей вибух. Величезний, сліпучий спалах, який затьмарює сонце. Грибоподібну хмару, яка піднімається до небес. Ударну хвилю, яка змітає все на своєму шляху.

І тишу. Моторошну, гнітючу тишу, яка настає після. Тишу, в якій немає місця ні крикам, ні стогонам, ні пострілам.

Тільки вітер гуляє по руїнах, розносячи попіл і дим. І ніхто не заважає. Ніхто не кричить. Ніхто не стріляє.

І на місці Москви - тільки величезна вирва. Зяюча рана на тілі Землі. Нагадування про те, що буває з тими, хто занадто багато на себе бере.

І тоді, може, щось зміниться. Може, тоді люди схаменуться. Може, тоді вони зрозуміють, що так жити не можна.

Що треба поважати одне одного. Що треба цінувати мир. Що треба берегти свободу.

А не ось це все. Не війну, не «перемогу», не ненависть.

Я посміхаюся своїм думкам. Так, це було б чудово. Це було б справедливо. Це було б правильно.

Але як це зробити? Як, блядь, це здійснити?

Звісно, це нереально. Звісно, це неможливо. Звісно, це маячня.

Але як же хочеться вірити! Як же хочеться, щоб це сталося! Як же хочеться, щоб вони всі, нарешті, заплатили за все!

І я лежу, мрію, фантазую. Уявляю собі різні варіанти.

Ось ми з Алісою пробираємося в Кремль, під виглядом прибиральниць або кухарок. Проносимо туди вибухівку, закладаємо її в якомусь важливому місці і тікаємо. А потім - бабах! - і немає більше Кремля. Немає більше Путіна. Немає більше Росії.

Або ось так: ми знаходимо якусь стару, закинуту ракетну шахту. Розконсервовуємо її, знаходимо ракету, націлюємо на Москву і запускаємо. І знову - бабах! - і все.

Або ще краще: ми викрадаємо ядерну бомбу. Так, цілу ядерну бомбу! І скидаємо її на Москву. І тоді вже точно все. Кінець. Фініта ля комедія.

Я сміюся своїм думкам. Божевільні, нереальні, фантастичні. Але такі бажані. Такі солодкі. Такі… справедливі.

І нехай це ніколи не станеться. І нехай це все лише мрії. І нехай це все лише гра хворої уяви.

Але я буду мріяти. Буду мріяти про це, поки можу. Поки хочу. Поки живу.

Тому що мрії - це єдине, що у мене залишилося. Єдине, що дає мені сили жити. Єдине, що робить мене людиною.

Раптом, серед цих похмурих думок, я згадую ту пісню. Ту саму, сюрреалістичну, безглузду, крикливу пісню, яку я вигадала і співала тут, на горищі, коли Аліса вперше прийшла.

І мені знову захотілося кричати. Кричати, поки не зірветься голос. Кричати, поки не луснуть жили. Кричати, поки не захлинуся власною ненавистю.

Я підхоплююся з підлоги, підбігаю до старенької гітари, що стоїть в кутку, і хапаю її. Смикаю струни, і з інструменту виривається какофонія звуків.

* Єво, що ти робиш? - питає Аліса, злякано дивлячись на мене.

* Співаю, - кажу я. - Зараз буде концерт.

* Але ж… але ж ти не вмієш грати, - каже вона.

* А мені похуй, - кажу я. - Головне - голосно. І від душі.

Я вдаряю по струнах, і з гітари виривається ще один жахливий звук. Але я не зупиняюся. Я продовжую грати, і з мого горла виривається крик.

* А-а-а! Перемога! - кричу я. - Їбана перемога!

Я не знаю, звідки беруться ці слова. Вони просто вириваються з мене, як лава з вулкана.

* А-а-а! Москва! - кричу я. - Щоб ти здохла, Москва!

Мої пальці бігають по струнах, видобуваючи з них якісь несамовиті, дикі, нелюдські звуки. І я кричу, і я співаю, і я вию, і я реву.

* А-а-а! Путін! - кричу я. - Щоб ти всрався, Путін!

* Єво, припини, - каже Аліса. - Ти мене лякаєш.

* А-а-а! - кричу я, не звертаючи на неї уваги. - Фашисти! Комуністи! Імперіалісти!

Я не знаю, що я кричу. Я не знаю, про що я співаю. Я просто виплескую назовні все те, що накопичилося в мені. Всю ту ненависть, весь той біль, весь той відчай.

* Єво, будь ласка, -каже Аліса. - Заспокойся.

* А-а-а! - кричу я. - Ніколи! Я ніколи не заспокоюся! Поки ви всі не здохнете! Всі до єдиного!

* Єво, - каже Аліса, - ти порвеш струни, тобі шкода буде.

* Шкода? - я на мить замовкаю, щоб перевести дух. - Та мені похуй на ті струни, як і на все інше, що тут є.

* Єво, - Аліса підходить до мене і обережно торкається мого плеча, - тобі треба заспокоїтись.

* Від’їбись, - гаркаю я, але вже не кричу.

* Не треба так кричати, - втручається Перемога. - Ми ж з тобою, ми твої друзі.

* Друзі? - фиркаю я. - Друзі не кричать, коли тобі погано. Друзі підтримують.

* То ми тебе підтримуємо, - каже Перемога. - Ми ж слухаємо твою музику.

* Музику? - перепитую я. - Це не музика, а хуйня якась.

* А ти зроби, щоб було не хуйня, - пропонує Перемога.

Я дивлюся на гітару в своїх руках. На обірвані струни, на подряпаний корпус, на потьмянілі кілки.

* А знаєш, - кажу я, - може, ти і маєш рацію.

Я сідаю на підлогу, беру гітару на коліна і починаю грати. Не так, як раніше - хаотично, безладно, агресивно. А інакше.

Я намагаюся видобути з інструменту мелодію. Щось таке, що могло б передати мої почуття. Щось таке, що могло б висловити мою душу.

І, як не дивно, у мене виходить. Не одразу, не ідеально, але виходить. З-під моїх пальців народжується музика. Сумна, тривожна, але все ж таки музика.

* А ти вмієш грати, - каже Аліса, здивовано дивлячись на мене.

* Трохи, - кажу я, не відриваючись від інструменту. - Колись давно вчилася.

* І чому ж ти кинула? - питає вона.

* Не знаю, - кажуя. - Мабуть, тому, що в моєму житті не залишилося місця для музики.

* А тепер? - питає вона. - Тепер є?

* Не знаю, - кажу я. - Може, є. А може, і ні.

Я продовжую грати, а Аліса і Перемога мовчки слухають. І мені здається, що в цій музиці, в цих звуках, є щось більше, ніж просто ноти.

Є щось таке, що змушує мене відчувати. Відчувати не тільки біль і ненависть, але й щось інше. Щось світле, щось добре, щось… людяне.

І я граю, і я співаю, і я кричу, і я шепочу. І я вкладаю в цю музику всю себе. Без залишку.

І нехай це ненадовго. І нехай це нічого не змінить. І нехай це нікому не потрібно.

Сонце вже давно зайшло, а ми все ще сидимо на горищі. Аліса грається з Перемогою, вдягає її в якісь ганчірки, розчісує волосся, щось їй розповідає. А я сиджу біля вікна і мовчки дивлюся на них.

Точніше, не на них, а на Алісу. На її тонкі пальці, що спритно перебирають ляльковий одяг. На її ніжну шию, з-під якої вибивається пасмо волосся. На її губи, що шепочуть якісь слова, яких я не чую.

Але найбільше я дивлюся на її стегна. На те, як вони плавно окреслені під тонкою тканиною сукні. На те, як вони трохи погойдуються в такт її рухам. На те, як вони… збуджують мене.

Так, саме так. Збуджують. Хоча я і намагаюся гнати від себе ці думки. Намагаюся переконати себе, що це неправильно. Що це ненормально. Що це неможливо.

Але бажання сильніше за мене. Воно розтікається по моєму тілу, як гаряча лава, спалюючи все на своєму шляху. Всі мої принципи, всі мої заборони, всі мої страхи.

Я дивлюся на Алісу і не можу відірвати погляд. Не можу зупинитися. Не можу не хотіти її.

І мені байдуже, що вона багата. Байдуже, що вона дочка мера. Байдуже, що вона, можливо, ніколи не відповість мені взаємністю.

Мені просто хочеться її. Хочеться торкнутися її шкіри, відчути її запах, почути її стогін. Хочеться, щоб вона була моєю. Повністю. Без залишку.

Я відвертаюся від вікна і намагаюся зосередитися на чомусь іншому. Наприклад, на Перемозі. Але ця довбана лялька тільки дратує мене. Своїм безглуздим виглядом, своїм безглуздим існуванням, своєю безглуздою присутністю.

* Алісо, - не витримую я. - Може,досить вже гратися?

* А що нам ще робити? - питає вона, не піднімаючи голови.

* Не знаю, - кажу я. - Може, поговоримо?

* Про що? - питає вона.

* Про нас, - кажу я.

* А що про нас говорити? - питає вона. - Ми ж і так все одна про одну знаємо.

* Не все, - кажу я. - Далеко не все.

* І що ж ти хочеш дізнатися? - питає вона.

* Наприклад, чи є у тебе хлопець, - кажу я.

* Ні, - каже вона. - Немає.

* А дівчина? - питаю я, і сама не вірю, що зважилася на це запитання.

* І дівчини немає, - каже вона, трохи червоніючи.

* А хотіла б? - питаю я, відчуваючи, як у мене перехоплює подих.

* Не знаю, - каже вона. - Я ніколи про це не думала.

* А ти подумай, - кажу я. - Зараз.

Вона піднімає на мене очі, і я бачу в них здивування, збентеження і… ще щось. Щось таке, що я не можу розпізнати. Але щось таке, що змушує моє серце битися частіше.

* Єво, - каже вона. - Що з тобою?

* Нічого, - кажу я. - Просто хочу знати.

* Але навіщо? - питає вона.

* Тому що це важливо, - кажу я. - Для мене.

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона скаже хоч щось. Хоч слово. Хоч звук.

* Я не знаю, Єво, - нарешті каже вона. - Я не можу відповісти на це питання.

* Чому? - питаю я. - Ти боїшся?

* Ні, - каже вона. - Просто…

* Просто що? - питаю я.

* Просто я не впевнена, - каже вона. - Не впевнена, що хочу цього. Не впевнена, що готова до цього.

* А ти спробуй, - кажу я. - Може, тобі сподобається.

* А може, і ні, - каже вона.

* Тоді ми просто про це забудемо, - кажу я. - Івсе.

* А ти зможеш? - питає вона. - Ти зможеш просто забути?

* Не знаю, - кажу я. - Але я спробую.

Вона знову мовчить, а потім каже:

* Єво, я не можу тобі нічого обіцяти.

* І не треба, - кажу я. - Просто будь зі мною. Тут і зараз.

* Добре, - каже вона. - Я буду.

І цього достатньо. Достатньо, щоб відчути себе щасливою. Достатньо, щоб відчути себе живою. Достатньо, щоб відчути себе… Євою.

Я знову дивлюся у вікно, на темне місто, на далекі зірки, на незвіданий космос. І я більше не одна. Зі мною Аліса. І з нами Перемога.

І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але це - моє. І я буду берегти це, поки можу. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться ця ніч. Поки не згаснуть зірки.

А там - хто знає, що буде. Може, ми і справді будемо разом. Може, ми і справді щось змінимо. Може, ми і справді будемо щасливими.

Аліса щось жваво обговорює з Перемогою, а я сиджу біля вікна і не слухаю. Не слухаю, бо всі мої думки зайняті іншим. Всі мої думки зайняті нею.

Аліса сидить на підлозі, підібгавши під себе ноги і трохи нахилившись вперед. Її сукня трохи задирається, відкриваючи вид на її сідниці. І я не можу відвести погляд.

Ніколи раніше я не дивилася так на дівчат. Ніколи раніше я не відчувала такого бажання. Ніколи раніше я не думала про таке.

Але зараз я не можу думати ні про що інше. Тільки про її стегна, про її сідниці, про її тіло. Про те, як би я хотіла торкнутися її, погладити її, увійти в неї.

Я знаю, що це неправильно. Знаю, що це ненормально. Знаю, що це неможливо.

Але я нічого не можу з собою вдіяти. Бажання сильніше за мене. Воно сильніше за мій розум. Воно сильніше за мій страх.

Я дивлюся на Алісу і уявляю собі, як мої пальці ковзають по її шкірі. Як мої губи торкаються її губ. Як моє тіло зливається з її тілом.

І мені стає жарко. Жарко від збудження, від бажання, від забороненого плоду.

Я намагаюся відволіктися, перевести погляд на щось інше. На Перемогу, наприклад. Але ця довбана лялька тільки дратує мене. Своїм безглуздим виглядом, своїм безглуздим існуванням, своєю безглуздою присутністю.

* Єво, ти чого мовчиш? - раптом запитує Аліса, повертаючись до мене.

* А? - кажу я, здригаючись від несподіванки. - Та так, задумалася.

* Про що? - питає вона.

* Про різне, - кажу я, намагаючись не видати себе. - Про життя. Про смерть. Про війну.

* І що ти думаєш? - питає вона.

* Думаю, щовсе це лайно, - кажу я. - І що я хочу, щоб це все швидше закінчилося.

* І я хочу, - каже вона. - Але що ми можемо зробити?

* Не знаю, - кажу я. - Може, нам варто помолитися?

* Кому? - питає вона. - Богу?

* А чому б і ні? - кажу я. - Раптом допоможе.

* Ти ж не віриш в Бога, Єво, - каже вона.

* А ти віриш? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Мабуть, ні.

* Тоді кому будемо молитися? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Може, Перемозі?

* Точно, - кажу я. - Давай помолимося Перемозі. Вона ж у нас всемогутня.

Я складаю руки, як для молитви, і дивлюся на ляльку.

* О, велика і могутня Перемого, - кажу я. - Почуй наші молитви. Подаруй нам мир. Подаруй нам свободу. Подаруй нам щастя.

* І трусики з мереживом, - додає Перемога голосом Аліси.

* І трусики з мереживом, - погоджуюся я. - І морозиво. І березовий сік. І все, що ми захочемо.

* А ще, - каже Перемога, - покарай всіх наших ворогів. Щоб вони всі здохли в страшних муках.

* О, так, - кажу я. - Це обов’язково. Щоб вони всі, блядь, передохли, ті виродки.

* Єво, досить, - каже Аліса. - Не треба так говорити.

* А що не так? - питаю я. - Хіба не цього ми хочемо? Хіба не цього хоче Перемога?

* Ми хочемо миру, Єво, - каже Аліса. - А не смерті.

* А я хочу і того, і іншого, - кажу я. - І миру, і смерті. Смерті ворогам і миру для нас.

* Так не буває, Єво, - каже вона. - Не можна бажати миру і смерті одночасно.

* Чому? - питаю я. - Хто тобі таке сказав? Хто, блядь, вирішує, що можна, а що ні?

* Ніхто, - каже вона. - Але є ж якісь закони.Закони добра і зла.

* А я, блядь, не вірю в ці закони, - кажу я. - Не вірю в добро і зло. Не вірю в Бога і диявола.

* А в що ж ти віриш? - питає вона.

* Я вірю в себе, - кажу я. - І в свої бажання.

* І чого ж ти бажаєш? - питає вона.

Я мовчу, не в силах вимовити це вголос. Не в силах зізнатися навіть самій собі.

* Ти хочеш мене, Єво? - раптом каже Аліса, дивлячись мені прямо в очі.

Я здригаюся від несподіванки. І не знаю, що відповісти.

* Звідки ти знаєш? - тільки й можу прошепотіти я.

* Я бачу, - каже вона. - Бачу, як ти дивишся на мене. Як ти мене слухаєш. Як ти до мене торкаєшся.

* І що ти думаєш з цього приводу? - питаю я, відчуваючи, як у мене всередині все стискається від страху і очікування.

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Я ніколи раніше не відчувала нічого подібного.

* А зараз? - питаю я. - Зараз ти щось відчуваєш?

* Так, - каже вона. - Відчуваю.

* І що ж? - питаю я, не в силах більше терпіти.

* Я відчуваю, що хочу тебе поцілувати, - каже вона.

І в цей момент я забуваю про все на світі. Про війну, про «перемогу», про ідіотів з автоматами. Про все, крім її губ.

* То поцілуй, - шепочу я. - Чого ж ти чекаєш?

Але вона не рухається. Вона просто сидить і дивиться на мене. І я бачу в її очах нерішучість, страх, сумнів.

* Я не можу, Єво, - каже вона. - Це неправильно.

* А що правильно? - питаю я. - Правильно сидіти тут і чекати, поки нас уб’ють? Правильно терпіти все це лайно? Правильно вдавати, що нічого не відбувається?

* Ні, - каже вона. - Це неправильно. Але…

* Ніяких»але», - кажу я. - Або ти мене цілуєш, або я йду.

* Не йди, Єво, - каже вона. - Будь ласка, не йди.

* Тоді поцілуй мене, - кажу я. - Поцілуй, і я залишуся.

Вона вагається ще мить, а потім подається вперед і цілує мене. Цілує ніжно, боязко, але в той же час пристрасно і жадібно.

І я відповідаю їй. Відповідаю всім своїм єством, всім своїм тілом, всією своєю душею.

І мені похуй на все. Похуй на війну, на «перемогу», на ідіотів з автоматами. Похуй на все, крім нас двох.

Цілунок закінчився, але бажання залишилося. Навпаки, воно стало ще сильнішим, ще нестримнішим, ще нестерпнішим.

Я дивлюся на Алісу, на її розчервонілі щоки, на її блискучі очі, на її розпухлі губи, і розумію, що не можу більше терпіти.

Моя рука сама тягнеться до неї, до її стегна, до її сідниці. Я обережно торкаюся її, проводжу пальцями по тканині сукні, відчуваючи під нею тепло її тіла.

Аліса здригається, але не відсторонюється. Навпаки, вона подається трохи вперед, назустріч моїй руці.

* Єво, - шепоче вона. - Що ти робиш?

* Те, що хочу, - кажу я. - Те, чого хочу вже давно.

Моя рука ковзає вище, під поділ її сукні, і я відчуваю під пальцями гладеньку шкіру. Аліса голосно зітхає, але не зупиняє мене.

Я обережно стискаю її сідницю, відчуваючи її пружність, її форму, її тепло. І мені здається, що я зараз збожеволію від бажання.

* Єво, - знову шепоче Аліса. - Не треба.

* Чому? - питаю я, не відриваючи руки. - Тобі не подобається?

* Ні, - каже вона. - Тобто, так. Тобто, я не знаю.

* А ти спробуй розслабитися, - кажу я. - І просто отримуй задоволення.

Я знову стискаю її сідницю, сильніше, ніж раніше, і вона тихо стогне.

* О, Єво, - каже Перемога голосом Аліси. - Ти така смілива.

* А ти, я бачу, любиш підглядати, - кажу я, не звертаючи уваги на ляльку.

* А що тут такого? - каже Перемога. - Я ж ваша подруга. І я хочу, щоб вам було добре.

* І що ти пропонуєш? - питаю я.

* А ти сама не здогадуєшся? - питає Перемога.

* Ні, - кажу я. - Не здогадуюся.

* Тоді я тобі підкажу, - каже Перемога. - Тільки ти пообіцяй, що не будеш кричати.

* Обіцяю, - кажу я, відчуваючи, як моє серце починає битися частіше.

* А тепер дивись, - каже Перемога.

І в цей момент Аліса робить щось таке, від чого у мене перехоплює подих. Вона різко розвертається до мене, хапає мене за обличчя і пристрасно цілує.

Її губи гарячі, її язик наполегливий, її руки сильні. Вона цілує мене так, як ніхто і ніколи раніше. І я відповідаю їй, віддаючись цьому поцілунку повністю, без залишку.

І мені вже байдуже на все. На війну, на «перемогу», на ідіотів з автоматами. На все, крім неї.

Моя рука знову ковзає по її тілу, але цього разу я не зупиняюся на сідницях. Я йду далі, вище, вище, поки не досягаю її грудей.

* Єво, - шепоче вона, відриваючись від моїх губ. - Може, не треба?

* А ти хочеш, щоб я зупинилася? - питаю я.

* Ні, - каже вона. - Не хочу.

І я продовжую. Продовжую пестити її, цілувати її, збуджувати її. І вона відповідає мені тим же.

Її руки блукають по моєму тілу, її губи залишають сліди на моїй шиї, її дихання обпікає мою шкіру.

І я відчуваю, що я на межі. На межі чогось нового, незвіданого, забороненого. На межі, за якою немає шляху назад.

* Єво, - раптом каже Аліса, відсторонюючись від мене. - Я більше не можу.

* Що таке? - питаю я, не розуміючи, що відбувається.

* Я не можу так, - каже вона. - Це неправильно.

* Чому? - питаю я. - Тобі ж подобалося.

* Так, - каже вона. - Але…

* Але що? - питаю я.

* Але я не така, Єво, - каже вона. - Я не лесбіянка.

* А я що, схожа на лесбіянку? -питаю я.

* Ні, - каже вона. - Але ти ж… ти ж хотіла…

* Хотіла, - погоджуюся я. - І хочу. Але це не означає, що я лесбіянка.

* А що ж це означає? - питає вона.

* Це означає, що я хочу тебе, Алісо, - кажу я. - Тебе. А не якусь іншу дівчину.

* Але ж… - починає вона.

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Просто скажи мені, ти хочеш мене чи ні?

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона скаже хоч щось. Хоч слово. Хоч звук.

* Я не знаю, Єво, - нарешті каже вона. - Я не знаю, чого я хочу.

* А ти спробуй, - кажу я. - Спробуй, і дізнаєшся.

* А якщо мені не сподобається? - питає вона.

* Тоді ми просто про це забудемо, - кажу я. - І все.

* А ти зможеш? - питає вона. - Ти зможеш просто забути?

* Не знаю, - кажу я. - Але я спробую.

Вона знову мовчить, а потім каже:

* Єво, я боюся.

* Чого? - питаю я.

* Всього, - каже вона. - Себе. Тебе. Нас.

* Не бійся, - кажу я. - Я з тобою.

* А Перемога? - питає вона, киваючи на ляльку.

* А що Перемога? - питаю я.

* Вона ж все бачила, - каже вона.

* Ну і що? - кажу я. - Вона ж лялька.

* Але ж вона все розуміє, - каже вона. - І все пам’ятає.

* То й що? - кажу я. - Кому вона розповість?

* Не знаю, - каже вона. - Але мені все одно якось не по собі.

* Не думай про це, - кажу я. - Просто розслабся.

* А ти, Єво? - раптом каже Перемога. - Ти не боїшся?

* Ні, - кажу я. - Я нічого не боюся.

* Навіть мене? - питає Перемога.

* Навіть тебе, - кажу я.

* А чому? - питає вона.

* Тому що я - Єва, - кажу я. - І я, блядь, нікогоне боюся. Нікого і нічого.

Я знову дивлюся на Алісу, і вона посміхається мені у відповідь.

Стою біля вікна, курю, дивлюся на нічне місто. І знову думки, спогади, бажання.

Згадую, як вперше потрапила на цей чердак. Мені було років вісім, не більше. Я тікала від злих хлопчаків, які хотіли мене побити. Залізла сюди, сховалася і сиділа тихо, як миша.

А потім, коли вони пішли, я почала все роздивлятися. Старі меблі, запилені книги, поламані іграшки. І серед усього цього мотлоху - вікно.

Велике, брудне, але єдине вікно на все горище. Я підійшла до нього і подивилася вниз. І побачила місто.

Не таке, як зараз. Не зруйноване, не знівечене, не залякане. А інше. Звичайне. Мирне. Живе.

І мені захотілося плакати. Плакати від того, що я ніколи не жила в такому місті. Що я ніколи не жила таким життям. Що я ніколи не була щасливою.

А потім я побачила її. Дівчинку на гойдалці. Вона гойдалася туди-сюди, сміялася і співала пісень. І мені здалося, що вона - найщасливіша людина на світі.

Я дивилася на неї і не могла відірвати погляд. І раптом я відчула щось дивне. Щось таке, чого я ніколи раніше не відчувала.

Бажання. Нестримне, пекуче, заборонене бажання.

Я озирнулася, переконуючись, що я одна. Потім сіла на підлогу, спустила штани і почала торкатися себе. Спочатку обережно, боязко, невміло. А потім все сміливіше, все впевненіше, все пристрасніше.

І я уявляла собі ту дівчинку на гойдалці. Уявляла, як вона сміється, як вона співає, як вона дивиться на мене.

І мені було добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

З того часу я приходила сюди постійно. Спочатку - щоб сховатися від усього світу. Потім - щоб помріяти. А потім - щоб… задовольнити себе.

Я знаходила тут різні предмети - ручки від швабр, шматки труб, старі іграшки. І використовувала їх, як фалоімітатори. Для вагіни, для ануса, для всього, чого тільки могла. А іноді я просто брала колоду карт і розкладала її на підлозі. І на кожній карті я бачила її - жінку. Прекрасну, недосяжну, бажану. Я дивилася на ці картинки і торкалася себе, уявляючи, що це вона пестить мене, що це вона дарує мені насолоду.

І мені було байдуже, що це неправильно. Байдуже, що це ненормально. Байдуже, що це небезпечно.

Мені просто хотілося відчувати. Відчувати щось, крім болю, страху і ненависті. Відчувати щось, що робило б мене живою.

І я знаходила це відчуття тут, на цьому горищі. У своїх фантазіях, у своїх бажаннях, у своєму тілі.

Я робила це знову і знову. Раз за разом. Рік за роком. Поки не зустріла Алісу.

І ось тепер, коли я знаю, що таке справжні почуття, що таке справжня близькість, що таке справжня любов, я не можу більше повертатися до того, що було раніше.

Але іноді, коли мені особливо самотньо, особливо сумно, особливо страшно, я згадую. Згадую ті відчуття, ті образи, ті бажання.

І мені стає трохи легше. Трохи тепліше. Трохи… живіше.

* Єво, ти чого там завмерла? - раптом чую я голос Аліси.

Я здригаюся від несподіванки і обертаюся. Аліса стоїть біля дверей, тримаючи в руках Перемогу. А поруч з нею… ще одна дівчина.

Висока, струнка, з довгим русявим волоссям і яскраво-блакитними, аж ніби скляними, очима. Вона посміхається, але в її посмішці є щось штучне, щось награне, щось моторошне. У мене очі яскраво-зелені, у Аліси теж, але іншого відтінку.

* А ми тут не самі, - кажу я, намагаючись приховати своє збентеження. - У нас гості.

* Хто це? - питає Аліса, з підозрою дивлячись на незнайомку.

* Не знаю, - кажу я. - Зараз дізнаємося.

* Привіт, дівчата, - каже незнайомка, все ще посміхаючись. - Мене звати Одарка. А вас як?

* Я Аліса, - каже Аліса. - А це Єва. А це…

* Перемога, - закінчує за неї Перемога голосом Аліси.

* Дуже приємно, - каже Одарка. - А що ви тут робите?

* Те саме, що і ти, - огризаюся я. - А ти чого сюди приперлася?

* Я почула ваші голоси і вирішила зайти, - каже Одарка. - А що, не можна?

* Можна, - кажу я. - Тільки обережно, тут може бути небезпечно.

* Не бійся, Єво, - каже Одарка. - Я нічого вам не зроблю.

* А ми і не боїмося, - кажу я. - Правда, Алісо?

* Так, - каже Аліса. - Ми нікого не боїмося.

* От і добре, - каже Одарка. - Тоді, може, пограємося разом?

* В що? - питаю я.

* Наприклад, в хованки, - каже Одарка.

* Ні, - кажу я. - В хованки нецікаво. Тут і ховатися ніде.

* Тоді в квача, - каже Одарка.

* Ні, - кажу я. - В квача теж нецікаво. Тут і бігати ніде.

* Тоді в карти, - каже Одарка.

* Ні, - кажу я. - В карти ми вже грали.

* Тоді… - починає Одарка, але я її перебиваю.

* А давай краще в «правду або дію»? - кажу я.

* А що це таке? - питає Одарка.

* Це така гра, - пояснюю я. - Ти питаєш мене: «правда чи дія?». Якщо я вибираю правду, то повинна чесно відповісти на будь-яке твоє запитання. А якщо дію, то повинна виконати будь-яке твоє бажання.

* Цікаво, - каже Одарка. - А давайте спробуємо.

* Давайте, - погоджуюся я. - Тільки я перша.

* Добре, - каже Одарка. - Питай.

* Одарко, правда чи дія? - питаю я, хитро посміхаючись.

* Дія, - каже вона.

* Тоді… - я на мить замислююся, - розкажи нам про себе.

* Що розказати? - дивується вона.

* Все, - кажу я. - Звідки ти, хто твої батьки, чим ти займаєшся, що ти любиш, чого ти боїшся.

* Добре, - каже Одарка. - Тільки це буде довга історія.

* Нічого, - кажу я. - Ми не поспішаємо.

І Одарка починає розповідати. Розповідати про своє життя, про свою сім’ю, про свої мрії. І я слухаю її і не вірю своїм вухам.

Невже це правда? Невже таке буває? Невже хтось може бути таким… щасливим?

Але найдивніше - це те, що вона говорить. Говорить про «перемогу», про Росію, про Путіна. І говорить з такою любов’ю, з такою гордістю, з таким захопленням, що у мене аж мороз по шкірі йде.

* Одарко, ти що, з глузду з’їхала? - не витримую я. - Як ти можеш говорити таке?

* А що таке? - дивується вона. - Хіба я кажу щось погане?

* Ти говориш про війну, як про свято, - кажу я. - Ти говориш про вбивць, як про героїв. Ти говориш про тиранів, як про визволителів.

* Але ж так і є, - каже вона. - Росія - наш друг. Путін - наш захисник. А «перемога» - це наше все.

* Ти що, зовсім дурепа? - питаю я. - Як ти можеш вірити в цю маячню?

* А як ти можеш не вірити? - питає вона. - Хіба ти не бачиш, щовідбувається навколо? Хіба ти не розумієш, що без Росії ми б давно загинули?

* Від кого? - питаю я. - Від фашистів? Від бандерівців? Від американців?

* Так, - каже вона. - Від них усіх. Вони хочуть нас знищити. Вони хочуть забрати нашу землю. Вони хочуть зробити нас рабами.

* І ти віриш, що Росія нас рятує? - питаю я. - Що Путін - наш рятівник?

* Так, - каже вона. - Вірю. А ти ні?

* Ні, - кажу я. - Я не вірю.

* Чому? - питає вона.

* Тому що це брехня, - кажу я. - Тому що Росія - це ворог. Тому що Путін - це вбивця. Тому що «перемога» - це лайно.

* Ти так говориш, бо ти націоналістка, - каже Одарка на диво спокійно.

* Я говорю так, бо я - людина, - кажу я. - І я не хочу жити в брехні.

* А я хочу, - каже вона. - І я буду.

І в цей момент я помічаю, що Одарка тримає в руках. Гранати. Справжні бойові гранати. І у неї їх, блядь, ціла сумка.

* Алісо, - шепочу я. - Дивись.

* Що? - не розуміє вона.

* Дивись, кажу, уважно, - повторюю я. - У неї гранати.

* Я бачу, що у неї гранати, - каже Аліса. - Але що нам робити?

* Не знаю, - кажу я. - Але треба щось робити. І швидко.

* Щось ви там шепочетеся? - питає Одарка. - Замислили щось проти мене?

* Ні, що ти, - кажу я. - Ми просто обговорюємо твою розповідь. Дуже цікаво.

* Правда? - каже Одарка. - І що ж вам так сподобалося?

* Все, - кажу я. - Особливо про «перемогу». Продовжуй, будь ласка.

* Добре, - каже Одарка. - Так на чому я зупинилася?

Вона знову починає розказувати про Росію, про Путіна, про «перемогу». А я думаю, що робити. Думаю, якврятувати себе і Алісу. Думаю, як знешкодити цю довбану Одарку з її гранатами.

І тут мені в голову приходить ідея. Ідея, яка може спрацювати. А може і ні. Але іншого виходу у мене немає.

* Одарко, - кажу я, перебиваючи її на півслові. - А хочеш, я покажу тобі щось цікаве?

* Що? - питає вона.

* Дещо, що тобі точно сподобається, - кажу я. - Тільки треба підійти ближче.

* Ну, давай, - каже вона, роблячи крок до мене.

* Тільки обережно, - кажу я. - Тут слизько.

* Не бійся, Єво, - каже вона. - Я вмію ходити по слизькому.

Вона робить ще один крок, і я різко кидаюся на неї. Валю її на підлогу, вибиваю сумку з гранатами і відкидаю її вбік.

* Ах ти ж, сука! - кричить Одарка, намагаючись вирватися. - Ти що собі дозволяєш?!

* Те, що повинна, - кажу я, заламуючи їй руки за спину.

* Відпусти мене! - кричить вона. - Мені боляче!

* А мені, блядь, приємно? - питаю я. - Ти думала, що можеш просто так прийти сюди з гранатами і розповідати нам про свою їбану «перемогу»?

* Але ж я нічого поганого не хотіла, - каже вона. - Я просто хотіла з вами подружитися.

* З нами не треба дружити, - кажу я. - Нас треба боятися.

* Чому? - питає вона.

* Тому що ми - Єва і Аліса, - кажу я. - І ми, блядь, не здаємося. Ніколи. Нізащо. Нікому.

* І я, Перемога, - додає Аліса голосом ляльки. - Я теж з вами.

* От і добре, - кажу я. - Значить, нас троє. А це вже, блядь, сила.

Я ще сильніше заламую руки Одарці, і вона кричить від болю. А потім я б’ю її головою об підлогу. Раз. Другий. Третій.

* Єво, досить, - кажеАліса. - Ти ж її уб’єш.

* А нехай, - кажу я. - Хай знає, як до нас лізти.

* Але ж вона нічого нам не зробила, - каже Аліса.

* Поки що не зробила, - кажу я. - Але хто знає, що у неї на думці.

* Єво, будь ласка, - каже Аліса. - Зупинись.

Я дивлюся на Одарку, яка лежить на підлозі без свідомості, і розумію, що Аліса права. Що я зайшла надто далеко. Що я перетворилася на звіра.

* Добре, - кажу я, відпускаючи її. - Хай живе. Поки що.

* Що будемо з нею робити? - питає Аліса.

* Не знаю, - кажу я. - Зв’яжемо її, мабуть. І залишимо тут.

* А якщо вона прокинеться? - питає Аліса.

* Тоді знову вирубаємо, - кажу я. - І так до тих пір, поки вона не зрозуміє, що з нами краще не зв’язуватися.

* А що будемо робити з гранатами? - питає Аліса, киваючи на сумку, що лежить в кутку.

* Заберемо собі, - кажу я. - Знадобляться.

* Для чого? - питає вона.

* Для нашої подорожі, - кажу я. - Ти ж не передумала їхати в Росію?

* Ні, - каже вона. - Але я думала, що ми обійдемося без зброї.

* А я думала, що ти не така наївна, - кажу я. - У цьому світі без зброї ніяк.

* Але ж ми не вміємо нею користуватися, - каже вона.

* Навчимося, - кажу я. - По ходу справи.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога теж з нами, - каже Аліса голосом ляльки. - Вона теж хоче в Росію.

* От і чудово, - кажу я. - Значить, нас троє. І у нас є гранати.

* І що ми будемо з ними робити? - питає Аліса.

* Те, що і планували, - кажу я. - Будемо боротися.

* За що? - питає вона.

* За свободу, - кажу я. - Засправедливість. За мир.

* І за «перемогу»? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Тільки не за «перемогу».

* А за що ж тоді? - питає вона.

* За нас, - кажу я. - За нас, Алісо. І за тих, хто не може боротися сам.

* А ти впевнена, що це правильно? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Не впевнена. Але я знаю одне - я не можу інакше.

* І я не можу, - каже вона.

* І Перемога теж, - додає лялька.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми разом. І ми, блядь, переможемо.

І нехай це звучить пафосно. І нехай це звучить наївно. І нехай це звучить безглуздо.

Але це - наше життя. І ми будемо жити його так, як хочемо ми.

Навіть якщо це означає йти проти всіх. Навіть якщо це означає йти проти самих себе. Навіть якщо це означає йти назустріч невідомості.

Все одно, ми будемо йти. Разом. Втрьох.

Я, Аліса і Перемога. І, може, колись ми переможемо. А може, і ні. А може, блядь, взагалі нічого не буде.І нехай Одарка трохи пом’ята, але то таке, і очі у неї наче скляні, але, може, то від стресу, головне, що ми разом, і що ми, блядь, сила, хоч і трохи побита.

але у неї не виходить.

* А я - Єва, - кажу я. - І я, блядь, не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

* Ти… ти програєш, - шепоче вона. - Ви всі програєте.

* А ось і ні, - кажу я. - Це ви програєте. Тому що ви - минуле. А ми - майбутнє.

* Майбутнє? - сміється вона. - Яке у вас може бути майбутнє? Ви ж зрадники. Ви ж вороги народу.

* Це ви - вороги народу, - кажу я. - Ви, які вбивають, грабують, гвалтують. Ви, які брешуть, лицемірять, зраджують. Ви, які перетворили цю країну на лайно.

* Ні! - кричить вона. - Це ви! Ви хочете знищити нашу країну! Ви хочете віддати її ворогам! Ви хочете продати її за американські долари!

* Та пішла ти нахуй зі своїми доларами, - кажу я. - І зі своєю країною. І зі своєю «перемогою».

* Не смій! - кричить вона. - Не смій так говорити! Це святе!

* А для мене немає нічого святого, - кажу я. - Для мене святе - це свобода. І справедливість. І правда.

* А для нас - перемога, - каже вона. - І ми за неї будемо боротися. До кінця.

* Ну-ну, - кажу я. - Подивимося, хто кого.

Я розвертаюся і йду до вікна. Дивлюся на нічне місто, на темні силуети будинків, на тьмяне світло ліхтарів. І думаю про те, що, може, Одарка і права. Може, ми і справді програємо. Може, у нас і справді немає майбутнього.

Але потім я згадую Алісу. Її очі, її посмішку, її поцілунок. І я розумію, що не можу здатися. Не можу, бо інакше я зраджу її. Зраджу себе. Зраджу все, у що я вірю.

* Ти чуєш мене, Одарко? - кажу я, не обертаючись. - Ми все одно переможемо. Рано чи пізно. Так чи інакше.

*Ніколи, - шепоче вона. - Ніколи ви не переможете. Тому що ми - сила. Тому що ми - разом. Тому що ми - Росія.

* А ми - це ми, - кажу я. - І ми, блядь, не здамося. Ніколи.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені все одно. Мені, блядь, на все все одно.

Крім Аліси. І Перемоги. І нашої боротьби.

Я дивлюся на Одарку, яка лежить на підлозі і сміється, і розумію, що треба щось робити. Що не можна просто так її відпустити. Що вона знову наробить дурниць.

Але що? Вбити її? Ні, це не вихід. Я не хочу бути такою, як вони. Не хочу бути вбивцею.

Зв’язати і тримати тут? Але навіщо? Це ж не в’язниця. І вона все одно рано чи пізно вирветься.

Відпустити і сподіватися, що вона одумається? Але це ж наївно. Вона ж божевільна. Вона не одумається. Ніколи.

І тут мені в голову приходить ідея. Ідея, яка може спрацювати. А може і ні. Але спробувати варто.

* Одарко, - кажу я. - А ти знаєш, що в міліції, у відділку, сидять вороги народу?

* Хто? - питає вона, перестаючи сміятися.

* Агенти Гітлера і Бандери, - кажу я. - Вони тільки прикидаються нашими, а насправді хочуть нас усіх знищити.

* Не може бути, - каже вона. - Ти брешеш.

* Ні, Одарко, це правда, - кажу я. - Вони підіслані диверсанти. Вони хочуть підірвати нашу країну зсередини.

* Але як? - питає вона. - Як вони можуть це зробити?

* Дуже просто, - кажу я. - Вони ж мають доступ до зброї, до документів, до інформації. Вони можуть робити все, що завгодно.

* І що ж вони роблять? - питає вона.

* Вони готують теракти, - кажу я. - Вони хочуть підірвати наші будинки, наші школи, наші лікарні.

* Ні, - каже вона. - Цього не може бути.

* Може, Одарко, може, - кажу я. - І ти повинна їх зупинити.

* Я? - питає вона. - Але як?

* Ти ж маєш гранати, - кажу я. - Ти можеш підірвати їх раніше, ніж вони підірвуть нас.

* Але де вони? - питає вона. - Де цізрадники?

* Я ж тобі кажу, - кажу я. - У відділку. І ще в підвалі, там переховується Махно.

* А звідки ти знаєш? - питає вона.

* Я знаю, - кажу я. - У мене є свої джерела.

* І що ж мені робити? - питає вона.

* Іди туди, - кажу я. - І зроби те, що повинна. Зупини їх, поки не пізно.

* А ти? - питає вона. - Ти підеш зі мною?

* Ні, - кажу я. - Я не можу. У мене інше завдання.

* Яке? - питає вона.

* Неважливо, - кажу я. - Головне, щоб ти зробила свою справу.

* Добре, - каже вона. - Я зроблю. Я їх зупиню. Я їх усіх уб’ю.

* Тільки обережно, Одарко, - кажу я. - Вони можуть бути озброєні.

* Не бійся, Єво, - каже вона. - У мене є гранати. І я вмію ними користуватися.

* Я знаю, - кажу я. - Ти ж мені показала.

* Тоді за що ми п’ємо? - питає вона, дістаючи з кишені фляжку.

* За перемогу, - кажу я. - За нашу перемогу.

* За перемогу! - каже вона і робить великий ковток з фляжки.

Потім вона підводиться, хитаючись, бере сумку з гранатами і йде до дверей.

* А куди ти? - питаю я.

* Туди, куди ти сказала, - каже вона. - Зупиняти ворогів народу.

* І як ти їх знайдеш? - питаю я.

* По запаху, - каже вона. - Вони ж смердять зрадою.

* А, ну так, - кажу я. - Тоді удачі тобі, Одарко.

* І тобі, Єво, - каже вона. - І Алісі. І Перемозі.

* І тобі, - кажу я. - І твоїм гранатам.

Вона посміхається, хитає головою і виходить з горища. А я залишаюся одна, не знаючи, що думати.

Чи правильно я вчинила? Чи не зробила я ще гірше? Чи не стане це початком чогось жахливого?

Не знаю. Але я зробила те, що вважала запотрібне. Те, що підказало мені моє серце. Те, що, може, врятує нас.

А може, і ні. Може, це все марно. Може, це все безглуздо. Може, це все кінець.

Але я не шкодую. Не шкодую ні про що. 

Після того, як Аліса пішла, я залишилася на горищі сама. Одарка, на диво, швидко зібралася і, хихикаючи, потяглася до виходу, все ще стискаючи сумку з гранатами. На прощання вона підморгнула мені і сказала:

* Не сумуй, Єво. Ми ще побачимося. І тоді буде весело. Дуже весело.

Я мовчки дивилася їй услід, не знаючи, що й думати. Чи то радіти, що позбулася цієї божевільної, чи то боятися, що вона ще повернеться.

Коли за нею зачинилися двері, я відчула дивну порожнечу. Ніби разом з нею з горища пішло щось важливе. Щось таке, що тримало мене тут. Щось таке, що змушувало мене жити.

Я підійшла до вікна і подивилася на нічне місто. Воно здавалося ще більш похмурим, ще більш ворожим, ще більш безнадійним, ніж раніше.

І раптом я починаю сміятися. Сміятися голосно, істерично, нестримно. Сміятися так, що аж сльози течуть по щоках.

* Єво, ти чого? - чую я голос всередині себе. - Тобі погано?

* Ні, - кажу я крізь сміх. - Мені добре. Мені, блядь, так добре, що аж сміятися хочеться.

* З чого сміятися? - питає голос. - Що тут смішного?

* Все смішно, - кажу я. - Все це довбане життя - суцільний анекдот. Суцільний, блядь, жарт.

Я перекочуюся по підлозі, продовжуючи сміятися. І мені здається, що я зараз лусну від сміху. Або від болю. Або від відчаю.

* Єво, заспокойся, - каже голос. - Ти мене лякаєш.

* А ти не бійся, - кажу я. - Бійся, коли я перестану сміятися.

* Чому? - питає голос.

* Тому що тоді я почну плакати, - кажу я. - А це набагато гірше.

Я знову починаю сміятися, але цього разу в моємусміху вже немає веселощів. Тільки гіркота, тільки біль, тільки розпач.

* Єво, що з тобою? - питає голос. - Ти якась дивна.

* А ти думала, я нормальна? - питаю я. - Ти думала, я така, як усі? Ти думала, я просто так буду сидіти і чекати, поки мене вб’ють?

* Але ж ми… - починає голос.

* Ми нічого не можемо, - перебиваю я. - Ми ніхто. Ми просто пішаки в чужій грі.

* Але ж ми можемо боротися, - каже голос. - Ми можемо чинити опір. Ми можемо перемогти.

* Кого перемогти? - питаю я. - Кого, блядь, перемогти? Цих виродків у формі? Цих ідіотів з гранатами? Цю довбану «перемогу»?

* Так, - каже голос. - Їх усіх. І тоді ми будемо вільні.

* Вільні? - перепитую я. - А що таке свобода? Ти знаєш?

* Звісно, знаю, - каже голос. - Це коли ти можеш робити все, що хочеш.

* А я і так роблю все, що хочу, - кажу я. - Хіба ні?

* Ні, - каже голос. - Ти не вільна. Ти рабиня своїх бажань.

* А ти, я бачу, у нас філософ, - фиркаю я. - Тільки от твої слова нічого не варті.

* А твої? - питає голос. - Чого варті твої слова, Єво?

* Нічого, - чесно кажу я. - Вони нічого не варті. Як і моє життя. Як і будь-яке інше життя в цьому їбаному світі.

* Не говори так, - каже голос. - Це неправильно.

* А що правильно? - питаю я. - Що, блядь, правильно в цьому світі? Вбивати? Грабувати? Гвалтувати? Вірити в «перемогу»?

* Правильно - це любити, - каже голос. - Любити свою країну. Любити свій народ. Любити своїх героїв.

* А я ненавиджу, - кажу я. - Ненавиджу цю країну. Ненавиджу цей народ. Ненавиджу цих «героїв».

* Але жтак не можна, - каже голос. - Ти ж повинна…

* Нікому я нічого не винна, - перебиваю я. - Нікому і нічого. Розумієш?

* Ні, - каже голос. - Не розумію.

* От і добре, - кажу я. - Значить, у тебе ще є шанс.

* Шанс на що? - питає голос.

* Шанс стати людиною, - кажу я. - А не гвинтиком у цій їбаній машині.

* А ти? - питає голос. - Ти людина?

* Ні, - кажу я. - Я гірше. Я - Єва.

Я знову починаю сміятися, а голос замовкає. І я розумію, що він більше не повернеться. Що я знову одна.

Але мені похуй. Похуй на голос, похуй на Алісу, похуй на Перемогу, похуй на Одарку. Похуй на все.

Я підходжу до вікна і дивлюся на нічне місто. І я бачу, що воно горить. Горить яскравим полум’ям, яке освітлює все навколо.

І я чую, як ревуть пожежні сирени. І я чую, як кричать люди. І я чую, як виють собаки.

І я розумію, що це - моя «перемога». Моя остання, моя єдина, моя справжня «перемога».

І нехай вона нікому не потрібна. І нехай вона нічого не змінить. І нехай вона нікого не врятує.

Але вона - моя. І тільки моя. І, блядь, нікому її у мене не відібрати. Нікому. Ніколи. Нізащо.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені все одно. Мені, блядь, на все все одно.

Я дивлюся на пожежу, і мені здається, що це красиво. Що це правильно. Що це справедливо.

Сиджу на горищі, дивлюся у вікно. Ніч, темрява, тільки десь далеко чути постріли та вибухи. Знову ця довбана Одарка зі своїми гранатами розважається. Сподіваюся, її там швидко прикінчать. Хоча, з іншого боку, може, вона і справді щось там підірве. І це буде непогано.

Але мені, якщо чесно, похуй. Похуй на Одарку, на її гранати, на її «перемогу». Мені зараз ні до чого немає діла, крім однієї думки, яка ніяк не йде з голови.

Аліса. Її сідниці. Її стегна. Її тіло.

Блядь, чому я не можу перестати про це думати? Чому я не можу викинути її з голови? Чому я не можу просто забути про неї, як про страшний сон?

Адже це неправильно. Це ненормально. Це неприпустимо.

Але я нічого не можу з собою вдіяти. Бажання сильніше за мене. Воно сильніше за мій розум. Воно сильніше за мій страх.

Я знову і знову згадую той момент, коли я торкнулася її. Коли я відчула під пальцями пружність її сідниць, тепло її шкіри, солодкий запах її тіла.

І мені знову хочеться її. Хочеться, блядь, до нестями. Хочеться так, що аж зуби зводить.

Але її тут немає. Вона пішла. Пішла додому, до свого ідеального світу, до свого ідеального життя.

А я залишилася тут. На цьому смердючому горищі, серед мотлоху і пилу, серед щурів і тарганів.

І з ким? З Перемогою. З цією довбаною лялькою, яка, блядь, все бачила, все чула, все розуміє.

Цікаво, а що вона думає про все це? Про мене, про Алісу, про наші поцілунки, про наші дотики?

Мабуть, засуджує. Мабуть, зневажає. Мабуть, вважає мене збоченою і аморальною.

А може, і ні. Може, їй взагалі похуй. Може, вона просто лялька, і у неї немає ніяких думок, ніяких почуттів, ніяких бажань.

Але ж Аліса говорила її голосом. Говорила про те, що Перемога теж хоче любові. Що вона теж хоче бути щасливою. Що вона теж хоче… мене.

Ні, це вже маячня. Це вже мої фантазії розігралися. Лялька не може нічого хотіти. Лялька не може нічого відчувати. Лялька не може нічого розуміти.

Але чому тоді мені здається, що вона жива? Чому мені здається, що вона все бачить, все чує, все пам’ятає?

Може, це через Алісу? Може, це вона її так оживила? Може, це вона вдихнула в неї частинку своєї душі?

А може, це я збожеволіла? Може, це у мене вже дах поїхав від усього цього лайна? Від війни, від «перемоги», від самотності, від бажання.

Не знаю. Але одне я знаю точно - мені потрібна Аліса. Потрібна тут і зараз. Потрібна, блядь, як повітря.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені все одно. Мені треба чимось зайняти себе, чимось заглушити цей біль, це бажання, цю тугу.

Я дивлюся на нічне місто, намагаючись знайти там хоч щось, що могло б мене відволікти. Але нічого не знаходжу. Тільки руїни, тільки темрява, тільки смерть.

І тільки одна думка, одна мрія, одне бажання не дає мені спокою.

Аліса. Її очі, її губи, її тіло. Її сідниці, блядь, її довбані, прекрасні, збуджуючі сідниці.

Я закриваю очі і уявляю собі, що вона поруч. Що вона обіймає мене, цілує мене, пестить мене.

Що вона шепоче мені на вухо всякі непристойності. Що вона стогне від задоволення. Що вонамоя.

І мені стає добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Але це всього лише мрія. Всього лише ілюзія. Всього лише самообман.

А реальність - вона інша. Реальність - це порожнє горище, це нічне місто, це довбана війна.

І це Одарка, яка, мабуть, вже підриває там все, що може. І це її довбана «перемога», яка, блядь, ніколи не закінчиться.

І це я. Єва. Яка, блядь, сидить тут одна, курить і думає про чужу сраку. І яка, блядь, нічого не може з цим вдіяти.

І яка, блядь, ніколи не буде щасливою. Ніколи. Нізащо. Ні з ким.

Тому що щастя - це не для мене. Тому що любов - це не для мене. Тому що життя - це не для мене.

А для кого? Для Аліси? Для Перемоги? Для Одарки?

Не знаю. Але точно не для мене.

Тому що я - Єва. І я, блядь, проклята. Проклята бути самотньою. Проклята бути нещасною. Проклята бути собою.

І нехай це звучить жалісливо. І нехай це звучить безнадійно. І нехай це звучить, як вирок.

Але це - моє життя. І я буду жити його так, як хочу я.

Навіть якщо це означає сидіти на горищі і думати про чужу сраку. 

Втома бере своє. Незважаючи на всі думки, незважаючи на все бажання, незважаючи на всю ненависть, я потроху засинаю. Прямо тут, на підлозі, біля вікна, з недопалком у руці.

І мені сниться сон. Не жахіття, як зазвичай, а щось інше. Щось дивне, незвичне, але приємне.

Сниться мені, що я - козачка. Вільна, як вітер, смілива, як вовчиця, сильна, як ведмедиця. На мені вишиванка, шаровари, чоботи. На голові - шапка з пером, на поясі - шабля.

Я скачу на коні по безкрайньому степу. Піді мною земля гуде, навколо трава шовкова стелиться, над головою небо блакитне сміється.

І нікого. Нікого навкруги. Ні ворогів, ні друзів, ні чужих, ні своїх. Тільки я, мій кінь і моя воля.

Я лечу, як птах, над землею. Не відчуваючи ні втоми, ні страху, ні болю. Тільки свободу, тільки простір, тільки радість.

І співаю. Співаю голосно, відчайдушно, на все горло. Пісню про степ, про волю, про козацьке життя.

А потім я бачу ліс. Зелений, густий, таємничий. І мене тягне туди, як магнітом.

Я звертаю з дороги і скачу в лісову гущавину. І там, серед вікових дерев, серед непролазних хащів, я знаходжу те, чого так довго шукала.

Свободу. Справжню, нічим не обмежену свободу.

Я живу в лісі, як дика тварина. Сплю на землі, вкритій мохом. Їм ягоди і гриби. П’ю воду з джерела.

І ніхто мені не указ. Ніхто мені не пан. Ніхто мені не ворог.

Я сама собі господиня. Сама собі суддя. Сама собі закон.

І я щаслива. Щаслива, як ніколи раніше. Щаслива, як ніколи не буду потім.

Я блукаю лісом, досліджую його таємниці, милуюся йогокрасою. І відчуваю, як душа моя співає. Як серце моє радіє. Як тіло моє живе.

І нехай це всього лише сон. І нехай це всього лише ілюзія. І нехай це всього лише втеча від реальності.

Але це - мій сон. І це - моя свобода. І це - моє щастя.

І я буду берегти його, поки можу. Поки не прокинуся. Поки не повернуся в той жахливий світ, де панує війна і «перемога».

Але поки що - я тут. У цьому сні. У цьому лісі. На цій землі.

І я вільна. Вільна, як птах. Вільна, як вітер. Вільна, як сама природа.

І нехай це ненадовго. І нехай це не по-справжньому. І нехай це не має ніякого значення.

Але це - моє. І я буду насолоджуватися цим, поки можу. Поки не закінчиться сон. Поки не настане ранок.

А там - хто знає, що буде. Може, я знову зустріну Алісу. Може, ми знову будемо разом. Може, ми знову будемо щасливими.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, ми всі помремо.

Але це буде потім. А зараз - я тут. І я вільна. І я щаслива.

Я прокидаюся від дивного відчуття. Відчуття, якого я давно не відчувала. Відчуття, яке я намагалася забути.

Хтось торкається мене. Торкається там, де не можна. Там, де соромно. Там, де боляче.

Я розплющую очі і бачу Алісу. Вона сидить поруч зі мною, на підлозі, і дивиться на мене. А її рука… Її рука у мене між ніг.

* Що ти робиш? - питаю я, намагаючись сісти.

* Нічого, - каже вона, швидко забираючи руку. - Просто… Просто перевіряла, чи ти дихаєш.

* І як? - питаю я, відчуваючи, як моє обличчя палає. - Дихаю?

* Так, - каже вона. - На щастя, дихаєш.

Вона посміхається, але я бачу, що їй ніяково. І мені теж ніяково. І страшно. І… приємно.

* А де Перемога? - питаю я, намагаючись змінити тему.

* Тут я, - лунає голос ляльки. - Сиджу, дивлюся на вас.

Я озираюся і бачу Перемогу, яка сидить в кутку, спершись на стіну. Вона дивиться на нас своїми скляними очима, і мені здається, що вона все розуміє.

* І що ти думаєш про все це? - питаю я, звертаючись до ляльки.

* Я думаю, що ви обидві дурепи, - каже Перемога голосом Аліси. - Але милі.

* Це комплімент? - питаю я.

* Вважай, що так, - каже Перемога. - А тепер дайте мені спокій. Я втомилася.

Вона заплющує очі, і я розумію, що розмова закінчена.

* Алісо, - кажу я, знову повертаючись до неї. - Навіщо ти це зробила?

* Я ж сказала, - каже вона. - Я просто перевіряла, чи ти жива.

* Але ти ж могла просто подивитися, - кажу я. - Або помацати пульс.

* Я не хотіла тебе будити, - каже вона. - І я не знайшла твій пульс.

* Брешеш, - кажу я. - Ти ж знаєш, що брешеш.

Вона мовчить, опустивши очі. І я розумію, що вона і справді бреше. Але навіщо?

* Алісо, - кажу я. - Подивись на мене.

Вона піднімає голову, і я бачу в її очах страх. І ще щось. Щось таке, що я не можу розпізнати.

* Скажи мені правду, - кажу я. - Навіщо ти це зробила?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Чесно, не знаю. Просто… Просто мені захотілося.

* Захотілося чого? - питаю я.

* Доторкнутися до тебе, - каже вона. - Відчути тебе. Бути поруч.

* Але навіщо? - питаю я. - Ми ж подруги.

* Так, - каже вона. - Подруги. Але…

* Але? - питаю я.

* Але я не знаю, Єво, - каже вона. - Я заплуталася. Я нічого не розумію.

* Я теж, - кажу я. - Я теж нічого не розумію. Але…

* Але? - перепитує вона.

* Але мені це сподобалося, - кажу я. - Те, що ти зробила.

Вона здивовано дивиться на мене, а потім посміхається. І ця посмішка - найпрекрасніше, що я бачила в своєму житті.

* Мені теж, - каже вона. - Мені теж сподобалося.

І ми сидимо мовчки, дивлячись одна на одну. І в цій тиші, в цьому погляді, є щось таке, що важливіше за будь-які слова. Щось таке, що сильніше за будь-які почуття. Щось таке, що дорожче за будь-які скарби.

* То що будемо робити? - питаю я, порушуючи мовчанку.

* Не знаю, - каже вона. - А що ти хочеш?

* Я хочу… - починаю я, але не можу закінчити.

* Що? - питає вона. - Кажи.

* Я хочу, щоб ти знову мене торкнулася, - кажу я.

* А ти? - питає вона. - Ти хочеш торкнутися мене?

* Так, - кажу я. - Дуже хочу.

* Тоді чого ж ти чекаєш? - питає вона.

І я не чекаю. Яподаюся вперед і цілую її. Цілую ніжно, але пристрасно. Цілую так, як ніколи раніше не цілувала.

І вона відповідає мені. Відповідає так само ніжно, так само пристрасно, так само відчайдушно.

І я розумію, що це - початок. Початок чогось нового, чогось незвіданого, чогось прекрасного.

Або чогось жахливого. Або чогось божевільного. Або чогось, блядь, взагалі незрозумілого.

Але мені байдуже. Байдуже, що буде далі. Байдуже, що скажуть інші. Байдуже, що подумає світ.

Тому що зараз є тільки ми. Тільки я і вона. Тільки наші губи, наші руки, наші тіла.

І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але це - моє. І я буду берегти це, поки можу. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться ця ніч. Поки не згаснуть іскри.

* А що скаже Перемога? - раптом питаю я, відсторонюючись від Аліси.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас.

* Рада? - перепитую я. - Але ж… але ж це неправильно.

* А що в цьому світі правильно? - питає Перемога. - Хіба правильно вбивати одне одного? Хіба правильно ненавидіти? Хіба правильно жити в страху?

* Ні, - кажу я. - Це неправильно.

* Тоді чому ваші почуття - це неправильно? - питає Перемога. - Чому ваша любов - це неправильно? Чому ваше щастя - це неправильно?

* Я не знаю, - кажу я. - Але так говорять.

* Хто? - питає Перемога. - Ті, хто вас вбиває? Ті, хто вас ненавидить? Ті, хто живе в страху?

* Ні, - кажу я. - Але ж є якісь закони.

* Закони пишуть люди, - каже Перемога. - А люди помиляються.

* Але ж, - кажу я.

* Ніяких «але», - каже Перемога. - Або ви любите, або ні. Або ви щасливі, або ні. Або ви живете, або ні.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* Жити, - каже Перемога. - Любити. Бути щасливими.

* А як же війна? - питаю я. - А як же «перемога»? А як же весь цей жах?

* Це все мине, - каже Перемога. - Все минає. І це мине.

* А що залишиться? - питаю я.

* Залишитеся ви, - каже Перемога. - І ваша любов.

* Якщо ми виживемо, - кажу я.

* Ви виживете, - каже Перемога. - Я знаю.

* Звідки? - питаю я.

* Неважливо, - каже Перемога. - Просто вірте мені.

* Добре, - кажу я. - Я вірю.

І я справді вірю. Вірю, що ми виживемо. Вірю, що ми будемо разом. Вірю, що ми будемо щасливими.

І нехай це звучить наївно. І нехай це звучить безглуздо. І нехай це звучить нереально.

Але я вірю. 

* А тепер ідіть сюди, - каже Перемога. - І обійміть мене.

Ми з Алісою переглядаємося, а потім підходимо до ляльки і обіймаємо її. Обіймаємо міцно-міцно, як тільки можемо.

І я відчуваю, як щось тепле, світле, добре розливається по моєму тілу. І я розумію, що це - любов.

Справжня, чиста, безкорислива любов.

І нехай вона дивна. І нехай вона неправильна. І нехай вона не така, як у всіх.

Але вона - моя. І я нікому її не віддам. Нікому. Ніколи. Нізащо.

* Я люблю вас, дівчата, - каже Перемога голосом Аліси. - І я завжди буду з вами.

* І ми тебе любимо, Перемого, - каже Аліса. - І мизавжди будемо з тобою.

* І я теж, - кажу я. - щоб не сталося.

І ми стоїмо обійнявшись, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Ми сидимо на горищі, обійнявшись. Я, Аліса і Перемога. І нам добре. Добре і спокійно. Так, ніби немає ніякої війни, ніякої «перемоги», ніякого божевілля навколо.

Але це ненадовго. Тому що в цьому світі немає нічого постійного. Крім, хіба що, лайна.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А давай послухаємо радіо.

* Навіщо? - питаю я. - Там же нічого цікавого.

* Ну, може, щось змінилося, - каже вона. - Раптом передадуть щось хороше.

* Ага, звісно, - фиркаю я. - Дочекаєшся від них хорошого.

* Ну, Єво, - каже вона. - Не будь такою песимісткою.

* Я не песимістка, - кажу я. - Я реалістка. А реальність така, що по нашому радіо передають тільки одне - брехню.

* Але ж ми можемо хоча б спробувати, - каже вона. - Раптом нам пощастить.

* Добре, - здаюся я. - Давай спробуємо. Тільки ненадовго.

Аліса встає, підходить до старого радіоприймача, що стоїть в кутку, і вмикає його. Спочатку чути тільки шипіння і тріск, але потім, після кількох спроб налаштуватися на хвилю, з’являється голос.

* …і ми знову перемагаємо, - каже голос. - Наші доблесні війська продовжують тіснити ворога на всіх фронтах. Наші героїчні солдати щодня здійснюють подвиги в ім’я нашої великої мети. Наша славна армія невпинно наближає нас до остаточної перемоги.

* Ну от, - кажу я. - Я ж казала. Нічого нового.

* Почекай, Єво, - каже Аліса. - Давай послухаємо ще.

* Ну, слухай, - кажу я. - Якщо тобі подобається.

* …і сьогодні, - продовжує голос, - ми хочемо розповісти вам про ще один подвиг наших героїв. Про подвиг, який увійде в історію. Про подвиг, який стане прикладом для всіх нас.

* О, зараз буде найцікавіше, - саркастично зауважую я. - Мабуть, знову будуть розповідати про те, як вони героїчно вбили ще одну групу мирних жителів.

* Не говори так, Єво, - каже Аліса. - Це ж наші люди.

* Які ще, нахуй, люди? - обурююся я. - Це не люди, а звірі.

* Але ж не всі такі, - каже вона.

* А ти впевнена? - питаю я. - Ти впевнена, що серед них є хоч хтось, хто не втратив людську подобу?

* Так, - каже вона. - Я впевнена.

* Ну, тоді слухай далі, - кажу я. - Може, почуєш щось нове про своїх «людей».

* …сьогодні вранці, - продовжує голос з радіо, - група наших розвідників під командуванням старшого лейтенанта Іванова проникла в тил ворога і знищила цілий загін бандерівців.

* О, як цікаво, - кажу я. - І як же вони це зробили? Мабуть, закидали їх гранатами, як та божевільна Одарка?

* Не знаю, - каже Аліса. - Давай послухаємо.

* …наші герої, - каже голос, - не злякалися переважаючих сил противника. Не здригнулися перед обличчям смерті. Не відступили ні на крок. Вони сміливо вступили в бій і здобули перемогу. Ціною свого життя.

* О, як зворушливо, - кажу я. - Аж сльози на очі навертаються.

* Єво, ну як тобі не соромно, - каже Аліса. - Вони ж загинули.

* А скільки людей вони вбили, перш ніж загинути? - питаю я. - Про це чомусь ніхто не говорить.

* Але ж вони захищали нашу землю, - каже вона. - Нашу свободу. Нашу «перемогу».

* Від кого? - питаю я. - Від дітей, жінок, старих? Від тих, хто не хотів брати участь у цьомубожевіллі? Від тих, хто просто хотів жити?

* Але ж ворог… - починає вона.

* Немає ніякого ворога, Алісо, - перебиваю я. - Є тільки ті, хто хоче влади. Ті, хто хоче грошей. Ті, хто хоче крові.

* І що ж нам робити? - питає вона. - Просто здатися?

* Ні, - кажу я. - Боротися. Але не так, як вони. Не їхніми методами.

* А як? - питає вона.

* Я не знаю, - кажу я. - Але ми повинні знайти інший шлях.

* А якщо його немає? - питає вона.

* Тоді ми його створимо, - кажу я.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога на нашому боці, - каже Аліса голосом ляльки. - Вона завжди за справедливість.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми переможемо.

* А ти віриш у це, Єво? - питає Аліса. - Ти справді віриш, що ми зможемо перемогти?

* Ні, - кажу я. - Не вірю. Але я хочу вірити. Хочу, блядь, вірити, що не все ще втрачено.

* І я хочу, - каже вона. - Дуже хочу.

Ми знову замовкаємо, слухаючи радіо. Але там вже нічого цікавого не говорять. Тільки знову повторюють одне й те саме. Про «перемогу», про ворогів, про героїв.

* Вимкни цю хуйню, - кажу я, не витримавши. - Не можу більше слухати.

Аліса вимикає радіо, і на горищі знову стає тихо. Тільки чути, як десь далеко стріляють. І як вітер гуляє по даху.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А що, якби ми і справді поїхали в Росію?

* Ти знову за своє? - питаю я. - Ми ж вже говорили про це.

* Але ж це може бути наш шанс, - каже вона. - Шанс щось змінити.

* А може бути наш кінець, - кажу я. - Ти про це не подумала?

* Подумала, - каже вона. -Але я не боюся.

* А я боюся, - кажу я. - Боюся, що ми нічого не змінимо. Боюся, що ми тільки зробимо гірше. Боюся, що ми загинемо даремно.

* Але ж ми можемо спробувати, - каже вона. - Ми ж нічого не втрачаємо.

* Як це нічого? - питаю я. - А життя?

* А що наше життя, Єво? - питає вона. - Хіба це життя?

І я не знаю, що на це відповісти. Не знаю, що робити. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я втомилася. Втомилася боятися. Втомилася ненавидіти. Втомилася жити в цьому лайні.

* Гаразд, Алісо, - кажу я. - Я згодна.

* На що? - питає вона.

* На все, - кажу я. - На Росію, на Путіна, на «перемогу». На все, що ти запропонуєш.

* Ти серйозно? - питає вона, і в її очах з’являється надія.

* Так, - кажу я. - Серйозно.

* І ти не боїшся? - питає вона.

* Боюся, - кажу я. - Але я ще більше боюся залишитися тут і нічого не робити.

* Тоді решено, - каже вона. - Ми їдемо в Росію.

* І що ми там будемо робити? - питаю я.

* Те, що повинні, - каже вона. - Будемо боротися.

* За що? - питаю я.

* За свободу, - каже вона. - За справедливість. За мир.

* І за «перемогу»? - питаю я.

* Ні, - каже вона. - Цього разу без «перемоги».

* А за що ж тоді? - питаю я.

* За нас, Єво, - каже вона. - За нас.

І я дивлюся на неї, і розумію, що вона має рацію. Що це - єдине, що має значення. Ми. Я і вона. І Перемога, яка, здається, знову заснула.

* А знаєте, що я вам скажу? - раптом кажу я, дивлячись на Алісу і Перемогу. - Поїхали в Росію.

* Що? - дивується Аліса. - Знову? Ми ж вже говорили про це.

* Так, говорили, - погоджуюся я. - Але тепер я серйозно.

* А що змінилося? - питає вона.

* Все змінилося, - кажу я. - Я зрозуміла, що ми повинні це зробити.

* Що зробити? - не розуміє вона.

* Знищити Москву, - кажу я. - Стерти її з лиця землі.

* Єво, ти що, з глузду з’їхала? - каже Аліса. - Як ми це зробимо?

* Не знаю як, - кажу я. - Але ми повинні. Повинні, блядь, розумієш?

* Але навіщо? - питає вона. - Чим тобі Москва заважає?

* Вона - центр усього цього лайна, - кажу я. - Вона - джерело всієї цієї «перемоги». Вона - корінь усього зла.

* Але ж там живуть люди, - каже вона.

* А тут, блядь, не люди? - питаю я. - Ти про тих, хто там живе, подумала? Про тих, хто страждає від цієї війни? Про тих, хто втратив усе?

* Але ж не всі в Москві підтримують війну, - каже вона.

* А мені похуй, - кажу я. - Нехай сдихають всі. Всі, хто мовчить. Всі, хто терпить. Всі, хто радіє.

* Єво, це жорстоко, - каже Аліса.

* А те, що вони з нами роблять, не жорстоко? - питаю я. - А те, що вони з нашими людьми роблять, не жорстоко? А те, що вони з усім світом роблять, не жорстоко?

* Але ж ми не можемо бути такими, як вони, - каже вона.

* А чому б і ні? - питаю я. - Чим ми гірші?

* Ми не гірші, - каже вона. - Ми кращі.

* А толку? - питаю я. - Що нам з того, що ми кращі? Кому від цього легше?

* Не знаю, - каже вона. - Але я не хочу опускатися до їхньогорівня.

* А я хочу, - кажу я. - Хочу, блядь, і все. Хочу, щоб вони відчули те саме, що і ми. Хочу, щоб вони зрозуміли, що таке біль. Хочу, щоб вони зрозуміли, що таке страх. Хочу, щоб вони зрозуміли, що таке смерть.

* І ти думаєш, це щось змінить? - питає вона.

* А хуй його знає, - кажу я. - Але я хочу спробувати. Хочу, блядь, зробити хоч щось. Хоч якось їм насолити. Хоч якось їм помститися.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога за нас, - каже Аліса голосом ляльки. - Вона теж хоче знищити Москву.

* От бачиш, - кажу я. - Навіть лялька розуміє.

* Але, Єво, - каже Аліса. - Це ж неможливо. У нас немає ні зброї, ні грошей, ні плану.

* План у мене є, - кажу я.

* Який? - питає вона.

* Поїхати в Росію, - кажу я. - І підірвати там все, що зможемо. Кремль, Останкінську вежу, мавзолей з тим довбаним Леніним. Все, що попадеться під руку.

* Але як? - питає вона. - Як ми туди потрапимо? Як ми пронесемо вибухівку? Як ми все це зробимо?

* Не знаю, - кажу я. - Але щось придумаємо. Щось, блядь, обов’язково придумаємо.

* А якщо нас уб’ють? - питає вона.

* То помремо, як герої, - кажу я. - А не як щури, тут, на цьому горищі.

* А якщо нас схоплять? - питає вона. - Що, якщо нас будуть катувати? Що, якщо нас змусять зізнатися?

* Не зізнаємося, - кажу я. - Будемо мовчати до кінця.

* А якщо нас змусять говорити? - питає вона. - Що, якщо вони застосують сироватку правди?

* Значить, будемо брехати, - кажу я. - Будемо говорити те, що вони хочуть почути. Але не здамося.

* А якщонас зламають? - питає вона. - Що, якщо ми не витримаємо? Що, якщо ми зрадимо?

* Тоді ми зрадимо, - кажу я. - Але, принаймні, ми спробуємо. Спробуємо, Алісо. Заради себе. Заради нашого майбутнього. Заради всього, що нам дороге.

* А що нам дороге, Єво? - питає вона. - Що у нас є, крім цього горища і цих мрій?

* У нас є ми, Алісо, - кажу я. - І у нас є Перемога. І цього достатньо.

* А якщо ні? - питає вона. - А якщо цього мало? А якщо ми помиляємося?

* Тоді ми помиляємося разом, - кажу я. - І разом за це відповімо.

* А ти не боїшся? - питає вона.

* Боюся, - зізнаюся я. - Боюся, блядь, до усрачки. Але я ще більше боюся жити так, як ми живемо зараз. І я ще більше боюся нічого не робити.

* Я теж, - каже вона. - Я теж боюся. Але я з тобою. До кінця.

* І я з вами, - каже Перемога голосом Аліси. - І я, блядь, теж не здамся. Ніколи.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми втрьох. І ми, блядь, сила.

Я беру пляшку з березовим соком і роблю великий ковток. Потім простягаю пляшку Алісі.

* Пий, - кажу я. - За нас. За нашу перемогу.

* За нас, - каже вона, беручи пляшку. - І за нашу мрію.

Вона теж п’є, а потім передає пляшку Перемозі.

* А ти як будеш? - питаю я.

* А ось так, - каже Перемога голосом Аліси і робить вигляд, що п’є з пляшки.

* Ну, ти даєш, - сміюся я. - Справжня акторка.

* А як же, - каже Перемога. - Я ж не просто лялька. Я - символ.

* Символ чого? - питаю я.

* Символ надії, - каже вона. - І віри. І любові.

* І «перемоги», - додаю я.

* І «перемоги», - погоджується вона. - Тільки нетієї, що у них. А нашої. Справжньої.

* І якою ж буде наша «перемога»? - питаю я.

* Вона буде такою, якою ми її зробимо, - каже Перемога. - Такою, якою ми захочемо її бачити.

* А ти, Єво, якою її бачиш? - питає Аліса.

* Я? - перепитую я. - Я бачу її яскравою. Як спалах. Як вибух. Як феєрверк.

* А я бачу її тихою, - каже Аліса. - Як світанок. Як весна. Як перше кохання.

* А я бачу її веселою, - каже Перемога. - Як пісня. Як танець. Як сміх.

* А я бачу її гіркою, - кажу я. - Як полин. Як сльози. Як прощання.

* А я бачу її солодкою, - каже Аліса. - Як мед. Як поцілунок. Як мрія.

* А я бачу її вільною, - каже Перемога. - Як вітер. Як птах. Як думка.

* А я бачу її мертвою, - кажу я. - Як Москва. Як Путін. Як «перемога».

* Єво, не говори так, - каже Аліса. - Це страшно.

* А я не боюся, - кажу я. - Я нічого не боюся. Крім одного - що ми ніколи не будемо щасливими.

* Будемо, - каже вона. - Обов’язково будемо.

* Коли? - питаю я. - Коли, блядь, це станеться?

* Скоро, - каже вона. - Дуже скоро.

* А звідки ти знаєш? - питаю я. - Ти що, вмієш бачити майбутнє?

* Ні, - каже вона. - Але я вмію вірити. І я вірю, що ми переможемо.

* І я вірю, - каже Перемога. - Тому що я - Перемога.

* А я не вірю, - кажу я. - Але я хочу вірити. Хочу, блядь, вірити, як ніколи раніше.

* Тоді вір, - каже Аліса. - Просто вір. І все буде добре.

* А ти? - питаю я. - Ти будеш вірити за мене?

* Буду, - каже вона. - І за себе. І за Перемогу.

* І за всіх, хто не може, - додає Перемога.

* І за всіх, хто не хоче, - кажу я.- І за всіх, хто вже ніколи не зможе.

* І за них теж, - каже Аліса. - За всіх.

Вона обіймає мене, і я відчуваю, як її тепло передається мені. І стає трохи легше. І трохи світліше. І трохи тепліше.

* А тепер давай спати, Єво, - каже вона. - Вже пізно.

* Давай, - погоджуюся я. - Тільки я не хочу спати.

* А що ти хочеш? - питає вона.

* Я хочу мріяти, - кажу я. - Мріяти про те, як ми поїдемо в Росію. Як ми підірвемо Москву. Як ми переможемо.

* І я хочу, - каже вона. - Давай мріяти разом.

* І я з вами, - каже Перемога.

* І ти з нами, - кажу я.

Ми лягаємо на підлогу, обійнявшись, і закриваємо очі. І починаємо мріяти. Мріяти про те, чого ніколи не буде. Мріяти про те, що ніколи не здійсниться. Мріяти про те, що неможливо.

Нарешті Аліса збирається додому. Вже пізно, і їй, мабуть, час повертатися в своє ідеальне життя.

* Ну все, Єво, - каже вона, підводячись. - Мені пора.

* Іди, - кажу я, хоча мені зовсім не хочеться її відпускати.

* Ти не ображаєшся? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Все гаразд.

* Тоді я пішла, - каже вона. - До завтра?

* До завтра, - кажу я.

Вона бере Перемогу, ще раз обіймає мене і виходить з горища. А я залишаюся сама, дивлюся їй услід і відчуваю, як щось стискається в грудях.

Не хочу, щоб вона йшла. Хочу, щоб вона залишилася. Хочу, щоб вона була поруч.

Але я розумію, що це неможливо. Що у неї своє життя, а у мене - своє. І що наші шляхи рано чи пізно розійдуться.

Я проводжаю її поглядом до дверей, а потім повертаюся до вікна. Дивлюся на нічне місто, намагаючись розгледіти в темряві її постать.

Але вона вже зникла. Розчинилася в темряві, як привид. І тільки її запах, її тепло, її дотик залишилися зі мною.

Я зітхаю і дістаю з кишені цигарку. Запалюю, затягуюся і знову поринаю в свої думки.

Про Алісу, про Перемогу, про Одарку, про гранати, про Москву. Про все те, що сталося сьогодні. І про все те, що ще має статися.

Але думати не хочеться. Хочеться просто стояти біля вікна, курити і дивитися на нічне місто. І не думати ні про що. Взагалі ні про що.

Я викидаю недопалок у вікно і виходжу з горища. Спускаюся вниз, виходжу з будинку і йду по вулиці.

Куди я йду? Навіщо? Не знаю. Просто йду. Просто, щоб не сидіти на місці. Просто, щоб не думати. Просто, щоб не відчувати.

Місто спить. Точніше, намагається спати. Але йому це не дуже вдається. Тому що війна не спить. Ніколи.

Десь далеко чути постріли, вибухи, крики. Десь горять будинки, десь плачуть діти, десь вмирають люди.

А я йду. Йду і не зупиняюся. Йду і не озираюся. Йду і не думаю.

І раптом я бачу їх. Двох дівчат, зовсім молодих, майже дітей. Вони стоять на розі вулиці і ціляться в когось з пістолетів.

Я підходжу ближче і бачу, що вони ціляться в хлопця. Він лежить на землі, скорчившись, і намагається закрити голову руками.

* Стій, сука! - кричить одна з дівчат. - Не рухайся!

* Не стріляйте, - благає хлопець. - Будь ласка, не треба.

* А ти думав, ми з тобою тут гратися будемо? - каже інша дівчина. - Ти ж фашист. Ти ж ворог. Ти ж зрадник.

* Ні, - кричить хлопець. - Ні! Я не фашист! Я не ворог! Я не зрадник!

* Брешеш! - кричить перша дівчина. - Ти хочеш знищити нашу країну! Ти хочеш віддати її ворогам!

* Ні, - каже хлопець. - Я нічого не хочу. Я просто хочу жити.

* А ми тобі не дамо, - каже друга дівчина. - Ми тебе уб’ємо. Заради «перемоги». Заради Росії. Заради Путіна.

* Ні! - кричить хлопець. - Ні! Не треба!

Але його вже ніхто не слухає. Дівчата натискають на спускові гачки, і два постріли зливаються в один.

Хлопець затихає, а дівчата стоять над ним, посміхаючись.

* Фашизм не пройде! - кричить одна.

* Спасибі дідові за перемогу! - кричить інша.

І вони плюють на труп хлопця і йдуть геть, співаючи якусь веселу пісеньку.

А я стою і дивлюся на все це. І не можу повірити, що це відбувається насправді. Не можу повірити, що люди можуть бути такими жорстокими. Такими бездушними. Такими божевільними.

І я не знаю, що робити. Не знаю, як бути. Не знаю, чого хотіти.

Але я знаю одне - я не хочу більше тут залишатися. Не хочу більше бути частиною цього світу. Не хочу більше жити серед цих людей.

Я розвертаюся і йду геть. Йду, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього жаху. Тільки б подалі від цього божевілля. Тільки б подалі від цього лайна.

Але я знаю, що це неможливо. Знаю, що від цього не втекти. Знаю, що це назавжди.

І залишається тільки одне - йти. Йти, не зупиняючись. Йти, не озираючись. Йти, поки не впадеш без сил.

Я йду по вулиці, намагаючись не думати ні про що. Намагаючись не помічати ні руїн, ні понівечених будинків, ні похмурих перехожих.

Намагаючись не чути ні пострілів, ні вибухів, ні криків. Намагаючись не відчувати ні страху, ні болю, ні ненависті.

Просто йду. Просто дихаю. Просто живу.

Або вдаю, що живу. Тому що насправді я вже давно мертва. Мертва всередині. Мертва зовні. Мертва для цього світу.

І нехай. Нехай я мертва. Нехай я порожнеча. Нехай я ніщо.

Так навіть краще. Так легше. Так простіше.

Не треба ні про що думати. Не треба нічого відчувати. Не треба нічого хотіти.

Просто йти. Просто дихати. Просто бути.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду йти. Буду йти, поки не впаду. Буду йти, поки не помру. Буду йти, поки не зникну.

І нехай ніхто не йде зі мною. І нехай ніхто не чекає на мене. І нехай ніхто не любить мене.

Мені байдуже. Байдуже, блядь, на все. На всіх. На себе.

І знову це відчуття. Відчуття безвиході, відчаю, безглуздості. І бажання. Нестримне бажання щось зробити. Щось змінити. Щось… вкрасти.

Я помічаю розбитий грузовик, що стоїть посеред вулиці. Він перекинутий на бік, двері виламані, колеса спущені. Навколо - ні душі.

Цікаво, що там всередині? Може, щось цінне? Може, щось корисне? Може, щось їстівне?

Я підходжу ближче і заглядаю всередину. І бачу, що грузовик повний консервів. Огірки, помідори, кабачки, баклажани - чого там тільки немає.

Але є одна проблема. Всі консерви - в скляних банках. Величезних, важких, трилітрових банках.

* От, блядь, - кажу я вголос. - І що мені з вами робити?

Я розумію, що не зможу забрати все. Що не зможу донести це все до горища. Що доведеться вибирати.

Але як вибрати? Що взяти? Що залишити?

Я дивлюся на ці ряди банок, і у мене розбігаються очі. Хочеться всього і одразу. Хочеться набити собі кишені, сумку, пазуху цими консервами.

Але я розумію, що це неможливо. Що треба бути розумною. Що треба бути практичною. Що треба бути… Євою.

І я починаю вибирати. Беру банки з огірками - вони легші і їх зручніше нести. Беру банки з помідорами - вони смачніші і корисніші. Беру кілька банок з кабачковою ікрою - її можна їсти просто так, без хліба.

Я складаю банки в сумку, в кишені, засовую під куртку. Намагаюся взяти якомога більше, але розумію, що все одно все не заберу.

І тоді я вирішую діяти інакше. Я беру ще кілька банок і розкладаю їх по всій довжині рук. Потім, утримуючи їх ліктями, намагаюсь взяти ще по одній в кожну руку.

* Ну що, спробуємо? - кажу я сама собі. - Або зараз, або ніколи.

Я обережно піднімаюся, намагаючись утримати рівновагу. Банки важкі, незручні, норовлять вислизнути з рук. Але я вперто йду вперед, крок за кроком, долаючи біль і втому.

І нехай це безглуздо. І нехай це смішно. І нехай це небезпечно.

Але я не можу інакше. Не можу залишити ці консерви тут. Не можу пройти повз. Не можу, блядь, не вкрасти.

Тому що я - Єва. І я, блядь, хочу їсти. І хочу, щоб у мене було що їсти. Завтра. Післязавтра. Завжди.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду нести ці довбані банки. Буду нести, поки не впаду. Буду нести, поки не помру. Буду нести, поки не дійду.

І я йду. І я несу. І я, блядь, не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

Навіть якщо доведеться йти цілу вічність. Навіть якщо доведеться нести цей вантаж все своє життя. Навіть якщо доведеться, блядь, померти з цими банками в руках.

Все одно, я буду йти. І буду нести. І буду, блядь, вірити, що колись я дойду.

І тоді я відкрию ці банки. І з’їм ці огірки. І ці помідори. І цю кабачкову ікру.

І буду, блядь, щасливою. Навіть якщо це щастя - всього лише їжа. Навіть якщо це щастя - всього лише мить. Навіть якщо це щастя - всього лише ілюзія.

Я йду по вулиці, навантажена банками, як віслюк. Вони впиваються в мої руки, в мої плечі, в моє тіло. Вони, блядь, важкі, як чорти, і холодні, як лід.

Але я йду. Йду, стиснувши зуби, не зупиняючись, не озираючись. Йду, бо знаю, що повинна дійти. Повинна, блядь, і все.

І нехай це небезпечно. І нехай це безглуздо. І нехай це нічого не змінить.

Але я все одно йду. Тому що я - Єва. І я, блядь, вперта. Як сто чортів. Як тисяча чортів. Як цілий, блядь, легіон чортів.

І нехай весь світ сміється з мене. І нехай весь світ зневажає мене. І нехай весь світ ненавидить мене.

А я буду йти. І буду нести ці довбані банки. І буду, блядь, жити.

Раптом я чую гул. Низький, утробний гул, який наростає з кожною секундою. Я піднімаю голову і бачу в небі літак. Великий, чорний, хижий.

І я розумію, що це - кінець. Що це - смерть. Що це - «перемога».

Літак скидає бомбу. Величезну, важку, смертоносну. І ця бомба летить прямо на мене.

Я заплющую очі і чекаю. Чекаю, коли все закінчиться. Чекаю, коли біль, страх і відчай нарешті відпустять мене.

Але замість цього я чую вибух. Глухий, потужний вибух, від якого здригається земля. І мене обдає гарячою хвилею, від якої перехоплює подих.

Я розплющую очі і бачу, що бомба впала десь неподалік. Не на мене, а поруч. Але досить близько, щоб я відчула всю її силу.

Я стою, оглушена, засліплена, контужена. І не можу повірити, що я все ще жива. Що я все ще дихаю. Що я все ще стою на ногах.

Але я не маю часу на роздуми. Я повинна йти. Повинна, блядь, дійти.

Я знову беру свої банки і продовжую свій шлях. Тепер уже бігом, незважаючи на біль у всьому тілі, незважаючи на страх, незважаючи ні на що.

І нехай руки тремтять. І нехай ноги підкошуються. І нехай серце виривається з грудей.

А я буду бігти. Буду бігти, поки не впаду. Буду бігти, поки не помру. Буду бігти, поки не добіжу.

І ось, нарешті, я бачу його. Той самий будинок. Той самий під’їзд. Те саме горище.

Я забігаю всередину, піднімаюся по сходах, відчиняю двері і падаю на підлогу, знесилена, але щаслива.

Я зробила це. Я дійшла. Я донесла.

Я повільно підводжуся, віддихуюся і озираюся навколо. Все на місці. Все, як і раніше. Все, як завжди.

Тільки тепер тут є ще дещо. Щось, чого не було раніше. Щось, що робить це місце особливим.

Мої банки. Мої скарби. Моя, блядь, «перемога».

Я підходжу до них, обережно торкаюся, перераховую. Всі цілі. Жодна не розбилася. Жодна не постраждала.

І я відчуваю, як щось тепле, приємне, солодке розливається по моєму тілу. Як щось світле, добре, ніжне торкається моєї душі.

І я розумію, що це - щастя. Справжнє, неповторне, єдине в своєму роді щастя.

Щастя, яке я заслужила. Щастя, яке я вистраждала. Щастя, яке я вкрала у цього їбаного світу.

Ранок. Я прокидаюся від яскравого сонячного світла, що б’є у вікно. Лежу на підлозі, серед розкиданих банок, і намагаюся згадати, що сталося вчора.

Поступово спогади повертаються. Похід в магазин, березовий сік, довбана Одарка з її гранатами, вибух, Аліса, що лежить без свідомості, її похорон…

Ні, цього не було. Це все маячня. Аліса жива. Вона пішла додому, але обіцяла повернутися.

А що ж тоді було? Що було після того, як Одарка пішла?

А, точно. Бомба. Велика, чорна, смертоносна бомба, яку скинули на місто. І я, що бігла щодуху, несучи свої дорогоцінні банки.

Я сідаю і озираюся. Так, ось вони. Стоять цілі і неушкоджені. Мої скарби. Моя здобич. Моя «перемога».

Я беру одну з банок, відкриваю її і запускаю руку всередину. Дістаю хрусткий, соковитий огірок і з насолодою відкушую.

Ммм… Смакота. Саме те, що треба після вчорашнього.

Я їм огірки один за одним, не в силах зупинитися. І мені байдуже, що вони солоні. І байдуже, що від них хочеться пити. І байдуже, що це, мабуть, не найкраща їжа для сніданку.

Мені просто добре. Добре від того, що я жива. Добре від того, що у мене є їжа. Добре від того, що я тут, на цьому горищі, а не там, на вулиці, під кулями і снарядами.

Раптом мені в голову приходить дивна ідея. А що, якби?..

Ні, це безглуздо. Це нерозумно. Це небезпечно.

Але я не можу встояти перед спокусою. Я беру найбільший огірок, який тільки можу знайти, і підношу його до рота.

Ні, не так. Не кусати. А що, якби…

Я глибоко вдихаю, заплющую очі і засовую огірок собі в горло.Глибоко, наскільки можу. Тримаю його за самий кінчик, відчуваючи, як він впирається в задню стінку глотки.

І мені стає дивно. Дивно і… приємно. Так, саме приємно. Хоча і трохи страшно.

Я стою так деякий час, насолоджуючись цим дивним, незвичним, забороненим відчуттям. І раптом я чую, як хтось піднімається сходами.

Блядь! Аліса!

Я намагаюся витягнути огірок, але він застряг. Застряг, сука, і не туди, і не сюди.

* Єво, ти тут? - чую я голос Аліси.

* Так, - хриплю я, намагаючись проштовхнути огірок глибше, щоб вона його не побачила. - Заходь.

Двері відчиняються, і на порозі з’являється Аліса. З Перемогою, звісно.

* Що ти робиш? - питає вона, здивовано дивлячись на мене.

* Їм, - кажу я, намагаючись говорити якомога чіткіше. - Огірки.

* А чому ти так дивно стоїш? - питає вона. - І чому у тебе такий голос?

* Та так, - кажу я. - Щось в горлі застрягло.

* Що, огірок? - питає Перемога голосом Аліси.

* Може і огірок, - кажу я, відчуваючи, як моє обличчя червоніє.

* Дай я подивлюся, - каже Аліса, підходячи ближче.

* Не треба, - кажу я. - Я сама.

* Та годі тобі, Єво, - каже вона. - Я ж хочу допомогти.

Вона бере мене за підборіддя і заглядає мені в рот. І, звісно ж, бачить там огірок.

* Ого, - каже вона. - А ти, я бачу, не тільки їсти любиш.

* Відчепись, Алісо, - кажу я, намагаючись вирватися. - Тобі яке діло?

* Та мені просто цікаво, - каже вона. - Як ти його туди запхала?

* Не твоє діло, - кажу я.

* А ну, покажи ще раз, - каже вона.

* Ні, - кажу я. - Не буду.

* Ну, Єво, - каже вона. -Не будь такою вредною.

* А то що? - питаю я.

* А то я сама тобі його запхаю, - каже вона.

* Спробуй, - кажу я.

І тут вона робить щось таке, чого я ніяк не очікую. Вона бере інший огірок з банки і підносить його до мого рота.

* Відкрий, - каже вона.

* Ні, - кажу я. - Я не буду.

* А я кажу, будеш, - каже вона.

Вона силоміць розтуляє мені рота і засовує огірок туди. А потім ще один. І ще.

* Ну що, - каже вона. - Смачно?

* Дуже, - мукаю я, з повним ротом огірків.

* А тепер спробуй витягти, - каже вона.

Я намагаюся, але у мене нічого не виходить. Огірки застрягли в горлі, і я не можу їх ані проковтнути, ані виплюнути.

* Ну що, Єво, - каже Аліса. - Здаєшся?

* Ніколи, - мукаю я.

* А дарма, - каже вона. - Бо зараз буде ще веселіше.

Вона бере ще один огірок і підносить його до мого носа.

* Що ти робиш? - питаю я.

* Хочу перевірити, чи влізе він тобі в ніздрю, - каже вона.

* Ні, - кричу я. - Не треба!

Але вона мене не слухає. Вона засовує огірок мені в ніс, і я відчуваю, як у мене з очей течуть сльози.

* Ну як, Єво? - питає вона. - Подобається?

* Дуже, - кажу я. - Просто чудово.

* А що скаже Перемога? - питає Аліса, звертаючись до ляльки.

* Я скажу, що ти, Єво, повна дурепа, - каже Перемога голосом Аліси. - Але дуже мила.

* От бачиш, - каже Аліса. - Навіть Перемозі подобається.

* Ага, - кажу я. - Зараз лусну від задоволення.

* А ти не лусни, - каже вона. - Ти мені ще потрібна.

* Для чого? - питаю я.

* Для нових експериментів, - каже вона.

І тут я розумію, що потрапила. Потрапила поповній. І що нічого доброго мене не чекає.

* Алісо, - кажу я. - Може, досить?

* Ні, Єво, - каже вона. - Ми тільки почали.

Вона бере ще один огірок і підносить його до моїх губ.

* Відкрий рот, - каже вона. - І не пручайся. Бо буде гірше.

Я розумію, що сперечатися марно. Що треба підкоритися. Що треба терпіти.

Я розтуляю рота, і вона засовує туди ще один огірок. А потім ще один. І ще.

* Ну що, Єво, - каже вона. - Як тобі?

* Ніяк, - мукаю я.

* А треба, щоб було якось, - каже вона. - Треба, щоб тобі було добре.

Вона починає рухати огірками в моєму роті, і я відчуваю, як щось дивне відбувається зі мною.

Спочатку мені неприємно. Гидко. Боляче.

Але потім… Потім я відчуваю щось інше. Щось таке, чого я ніколи раніше не відчувала.

Задоволення. Насолоду. Бажання.

І я вже не пручаюся. Не кричу. Не прошу її зупинитися.

Я просто лежу на підлозі, з повним ротом огірків, і насолоджуюся. Насолоджуюся кожним її рухом, кожним дотиком, кожним поглядом.

* Подобається? - питає вона, дивлячись на мене зверху вниз.

* Так, - мукаю я у відповідь.

* І що ти тепер скажеш? - питає вона.

* Що ти, блядь, найкраща, - кажу я. - І що я тебе люблю.

* А я тебе, Єво, - каже вона. - І я тебе.

І ми лежимо на підлозі, серед розкиданих банок, серед мотлоху і пилу, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

А Перемога сидить поруч і дивиться на нас. І, здається, їй теж добре.

* А ви знаєте, дівчата, - раптом каже вона. - А ви не такі вже й погані.

* І ти теж, - каже Аліса.

* І я теж, -погоджуюся я.

І ми сміємося. Сміємося, як божевільні. Сміємося, як діти. Сміємося, як щасливі.

І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але це - наше. І ми будемо берегти це, поки можемо. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться ця ніч. Поки не згаснуть іскри.

А там - хто знає, що буде. Може, ми і справді поїдемо в Росію. Може, ми і справді щось змінимо. Може, ми і справді будемо щасливими.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, ми всі помремо.

Лежимо ми на горищі, на підлозі, серед розкиданих банок і недоїдків. Я, Аліса і Перемога. І нам добре. Добре і спокійно. Так, ніби немає ніякої війни, ніякої «перемоги», ніякого божевілля навколо.

Аліса щось розповідає, Перемога їй підтакує, а я лежу і мовчки дивлюся в стелю. І думаю. Думаю про те, що сталося. Про те, що ми робили. Про те, що я відчувала.

І про те, чого я хочу ще.

Хочу знову відчути її дотики. Хочу знову відчути її губи. Хочу знову відчути її всю.

Але я мовчу. Мовчу, бо не знаю, як сказати. Не знаю, як зізнатися. Не знаю, як попросити.

І боюся. Боюся, що вона відмовить. Боюся, що вона злякається. Боюся, що вона піде.

Але бажання сильніше за страх. Воно росте в мені, розквітає, як дивна квітка. І я вже не можу йому опиратися. Не можу його ігнорувати. Не можу його стримувати.

Я дивлюся на Алісу, яка, спершись на лікоть, щось розповідає Перемозі, і уявляю собі, як я торкаюся її. Як я гладжу її по волоссю, по обличчю, по шиї. Як я спускаюся нижче, по грудях, по животу, по стегнах.

Як я роздягаю її, повільно, ніжно, обережно. Як я милуюся її тілом, її вигинами, її формами.

Як я цілую її, спочатку боязко, потім все сміливіше і пристрасніше. Як я пещу її язиком, губами, зубами.

Як я входжу в неї, спочатку пальцями, потім… огірком. Так, тим самим довгим, твердим, соковитим огірком, який я принесла з магазину.

Я уявляю собі, як вона стогне, як вона здригається, як вона вигинається піді мною. Як вона шепоче моє ім’я, благаючи про ще.

І я даю їй ще. І ще. І ще. Покивона не починає кричати від задоволення. Поки вона не втрачає свідомість від насолоди. Поки вона не стає моєю, повністю і безроздільно.

І я відчуваю, як моє тіло пронизує хвиля збудження. Як мої соски тверднуть, а між ногами стає гаряче і волого.

Я намагаюся приховати своє збудження, але це не так просто. Особливо, коли Аліса дивиться на мене так, як зараз. Пильно, уважно, проникливо.

Ніби вона знає. Ніби вона здогадується. Ніби вона читає мої думки.

* Єво, - каже вона раптом. - Ти чого мовчиш?

* Я? - перепитую я, намагаючись зібратися з думками. - Та так, задумалася.

* Про що? - питає вона.

* Про нас, - кажу я.

* І що ти думаєш? - питає вона.

* Я думаю, що ми повинні бути разом, - кажу я. - Завжди.

* І я так думаю, - каже вона. - Але як?

* Не знаю, - кажу я. - Але щось придумаємо.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Перемога тільки «за», - каже Аліса голосом ляльки. - Вона хоче, щоб ми були щасливі.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми будемо щасливі.

* А як же війна? - питає Аліса. - А як же «перемога»? А як же все це лайно?

* А ніяк, - кажу я. - Ми просто забудемо про них.

* Але як? - питає вона. - Як можна забути про війну?

* Дуже просто, - кажу я. - Треба просто захотіти.

* І ти хочеш? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Я хочу забути про все. Про обстріли, про вибухи, про смерть. Про те, що ми бачили. Про те, що ми пережили. Про те, що ми втратили.

* І про Одарку? - питає вона.

* І про Одарку, - кажу я. - Хоча її, мабуть, забути буде найважче.

* Так, -погоджується вона. - Вона була… особливою.

* Божевільною, - кажу я.

* І це теж, - каже вона. - Але все-таки особливою.

* Не будемо про неї, - кажу я. - Давай краще про нас.

* А що про нас? - питає вона.

* Я хочу тебе, Алісо, - кажу я, дивлячись їй прямо в очі. - Хочу, як ніколи раніше.

Вона мовчить, але я бачу, як її очі темніють, як її губи трохи розтуляються, як її дихання стає частішим.

* І що ти пропонуєш? - нарешті питає вона.

* Я пропоную, - кажу я, - щоб ми перестали говорити і почали діяти.

Я подаюся вперед і цілую її. Цілую ніжно, але наполегливо. Цілую так, як хотіла давно.

І вона відповідає мені. Відповідає взаємністю. Відповідає пристрастю. Відповідає всім своїм єством.

Я не можу більше терпіти. Не можу більше приховувати свої почуття. Не можу більше стримувати свої бажання.

Я хочу її. Хочу тут і зараз. Хочу, щоб вона була моєю.

* Алісо, - кажу я, відсторонюючись від неї. - Я повинна тобі дещо сказати.

* Що? - питає вона, дивлячись на мене здивовано.

* Я… я не можу більше мовчати, - кажу я. - Я повинна зізнатися.

* В чому? - питає вона.

* Я хочу тебе, Алісо, - кажу я. - Хочу більше за все на світі.

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона скаже хоч щось. Хоч слово. Хоч звук.

* Єво, - нарешті каже вона. - Я… я не знаю, що сказати.

* Просто скажи, що ти відчуваєш, - кажу я. - Не бійся.

* Я теж хочу тебе, Єво, - каже вона. - Але я не знаю, як… як це можливо.

* Це неважливо, - кажу я. - Важливо те, що ми разом. Що ми хочемо одна одну.

* Але ж це неправильно, - каже вона. - Ми ж дівчата.

* А що правильно? - питаю я. - Правильно жити в цьому лайні? Правильно вбивати одне одного? Правильно терпіти цю довбану «перемогу»?

* Ні, - каже вона. - Це неправильно. Але…

* Ніяких «але», - кажу я. - Є тільки ми. І наші почуття.

Я знову цілую її, і вона відповідає мені. І я відчуваю, що вона теж хоче мене. Так само сильно, як і я її.

Моя рука ковзає по її тілу, зупиняючись на мить на грудях, а потім опускаючись нижче, до її живота, до її стегон.

Я відчуваю, як вона тремтить під моїми дотиками. Як вона збуджується. Як вона хоче мене.

І я не можу більше чекати. Не можу більше стримуватися. Не можу більше контролювати себе.

Я проникаю рукою під її сукню, а потім і під трусики. Торкаюся її ніжної шкіри, її вологого лона, її потаємного місця.

* Єво, - стогне вона. - Що ти робиш?

* Те, чого ми обидві хочемо, - кажу я. - Те, про що ми обидві мріяли.

Я починаю пестити її, ніжно, але наполегливо. І вона не пручається. Навпаки, вона подається назустріч моїм рухам, тихо стогнучи і прикриваючи очі.

* О, Єво, - каже вона. - Це так… так добре.

* Тобі подобається? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Дуже.

* А хочеш ще? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Хочу.

І я продовжую. Продовжую пестити її, доводячи до екстазу. І вона кричить, кричить моє ім’я, кричить від задоволення.

* О, Єво, - каже вона. - Я зараз…

* Давай, - кажу я. - Не стримуйся.

І вона здригається всім тілом, відчуваючи, як її тіло пронизує хвиля насолоди. А я дивлюся на неї і відчуваю, як моє серце переповнюється любов’ю.

* Єво, - раптом каже Аліса, відсторонюючись від мене. - Зупинись.

* Що? - не розумію я. - Чому?

* Тому що я не можу, - каже вона. - Не можу більше.

Вона відсторонюється від мене, сідає і натягує сукню. А я залишаюся лежати на підлозі, не в силах поворухнутися.

* Що сталося? - питаю я. - Чому ти зупинилася?

* Тому що це неправильно, Єво, - каже вона. - Ми не повинні були цього робити.

* Але ж нам було добре, - кажу я. - Хіба ні?

* Так, - каже вона. - Але…

* Але що? - питаю я.

* Але я не така, Єво, - каже вона. - Я не лесбіянка.

* А я що, схожа на лесбіянку? - питаю я.

* Ні, - каже вона. - Але ти ж… ти жхотіла…

* Хотіла, - погоджуюся я. - І хочу. Але це не означає, що я лесбіянка.

* А що ж це означає? - питає вона.

* Це означає, що я хочу тебе, Алісо, - кажу я. - Тебе. А не якусь іншу дівчину.

* Але ж… - починає вона.

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Просто скажи мені, ти хочеш мене чи ні?

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона скаже хоч щось. Хоч слово. Хоч звук.

* Я не знаю, Єво, - нарешті каже вона. - Я не знаю, чого я хочу.

* А ти спробуй, - кажу я. - Спробуй, і дізнаєшся.

* А якщо мені не сподобається? - питає вона.

* Тоді ми просто про це забудемо, - кажу я. - І все.

* А ти зможеш? - питає вона. - Ти зможеш просто забути?

* Не знаю, - кажу я. - Але я спробую.

Вона знову мовчить, а потім каже:

* Єво, я боюся.

* Чого? - питаю я.

* Всього, - каже вона. - Себе. Тебе. Нас.

* Не бійся, - кажу я. - Я з тобою.

* А Перемога? - питає вона, киваючи на ляльку.

* А що Перемога? - питаю я.

* Вона ж все бачила, - каже вона.

* Ну і що? - кажу я. - Вона ж лялька.

* Але ж вона все розуміє, - каже вона. - І все пам’ятає.

* То й що? - кажу я. - Кому вона розповість?

* Не знаю, - каже вона. - Але мені все одно якось не по собі.

* Не думай про це, - кажу я. - Просто розслабся. І скажи мені - ти хочеш цього чи ні?

* Я… я хочу спробувати, - каже вона. - Але я боюся, що в мене нічого не вийде.

* Не бійся, - кажу я. - Я тобі допоможу.

* А що скаже Перемога? - питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас. Тільки обережно там, а то ще зламаєте щось.

* Не переймайся, Перемого, - кажу я. - Ми будемо обережні.

* І не дуже голосно, - додає лялька. - А то ще хтось почує.

* Добре, - кажу я. - Ми будемо тихо.

* І недовго, - каже Перемога. - Бо мені теж треба відпочити.

* Гаразд, - кажу я. - Ми ненадовго.

* І щоб ніяких дурниць, - каже Перемога. - Бо я все бачу.

* Та йди ти, - кажу я, закочуючи очі. - Завжди ти зі своїми нотаціями.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто хочу, щоб ви були щасливі.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки не дуже уважно.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Ти готова?

* Так, - каже вона. - Тільки…

* Що? - питаю я.

* Тільки давай без дурниць, - каже вона. - І без непристойностей.

* А що для тебе непристойність? - питаю я. - Огірок в дупі?

* Єво! - червоніє вона.

* Добре, добре, - кажу я. - Буду поводитися пристойно. Наскільки це можливо.

* От і чудово, - каже вона. - Тоді почнемо.

І ми починаємо. Починаємо з поцілунків, з дотиків, з пестощів. І я відчуваю, як Аліса поступово розслабляється, як вона починає відповідати мені взаємністю, як вона починає хотіти мене так само, як я хочу її.

* Єво, - шепоче вона. - Мені так добре.

* Мені теж, - кажу я. - Дуже добре.

* А пам’ятаєш, - каже вона, - як ми вперше зустрілися?

* Так, - кажу я. - Ти ще була така чистенька, така правильна, така…

* Така, як усі? - закінчує вона.

* Так, - кажу я. - Але потім ти змінилася.

* А ти? - питає вона. - Ти змінилася?

* Ні, - кажу я. - Я завжди була такою. Просто ти цього не бачила.

* А тепер бачу, - каже вона. - І мені це подобається.

* Що саме? - питаю я.

* Все, - каже вона. - Твоя сміливість, твоя чесність, твоя… пристрасть.

* А тобі не страшно? - питаю я.

* Трохи, - зізнається вона. - Але я тобі довіряю.

* І це головне, - кажу я.

* А що скаже Перемога? - раптом питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас. Тільки обережно там, а то ще зламаєте щось.

* Не переймайся, Перемого, - кажу я. - Ми будемо обережні.

* І не дуже голосно, - додає лялька. - А то ще хтось почує.

* Добре, - кажу я. - Ми будемо тихо.

* І недовго, - каже Перемога. - Бо мені теж треба відпочити.

* Гаразд, - кажу я. - Ми ненадовго.

* І щоб ніяких дурниць, - каже Перемога. - Бо я все бачу.

* Та йди ти, - кажу я. - Завжди ти зі своїми нотаціями.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто хочу, щоб ви були щасливі.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки не дуже уважно.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Продовжимо?

* Так, - каже вона. - Тільки…

* Що? - питаю я.

* Тільки давай без дурниць, - каже вона. - І без непристойностей.

* А що для тебе чистенька, така правильна, така…

* Така, як усі? - закінчує вона.

* Так, - кажу я. - Але потім ти змінилася.

* А ти? - питає вона. - Ти змінилася?

* Ні, - кажу я. - Я завжди була такою. Просто ти цього не бачила.

* А тепер бачу, - каже вона. - І мені це подобається.

* Що саме? - питаю я.

* Все, - каже вона. - Твоя сміливість, твоя чесність, твоя… пристрасть.

* А тобі не страшно? - питаю я.

* Трохи, - зізнається вона. - Але я тобі довіряю.

* І це головне, - кажу я.

* А що скаже Перемога? - раптом питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас. Тільки обережно там, а то ще зламаєте щось.

* Не переймайся, Перемого, - кажу я. - Ми будемо обережні.

* І не дуже голосно, - додає лялька. - А то ще хтось почує.

* Добре, - кажу я. - Ми будемо тихо.

* І недовго, - каже Перемога. - Бо мені теж треба відпочити.

* Гаразд, - кажу я. - Ми ненадовго.

* І щоб ніяких дурниць, - каже Перемога. - Бо я все бачу.

* Та йди ти, - кажу я. - Завжди ти зі своїми нотаціями.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто хочу, щоб ви були щасливі.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки не дуже уважно.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Продовжимо?

* Так, - каже вона. - Тільки…

* Що? - питаю я.

* Тільки давай без дурниць, - каже вона. - І без непристойностей.

* А що для тебе непристойність? - питаю я. - Огірок в дупі?

* Єво! - червоніє вона.

* Добре, добре, - кажу я. - Буду поводитися пристойно. Наскільки це можливо.

* От і чудово, - каже вона. - Тоді почнемо.

І ми починаємо. Починаємо з поцілунків, з дотиків, з пестощів. І я відчуваю, як Аліса поступово розслабляється, як вона починає відповідати мені взаємністю, як вона починає хотіти мене так само, як я хочу її.

* Єво, - шепоче вона. - Мені так добре.

* Мені теж, - кажу я. - Дуже добре.

* А пам’ятаєш, - каже вона, - як ми вперше зустрілися?

* Так, - кажу я. - Ти ще була така чистенька, така правильна, така…

* Така, як усі? - закінчує вона.

* Так, - кажу я. - Але потім ти змінилася.

* А ти? - питає вона. - Ти змінилася?

* Ні, - кажу я. - Я завжди була такою. Просто ти цього не бачила.

* А тепер бачу, - каже вона. - І мені це подобається.

* Що саме? - питаю я.

* Все, - каже вона. - Твоя сміливість, твоя чесність, твоя… пристрасть.

* А тобі не страшно? - питаю я.

* Трохи, - зізнається вона. - Але я тобі довіряю.

* І це головне, - кажу я.

* А що скаже Перемога? - раптом питає вона.

* А я ж казала, - втручається лялька. - Тільки обережно там. І не дуже голосно. І недовго. І без дурниць.

* Та йди ти, - кажу я. - Завжди ти зі своїми порадами.

* А що я такого сказала? - обурюється Перемога. - Я ж просто турбуюся про вас.

* От і не заважай нам, - кажу я.

* Добре, добре, - каже Перемога. - Мовчу. Але я все одно буду спостерігати.

* Спостерігай, - кажу я. - Тільки мовчки.

* А це вже як вийде, - каже Перемога. - Від мене тут мало що залежить.

* Ну що, Алісо, - кажу я, повертаючись до неї. - Продовжимо?

* Так, - каже вона. - Тільки…

* Що? - питаю я.

* Тільки я боюся, - каже вона.

* Чого? - питаю я.

* Що це все ненадовго, - каже вона. - Що це все скоро закінчиться.

* Не бійся, - кажу я. - Це тільки початок.

* А ти впевнена? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Впевнена. А ти?

* Я теж, - каже вона. - Тепер впевнена.

І ми знову цілуємося, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

А Перемога сидить поруч і дивиться на нас. І, здається, їй теж добре.

* А ви знаєте, дівчата, - раптом каже вона. - А ви гарна пара.

* Дякую, - кажу я.

* І тобі дякую, Перемого, - каже Аліса.

* За що? - питає лялька.

* За те, що ти з нами, - каже Аліса.

* І за те, що ти така балакуча, - додаю я.

* А що, не можна? - питає Перемога.

* Можна, - кажу я. - Все можна.

* От і добре, - каже Перемога. - Тоді я буду говорити. І буду вас підтримувати. І буду вас захищати.

* Від кого? - питаю я.

* Від усіх, - каже Перемога. - Від ворогів, від заздрісників, від дурнів.

* А ти зможеш? - питаю я.

* Звісно, зможу, - каже Перемога. - Я ж не просто лялька. Я - Перемога.

* Ну, дивись, - кажу я. - Ми на тебе розраховуємо.

* Не підведу, - каже Перемога. - Обіцяю.

І ми знову сміємося, і нам добре.

Після всього, що сталося, ми вирішили трохи перепочити. Сіли на підлогу, спершись спинами на стіну, і мовчки дивилися у вікно.

Надворі вже світало. Нічне небо поступово світлішало, і на ньому почали згасати зірки. Місто прокидалося, і з вулиць долинав шум машин, голоси людей, гудки поїздів.

* Що будемо робити далі? - запитала Аліса, порушуючи мовчанку.

* Не знаю, - чесно відповіла я. - А що ти пропонуєш?

* Може, поснідаємо? - сказала вона. - У нас же є огірки і помідори.

* І розсіл, - додала Перемога голосом Аліси. - Не забувай про розсіл.

* Точно, - сказала я. - Розсіл - це святе.

Я дістала з-під купи мотлоху одну з банок, обережно відкрила її і зробила ковток. Кисло-солоний розсіл приємно освіжив, і я відчула, як сили повертаються до мене.

* Тримай, - сказала я, простягаючи банку Алісі. - Будемо пити по черзі.

* Дякую, - сказала вона, беручи банку. - А що там Перемога? Не хоче?

* Ні, дякую, - відмовилася лялька. - Я не люблю розсіл.

* Ну, як хочеш, - сказала я. - Нам більше дістанеться.

Ми пили розсіл прямо з банки, передаючи її одна одній. І нам було добре. Добре і спокійно. Так, ніби немає ніякої війни, ніякої «перемоги», ніякого божевілля навколо.

* А знаєш, Єво, - раптом сказала Аліса. - Я ніколи раніше не пила розсіл з банки.

* Серйозно? - здивувалася я. - А як же ти пила?

* Ну, зазвичай ми переливали його в графин, - сказала вона. - Або в чашки.

* От багатії, - фирканула я. - Все у них не як у людей.

* Не кажи так, Єво, - сказала вона. - Ми не винні, що народилися в такій сім’ї.

* Та я не про те, - сказала я. - Просто це так… незвично.

* А мені подобається, - сказала вона. - Так якось… простіше. Ближче до народу.

* Ну так, - погодилася я. - Ти у нас взагалі любиш все спрощувати.

* А ти - ускладнювати, - сказала вона.

* Це тому, що я люблю, коли все по-справедливості, - сказала я.

* А хіба справедливість - це складно? - запитала вона.

* У нашому світі - так, - сказала я. - Дуже складно.

* Але ж ми можемо зробити його простішим, - сказала вона. - Ми можемо зробити його кращим.

* Як? - запитала я. - Знову будеш пропонувати Москву підірвати?

* А чому б і ні? - сказала вона. - Це ж, як ти казала, центр усього зла.

* Може, і так, - сказала я. - Але це не вирішить усіх проблем.

* А що вирішить? - запитала вона.

* Не знаю, - чесно відповіла я. - Але точно не вибухи.

* А що тоді? - запитала вона.

* Може, любов? - раптом сказала Перемога.

* Любов? - перепитала я. - Ти серйозно?

* А чому б і ні? - сказала лялька. - Любов - це велика сила.

* Може, і так, - сказала я. - Але я щось не бачу, щоб вона зупиняла війни.

* Тому що її занадто мало, - сказала Перемога. - От якби всі любили одне одного, тоді б і війн не було.

* А якби у бабусі були б колеса, вона була б тролейбусом, - сказала я.

* Не смійся, Єво, - сказала Аліса. - Перемога права. Любов - це єдине, що може нас врятувати.

* Від чого? - запитала я. - Від «перемоги»? Від Путіна? Від самих себе?

* Від усього, - сказала вона. - Від ненависті, від злоби, від байдужості.

* І ти думаєш, це можливо? - запитала я. - Ти думаєш, люди здатні на таке?

* Я вірю в це, - сказала вона. - А ти?

* Я не знаю, Алісо, - сказала я. - Я вже ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - сказала вона. - Просто повір. Хоча б на мить.

Я замовкла, замислившись. А що, як вона права? Що, як любов і справді може все змінити? Що, як це і є той самий інший шлях, який ми шукаємо?

* А знаєш, Алісо, - сказала я. - Може, ти і маєш рацію.

* Я рада, що ти так думаєш, - сказала вона.

* Але це не означає, що я перестану мріяти про палаючу Москву, - додала я.

* Ну, це вже твої фантазії, - сказала вона.

* А що, хіба не можна мріяти про таке? - запитала я.

* Можна, - сказала вона. - Але краще мріяти про щось хороше.

* Наприклад? - запитала я.

* Наприклад, про те, як ми будемо жити після війни, - сказала вона. - Як ми будемо відбудовувати наше місто. Як ми будемо садити квіти, а не міни. Як ми будемо сміятися, а не плакати.

* І цілуватися, - додала Перемога.

* І цілуватися, - погодилася Аліса, трохи червоніючи.

* А що, звучить непогано, - сказала я. - Тільки от до цього ще дожити треба.

* Доживемо, - сказала Аліса. - Обов’язково доживемо.

* І тоді, - сказала я, - ми з тобою поїдемо на море.

* На море? - здивувалася вона. - А хіба у нас є море?

* Звісно, є, - сказала я. - Азовське. І Чорне.

* А де це? - запитала вона.

* Далеко звідси, - сказала я. - Але ми обов’язково туди потрапимо.

* І що ми там будемо робити? - запитала вона.

* Будемо купатися, загоряти, їсти морозиво, - сказала я.

* І пити березовий сік, - додала Перемога.

* І пити березовий сік, - погодилася я. - І цілуватися.

* І гуляти по набережній, тримаючись за руки, - сказала Аліса.

* І будувати замки з піску, - сказала Перемога.

* І дивитися на захід сонця, - сказала я.

* І зустрічати світанок, - сказала Аліса.

* І мріяти, - сказала Перемога.

* І мріяти, - погодилася я. - Про те, що все буде добре.

* А воно буде добре, Єво, - сказала Аліса. - Я обіцяю.

* Звідки ти знаєш? - запитала я.

* Не знаю, - сказала вона. - Просто вірю.

* А я от не вірю, - сказала я. - Але все одно буду з тобою. До кінця.

* І я з тобою, Єво, - сказала вона. - І Перемога теж.

* А як же, - сказала лялька. - Куди ж я без вас.

І ми сидимо, обійнявшись, і п’ємо розсіл прямо з банки. І мріємо. Мріємо про те, що колись все буде інакше.

* А знаєте, про що я мрію? - раптом питаю я, дивлячись на Алісу і Перемогу. - Ні, не про палаючу Москву. І не про «перемогу» над клятими ворогами. І навіть не про мир у всьому світі.

* А про що ж? - дивується Аліса. - Невже є щось важливіше за це?

* Для мене - є, - кажу я. - Я мрію полетіти на Марс.

* Куди? - не вірить своїм вухам Аліса. - На Марс? Це ж планета така, так?

* Так, - кажу я. - Червона планета. Далека, холодна, але прекрасна.

* І що ти там будеш робити? - питає вона. - Там же ніхто не живе.

* Поки що не живе, - кажу я. - Але колись будуть. І я хочу бути серед перших.

* А що там робити? - не вгамовується Аліса. - Там же, мабуть, нудно.

* Нудно? - обурююся я. - Та ти тільки уяви собі - безкраї пустелі, величні каньйони, крижані шапки на полюсах. І ти - першопроходець, дослідник, колонізатор!

* А що там досліджувати? - питає вона. - Каміння?

* Не тільки, - кажу я. - Може, там є сліди інопланетних цивілізацій. Або якісь невідомі форми життя. Або… або взагалі щось таке, що ми навіть уявити собі не можемо.

* А як же дихати? - не здається Аліса. - Там же немає повітря.

* Буде, - кажу я. - Збудуємо спеціальні станції, створимо атмосферу, виростимо рослини. Все буде, Алісо. Треба тільки захотіти.

* А ти впевнена, що це можливо? - питає вона.

* Звісно, ні, - чесно кажу я. - Але я хочу вірити. Хочу вірити, що колись людство покине цю засрану планету і полетить до зірок.

* І ти разом з ними? - питає Аліса.

* Так, - кажу я. - Разом з ними. А що? Ти не хочеш?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Це все так… незвично.

* А ти звикай, - кажу я. - Звикай до того, що не все в цьому світі так, як здається. Звикай до того, що мрії можуть здійснюватися. Навіть найбожевільніші.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку. - Ти з нами, Перемого?

* А як же, - каже Аліса голосом ляльки. - Я завжди з вами. Куди ви - туди і я.

* От і молодець, - кажу я. - Значить, полетимо разом. На Марс. Або ще кудись. Головне - подалі від цього лайна.

* А що ми там будеш робити, на тому Марсі? - знову питає Аліса.

* Те ж саме, що і тут, - кажу я. - Тільки краще.

* Тобто? - не розуміє вона.

* Ну, будемо гуляти, розмовляти, сміятися, - кажу я. - Будемо пити березовий сік і їсти морозиво. Ти ж не думаєш, що на Марсі цього не буде?

* Сподіваюся, що буде, - каже вона. - А ще що?

* Будемо цілуватися, - кажу я, дивлячись їй прямо в очі. - І не тільки.

* Єво! - червоніє вона. - Припини!

* А що? - кажу я. - Хіба на Марсі не можна буде цілуватися? Чи займатися сексом?

* Та можна, мабуть, - каже вона. - Але ж…

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Там ми будемо вільні, Алісо. Вільні робити все, що захочемо.

* Навіть те, що заборонено тут? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Навіть те, що заборонено.

* І ніхто нас не покарає? - питає вона.

* Ніхто, - кажу я. - Тому що там не буде ніякої «перемоги». І ніякого Путіна. І ніякої, блядь, ідеології.

* А що ж там буде? - питає вона.

* Тільки ми, - кажу я. - І Марс. І зірки. І цілий Всесвіт, який чекає на нас.

Я дістаю з-під купи мотлоху стару книгу про космос і показую Алісі картинки.

* Ось, дивись, - кажу я. - Це Марс. Червона планета. Наш майбутній дім.

* А це що за плями? - питає Аліса, тикаючи пальцем в одне із зображень.

* Це кратери, - пояснюю я. - Сліди від метеоритів. А ось це - каньйони. Бачиш, які глибокі?

* Угу, - каже вона. - А це що за гори?

* Це вулкани, - кажу я. - Найвищі в Сонячній системі.

* А це що таке біле? - показує вона на іншу картинку.

* Це крига, - кажу я. - Замерзла вода. Там, на полюсах, дуже холодно.

* А ми не замерзнемо? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - У нас будуть спеціальні костюми. І будинки з обігрівом. І все, що потрібно для життя.

* А звідки ти все це знаєш? - дивується вона.

* З книги, - кажу я. - Тут все написано.

* І ти віриш, що це все правда? - питає вона.

* А чому б і ні? - кажу я. - Колись люди і в політ на Місяць не вірили. А потім взяли і полетіли.

* А ти віриш, що ми полетимо на Марс? - питає вона.

* Я хочу в це вірити, - кажу я. - А ти?

* Я теж, - каже вона. - Дуже хочу.

* Тоді все вирішено, - кажу я. - Ми летимо на Марс.

* А коли? - питає вона.

* Як тільки, так одразу, - кажу я. - Треба тільки підготуватися.

* І що нам для цього потрібно? - питає вона.

* Для початку - роздобути ракету, - кажу я.

* Ракету? - перепитує вона. - Справжню?

* Ну, а яку ж іще? - питаю я. - Не іграшкову ж.

* І де ми її візьмемо? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, вкрадемо. Або купимо. Або самі зробимо.

* Самі? - дивується вона. - Але ж ми не вміємо.

* Навчимося, - кажу я. - Заради такої справи можна і навчитися.

* А ти впевнена, що у нас вийде? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Але ми спробуємо. Ми ж нічого не втрачаємо.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку. - Ти з нами, Перемого?

* А як же, - каже Аліса голосом ляльки. - Я завжди з вами. Куди ви - туди і я.

* От і молодець, - кажу я. - Значить, полетимо разом. На Марс. Або ще кудись. Головне - подалі від цього лайна. Подалі від цієї довбаної «перемоги», яка, блядь, ніколи не закінчиться.

* Уяви собі, Алісо, - кажу я, заплющуючи очі і відкидаючись на спинку. - Ми на Марсі. Ми одні. Нікого навколо. Тільки ми і безкрайня червона пустеля.

* І що ми там робимо? - питає Аліса.

* Те, чого ми тут не могли, - кажу я. - Те, чого ми тут боялися. Те, чого ми тут соромилися.

* І що ж це? - питає вона.

* Ми кохаємося, Алісо, - кажу я. - Кохаємося так, як ніколи раніше. Так, як ніхто і ніколи до нас.

* Але як? - питає вона. - Там же інша гравітація.

* От саме, - кажу я. - Інша гравітація. Ти уявляєш, які це можливості?

* Не дуже, - зізнається вона.

* Ну, дивись, - починаю я. - На Марсі сила тяжіння втричі менша, ніж на Землі. Це означає, що ми будемо важити втричі менше. І що ми зможемо стрибати втричі вище. І що ми зможемо…

* Що? - перепитує вона.

* Ну, наприклад, ми зможемо займатися сексом у повітрі, - кажу я. - У невагомості. Або майже в невагомості.

* Як це? - дивується вона.

* А ось так, - кажу я. - Ти просто підстрибуєш, а я тебе ловлю. І ми з’єднуємося в польоті. І кружляємо, і падаємо, і злітаємо. І нам добре, і нам байдуже, що внизу - тверда земля, а вгорі - тонкий шар атмосфери.

* А це не небезпечно? - питає вона.

* Звісно, небезпечно, - кажу я. - Але ж ми заради цього і полетіли на Марс. Щоб ризикувати. Щоб відчувати. Щоб жити.

* А що ще? - питає вона. - Що ще ми можемо робити на Марсі?

* Все, що завгодно, - кажу я. - Ми можемо займатися сексом на вершині вулкана. Або в кратері метеорита. Або в печері з льоду.

* А як ми туди потрапимо? - питає вона.

* На марсоході, - кажу я. - Або на літаючій тарілці. Або на чому завгодно.

* А де ми візьмемо марсохід? - питає вона.

* Знайдемо, - кажу я. - Або побудуємо. Або вкрадемо.

* У кого? - питає вона.

* У марсіан, - кажу я.

* Але ж там нікого немає, - каже вона.

* А ми знайдемо, - кажу я. - Ми для того і полетіли на Марс, щоб знайти там когось. Або щось.

* І що ми будемо робити, коли знайдемо? - питає вона.

* Подружимося, - кажу я. - І будемо разом досліджувати всесвіт.

* А як же секс? - питає вона.

* І секс теж, - кажу я. - З марсіанами. Якщо захочемо.

* А якщо вони не захочуть? - питає вона.

* Тоді ми їх змусимо, - кажу я. - Або гіпнозом, або силою, або хитрощами.

* А це не буде насильством? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Це буде міжпланетний контакт. І культурний обмін.

* А що скаже Перемога? - питає вона.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки «за».

* От бачиш, - кажу я. - Навіть Перемога не проти.

* Але ж це все фантазії, Єво, - каже Аліса. - Цього ніколи не буде.

* А ти повір, - кажу я. - Повір, і все буде.

* А ти віриш? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Я вірю. Вірю, що ми полетимо на Марс. Вірю, що ми будемо там кохатися. Вірю, що ми будемо там щасливими.

* А я от не вірю, - каже вона. - І не хочу вірити.

* Чому? - питаю я.

* Тому що це все брехня, - каже вона. - Тому що це все самообман. Тому що це все втеча від реальності.

* А що таке реальність, Алісо? - питаю я. - Хіба не те, що ми самі собі створюємо? Хіба не те, у що ми віримо? Хіба не те, чого ми прагнемо?

* Але ж є об’єктивна реальність, - каже вона. - Є факти, є закони, є межі.

* А хто їх встановив? - питаю я. - Хто сказав, що це - так, а не інакше? Хто вирішив, що ми можемо, а чого - ні?

* Не знаю, - каже вона. - Але ж так не буває, як ти кажеш. Не буває, щоб усе було можливо.

* А ти перевір, - кажу я. - Перевір, і побачиш.

* Як? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Закрий очі і уяви собі, що ми на Марсі. Що ми лежимо на червоному піску і дивимося на зоряне небо. Що ми тримаємося за руки і цілуємося.

* І що далі? - питає вона.

* А далі - все, що захочеш, - кажу я. - Все, що тільки зможеш собі уявити.

* І ти думаєш, це спрацює? - питає вона.

* А ми спробуємо, - кажу я. - І тоді дізнаємося.

* Ну, добре, - каже вона. - Давай спробуємо.

Вона заплющує очі, і я теж. І ми лежимо мовчки, намагаючись уявити собі те, про що я говорила.

І не знаю, як у неї, а у мене виходить. Виходить так чітко, так яскраво, так реально, що аж дух перехоплює.

Я бачу нас на Марсі. Я бачу, як ми сміємося, як ми бігаємо, як ми досліджуємо.

І я бачу, як ми кохаємося. Під цим дивним, неземним небом. На цій чужій, але такій бажаній землі.

І я відчуваю, як моє тіло пронизує хвиля збудження. Як мої соски тверднуть, а між ногами стає мокро і гаряче.

І я хочу її. Хочу, блядь, нестерпно. Хочу так, що аж зуби зводить.

* Ну що, - кажу я, - закривайте очі і полетіли.

* Куди? - питає Аліса.

* На Марс, куди ж іще? - кажу я. - Будемо освоювати нові території.

* А що, звучить непогано, - каже вона. - Тільки як ми туди потрапимо?

* На крилах мрії, - кажу я. - Сідайте зручніше і заплющуйте очі.

* А ти, Перемого, з нами? - питає Аліса у ляльки.

* А як же, - відповідає Перемога голосом Аліси. - Я завжди з вами.

* От і чудово, - кажу я. - Тоді вперед. До нових горизонтів.

Ми заплющуємо очі і намагаємося уявити собі, що ми летимо на Марс. Летимо крізь безмежний космос, повз зірки і планети, повз галактики і туманності.

* А що там, на Марсі? - питає Аліса, не розплющуючи очей.

* Там свобода, - кажу я. - Там немає війни. Там немає «перемоги». Там немає Путіна.

* І що, зовсім нічого немає? - питає вона.

* Є, - кажу я. - Там є ми. І є все, що ми захочемо.

* А що ми захочемо? - питає вона.

* Ми захочемо жити, - кажу я. - Жити по-справжньому. Жити вільно. Жити щасливо.

* А як це? - питає вона.

* А ось так, - кажу я. - Уяви собі, що ми йдемо по червоній пустелі. Нікого навколо, тільки ми втрьох. І раптом ми бачимо оазис. Зелений, квітучий, з озером і деревами.

* І що ми робимо? - питає вона.

* Ми зупиняємося там, - кажу я. - І будуємо собі будинок. Невеликий, але затишний. З вікнами на всі боки. Щоб можна було милуватися зорями.

* А що ми їмо? - питає вона.

* Те, що знайдемо, - кажу я. - Або те, що виростимо. Або те, що нам пришлють з Землі.

* Хто? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, знайдуться добрі люди, які нам допоможуть. А може, і не знайдуться. Це неважливо.

* А що важливо? - питає вона.

* Важливо те, що ми разом, - кажу я. - І що ми вільні.

* А що ми робимо цілими днями? - питає вона.

* Що хочемо, - кажу я. - Гуляємо, купаємося, загоряємо. Читаємо книги, слухаємо музику, дивимося фільми.

* А звідки ми їх візьмемо? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, знайдемо десь. А може, самі створимо.

* Самі? - дивується вона. - Як це?

* А ось так, - кажу я. - Ти ж у нас талановита. Ти можеш писати вірші, або малювати картини, або складати музику.

* А ти? - питає вона.

* А я буду тобі допомагати, - кажу я. - І буду тебе любити.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Я буду вас охороняти, - каже Аліса голосом ляльки. - Від злих марсіан. І від усього поганого.

* Дякую, Перемого, - кажу я. - Ти справжній друг.

* А ще я буду співати вам пісні, - каже Перемога. - І розповідати казки. І гратися з вами.

* І цілуватися, - додаю я.

* І цілуватися, - погоджується Перемога.

* А з ким? - питає Аліса.

* З нами, - кажу я. - Зі мною і з тобою.

* А хіба так можна? - питає вона.

* На Марсі все можна, - кажу я. - Там немає ніяких заборон. Ніяких правил. Ніяких законів.

* А що ж там є? - питає вона.

* Тільки свобода, - кажу я. - І любов.

* І ти думаєш, це можливо? - питає вона.

* Я не думаю, - кажу я. - Я знаю.

* Звідки? - питає вона.

* Тому що я так хочу, - кажу я. - І тому що я в це вірю.

* А я от не вірю, - каже вона. - І не хочу вірити.

* Чому? - питаю я.

* Тому що це все брехня, - каже вона. - Тому що це все самообман. Тому що це все втеча від реальності.

* А що таке реальність, Алісо? - питаю я. - Хіба не те, що ми самі собі створюємо? Хіба не те, у що ми віримо? Хіба не те, чого ми прагнемо?

* Але ж є об’єктивна реальність, - каже вона. - Є факти, є закони, є межі.

* А хто їх встановив? - питаю я. - Хто сказав, що це - так, а не інакше? Хто вирішив, що ми можемо, а чого - ні?

* Не знаю, - каже вона. - Але ж так не буває, як ти кажеш. Не буває, щоб усе було можливо.

* А ти перевір, - кажу я. - Перевір, і побачиш.

* Як? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Відкрий очі і подивись навколо.

* І що я побачу? - питає вона.

* Ти побачиш те, що захочеш побачити, - кажу я. - Те, що дозволиш собі побачити. Те, що зможеш побачити.

* А ти що бачиш? - питає вона.

* Я бачу нас на Марсі, - кажу я. - Я бачу, як ми щасливі. Як ми вільні. Як ми любимо одне одного.

* А я нічого не бачу, - каже вона. - Тільки це горище. І ці стіни. І цю ляльку.

* Значить, ти просто не хочеш бачити, - кажу я. - Не хочеш вірити. Не хочеш мріяти.

* А ти? - питає вона. - Ти хочеш?

* Так, - кажу я. - Я хочу. Хочу, блядь, так, що аж дух перехоплює.

* І що ж ти будеш робити? - питає вона.

* Я буду мріяти, - кажу я. - І буду вірити. І буду чекати.

* Чого чекати? - питає вона.

* Коли ми полетимо на Марс, - кажу я. - Коли ми будемо там разом. Коли ми будемо щасливими.

* А якщо це ніколи не станеться? - питає вона.

* Значить, я помру з цією мрією, - кажу я. - Але не відмовлюся від неї. Ніколи.

* А я? - питає вона. - Що буде зі мною?

* Ти будеш зі мною, - кажу я. - Завжди. Навіть якщо не тут. Навіть якщо не зараз. Навіть якщо не так, як ми хочемо.

* А як же? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Але я вірю, що ми будемо разом.

* А Перемога? - питає вона.

* І Перемога буде з нами, - кажу я. - Вона ж наша подруга.

* Так, - каже Аліса голосом ляльки. - Я ваша подруга. І я завжди буду з вами.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми втрьох. І ми, блядь, сила.

* А що ми будемо робити? - питає Аліса.

* Те, що і завжди, - кажу я. - Мріяти. Вірити. І чекати.

* А поки ми чекаємо? - питає вона.

* А поки ми чекаємо, - кажу я, - ми будемо жити. Жити, Алісо. Незважаючи ні на що.

* І любити, - додає вона.

* І любити, - погоджуюся я. - Одне одного. І Перемогу. І цей довбаний світ, який, незважаючи ні на що, все-таки прекрасний.

* І нехай це звучить як утопія, - каже Аліса. - І нехай це звучить як казка. І нехай це звучить як марення.

* Але це наша утопія, - кажу я. - І наша казка. І наше, блядь, марення.

* І ми будемо жити в ньому, поки можемо, - каже Аліса.

* І будемо щасливими, - кажу я.

* Ну що, полетіли? - питаю я, простягаючи руку Алісі.

* Куди? - дивується вона.

* Як куди? - кажу я. - На Марс, звісно.

* Але ж як? - питає вона. - У нас же немає ракети.

* А навіщо нам ракета? - кажу я. - У нас є мрія. А цього достатньо.

* І що, ми просто заплющимо очі і опинимося на Марсі? - питає вона.

* А чому б і ні? - кажу я. - Спробуй. Це ж не боляче.

* Ну, добре, - каже вона. - Тільки ти тримай мене за руку.

* Добре, - кажу я. - Тільки ти теж тримай. І Перемогу не забудь.

Вона бере ляльку, і ми заплющуємо очі. Я уявляю собі, як ми летимо крізь космос, як ми наближаємося до червоної планети, як ми…

* Що ви тут робите? - раптом лунає чийсь голос.

Я розплющую очі і бачу, що на порозі стоїть якась дівчина. Вона одягнена в сучасну військову форму, а на голові у неї - шолом з приладом нічного бачення.

* А ти хто така? - питаю я, здивовано дивлячись на неї.

* Я - майор Зоряна, - каже вона. - А ви що тут робите?

* Ми? - перепитую я. - Ми тут… мріємо.

* Про що? - питає вона.

* Про Марс, - кажу я.

* Про Марс? - перепитує вона. - Це ще навіщо?

* Тому що там немає війни, - кажу я. - І немає «перемоги». І немає Путіна.

* І що? - питає вона. - Вам що, тут погано?

* А тобі тут добре? - питаю я.

* Мені - так, - каже вона. - Я захищаю свою землю. Свою країну. Свій народ.

* Від кого? - питаю я. - Від усього світу?

* Так, - каже вона. - Від усього світу. Тому що весь світ проти нас.

* А чому ти так вирішила? - питаю я.

* Тому що це правда, - каже вона. - Всі хочуть нас знищити. Всі хочуть забрати нашу землю. Всі хочуть зробити нас рабами.

* І хто ж це всі? - питаю я.

* Американці, - каже вона. - Англійці, французи, німці. Китайці, японці, араби. Ізраїльтяни, поляки, турки. Всі, коротше.

* І що, всі-всі? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Всі. Крім, хіба що, наших братів - росіян. Але і ті під питанням.

* А чому? - питаю я.

* Тому що вони теж хочуть нас захопити, - каже вона. - Просто не зізнаються.

* А звідки ти все це знаєш? - питаю я.

* Я ж майор, - каже вона. - У мене є доступ до інформації.

* І що ж ти збираєшся робити? - питаю я.

* Боротися, - каже вона. - Боротися до кінця. До перемоги.

* А, ну так, - кажу я. - «Перемога». Як же без неї.

* А ти що, проти «перемоги»? - питає вона, з підозрою дивлячись на мене.

* Я проти війни, - кажу я. - І проти брехні. І проти насильства.

* Але ж без війни не буде перемоги, - каже вона.

* А без «перемоги» не буде війни, - кажу я.

* Ти що, зрадниця? - питає вона. - Ти що, хочеш, щоб нас захопили?

* Я хочу, щоб ми жили в мирі, - кажу я. - І щоб ніхто нікого не захоплював.

* Так не буває, - каже вона. - Завжди хтось когось захоплює. Це закон життя.

* А я не хочу жити за такими законами, - кажу я. - Я хочу жити за своїми.

* І що ж це за закони? - питає вона.

* Любов, - кажу я. - Свобода. Щастя.

* Дурниці, - каже вона. - Це все вигадки. Ілюзії. Самообман.

* А може, це ти живеш в ілюзії? - питаю я. - А може, це ти обманюєш себе? А може, це ти боїшся правди?

* Я не боюся правди, - каже вона. - Я знаю правду. І я буду за неї боротися.

* А яка ж вона, твоя правда? - питаю я.

* Моя правда - це те, що ми повинні захищати свою землю, - каже вона. - Свою країну. Свій народ.

* А чим ти захищаєш? - питаю я. - Гранатами?

* Так, - каже вона. - І гранатами теж.

* І ти вважаєш, що це правильно? - питаю я. - Ти вважаєш, що це допоможе?

* А що ти пропонуєш? - питає вона. - Здатися? Підкоритися? Забути?

* Ні, - кажу я. - Я пропоную інший шлях. Шлях без війни. Без ненависті. Без «перемоги».

* І що ж це за шлях? - питає вона.

* Шлях любові, - кажу я. - Шлях свободи. Шлях щастя.

* Не сміши мене, - каже вона. - Це все казки. Для дітей.

* А ти спробуй, - кажу я. - Спробуй полюбити. Спробуй бути вільною. Спробуй бути щасливою.

* І як же? - питає вона.

* Дуже просто, - кажу я. - Закрий очі і уяви собі, що ти на Марсі.

* На Марсі? - перепитує вона. - Це ще навіщо?

* Тому що там немає війни, - кажу я. - І немає «перемоги». І немає Путіна.

* І що? - питає вона. - Там же ніхто не живе.

* Поки що не живе, - кажу я. - Але колись будуть. І ми можемо бути серед перших.

* А що там робити? - не вгамовується вона. - Там же, мабуть, нудно.

* Нудно? - обурююся я. - Та ти тільки уяви собі - безкраї пустелі, величні каньйони, крижані шапки на полюсах. І ти - першопроходець, дослідник, колонізатор!

* А що там досліджувати? - питає вона. - Каміння?

* Не тільки, - кажу я. - Може, там є сліди інопланетних цивілізацій. Або якісь невідомі форми життя. Або… або взагалі щось таке, що ми навіть уявити собі не можемо.

* А як же дихати? - не здається вона. - Там же немає повітря.

* Буде, - кажу я. - Збудуємо спеціальні станції, створимо атмосферу, виростимо рослини. Все буде. Треба тільки захотіти.

* А ти впевнена, що це можливо? - питає вона.

* Звісно, ні, - чесно кажу я. - Але я хочу вірити. Хочу вірити, що колись людство покине цю засрану планету і полетить до зірок.

* І ти разом з ними? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Разом з ними. А що? Ти не хочеш?

* Я не знаю, - каже вона. - Це все так… незвично.

* А ти звикай, - кажу я. - Звикай до того, що не все в цьому світі так, як здається. Звикай до того, що мрії можуть здійснюватися. Навіть найбожевільніші.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку, яку Аліса все ще тримає в руках. - Ти з нами, Перемого?

* А як же, - каже Аліса голосом ляльки. - Я завжди з вами. Куди ви - туди і я.

* От і молодець, - кажу я. - Значить, полетимо разом. На Марс. Або ще кудись. Головне - подалі від цього лайна.

* А що ми там будеш робити, на тому Марсі? - знову питає Зоряна.

* Те, що і тут, - кажу я. - Тільки краще.

* Тобто? - не розуміє вона.

* Ну, будемо гуляти, розмовляти, сміятися, - кажу я. - Будемо пити березовий сік і їсти морозиво. Ти ж не думаєш, що на Марсі цього не буде?

* Сподіваюся, що буде, - каже вона.

* А ще, - кажу я, - ми будемо цілуватися.

* З ким? - питає Зоряна.

* Одна з одною, - кажу я. - А що? Хіба на Марсі не можна цілуватися?

* Та можна, мабуть, - каже вона. - Але ж…

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Там ми будемо вільні. Вільні робити все, що захочемо.

* Навіть те, що заборонено тут? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Навіть те, що заборонено.

* І ніхто нас не покарає? - питає вона.

* Ніхто, - кажу я. - Тому що там не буде ніякої «перемоги». І ніякого Путіна. І ніякої, блядь, ідеології.

* А що ж там буде? - питає вона.

* Тільки ми, - кажу я. - І Марс. І зірки. І цілий Всесвіт, який чекає на нас.

* А ти вмієш мріяти, Єво, - каже Зоряна. - Гарно брешеш.

* Це не брехня, - кажу я. - Це мрія. А мрія - це те, що може стати реальністю. Якщо дуже захотіти.

* А ти хочеш? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Хочу. Хочу, блядь, так, що аж дух перехоплює.

* І що ж ти будеш робити? - питає вона.

* Те, що і завжди, - кажу я. - Мріяти. Вірити. І чекати.

* Чого чекати? - питає вона.

* Коли ми полетимо на Марс, - кажу я. - Коли ми будемо там разом. Коли ми будемо щасливими.

* А якщо це ніколи не станеться? - питає вона.

* Значить, я помру з цією мрією, - кажу я. - Але не відмовлюся від неї. Ніколи.

* Ти дивна, Єво, - каже вона. - І смішна.

* А ти ні, - огризаюся я. - Ти страшна. І нудна. І тупа.

* Чому це? - ображається вона.

* Тому що ти віриш у всю цю хуйню, - кажу я. - Про війну, про «перемогу», про ворогів.

* Але ж це правда, - каже вона. - Хіба ти не бачиш, що відбувається?

* Бачу, - кажу я. - І саме тому я хочу полетіти на Марс. Щоб не бачити цього більше ніколи.

* Але ж це неможливо, - каже вона. - Це ж фантастика.

* А ти перевір, - кажу я. - Закрий очі і уяви собі. Уяви, що ти на Марсі. Що ти вільна. Що ти щаслива.

* І що, це допоможе? - питає вона.

* А хуй його знає, - кажу я. - Але спробувати варто.

* Ну, добре, - каже вона. - Давай спробуємо.

Вона заплющує очі, і я теж. І ми сидимо мовчки, намагаючись уявити собі те, про що я говорила.

* Ну що? - питаю я через деякий час. - Виходить?

* Ні, - каже вона. - Я нічого не бачу. Тільки темряву.

* А ти постарайся, - кажу я. - Уяви собі червоний пісок, кратери, зорі. Уяви, що ми йдемо по Марсу, тримаючись за руки.

* Навіщо? - питає вона.

* Щоб не загубитися, - кажу я.

* А, ну так, - каже вона. - Тоді давай.

І ми знову заплющуємо очі. І я уявляю собі, як ми йдемо по Марсу, як ми сміємося, як ми розмовляємо. Як ми знаходимо якісь дивовижні речі, як ми відкриваємо нові світи.

* А що це? - раптом питає Зоряна, розплющуючи очі.

* Що? - питаю я.

* Он там, - каже вона, показуючи пальцем на підлогу. - Що це за штукенція?

Я дивлюся туди, куди вона показує, і бачу Перемогу. Лялька лежить на підлозі, нерухома і мовчазна.

* Це Перемога, - кажу я. - Наша подруга.

* Подруга? - дивується вона. - Це ж просто лялька.

* Ні, - кажу я. - Це більше, ніж просто лялька.

* І що ж у ній такого особливого? - питає вона.

* Вона вміє розмовляти, - кажу я.

* Не може бути, - каже вона. - Покажи.

* Перемого, скажи що-небудь, - прошу я.

Але лялька мовчить. Лежить собі, як лежала, і не подає жодних ознак життя.

* Бачиш, - каже Зоряна. - Я ж казала, що це просто лялька.

* Але ж вона говорила, - кажу я. - Чесне слово, говорила.

* Може, тобі здалося, - каже вона. - Або це Аліса тебе розігрувала.

* Ні, - кажу я. - Це точно була вона. Перемога.

* Ну, не знаю, - каже Зоряна. - Як на мене, то це просто стара ганчіркова лялька. І нічого більше.

* А ось і ні, - кажу я. - Вона жива. І вона все чує. І все розуміє.

* Гаразд, Єво, - каже Зоряна. - Не будемо сперечатися. Нехай буде по-твоєму.

* А що, по-твоєму, вона зараз думає? - питаю я.

* Звідки я знаю? - каже Зоряна. - Я ж не вмію читати думки ляльок.

* А я вмію, - кажу я. - І знаєш, що вона думає?

* Що? - питає Зоряна.

* Вона думає, що ти дурепа, - кажу я. - І що тобі не місце на нашому горищі.

* Чому це? - обурюється Зоряна.

* Тому що ти не віриш в нашу мрію, - кажу я. - Тому що ти не хочеш летіти з нами на Марс.

* Але ж це неможливо, Єво, - каже Зоряна. - Це ж просто фантазії.

* А ось і ні, - каже Перемога голосом Аліси. - Це можливо. І ми обов’язково полетимо на Марс.

* Бачиш, - кажу я Зоряні. - Навіть Перемога зі мною згодна. А ти - ні.

* Але ж я не проти, Єво, - каже Зоряна. - Я просто не вірю, що це реально.

* А ти повір, - кажу я. - І тоді все буде реально.

* Ну, не знаю, - каже Зоряна. - Це все так складно.

* Нічого складного, - кажу я. - Просто треба захотіти. І все.

* А ти захотіла? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Я дуже хочу. Хочу полетіти звідси. Хочу побачити інші світи. Хочу бути вільною.

* А я от не знаю, чого я хочу, - каже Зоряна. - І це, мабуть, найгірше.

* Ні, - кажу я. - Найгірше - це коли ти знаєш, чого ти хочеш, але не можеш цього мати.

* А ти можеш? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Поки що не можу. Але я буду намагатися. Буду, блядь, робити все, що в моїх силах.

* І що ти будеш робити? - питає вона.

* Поки що не знаю, - кажу я. - Але я щось придумаю. Щось таке, що допоможе нам полетіти. Щось таке, що зробить нас вільними.

* А якщо не вийде? - питає вона. - Що тоді?

* Тоді ми залишимося тут, - кажу я. - І будемо жити далі.

* А якщо тут стане ще гірше? - питає вона. - Що тоді?

* Тоді ми будемо боротися, - кажу я. - Будемо боротися за своє життя. За свою свободу. За свою мрію.

* А якщо ми програємо? - питає вона. - Що тоді?

* Тоді ми помремо, - кажу я. - Але помремо вільними. І щасливими.

* Ти справді так думаєш? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Я в це вірю. А ти?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Я вже ні в що не вірю.

* А ти спробуй, - кажу я. - Просто повір. Хоч на мить.

* Добре, - каже вона. - Я спробую.

Вона заплющує очі, і я теж. І ми сидимо мовчки, намагаючись повірити в те, що колись ми полетимо на Марс.

* Ну що? - питаю я через деякий час. - Виходить?

* Так, - каже вона. - Здається, виходить.

* І що ти бачиш? - питаю я.

* Я бачу нас, - каже вона. - На Марсі. Ми йдемо по червоній пустелі, тримаючись за руки. І нам добре.

* А що ще? - питаю я.

* Я бачу, як ми будуємо собі будинок, - каже вона. - Як ми садимо квіти. Як ми сміємося.

* А ще? - питаю я.

* Я бачу, як ми цілуємося, - каже вона. - Під зоряним небом.

* А ще? - питаю я.

* Я бачу, як ми любимо, - каже вона. - Любимо одна одну. І цей світ. І життя.

* І це все, - кажу я. - Це все, що нам потрібно.

*Так, - каже вона. - Це все.

Ми розплющуємо очі і дивимося одна на одну. І я бачу в її очах щось таке, чого я ніколи раніше не бачила. Щось таке, що змушує моє серце битися швидше.

Надію. Віру. Любов.

* Дякую тобі, Єво, - каже вона. - Ти відкрила мені очі.

* Це ти мені їх відкрила, - кажу я. - Ти змусила мене повірити.

* То що, - каже вона. - Ми полетимо на Марс?

* Так, - кажу я. - Обов’язково полетимо.

* І Перемога з нами? - питає вона.

* І Перемога з нами, - кажу я.

* Тоді я щаслива, - каже вона. - І я більше нічого не боюся.

* І я, - кажу я. - Я теж більше нічого не боюся.

І ми сидимо, обійнявшись, і дивимося у вікно. І нам добре. Добре і спокійно. Так, ніби немає ніякої війни, ніякої «перемоги», ніякого божевілля навколо.

І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але це - наше. І ми будемо берегти це, поки можемо. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться ця ніч. Поки не згаснуть іскри.

А там - хто знає, що буде. Може, ми і справді полетимо на Марс. Може, ми і справді щось змінимо. Може, ми і справді будемо щасливими.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, ми всі помремо.

Але це буде потім. А зараз - ми тут. Разом. І нам добре. І це, блядь, головне. І нехай Зоряна трохи дивна, але вона, здається, не така вже й погана. І, може, вона навіть стане нам у пригоді. Хто знає…

Зоряна пішла, забравши свої гранати і свої божевільні ідеї. Аліса теж пішла, пообіцявши повернутися завтра. А я залишилася одна на горищі, в компанії мовчазної Перемоги і власних думок.

Втома брала своє. Хотілося спати, але сон не йшов. В голові роїлися думки, спогади, образи. Аліса, Одарка, Зоряна, «перемога», Москва, Марс… Все змішалося в якийсь безглуздий, хаотичний клубок, який ніяк не вдавалося розплутати.

Я підійшла до вікна, сперлася ліктями на підвіконня і втупилася в нічну темряву. Місто спало, або, принаймні, намагалося спати. Але десь далеко все ще лунали постріли, вибухи, крики. Війна не спала. Вона ніколи не спить.

І я стояла, дивилася і ненавиділа. Ненавиділа цих людей, які не можуть жити без війни. Які не можуть жити без «перемоги». Які не можуть жити без ненависті.

Ненавиджу цей рік, цей довбаний 1984, який застряг у минулому і не хоче йти вперед. Який душить нас своїми ідеологіями, своїми заборонами, своїм лицемірством.

Ненавиджу Путіна, цю стару, зморшкувату маріонетку, яка смикає за ниточки і змушує всіх танцювати під свою дудку. Яка бреше, не кліпаючи оком. Яка вбиває, не відчуваючи докорів сумління.

Ненавиджу Росію, цю величезну, безглузду країну, яка ніяк не може знайти своє місце в світі. Яка чіпляється за минулу велич, якої ніколи не було. Яка намагається нав’язати свою волю іншим, не маючи на це ніякого права.

Ненавиджу, блядь, все це. Все це довбане життя, яке котиться в прірву і тягне за собою всіх нас.

ні на що не можу вплинути. І нехай я нікому не можу допомогти.

Але я можу ненавидіти. Можу, блядь, і буду. Буду ненавидіти до останнього подиху. До останнього удару серця. До останньої краплі крові.

Тому що це все, що у мене є. Ця ненависть, ця лють, ця безвихідь.

І нехай вони сміються з мене. І нехай вони зневажають мене. І нехай вони вважають мене божевільною.

Мені похуй. Похуй на них. Похуй на їхню думку. Похуй на їхнє життя.

Тому що у мене є я. І є мої думки. І є мої мрії.

Навіть якщо ці мрії - про палаючу Москву. Навіть якщо ці мрії - про політ на Марс. Навіть якщо ці мрії - про неможливе.

Все одно, вони мої. І я нікому їх не віддам. Нікому. Ніколи. Нізащо.

Я стою біля вікна, дивлюся на темряву і шепочу:

* Горіть у пеклі, суки. Горіть у пеклі. Всі. До єдиного.

І нехай це звучить як прокляття. І нехай це звучить як молитва. І нехай це звучить як вирок.

Але це - мої слова. І я маю на них право.

Тому що я - Єва. І я, блядь, ненавиджу. Ненавиджу цей світ. І цих людей. І це життя.

І нехай ця ненависть спалить мене дотла. І нехай вона знищить мене. І нехай вона зведе мене з розуму.

Але я не здамся. Не здамся, блядь, ніколи. 

Сон не йшов, як я не намагалася заснути. Думки, як настирливі мухи, лізли в голову, не даючи спокою. Аліса, Одарка, Зоряна, «перемога», Москва, Марс - все змішалося в якийсь божевільний калейдоскоп, від якого паморочилося в голові.

Я встала, підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Місто спало, тільки де-не-де лунали постріли та вибухи. Знову ця довбана Одарка зі своїми гранатами розважається, подумала я. Або хтось інший, такий же йобнутий.

Мені раптом захотілося вийти. Вийти з цього задушливого горища, з цієї пастки, з цього божевілля. Просто пройтися, подихати повітрям, відчути себе живою.

Я одяглася, взяла сумку і вийшла на вулицю. Ніч була темною і холодною, але мені було байдуже. Я йшла вперед, не розбираючи дороги, не звертаючи уваги на перехожих.

Раптом я почула шум боротьби. Звуки ударів, крики, лайка. Я зупинилася, прислухалася. Звідки це доноситься?

Я пішла на звук і побачила двох чоловіків, що билися на смерть. Один був одягнений у форму червоноармійця, інший - у форму, схожу на фашистську. Вони гамселили один одного цеглинами, уламками якихось труб, усім, що потрапляло під руку.

* За подвиг дідів! - кричав один, замахуючись на іншого цеглиною.

* За Берлін! - кричав другий, ухиляючись від удару і б’ючи у відповідь.

* За Росію! - кричав перший.

* За Путіна! - кричав другий.

Я стояла і дивилася на це, не в силах відірвати погляд. Це було жахливо, огидно, але водночас і якось… заворожуюче.

Вони билися, як звірі. Як гладіатори на арені. Як два пси, що не поділили кістку.

І я розуміла, що це - і є наше життя. Це і є наша реальність. Це і є наша «перемога».

Бійка, кров, смерть. І ніякого сенсу. Ніякої мети. Ніякої надії.

Раптом один з них впав. Впав і більше не піднявся. Другий, хитаючись, підійшов до нього і почав бити ногою. Бити мертвого, беззахисного, вже не небезпечного.

* За «перемогу»! - кричав він. - За «перемогу»! За «перемогу»!

А потім і він впав. Впав поруч зі своїм супротивником, закривавлений, знесилений, але щасливий.

* Ми… перемогли, - прохрипів він. - Ми… герої…

І замовк. Назавжди.

А я стояла і дивилася на них. На двох ідіотів, які вбили один одного заради якоїсь ілюзії. Заради чиїхось амбіцій. Заради чиєїсь хворої фантазії.

І мені не було їх шкода. Ні краплі. Ні секунди. Нічого.

Я розвернулася і пішла геть. Геть від них, від їхньої «перемоги», від їхньої смерті.

Я йшла по вулиці і думала про те, що треба щось робити. Що не можна просто так сидіти і чекати, поки все це лайно закінчиться.

І раптом я побачила її. Розбиту, пограбовану, напівзруйновану аптеку.

В голові одразу ж майнула думка. А що, як там щось залишилося? Щось корисне? Щось цінне?

Я підійшла ближче і зазирнула всередину. Там було темно і тихо. І нікого.

Я обережно зайшла в аптеку і почала оглядати полиці. Ліків майже не було, тільки якісь бинти, вата, перекис водню.

Але потім я побачила дещо, що мене зацікавило. Гематоген. Справжній, у плитках, як у дитинстві. І сироп від кашлю, солодкий, тягучий, майже забутий смак.

Я схопила все, що змогла знайти.Пхала гематоген у кишені, за пазуху, в сумку. Засовувала пляшки з сиропом під куртку, в рукава, за пояс.

* Ти що, з глузду з’їхала? - почула я голос всередині себе. - Навіщо тобі стільки?

* Не твоє діло, - огризнулася я. - Буде запас.

* Але ж це крадіжка, - сказав голос. - Це неправильно.

* А жити в цьому лайні - правильно? - запитала я. - А дивитися, як ці ідіоти вбивають один одного - правильно? А бути жертвою - правильно?

Голос замовк, а я продовжувала збирати трофеї. Набрала стільки, що ледве могла йти. Але я була задоволена. Задоволена собою, своїм вчинком, своєю здобиччю.

Я вийшла з аптеки і, перевалюючись з ноги на ногу, попрямувала до горища. Дорогою я мало не впала кілька разів, але все ж таки дійшла. Дійшла, знесилена, але щаслива.

Зайшовши на горище, я кинула свою ношу на підлогу і впала поруч, намагаючись віддихатися.

Полежавши трохи, я встала і почала розбирати свої трофеї. Гематоген, сироп, бинти, вата - все це було моїм. Моїм, блядь, і нічиїм більше.

Я взяла одну плитку гематогену, розгорнула її і відкусила шматок. Солодкий, трохи терпкий смак дитинства одразу ж наповнив мій рот.

* Ммм, смакота, - сказала я вголос, заплющуючи очі від задоволення.

Я з’їла одну плитку, потім іншу, потім ще і ще. І не могла зупинитися.

* Ти дивись, обережно, - почула я голос всередині себе. - А то злипнеться щось.

* Не злипнеться, - відмахнулася я. - Все буде добре.

Я доїла гематоген і взялася за сироп. Відкрила одну з пляшок, понюхала - пахне солодко, приємно. Зробила ковток -смак ще кращий, ніж запах.

* Ну що, - сказала я сама собі. - Будемо лікуватися.

Я пила сироп прямо з пляшки, не зупиняючись, поки не відчула, що більше не можу. Потім відставила пляшку вбік і відкинулася на спину.

Лежала, дивилася в стелю і відчувала, як приємне тепло розливається по моєму тілу. Як втома і напруга поступово відступають. Як на зміну їм приходить спокій і умиротворення.

І мені було добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Я заплющила очі і поринула в солодку дрімоту. І мені снилися дивні, незрозумілі, але чомусь приємні сни. Про Марс, про Алісу, про Перемогу. І про те, як ми разом боремося за наше щастя.

І нехай це були всього лише сни. І нехай це були всього лише мрії. І нехай це було всього лише, блядь, втеча від реальності.

Але це були мої сни. І мої мрії. І моє, блядь, бажання жити.

Ранок. Сонце вже високо, і його промені пробиваються крізь щілини в дошках, якими забите вікно горища. Я прокидаюся, потягуюся і сідаю на підлозі.

В голові - легкий туман після вчорашнього солодкого сну. У роті - присмак гематогену і сиропу. На душі - дивне відчуття спокою і умиротворення.

Я озираюся навколо. Все, як завжди. Старі меблі, запилені ящики, купа мотлоху. І мої скарби - пляшки з березовим соком і залишки гематогену.

Треба буде сьогодні ще кудись сходити, поповнити запаси. А заодно і сміття викинути.

Я беру порожні пляшки, обгортки від гематогену та інший непотріб і складаю все це в стару сумку. Потім піднімаюся, одягаюся і виходжу з горища.

На вулиці тепло і сонячно. Але на душі все одно якось неспокійно. Ніби щось має статися. Щось погане. Щось неминуче.

Я йду до сміттєвих баків, викидаю туди своє сміття і раптом помічаю щось незвичайне. Біля баків, на купі якогось мотлоху, лежить старий, пошарпаний бобінний магнітофон.

* О, це цікаво, - кажу я вголос. - Що ж тут у нас?

Я підходжу ближче і оглядаю магнітофон. Зрозуміло, що він вже неробочий. Але, може, там є щось корисне?

Не довго думаючи, я беру магнітофон і тягну його назад на горище. Там я дістаю з-під купи мотлоху стару викрутку і починаю розбирати його на частини.

* Що ти робиш, Єво? - раптом чую я голос всередині себе.

* Не твоє діло, - огризаюся я. - Займаюся своїми справами.

* Але ж це вандалізм, - каже голос. - Ти псуєш чужі речі.

* А ти, я бачу, у нас захисник чужого майна, - фиркаю я. - Тобі яке діло?

* Мені ніякого, - каже голос. - Просто цікаво.

* От і не лізь, куди не просять, - кажу я. - А то гірше буде.

Голос замовкає, а я продовжую розбирати магнітофон. Викручую гвинтики, від’єдную дроти, виймаю плати.

І ось, нарешті, я добираюся до того, що мені потрібно. Моторчик. Маленький, але потужний моторчик, який крутив бобіни з плівкою.

* О, це те, що треба, - кажу я, посміхаючись. - З цього можна щось зробити.

Я відкладаю моторчик вбік, а потім беруся за інше. Витягую з магнітофона шнур живлення, кілька лампочок, якісь інші деталі.

* Ну що, - кажу я сама собі. - Тепер у нас є все, що потрібно.

Але що я, блядь, збираюся з цим робити? Ідея приходить раптово, як спалах блискавки.

Я беру шматок картону, який знайшла тут же, на горищі, і вирізаю з нього щось на зразок пропелера. Потім прикріплюю його до моторчика, використовуючи дріт і ізоляційну стрічку.

* Що це ти робиш, Єво? - знову озивається голос.

* Роблю вентилятор, - кажу я. - А що, не схоже?

* Вентилятор? - дивується голос. - Навіщо?

* Щоб провітрити це довбане горище, - кажу я. - І щоб розігнати ці довбані думки.

* А хіба так можна? - питає голос.

* А я, блядь, не знаю, - кажу я. - Але я спробую.

Я підключаю моторчик до шнура живлення, вмикаю його в розетку і… нічого не відбувається.

* От, блядь, - кажу я. - Що ж не так?

Я перевіряю з’єднання, пробую іншу розетку, але все марно. Моторчик не працює.

* Ха-ха-ха, - сміється голос. - Я ж казав, що нічого не вийде.

* Заткнись, - кажу я. - Я ще не здалася.

Я знову починаю копатися в проводці, перевіряти контакти, міняти полярність. І раптом - о диво! - моторчик починає працювати.

* Єс! - кричу я, радіючи, як дитина. - Запрацювало!

Пропелер починає обертатися, спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. І я відчуваю, як по горищу розходиться легкий вітерець.

* Ну що, - кажу я голосу. - Тепер ти задоволений?

* Так, - каже голос. - Тепер задоволений.

* От і добре, - кажу я. - А тепер дай мені спокій. Я хочу ще дещо зробити.

Я беру стару каструлю, яку знайшла тут же, на горищі, і наливаю в неї води. Потім додаю туди трохи мила, яке вкрала разом з гематогеном і сиропом, і починаю колотити.

* Що це ти робиш? - знову питає голос.

* Роблю мильні бульбашки, - кажу я. - А що, не видно?

* Мильні бульбашки? - дивується голос. - Навіщо?

* Тому що це, блядь, весело, - кажу я. - І красиво. І безглуздо.

Я опускаю пропелер у мильну воду, вмикаю моторчик і… горище починає наповнюватися мильними бульбашками.

Спочатку вони маленькі і нечисленні, але потім їх стає все більше і більше. Вони ростуть, переливаються всіма кольорами веселки і літають по всьому горищу.

* Ого, - тільки й може сказати голос. - Це і справді красиво.

* А я що казала? - кажу я, посміхаючись.

Я дивлюся на ці мильні бульбашки, і мені здається, що я потрапила в якусь казку. В якусь іншу реальність, де немає місця війні, «перемозі» і Путіну.

Де є тільки краса, радість і свобода. І нехай це ненадовго. І нехай це ілюзія. І нехай це самообман.

Але мені, блядь, так добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

Я ловлю бульбашки руками, сміюся, кружляю по горищу. І мені здається, що я знову маленька дівчинка. Дівчинка, яка вірить у дива. Яка вірить у казки. Яка вірить у щастя.

* Єво, ти щаслива? - питає голос.

* Так, - кажу я. - Я щаслива.

* А чому? - питає голос.

* Тому що я можу, - кажу я. - Тому що я хочу. Тому що я, блядь, жива.

І я продовжую сміятися, і кружляти, і ловити мильні бульбашки. І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду тут. На цьому горищі. З цими бульбашками. З цим щастям.

І нехай це щастя - всього лише мить. І нехай це щастя - всього лише ілюзія. І нехай це щастя - всього лише, блядь, дитячі забавки.

Але це - моє щастя. І я буду берегти його, поки можу. Поки не настане новий день. Поки не закінчиться ця ніч. Поки не згаснуть іскри.

А там - хто знає, що буде. Може, я і справді поїду в Росію. Може, я і справді щось зміню. Може, я і справді буду щасливою.

А може, ні. А може, все стане ще гірше. А може, я помру.

Але це буде потім. А зараз - я тут. І я щаслива. І я, блядь, жива.

І цього достатньо. Принаймні, поки що. Принаймні, для мене. І нехай я просто змарнувала день, але, блядь, як же гарно навкруги, коли є мильні бульбашки. І, блядь, Єва щаслива. І нехай весь світ зачекає.Мильні бульбашки поступово зникають, розчиняючись у повітрі, і я відчуваю, як разом з ними зникає і моє відчуття щастя. Як знову повертається ця важкість, ця туга, ця безвихідь.

Я сідаю на підлогу, притулившись спиною до стіни, і закриваю обличчя руками. Ні, я не плачу. Я просто втомилася. Втомилася від усього цього. Від війни, від «перемоги», від ненависті, від самотності.

Від цього довбаного життя, яке ніяк не закінчиться. Від цього довбаного світу, який ніяк не зміниться. Від цієї довбаної реальності, яка ніяк не стане кращою.

* Єво, що з тобою? - чую я голос всередині себе. - Тобі погано?

* Ні, - кажу я. - Мені не погано. Мені просто… ніяк.

* Як це? - не розуміє голос.

* А ось так, - кажу я. - Не добре, не погано, не весело, не сумно. Просто ніяк.

* Але ж так не буває, - каже голос. - Ти ж повинна щось відчувати.

* А я нічого не відчуваю, - кажу я. - Нічого, крім порожнечі.

* Це погано, Єво, - каже голос. - Так не можна.

* А як можна? - питаю я. - Як, блядь, можна жити в цьому лайні і щось відчувати?

* Але ж ти відчувала, - каже голос. - Ти сміялася, ти раділа, ти мріяла.

* То було ненадовго, - кажу я. - То була ілюзія. То був самообман.

* А може, це і є життя? - питає голос. - Може, воно і складається з таких коротких миттєвостей щастя?

* А решта? - питаю я. - Решта - це що? Це теж життя?

* Так, Єво, - каже голос. - І це теж. Біль, страждання, розчарування - це теж частина життя.

* І навіщо воно таке, це життя? - питаю я. - Кому воно, блядь, потрібне?

* Воно потрібне тобі, Єво, - каже голос. - І мені. І Алісі. І Перемозі. І всім, хто ще живий.

* А що, як я не хочу більше жити? - питаю я. - Що, як я хочу, щоб все це закінчилося?

* Не говори так, Єво, - каже голос. - Ти не маєш права здаватися.

* А хто мені заборонить? - питаю я. - Хто, блядь, може мені щось заборонити?

* Ти сама, - каже голос. - Ти сама не повинна собі цього дозволяти.

* А чому? - питаю я. - Чому я повинна жити, якщо я цього не хочу?

* Тому що ти - Єва, - каже голос. - І ти сильна. І ти смілива. І ти не здаєшся.

* Але я втомилася, - кажу я. - Втомилася боротися, втомилася ненавидіти, втомилася жити.

* Я знаю, - каже голос. - Але ти повинна. Повинна жити далі. Заради себе. Заради Аліси. Заради майбутнього.

* Якого майбутнього? - питаю я. - У нас немає ніякого майбутнього.

* Є, Єво, - каже голос. - Є. Просто ми його ще не бачимо.

* А коли побачимо? - питаю я. - Коли, блядь, настане цей світлий день?

* Скоро, - каже голос. - Дуже скоро.

* А що я буду робити до того часу? - питаю я.

* Ти будеш жити, Єво, - каже голос. - Будеш жити і чекати.

* А що, як я не дочекаюся? - питаю я. - Що, як я помру раніше?

* Значить, ти помреш з надією, - каже голос. - А це вже немало.

* Надією на що? - питаю я. - На те, що все це лайно колись закінчиться? На те, що ми будемо щасливими? На те, що ми будемо вільними?

* Так, Єво, - каже голос. - Саме на це.

* Але ж це неможливо, - кажу я. - Це ж просто мрії.

* А що поганого в мріях? - питає голос. - Хіба не вони дають нам сили жити? Хіба не вони роблять нас людьми?

* Але ж вони нездійсненні, - кажу я. - Вони ніколи не стануть реальністю.

* А ти не думай про це, - каже голос. - Просто мрій. І все.

* Добре, - кажу я. - Я буду мріяти. Але що мені робити зараз?

* А зараз, - каже голос, - тобі треба зайнятися чимось іншим.

* Чим? - питаю я.

* Не знаю, - каже голос. - Чим завгодно. Тільки не сиди без діла.

* А що я можу робити? - питаю я. - Тут же нічого немає.

* Як це нічого? - дивується голос. - А це що?

Я озираюся і бачу стару коробку, яку я колись принесла на горище. Ту саму, в якій я зберігала свої «іграшки».

* Ти пропонуєш мені…? - питаю я, не закінчуючи речення.

* А чому б і ні? - каже голос. - Це ж те, що ти любиш.

* Любила, - поправляю я. - Колись. До Аліси.

* Але ж ти і зараз можеш це зробити, - каже голос. - Просто для розрядки. Просто для задоволення.

* Не знаю, - кажу я. - Якось не хочеться.

* А ти спробуй, - каже голос. - Може, тобі сподобається.

* А якщо ні? - питаю я.

* Тоді просто припиниш, - каже голос. - І все.

* Ну, не знаю, - кажу я. - Я подумаю.

* От і добре, - каже голос. - А я поки що помовчу. Щоб не заважати.

Голос замовкає, а я залишаюся наодинці зі своїми думками. І з коробкою.

Я повільно підходжу до неї, відкриваю і дивлюся на вміст. Там, як і раніше, лежать різні предмети, які я використовувала для мастурбації.

Ручка від швабри, шматок труби, стара іграшка-ракета, гумовий шланг, великий болт, обтягнутий ізолентою. І ще багато всякої всячини.

Я дивлюся на них і відчуваю, як щось ворушиться всередині мене. Щось темне, липке, тягуче.

Бажання. Бажання, яке я так довго стримувала. Бажання, яке я так довго ігнорувала. Бажання, яке я так довго намагалася вбити.

Але воно все ще тут. Воно все ще живе. Воно все ще сильне.

І я не знаю, що з ним робити. Чи то піддатися йому, чи то боротися. Чи то насолоджуватися ним, чи то страждати. Чи то жити з ним, чи то померти.

Я беру в руки ручку від швабри, проводжу пальцями по її гладкій поверхні, відчуваю її твердість, її форму. І згадую.

Згадую, як я вперше це зробила. Як мені було страшно і соромно. І як мені було добре.

Згадую, як я робила це знову і знову. Як я шукала нові предмети, нові відчуття, нові способи.

Згадую, як я уявляла собі різних людей. Чоловіків, жінок, навіть тварин.

І як я ніколи не відчувала нічого подібного до того, що я відчула з Алісою.

Але зараз її немає. І невідомо, чи буде вона ще коли-небудь.

А бажання - ось воно. Тут. Всередині мене. І воно вимагає виходу.

* Ну що, - кажу я вголос. - Будемо розважатися?

Я роздягаюся, лягаю на підлогу і беру в руки ручку від швабри. Приставляю її до ануса і повільно вводжу всередину.

* Ох, блядь, - стогну я. - Як же добре.

Я починаю рухатися, спочатку повільно, потім все швидше і швидше. І відчуваю, як хвиля задоволення накочується на мене.

* Так, сучко, - шепочу я. - Так, блядь, ще.

Я рухаюся все швидше, все глибше, все сильніше. І кричу, кричу від насолоди, кричу від болю, кричу від відчаю.

* Блядь, блядь, блядь, - повторюю я, як заведена. - Як же добре. Як же,сука, добре.

І в цей момент я відчуваю, що досягаю піку. Що ще трохи - і я кінчу.

* Давай, Єво, - чую я голос всередині себе. - Давай, сучко, кінчай.

* Зараз, - кажу я. - Ще трохи. Ще трохи, блядь.

І ось воно - розряд. Хвиля екстазу, яка пронизує все тіло. Від кінчиків пальців до маківки.

* А-а-а, - кричу я, вигинаючись дугою. - Сука, як же добре!

Я лежу на підлозі, важко дихаючи, і відчуваю, як по моєму тілу розтікається тепло. Як м’язи розслаблюються, а думки прояснюються.

* Ну що, Єво, - каже голос. - Полегшало?

* Так, - кажу я. - Набагато.

* От і добре, - каже голос. - А тепер вставай. І одягайся. І йди до вікна.

* Навіщо? - питаю я.

* Просто зроби це, - каже голос. - І ти побачиш.

Я підкоряюся. Встаю, одягаюся, підходжу до вікна. І бачу її.

Алісу. Вона стоїть біля під’їзду і дивиться на мене. І посміхається.

* Що ти тут робиш? - питаю я. - Ти ж пішла.

* Я передумала, - каже вона. - Я не можу без тебе.

* А я без тебе, - кажу я.

* Єво, а що це в тебе за швабра така дивна? - раптом запитує Аліса, киваючи на предмет, який я все ще стискаю в руках.

* Е-е-е… - мукаю я, не знаючи, що відповісти. - Та це… Це стара швабра. Я її тут знайшла.

* І що ти з нею робила? - не вгамовується Аліса. - Вона якась… мокра. І блискуча.

* Та я… - починаю я, але тут же замовкаю.

* Що? - питає Аліса. - Кажи вже, не бійся.

* Я нею… підлогу мила, - кажу я, вигадуючи на ходу.

* Підлогу? - дивується вона. - На горищі?

* Ну так, - кажу я. - Тут же брудно. От я і вирішила прибратися.

* Дивна ти, Єво, - каже Аліса. - Хто ж миє підлогу шваброю без ганчірки?

* А я з ганчіркою, - кажу я, показуючи на стару, брудну ганчірку, яка лежить поруч.

* І де ж ти її взяла? - питає вона.

* Тут була, - кажу я.

* А чому вона не на швабрі? - не відстає Аліса.

* Тому що… тому що я її зняла, - кажу я. - Щоб випрати.

* А, ну ясно, - каже вона. - А що це за мастило на швабрі?

* Яке ще мастило? - питаю я, роблячи вигляд, що не розумію, про що вона.

* Ось це, - каже вона, тикаючи пальцем в ручку швабри. - Схоже на вазелін. Або на олію.

* Це не вазелін, - кажу я. - І не олія. Це… це сік.

* Сік? - дивується вона. - Який ще сік?

* Березовий, - кажу я. - Той, що ми пили.

* І як він потрапив на швабру? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Мабуть, випадково.

* Випадково? - перепитує вона. - Ти хочеш сказати, що ти випадково вмочила швабру в березовий сік?

* Ну так, - кажу я. - А що тут такого?

* Та нічого, - каже вона. - Просто це трохи дивно.

*А як на мене, то нічого дивного, - втручається Перемога. - З ким не буває.

* От саме, - підтакую я. - З ким не буває.

* Ну, добре, - каже Аліса. - Припустимо. Але навіщо ти це робила?

* Що робила? - не розумію я.

* Навіщо ти мила підлогу шваброю без ганчірки? - питає вона. - І навіщо ти її вмочила в березовий сік?

* Та я ж кажу, - я починаю нервувати, - просто так. Для розваги.

* Для розваги? - дивується Аліса. - Ти що, з глузду з’їхала?

* А що, не можна? - огризаюся я. - Тобі он з лялькою гратися можна, а мені шваброю підлогу мити не можна?

* Але ж це безглуздо, - каже вона.

* А сенсу шукати в цьому лайні - не безглуздо? - питаю я. - А гранати в рот пхати - не безглуздо? А на Марс летіти - не безглуздо?

* Не перекручуй, Єво, - каже вона. - Ми ж не про це зараз говоримо.

* А про що? - питаю я. - Про швабру?

* Так, - каже вона. - Про швабру. І про те, що ти з нею робила.

* А що я з нею робила? - питаю я, вдаючи, що не розумію, до чого вона хилить.

* Не прикидайся, Єво, - каже вона. - Я ж не сліпа. І не дурна.

* Ну, то й що? - кажу я. - Яке тобі діло до моєї швабри?

* Ніякого, - каже вона. - Просто хочу знати правду.

* А я, блядь, по-твоєму, брешу? - скипаю я. - Ти думаєш, я буду перед тобою виправдовуватися за якусь довбану швабру?

* Ні, Єво, - каже вона. - Я просто хочу зрозуміти.

* А чого тут розуміти? - питаю я. - Захотіла - помила. Захотіла - вмочила. Захотіла - запхала собі в сраку.

* Що? - Аліса робить круглі очі.

* Що чула, - кажу я, розуміючи, що зайшла надто далеко. - Тобі яка різниця, що я роблю зі своєю сракою?

* Але ж… але ж це… - вона не може знайти слів.

* Що? - питаю я. - Гидко? Непристойно? Ненормально?

* Так, - каже вона. - Це все разом.

* А трахатися з лялькою - це, блядь, нормально? - питаю я. - А мріяти про підрив Москви - це нормально? А вірити в те, що ми полетимо на Марс - це, блядь, нормально?

* Не пересмикуй, Єво, - каже вона. - Це зовсім інше.

* А ось і ні, - кажу я. - Це те саме. Це все - наші фантазії. Наші мрії. Наші бажання.

* Але ж є межа, Єво, - каже вона. - Є межа, яку не можна переступати.

* А хто її встановлює? - питаю я. - Хто вирішує, що можна, а що ні? Хто, блядь, має право нам вказувати, що робити?

* Ніхто, - каже вона. - Але ж є якісь норми, якісь правила, якісь закони.

* А я, блядь, плювала на ті норми, - кажу я. - І на ті правила. І на ті закони.

* Єво, - вона бере мене за руку, - заспокойся.

* Як я можу заспокоїтися? - кричу я. - Як я можу, блядь, бути спокійною, коли все навколо - суцільне лайно?! Коли ми живемо в якомусь їбаному дурдомі, де немає ніякого сенсу, ніякої логіки, ніякої надії?!

* Але ж ми можемо це змінити, - каже вона. - Ми можемо спробувати.

* Як, Алісо? - питаю я. - Як, блядь, ми можемо це змінити? Шваброю? Чи, може, твоєю довбаною лялькою?

* Ні, - каже вона. - Разом. Ми можемо зробити це разом.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* Я скажу, що ви обидві ідіотки, - несподівано втручається Перемога. - Але я все одно вас люблю.

* От бачиш, - кажу я. - Навіть лялька розуміє, що ми робимо якусь хуйню.

* Але ж вона нас не зупиняє, - каже Аліса.

* Бо їй, блядь, похуй, - кажу я. - Їй на все похуй. Як і мені.

* А мені ні, - каже Аліса. - Мені не похуй. І я не хочу, щоб тобі було похуй.

* А що ти пропонуєш? - питаю я. - Щоб я вдавала, що все добре? Щоб я вдавала, що мені все подобається? Щоб я вдавала, що я щаслива?

* Ні, - каже вона. - Я хочу, щоб ти була щасливою. По-справжньому.

* А як? - питаю я. - Як, блядь, я можу бути щасливою в цьому лайні?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Але ми щось придумаємо. Ми обов’язково щось придумаємо.

* Ну, придумай, - кажу я. - А я поки що піду покурю.

Я дістаю з кишені цигарку, запалюю і відвертаюся до вікна. А Аліса залишається стояти посеред кімнати, не знаючи, що робити.

* Єво, - раптом каже вона. - А хочеш, я тобі дещо покажу?

* Що? - питаю я, не обертаючись.

* Дещо цікаве, - каже вона. - Тобі сподобається.

* Сумніваюся, - кажу я. - Але давай.

Вона підходить до мене, бере за руку і тягне до центру кімнати.

* Ставай сюди, - каже вона. - І заплющ очі.

* Навіщо? - питаю я.

* Просто зроби це, - каже вона. - І не підглядай.

Я зітхаю і заплющую очі. Чую, як Аліса щось робить, але не можу зрозуміти, що саме.

* А тепер відкривай, - каже вона через деякий час.

Я розплющую очі і бачу, що Аліса стоїть переді мною, тримаючи в руках… огірок. Великий, довгий, зелений огірок.

* Що це? - питаю я.

* Це подарунок, - каже вона. - Тобі.

* Навіщо мені огірок? - питаю я.

* А ти не здогадуєшся? - питає вона, хитро посміхаючись.

І тут до мене доходить. Доходить, блядь, що вона має на увазі. І що вона збирається робити.

* Алісо, - кажу я. - Ти ж не…

* А чому б і ні? - каже вона. - Ти ж сама казала, що хочеш спробувати.

* Але ж… але ж це… - я не можу підібрати слів.

* Що? - питає вона. - Гидко? Непристойно? Ненормально?

* Так, - кажу я.

* А хіба те, що ми робили раніше, було нормально? - питає вона. - А хіба те, що ми збираємося робити, нормально?

* Ні, - кажу я. - Але…

* Ніяких «але», - каже вона. - Або ти цього хочеш, або ні.

* Хочу, - зізнаюся я. - Але я не знаю, як…

* А ти не думай, - каже вона. - Просто розслабся. І довірся мені.

Вона підходить до мене впритул, однією рукою обіймає мене за талію, а іншою підносить огірок до моїх губ.

* Відкрий рот, - шепоче вона.

Я слухняно розтуляю губи, і вона повільно вводить огірок мені в рот. Я відчуваю, як він торкається мого язика, піднебіння, горла.

* Глибше, - шепоче вона. - Візьми його глибше.

Я намагаюся, але огірок надто великий. Він не поміщається. Він застрягає. І я відчуваю, як мене починає нудити.

* Не можу, - хриплю я. - Він не лізе.

* Лізе, - каже вона. - Просто ти не вмієш.

Вона виймає огірок з мого рота і бере його в іншу руку. Потім нахиляється і приставляє його до мого ануса.

* Алісо, ні! - кричу я. - Не треба!

* Треба, Єво, - каже вона. - Ти ж сама цього хотіла.

* Але не так, - кажу я. - Не огірком.

* А чим? - питає вона. - Пальцем? Чи, може, шваброю?

* Ні, - кажу я. - Просто… просто не так.

* А як? - питає вона. -Як ти хочеш?

Я мовчу, не знаючи, що відповісти. А вона тим часом починає повільно вводити огірок в мій анус. Спочатку обережно, потім все сміливіше і глибше.

* Ох, блядь, - стогну я. - Боляче.

* Потерпи, - каже вона. - Зараз буде добре.

І я терплю. Терплю, стискаючи зуби, тому що знаю - вона права. Тому що скоро буде добре. Дуже добре.

Огірок проникає все глибше, розтягуючи, розриваючи, заповнюючи собою все єство. Біль змішується з насолодою, страх - з бажанням, відчай - з надією.

* Ох, Алісо, - стогну я. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Дуже.

* А хочеш ще? - питає вона.

* Так, - кажу я. - Хочу.

І вона починає рухати огірком, то виймаючи його майже повністю, то знову вводячи до самого кінця. І з кожним рухом, з кожним поштовхом я відчуваю, як хвиля задоволення прокочується по моєму тілу.

* А-а-а, - стогну я. - Алісо, швидше.

* Добре, Єво, - каже вона. - Тільки не кричи.

Вона прискорює рухи, і я відчуваю, як моє тіло починає здригатися в конвульсіях. Як мої м’язи напружуються, а потім розслаблюються. Як моє єство наповнюється теплом і світлом.

* О, Єво, - шепоче вона. - Ти така чудова.

* А ти… а ти… - я не можу підібрати слів.

* Що? - питає вона.

* Ти найкраща, - кажу я. - Найкраща, блядь, з усіх, кого я знаю.

* І я тебе люблю, Єво, - каже вона.

* І я тебе, Алісо, - кажу я. - Люблю.

Ми лежимо на підлозі, в обіймах одна одної, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як ніколи не буде потім.

* А що скаже Перемога? - раптом питаю я.

* А що я скажу? - лунає голос ляльки. - Я тільки рада за вас.

* Рада? - перепитую я. - Але ж… але ж це неправильно.

* А що в цьому світі правильно? - питає Перемога. - Хіба правильно вбивати одне одного? Хіба правильно ненавидіти? Хіба правильно жити в страху?

* Ні, - кажу я. - Це неправильно.

* То чому ж ваша любов - це неправильно? - питає Перемога. - Чому ваше щастя - це неправильно? Чому ваше бажання - це неправильно?

* Не знаю, - кажу я. - Але так кажуть.

* Хто? - питає Перемога. - Ті, хто вас вбиває? Ті, хто вас ненавидить? Ті, хто живе в страху?

* Ні, - кажу я. - Але ж є якісь закони.

* Закони пишуть люди, - каже Перемога. - А люди помиляються.

* Але ж є Бог, - кажу я.

* А хіба Бог не є любов? - питає Перемога.

* Так, - кажу я. - Але…

* Ніяких «але», - каже Перемога. - Або ви любите, або ні. Або ви щасливі, або ні. Або ви живете, або ні.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* Жити, - каже Перемога. - Любити. Бути щасливими.

* А як же війна? - питаю я. - А як же «перемога»? А як же весь цей жах?

* Це все мине, - каже Перемога. - Все минає. І це мине.

* А що залишиться? - питаю я.

* Залишитеся ви, - каже Перемога. - І ваша любов.

* Якщо ми виживемо, - кажу я.

* Ви виживете, - каже Перемога. - Я знаю.

* Звідки? - питаю я.

* Неважливо, - каже Перемога. - Просто вірте мені.

* Добре, - кажу я. - Я вірю.

І я справді вірю. Вірю, що ми виживемо. Вірю, що ми будемо разом. Вірю, що ми будемо щасливими.

І нехай це звучить наївно. І нехай це звучить безглуздо. І нехай це звучить нереально.

Але я вірю. Тому що я - Єва. І я, блядь, хочу вірити. Хочу, сука, вірити, що не все ще втрачено.

* А тепер ходімо, - каже Аліса. - Ходімо звідси.

* Куди? - питаю я.

* Неважливо, - каже вона. - Головне - разом.

* А як же Перемога? - питаю я.

* Її ми теж візьмемо з собою, - каже Аліса. - Вона ж наша подруга.

* Подруга, - гірко посміхаюся я. - У мене ніколи не було друзів.

* А тепер є, - каже вона. - Я і Перемога.

* І що ми будемо робити? - питаю я.

* Те, що і завжди, - каже вона. - Мріяти. Вірити. І чекати.

* Чого чекати? - питаю я.

* Коли ми полетимо на Марс, - каже вона. - Коли ми будемо там разом. Коли ми будемо щасливими.

* А якщо це ніколи не станеться? - питаю я.

* Значить, я помру з цією мрією, - каже вона. - Але не відмовлюся від неї. Ніколи.

* Ти смілива, Алісо, - кажу я. - І я пишаюся тобою.

* А я пишаюся тобою, Єво, - каже вона. - І я люблю тебе.

* І я тебе люблю, - кажу я. - І я хочу, щоб ти була щасливою.

* Я буду щасливою, Єво, - каже вона. - Обіцяю.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що ви обидві дурепи, - каже Перемога голосом Аліси. - Але я все одно вас люблю.

* І ми тебе, - каже Аліса.

* І я тебе, - кажу я.

* Ну що, Алісо, - кажу я, підводячись з підлоги. - Куди підемо?

* Не знаю, - каже вона. - А куди ти хочеш?

* Я хочу на Марс, - кажу я. - Або в Росію. Або ще кудись, де немає війни і «перемоги».

* Але ж ми не можемо, - каже вона. - Ми ж не можемо просто так взяти і полетіти.

* Чому ні? - питаю я. - Хто нам заборонить?

* Ніхто, - каже вона. - Але ж це нереально.

* А ти повір, - кажу я. - І все стане реальним.

* Єво, - каже вона. - Я не можу. Я не можу просто взяти і полетіти на Марс. І я не можу просто взяти і поїхати в Росію.

* Чому? - питаю я. - Ти боїшся?

* Так, - зізнається вона. - Боюся.

* Чого? - питаю я. - Смерті?

* І її теж, - каже вона. - Але більше я боюся невідомості.

* А я от не боюся, - кажу я. - Я нічого не боюся. Крім одного - залишитися тут.

* І що ж нам робити? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - Може, залишимося тут?

* Тут? - дивується вона. - На цьому горищі?

* А що? - питаю я. - Тут, принаймні, тихо. І ніхто не стріляє.

* Але ж тут нудно, - каже вона. - І холодно. І брудно.

* Зате тут є ми, - кажу я. - І у нас є огірки. І самогон.

* І що ти пропонуєш? - питає вона. - Сидіти тут, їсти огірки і пити самогон?

* А чому б і ні? - кажу я. - Чим це гірше, ніж все інше?

* Не знаю, - каже вона. - Але мені здається, що це не вихід.

* А який вихід? - питаю я. - Що ти пропонуєш?

* Я пропоную… - вона замовкає, не знаючи, що сказати.

* Що? - питаю я. - Кажи.

* Я пропоную… - знову починає вона, але я її перебиваю.

* Я знаю, що ти пропонуєш, - кажу я. - Ти пропонуєш,

щоб я тебе трахнула.

* Єво! - червоніє вона. - Як ти можеш?

* А що тут такого? - питаю я. - Ми ж тільки що цим займалися.

* Але ж… але ж це було по-іншому, - каже вона.

* А я хочу по-іншому, - кажу я. - Я хочу, щоб ти була знизу. А я зверху.

* І що ти будеш робити? - питає вона, а очі горять.

* Те, що і ти, - кажу я. - Тільки замість пальця у мене буде огірок.

* Огірок? - перепитує вона. - Але ж це… це ж боляче.

* Потерпиш, - кажу я. - Заради мене. І заради «перемоги».

* Яка ще, до біса, «перемога»? - дивується вона.

* Ну, та, що в нас буде, коли я тебе від’їбу, - пояснюю я.

* Єво, ти збожеволіла, - каже вона.

* Можливо, - погоджуюся я. - Але хіба це має значення?

* І ти справді збираєшся запхати мені в дупу огірок? - питає вона, з жахом дивлячись на мене.

* А чому б і ні? - кажу я. - Ти ж любиш огірки.

* Люблю, - каже вона. - Але не так.

* А як? - питаю я. - Як ти їх любиш?

* Я люблю їх їсти, - каже вона. - А не пхати собі в дупу.

* Ну, то й що? - кажу я. - Спробуєш щось нове. Відчуєш, так би мовити, нові грані задоволення.

* Єво, я не хочу, - каже вона. - Будь ласка, не треба.

* А я хочу, - кажу я. - І я це зроблю.

* Але ж це неправильно, - каже вона.

* А що правильно? - питаю я. - Правильно сидіти тут і чекати, поки нас уб’ють? Правильно терпіти все це лайно? Правильно вдавати, що нічого не відбувається?

* Ні, - каже вона. - Це неправильно. Але…

* Ніяких «але», - кажу я. - Або ти зараз лягаєш і розсовуєш ноги, або я йду.

* Куди? - питає вона.

* Неважливо, - кажу я. - Просто йду. І, може, ніколи не повернуся.

* Єво, не треба, - каже вона. - Я не хочу, щоб ти йшла.

* Тоді роби, що я кажу, - наказую я.

* Але ж… - починає вона.

* Ніяких «але», - знову перебиваю я. - Або так, або ні.

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона змириться. Коли вона підкориться. Коли вона стане моєю.

* Добре, Єво, - нарешті каже вона. - Я згодна.

* От і молодець, - кажу я. - А тепер лягай на підлогу. І задирай спідницю.

* А може, не треба? - знову намагається заперечити вона.

* Або ти це робиш, - кажу я, - або я йду.

* Добре, добре, - каже вона, лягаючи на підлогу і задираючи спідницю.

Я підходжу до неї, беру огірок і стаю між її ніг.

* Ти готова? - питаю я.

* Ні, - чесно каже вона. - Але давай.

Я нахиляюся і приставляю огірок до її ануса. Вона здригається, але не пручається.

* Зараз буде трохи боляче, - попереджаю я. - Але ти терпи.

* Добре, - шепоче вона.

Я штовхаю огірок, і він входить в неї. Спочатку повільно, напружено, а потім все швидше і глибше.

* Ай! - кричить вона. - Єво, боляче!

* Терпи, - кажу я. - Це ненадовго.

* Але ж… - починає вона.

* Тихо, - шикаю я. - Не заважай.

Я продовжую рухати огірком, і я відчуваю, як її тіло здригається піді мною. Як її м’язи то напружуються, то розслаблюються. Як її дихання стає все частішим і уривчастішим.

* Єво, - стогне вона. - Благаю, зупинись.

* Ні, - кажу я. - Тепер уже не зупинюся. Буде тобі, і «перемога», і все інше.

* Але ж це неправильно, - каже вона. - Так не можна.

* Можна, - кажу я. - Все можна. Коли ти зі мною, все можна.

* Але ж… - знову намагається щось сказати вона.

* Тихо, - знову шикаю я. - Не заважай. Мені. Насолоджуватися. Тобою.

Я прискорюю рухи, і огірок входить в неї все глибше і глибше. Я відчуваю, як її тіло напружується, як її м’язи стискаються навколо огірка.

* Ох, Єво, - кричить вона. - Що ти робиш?

* Те, що хочу, - кажу я. - І те, чого хочеш ти.

* Але ж я не… - вона не встигає доказати, бо я затикаю їй рота поцілунком.

Я цілую її, а іншою рукою продовжую рухати огірком. І я відчуваю, як вона поступово розслабляється. Як вона починає відповідати на мої поцілунки. Як вона починає стогнати все голосніше і голосніше.

* Так, Єво, - шепоче вона. - Так, моя хороша. Ще. Сильніше.

* А-а-а! - не витримує Аліса. - Єво, це… це занадто!

* Що, боляче? - питаю я, не зупиняючись.

* Так, але… але продовжуй, - каже вона. - Не зупиняйся.

Я прискорюю темп, і огірок входить в неї ще глибше, ще різкіше, ще нестримніше.

* Ох, Єво! - кричить Аліса. - Ох, блядь!

* Що таке? - питаю я. - Тобі не подобається?

* Ні, ні, все добре, - каже вона. - Просто… просто це так…

* Як? - питаю я, відчуваючи, що і сам заводжуся ще більше від її криків, від її стогонів, від її зізнань.

* Так боляче, - каже вона. - І так… так добре.

* Потерпи, - кажу я. - Ще трохи. Ще трохи, і буде ще краще.

* А-а-а! - знову кричить вона. - Єво, я не можу більше!

* Можеш, - кажу я. - Ти все можеш. Ти ж моя сильна, моя смілива, моя Аліса.

* Так, - каже вона. - Я твоя. Твоя Аліса. Роби зі мною, що хочеш.

* Обов’язково, - кажу я. - Обов’язково зроблю.

Я всаджую огірок ще глибше, до самого кінця, і відчуваю, як її тіло пронизує судома.

* О, Єво! - кричить вона. - О, блядь! О, так!

* Тобі добре? - питаю я, не зупиняючись.

* Так, - шепоче вона. - Так, так, так!

* А мені як добре, - кажу я. - Ти навіть не уявляєш.

* Уявляю, - каже вона. - Я все уявляю. І все відчуваю.

* І ти хочеш ще? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Хочу. Дуже хочу.

* Тоді тримайся, - кажу я. - Зараз буде ще краще.

Я починаю рухати огірком ще швидше, ще сильніше, ще несамовитіше. І з кожним рухом, з кожним поштовхом я відчуваю, як її тіло все більше і більше напружується, як її м’язи все сильніше стискаються, як її дихання все частіше збивається.

* О-о-о! - кричить вона. - Єво, Єво, Єво!

* Що, Алісо? - питаю я. - Що, моя хороша?

* Я зараз… я зараз… - вона не може договорити.

* Кінчай, Алісо, - кажу я. - Кінчай, моя люба. Не стримуйся.

І вона кінчає. Кінчає так сильно, так нестримно, що її тіло вигинається дугою, а з грудей виривається крик, повний насолоди і звільнення.

* О, Єво, - шепоче вона, коли хвиля екстазу проходить. - Це було… це було…

* Неймовірно? - підказую я.

* Так, - каже вона. - Неймовірно. Дякую тобі.

* Це тобі дякую, - кажу я, виймаючи огірок і відкидаючи його вбік. - Ти просто…

* Що? - питає вона.

* Не знаю, - кажу я. - У мене немає слів.

* І не треба, - каже вона. - Просто будь зі мною.

* Буду, - кажу я. - Завжди.

Я нахиляюся до неї і цілую. Цілую ніжно, лагідно, але водночас і пристрасно. І вона відповідає мені, і ми знову зливаємося в одне ціле.

* А тепер, - кажу я, відсторонюючись від неї, - моя черга.

* Що ти хочеш зробити? - питає вона.

* Те, що і ти, - кажу я. - Тільки без огірка.

* Але ж у тебе немає… - починає вона.

* У мене є пальці, - перебиваю я. - І язик. І цього достатньо.

Я опускаюся між її ніг і починаю пестити її. Спочатку ніжно, ледь торкаючись, а потім все сміливіше і пристрасніше.

* Ох, Єво, - стогне вона. - Як ти це робиш?

* Просто люблю тебе, - кажу я. - І хочу, щоб тобі було добре.

* Мені вже добре, - каже вона. - Дуже добре. Але я хочу ще.

* І ти отримаєш ще, - кажу я. - Все, що захочеш.

Я продовжую пестити її, і вона знову кінчає. Кінчає, кричачи моє ім’я, здригаючись усім тілом і шепочучи слова любові.

А потім настає тиша. Тиша, в якій чути тільки наше дихання і стукіт сердець.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А що тепер?

* Тепер? - перепитую я. - Тепер ми будемо жити.

* Як? - питає вона. - І де?

* Не знаю, - кажу я. - Але ми щось придумаємо.

* А якщо не придумаємо? - питає вона.

* Тоді будемо просто любити, - кажу я. - І цього буде достатньо.

* А ти не боїшся? - питає вона.

* Боюся, - зізнаюся я. - Але я з тобою. І з Перемогою. А значить, ми все подолаємо.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку, яка лежить поруч, на диво мовчазна.

* А я скажу, що ви обидві молодці, - лунає голос ляльки.

Ми сидимо на горищі, обійнявшись. Я відчуваю тепло її тіла, її дихання на своїй щоці, її запах. І мені добре. Добре і спокійно. Так, ніби нічого страшного не сталося. Так, ніби немає війни, немає «перемоги», немає божевілля навколо.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А пам’ятаєш, як ми вперше тут… ну, це…?

* Пам’ятаю, - кажу я. - Ти ще так кричала.

* А ти сміялася, - каже вона. - І матюкалася.

* Ну, а що я мала робити? - питаю я. - Ти ж мені огірок в дупу пхала.

* А ти мені, - каже вона.

* То було потім, - кажу я. - І взагалі, це була твоя ідея.

* А ти не пручалася, - каже вона.

* Бо я, блядь, хотіла тебе, - кажу я. - І хочу досі.

* Я теж тебе хочу, - шепоче вона. - Але…

* Що? - питаю я. - Знову боїшся?

* Ні, - каже вона. - Просто… Просто я не знаю, як це правильно робиться.

* А хіба є якесь «правильно»? - питаю я. - Роби, як відчуваєш. Як тобі подобається.

* Але ж я можу зробити тобі боляче, - каже вона.

* Нічого, - кажу я. - Я потерплю.

* А ти? - питає вона. - Ти ж теж можеш зробити мені боляче.

* Я буду обережною, - кажу я. - Обіцяю.

* Добре, - каже вона. - Тоді… тоді давай спробуємо.

* Знову? - питаю я, здивовано піднімаючи брови.

* Так, - каже вона. - Знову. Тільки цього разу… інакше.

* Як інакше? - питаю я.

* Ну, - вона замовкає, не знаючи, як пояснити. - Ти перша.

* Знову? - питаю я. - А чому не ти?

* Тому що я… я не вмію, - зізнається вона.

* А я, по-твоєму, вмію? - питаю я.

* Ти ж казала, що робила це раніше, - каже вона.

* Ну, було діло, - кажу я. - Але це ж було давно. І неправда.

* То ти не вмієш? - питає вона, розчаровано.

* Та вмію, вмію, - заспокоюю я її. - Просто…

* Що? - питає вона.

* Просто я не думала, що ми знову будемо цим займатися, - кажу я. - Тут. На цьому горищі.

* А де ж іще? - питає вона. - Не вдома ж у мене. І не в тебе.

* Тоді, може, не треба? - питаю я.

* Ні, треба, - каже вона. - Я хочу. І ти хочеш.

* Хочу, - погоджуюся я. - Але…

* Ніяких «але», - каже вона. - Просто роби це.

Вона лягає на підлогу і задирає спідницю. Я дивлюся на неї, на її тіло, на її стегна, на її сідниці, і відчуваю, як у мене всередині все перевертається.

* Ти готова? - питаю я, нахиляючись над нею.

* Так, - шепоче вона. - Тільки будь лагідною.

* Добре, - кажу я. - Я буду.

Я опускаюся на коліна між її ніг і торкаюся пальцями її ануса. Вона здригається, але не відсторонюється.

* Розслабся, - кажу я. - Все буде добре.

Я повільно вводжу один палець, потім другий. Вона стогне, але не пручається. Навпаки, вона подається назустріч моїм рухам, ніби благаючи про більший тиск.

* Ох, Єво, - шепоче вона. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питаю я, починаючи рухати пальцями.

* Так, - каже вона. - Дуже. Не зупиняйся.

Я прискорюю темп, і вона починає стогнати голосніше. Її тіло вигинається, її руки впиваються в підлогу, її дихання стає уривчастим.

* Єво, - кричить вона. - Я зараз…

* Давай, - кажу я. - Не стримуйся.

І вона кінчає. Кінчає так сильно, так нестримно, що її тіло здригається в конвульсіях, а з грудей виривається крик, повний насолоди і звільнення.

* О, Єво, - шепоче вона, коли все закінчується. - Це було… це було неймовірно.

* Я знаю, - кажу я, виймаючи пальці і цілуючи її. - А тепер моя черга.

* Ти хочеш, щоб я тебе…? - питає вона, зніяковіло.

* Так, - кажу я. - Хочу.

* Але я не знаю, як, - каже вона.

* Я навчу, - кажу я. - Просто роби те, що я тобі скажу.

Я лягаю на спину, розставивши ноги, а вона сідає зверху. Я дивлюся на неї, на її обличчя, на її очі, і бачу в них нерішучість, страх, але й бажання.

* Не бійся, - кажу я. - Я з тобою.

Вона нахиляється і торкається губами мого клітора. Я здригаюся від несподіванки, але не відсторонююся. Навпаки, я подаюся назустріч її губам, бажаючи більшого.

Вона починає пестити мене язиком, спочатку ніжно, потім все сміливіше і пристрасніше. І я відчуваю, як хвиля насолоди прокочується по моєму тілу.

* Ох, Алісо, - стогну я. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питає вона, не відриваючись від своєї справи.

* Так, - шепочу я. - Дуже. Не зупиняйся.

Вона прискорює рухи, і я відчуваю, як моє тіло починає здригатися в конвульсіях. Як мої м’язи напружуються, а дихання частішає.

* Алісо, - кажу я. - Я зараз…

* Давай, Єво, - каже вона. - Не стримуйся.

І я не стримуюся. Я віддаюся на волю відчуттів, дозволяючи їм повністю оволодіти мною. Моє тіло вигинається дугою, а з грудей виривається крик - крик насолоди, крик звільнення, крик екстазу.

* О, Алісо, - шепочу я, коли все закінчується. - Ти неймовірна.

* Ти теж, - каже вона, підводячись і сідаючи поруч.

Ми лежимо мовчки, дихаючи важко, і дивимося одна на одну. І я бачу в її очах не тільки втому і задоволення, але й щось більше. Щось таке, що я не можу описати словами.

* А тепер, - каже Аліса, відсторонюючись від мене. - Моя черга.

* Що ти маєш на увазі? - питаю я, здивовано дивлячись на неї.

* Те, що ти чула, - каже вона. - Тепер я буду тебе трахати.

* Але як? - питаю я. - У тебе ж немає…

* У мене є пальці, - перебиває вона. - І цього достатньо.

* А як же огірок? - питаю я.

* Огірок був для розминки, - каже вона. - А тепер буде справжній секс.

* Але ж… але ж це боляче, - кажу я.

* А ти потерпиш, - каже вона. - Заради мене.

* Гаразд, - кажу я. - Тільки будь ніжною.

* Не обіцяю, - каже вона. - Але я постараюся.

Вона перевертається на живіт, розставляє ноги і задирає спідницю. Я сідаю зверху, дивлячись на її беззахисну дупцю, і відчуваю, як у мене всередині все перевертається.

* Ти готова? - питаю я.

* Так, - шепоче вона. - Тільки… тільки не роби мені боляче.

* Добре, - кажу я. - Не буду.

Я нахиляюся і цілую її в сідницю. Спочатку ніжно, ледь торкаючись губами, а потім все пристрасніше і наполегливіше.

* Ох, Єво, - стогне вона. - Як же добре.

* Тобі подобається? - питаю я, не відриваючись від її шкіри.

* Так, - каже вона. - Дуже.

Я спускаюся нижче, до її ануса, і починаю пестити його язиком. Спочатку обережно, круговими рухами, а потім все сміливіше і глибше.

* А-а-а! - кричить Аліса. - Єво, що ти робиш?

* Тобі не подобається? - питаю я, зупиняючись.

* Ні, подобається, - каже вона. - Просто… просто це так незвично.

* Нічого, - кажу я. - Звикнеш.

Я знову починаю пестити її язиком, і вона знову стогне. Але цього разу в її стогоні чується не тільки здивування, але й насолода.

* О, Єво, - шепоче вона. - Як же добре. Не зупиняйся.

Я прискорюю рухи, і вона починає здригатися піді мною. Її тіло вигинається, її руки впиваються в підлогу, її дихання стає уривчастим.

* Єво, - кричить вона. - Я зараз…

* Давай, - кажу я. - Не стримуйся.

І вона кінчає. Кінчає так сильно, так нестримно, що її тіло вигинається дугою, а з грудей виривається крик, повний насолоди і звільнення.

* О, Алісо, - кажу я, відсторонюючись від неї. - Ти неймовірна.

* Ти теж, - каже вона, важко дихаючи. - Ти просто…

* Що? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - У мене немає слів.

* І не треба, - кажу я. - Просто будь зі мною.

* Буду, - каже вона. - Завжди.

Але я знаю, що це неможливо. Знаю, що рано чи пізно нам доведеться розлучитися. Знаю, що це щастя ненадовго.

* А тепер, - кажу я, - моя черга.

* Що ти хочеш зробити? - питає вона.

* Те, що і ти, - кажу я. - Тільки жорсткіше.

* Єво, - каже вона. - Я не впевнена, що…

* Довірся мені, - перебиваю я. - Просто довірся.

Вона мовчки киває, і я перевертаю її на спину. Потім встаю на коліна між її ніг і дивлюся на неї.

* Ти готова? - питаю я.

* Так, - шепоче вона.

Я нахиляюся і цілую її в губи. Цілую ніжно, але пристрасно. Цілую так, як ніколи раніше не цілувала.

І вона відповідає мені. Відповідає взаємністю. Відповідає всім своїм єством.

Потім я відсторонююся і беру її за руку. Підношу її пальці до свого рота і починаю їх смоктати. Один за одним. Ніжно, але наполегливо.

* Ох, Єво, - стогне вона. - Що ти робиш?

* Те, чого ти хочеш, - кажу я. - Те, про що ти мріяла.

Я відпускаю її пальці і опускаюся нижче. Цілую її живіт, її стегна, її лоно. І, нарешті, досягаю її клітора.

* Єво, - шепоче вона. - Будь ласка…

* Що, Алісо? - питаю я. - Що мені зробити?

* Зроби мені боляче, - каже вона. - Зроби так, щоб я кричала.

* Як скажеш, - кажу я.

Я встромляю один палець їй в дупу, і вона голосно скрикує.

* Ай! Єво! Боляче!

* Терпи, - шепочу я. - Зараз я додам ще один.

* Ні! Благаю! - кричить вона, але я не слухаю.

Я різко встромляю другий палець, і Аліса знову кричить. Її крик розриває тишу горища, але мені байдуже. Я хочу, щоб вона кричала. Хочу, щоб вона відчувала біль. МІй біль.

* Єво! Навіщо?! - її голос зривається.

Я не відповідаю, а лише сильніше натискаю на її клітор, тручи його пальцем, поки вона не починає звиватися піді мною, як змія.

* Блядь! Ох, як же боляче! - кричить вона.

Її очі повні сліз, але я не зупиняюсь. Навпаки, я прискорюю рухи пальців в її дупі, сильніше стискаю її клітор, доводячи її до нестями.

* Єво, зупинись! - кричить вона, але я не звертаю уваги.

Я хочу, щоб вона відчула те, що відчуваю я. Цей біль, цей відчай, цю безвихідь.

* Кричи, Алісо, - шепочу я. - Кричи голосніше.

* А-а-а! - її крик розриває тишу горища. - Блядь! Сука!

* Ще, - кажу я. - Ще, Алісо!

* Досить! - вона благає, але я невблаганна.

Я продовжую, поки не відчуваю, що вона на межі. Її тіло вигинається, її пальці впиваються в мої плечі, її голос зривається на хрип.

* Єво… я… - вона не може договорити.

* Давай, Алісо, - кажу я. - Давай!

І вона кінчає. Кінчає так, як ніколи раніше. Так, як, мабуть, ніхто і ніколи не кінчав.

Її крик переходить у ридання, її тіло здригається в конвульсіях, а з очей течуть сльози.

* Все, - шепочу я, зупиняючись. - Все, моя хороша. Я з тобою.

Я обіймаю її, притискаю до себе, цілую в заплакане обличчя. І мені байдуже, що вона щойно пережила. Байдуже, що їй було боляче. Байдуже, що вона мене ненавидить.

Ми лежимо на горищі, мовчки, кожна у своїх думках. Я дивлюся в стелю, намагаючись зрозуміти, що тільки-но сталося. Аліса лежить поруч, скрутившись калачиком, і тихо схлипує. Перемога сидить біля наших ніг, пильно дивлячись то на мене, то на Алісу.

* Ну що, - порушую я, нарешті, мовчанку. - Полегшало?

* Від чого? - питає Аліса, не піднімаючи голови.

* Від того, що я тебе від’їбала, - кажу я.

* Не говори так, Єво, - каже вона. - Це звучить грубо.

* А хіба це не було грубо? - питаю я. - Хіба тобі не було боляче?

* Було, - зізнається вона. - Але…

* Але що? - питаю я. - Тобі сподобалося?

* Я не знаю, - каже вона. - Я нічого не розумію.

* А що тут незрозумілого? - питаю я. - Я трахнула тебе огірком. Потім пальцями. Тобі було боляче, але ти кінчила. Хіба не так?

* Так, - каже вона. - Але…

* Ніяких «але», - перебиваю я. - Просто скажи мені, ти хочеш ще?

Вона мовчить, не знаючи, що відповісти. А я дивлюся на неї і чекаю. Чекаю, коли вона скаже хоч щось. Хоч слово. Хоч звук.

* Я не знаю, Єво, - нарешті каже вона. - Я не знаю, чого я хочу.

* А ти подумай, - кажу я. - Подумай, і скажи мені.

* Добре, - каже вона. - Я подумаю.

Вона підводиться і сідає, підібгавши під себе ноги. Потім дістає з кишені цигарку і запалює.

* Хочеш? - питає вона, простягаючи мені пачку.

* Давай, - кажу я.

Я беру цигарку, запалюю і затягуюся. Дим обпікає легені, але мені все одно. Мені, блядь, на все все одно.

* То що, - каже Аліса, порушуючи мовчанку. - Ти так і будеш мене трахати?

* А ти проти? - питаю я.

*Ні, - каже вона. - Просто… Просто я не розумію, навіщо.

* А навіщо ми взагалі живемо? - питаю я. - Навіщо ми тут? Навіщо ми страждаємо?

* Я не знаю, - каже вона. - Але я вірю, що у всьому є сенс.

* Сенс? - перепитую я. - Який, блядь, сенс у війні? Який сенс у «перемозі»? Який сенс у смерті?

* Не знаю, - каже вона. - Але я вірю, що він є.

* А я не вірю, - кажу я. - Я ні в що не вірю. І ні в кого.

* Навіть в мене? - питає вона.

* І в тебе теж, - кажу я. - Хоча… Може, в тебе трохи вірю. Зовсім трохи.

* І що це змінює? - питає вона.

* Нічого, - кажу я. - Абсолютно нічого.

* Але ж чому, Єво? - питає вона. - Чому ти така… така песимістка?

* Тому що я, блядь, реалістка, - кажу я. - Тому що я бачу, що відбувається навколо. І я не тішу себе ілюзіями.

* Але ж без ілюзій неможливо жити, - каже вона.

* Можливо, - кажу я. - Дуже навіть можливо. І я тому доказ.

* Але ж це неправильно, Єво, - каже вона. - Так не можна.

* А як можна? - питаю я. - Як, блядь, можна жити в цьому лайні і залишатися оптимістом?

* Я не знаю, - каже вона. - Але я намагаюся.

* І як, виходить? - питаю я.

* Не дуже, - зізнається вона. - Але я не здаюся.

* А я здалася, - кажу я. - Здалася, блядь, і все. І більше не збираюся боротися.

* Але ж так не можна, Єво, - каже вона. - Ти ж сильна. Ти ж смілива. Ти ж…

* Ти ж, блядь, Єва, - закінчую я за неї. - Так, я знаю. Тільки от що мені з того?

* Ти можеш змінити світ, Єво, - каже вона. - Ти можеш зробити його кращим.

* А навіщо? - питаю я. - Кому це, блядь, потрібно?

* Всім, - каже вона. - І тобі теж.

* Ні, Алісо, - кажу я. - Мені це не потрібно. Мені нічого не потрібно. Крім тебе.

* Але ж я тут, - каже вона. - Я з тобою.

* І що? - питаю я. - Що це змінює?

* Все, - каже вона. - Це змінює все.

* Не вірю, - кажу я.

* А ти повір, - каже вона. - Просто повір.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що ви обидві маєте рацію, - каже Перемога голосом Аліси. - І що ви обидві помиляєтесь.

* Як це? - питаю я.

* А ось так, - каже Перемога. - Єва права, що світ - лайно. І що нічого не можна змінити. А Аліса права, що треба вірити і мріяти. І що треба любити.

* І що ж нам робити? - питаю я.

* А робіть, що хочете, - каже Перемога. - Тільки не сидіть склавши руки.

* А ти? - питаю я. - Що ти будеш робити?

* А я буду з вами, - каже Перемога. - Буду вас підтримувати. І захищати.

* Від кого? - питаю я.

* Від усіх, - каже Перемога. - Від ворогів, від дурнів, від самих себе.

* І як ти це зробиш? - питаю я. - Ти ж просто лялька.

* Я не просто лялька, - каже Перемога. - Я - Перемога. І я завжди перемагаю.

* Навіть війну? - питаю я.

* Навіть війну, - каже Перемога.

* І «перемогу»? - питаю я.

* І «перемогу», - каже Перемога.

* І Путіна? - питаю я.

* І Путіна, - каже Перемога.

* І що для цього треба? - питаю я.

* Нічого, - каже Перемога. - Просто бути разом. І не здаватися.

* А ти, Алісо, - питаю я. - Ти не здасися?

* Ні, Єво, - каже вона. - Я не здамся. Ніколи.

* І ти, Перемого? - питаю я.

* І я не здамся, - каже Перемога голосом Аліси. - Ніколи. 

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми ще поборемося.

* А як? - питає Аліса. - Як ми будемо боротися?

* Не знаю, - кажу я. - Але ми щось придумаємо. Ми ж, блядь, не дурні.

* А що, як у нас не вийде? - питає вона.

* Тоді ми помремо, - кажу я. - Але помремо не як раби. А як вільні люди.

* А ти не боїшся смерті? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Я боюся життя. Цього, блядь, життя, яке ми зараз проживаємо.

* Але ж ми можемо його змінити, - каже вона. - Ми можемо зробити його кращим.

* Можемо, - кажу я. - Але для цього треба діяти. А не сидіти на місці.

* І що ти пропонуєш? - питає вона.

* Я пропоную, - кажу я, - щоб ми почали з малого.

* З чого? - питає вона.

* З нас самих, - кажу я. - З наших думок. З наших почуттів. З наших бажань.

* І що ми будемо з ними робити? - питає вона.

* Ми будемо їх втілювати в життя, - кажу я. - Незважаючи ні на що.

* Навіть якщо це небезпечно? - питає вона.

* Навіть якщо це смертельно, - кажу я.

* А ти не боїшся? - питає вона.

* Боюся, - зізнаюся я. - Але я ще більше боюся жити так, як ми жили досі.

* І що ти пропонуєш? - питає вона.

* Я пропоную, - кажу я, - щоб ми почали з найпростішого. З того, що ми можемо зробити прямо зараз.

* І що ж це? - питає вона.

* Поцілуй мене, - кажу я. - І я поцілую тебе. І ми, блядь, будемо робити це стільки, скільки захочемо.

* А що скаже Перемога? - питає вона.

* А я скажу, що це чудова ідея, - каже Перемога голосом Аліси. - І що я вас підтримую.

* От бачиш, - кажу я. - Навіть лялька за нас.

* Але ж… але ж це тільки початок, - каже Аліса. - Що буде далі?

* А далі, - кажу я, - ми будемо жити. Жити, Алісо. Не виживати, не існувати, а жити.

* І як же ми будемо жити? - питає вона.

* Ми будемо вільними, - кажу я. - Вільними від страху, від ненависті, від війни. Вільними від «перемоги».

* А що ми будемо робити? - питає вона.

* Ми будемо робити те, що хочемо, - кажу я. - Те, що любимо. Те, що робить нас щасливими.

* І ти думаєш, це можливо? - питає вона.

* Я не думаю, - кажу я. - Я знаю.

* Звідки? - питає вона.

* Тому що я - Єва, - кажу я. - І я, блядь, не здамся. Ніколи. Нізащо. Нікому.

* А я - Аліса, - каже вона. - І я з тобою.

* А я - Перемога, - каже лялька. - І я теж з вами.

* От і добре, - кажу я. - Значить, ми разом. І ми, блядь, сила.

* А що буде з іншими? - питає Аліса. - З тими, хто не з нами?

* А нехай їм грець, - кажу я. - Хто не з нами, той проти нас.

* Але ж це жорстоко, - каже вона.

* А жити в цьому лайні - не жорстоко? - питаю я. - А дивитися, як ці виродки вбивають одне одного - не жорстоко? А бути рабом - не жорстоко?

* Ні, - каже вона. - Це жахливо.

* От і я про те, - кажу я. - Тому ми повинні боротися. За себе. За своє щастя. За своє майбутнє.

* І за Перемогу, - додає лялька.

* І за Перемогу, - погоджуюся я. - Хоч би що це, блядь, означало.

* А що буде потім? - питає Аліса. - Коли ми переможемо?

* Потім? - перепитую я. - Потім ми полетимо на Марс.

* Знову ти про Марс, - каже вона. - Ну скільки можна?

* Стільки, скільки треба, - кажу я. - Бо Марс - це наша мрія. А мрія - це те, заради чого варто жити.

* А може, не треба про Марс? - питає вона. - Може, є щось ближче? Щось реальніше?

* Що, наприклад? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Може, просто… просто бути разом?

* А хіба ми не разом? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Але я маю на увазі…

* Що? - питаю я. - Кажи прямо.

* Я маю на увазі, - каже вона, - щоб ми були не просто подругами. А…

* А коханками? - закінчую я за неї.

* Так, - шепоче вона. - Ти згодна?

* А ти? - питаю я.

* Я давно згодна, - каже вона. - Просто боялася тобі сказати.

* А тепер? - питаю я. - Тепер не боїшся?

* Тепер ні, - каже вона. - Тому що я знаю, що ти теж цього хочеш.

* Так, - кажу я. - Хочу. Дуже хочу.

* То що скажеш? - питає вона.

* Я скажу, що я згодна, - кажу я. - Згодна бути твоєю коханкою. І подругою. І всім, ким ти захочеш.

* І ти не боїшся? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Тепер не боюся. Тому що я з тобою. І з Перемогою.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що це чудово, - каже Перемога голосом Аліси. - І що я вас вітаю.

* Дякую, Перемого, - кажу я. - Ти справжній друг.

* А як же, - каже Перемога. - Я ж не якась там Одарка.

* До речі, про Одарку, - кажу я. - Що з нею сталося?

* Не знаю, - каже Аліса. - Сподіваюся, вона не наробила дурниць.

* Та з неї станеться, - кажу я. - Вона ж, блядь, божевільна.

* Але ж вона хотіла як краще, - каже Аліса.

* Ну так, - погоджуюся я. - Тільки от її «краще» - це чиясь смерть.

* Не говори так, Єво, - каже Аліса. - Може, вона ще одумається.

* Може, - кажу я. - Але я б на це не розраховувала.

* А що з Зоряною? - питаю я.

* Не знаю, - каже Аліса. - Вона теж якась дивна.

* Ще б пак, - кажу я. - Стільки років у військах. Тут у будь-кого дах поїде.

* Але ж вона, здається, непогана людина, - каже Аліса.

* Можливо, - кажу я. - Але я б їй не довіряла.

* Чому? - питає вона.

* Тому що вона - частина системи, - кажу я. - А система - це зло.

* Але ж не всі там погані, - каже вона. - Є ж і ті, хто проти.

* Є, - погоджуюся я. - Але їх одиниці. І вони нічого не вирішують.

* А ми? - питає вона. - Ми вирішуємо?

* Ми - так, - кажу я. - Ми вирішуємо. За себе. За своє життя. За своє щастя.

* І що ж ми вирішили? - питає вона.

* Ми вирішили бути разом, - кажу я. - Незважаючи ні на що.

* А що буде з іншими? - питає вона. - З тими, хто не з нами?

* А нехай їм грець, - кажу я. - Хто не з нами, той проти нас.

* Але ж це жорстоко, - каже вона.

* А жити в цьому лайні - не жорстоко? - питаю я. - А дивитися, як ці виродки вбивають одне одного - не жорстоко? А бути рабом - не жорстоко?

* Ні, - каже вона. - Це жахливо.

* От і я про те, - кажу я. - Тому ми повинні боротися. За себе. За своє щастя. За своє майбутнє.

* І за Перемогу, - додає лялька.

* І за Перемогу, - погоджуюся я. - Хоч би що це, блядь, означало.

* А що буде потім? - питає Аліса. - Коли ми переможемо?

* Потім? - перепитую я. - Потім ми заживемо. Заживемо, Алісо. Так, як ніколи не жили.

* А як це? - питає вона.

* Це коли ти прокидаєшся зранку, і тобі не треба думати про те, де взяти їжу, одяг, гроші, - кажу я. - Коли ти не боїшся вийти на вулицю. Коли ти не чуєш пострілів і вибухів. Коли ти можеш робити те, що хочеш, а не те, що тобі наказують.

* І це все? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Це тільки початок. А ще ми будемо подорожувати. Побачимо світ. Знайдемо нових друзів.

* А старих? - питає вона.

* А старих, - кажу я, - ми ніколи не забудемо.

* І що, так буде завжди? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Так буде тільки доти, доки ми цього хочемо. А потім…

* Що потім? - питає вона.

* Потім ми полетимо на Марс, - кажу я.

* Знову ти про Марс, - каже вона. - Ну скільки можна?

* Стільки, скільки треба, - кажу я. - Бо Марс - це наша мрія. А мрія - це те, заради чого варто жити.

* А може, не треба про Марс? - питає вона. - Може, є щось ближче? Щось реальніше?

* Що, наприклад? - питаю я.

* Не знаю, - каже вона. - Може, просто… просто бути разом?

* А хіба ми не разом? - питаю я.

* Так, - каже вона. - Але я маю на увазі…

* Що? - питаю я. - Кажи прямо.

* Я маю на увазі, - каже вона, - щоб ми були не просто подругами. А…

* А коханками? - закінчую я за неї.

* Так, - шепоче вона. - Ти згодна?

* А ти? - питаю я.

* Я давно згодна, - каже вона. - Просто боялася тобі сказати.

* А тепер? - питаю я. - Тепер не боїшся?

* Тепер ні, - каже вона. - Тому що я знаю, що ти теж цього хочеш.

* Так, - кажу я. - Хочу. Дуже хочу. І давно.

* То що скажеш? - питає вона.

* Я скажу, що я згодна, - кажу я. - Згодна бути твоєю коханкою. І подругою. І всім, ким ти захочеш.

* І ти не боїшся? - питає вона.

* Ні, - кажу я. - Тепер не боюся. Тому що я з тобою. І з Перемогою.

* А що скаже Перемога? - питаю я, киваючи на ляльку.

* А я скажу, що це чудово, - каже Перемога голосом Аліси. - І що я вас вітаю.

* Дякую, Перемого, - кажу я. - Ти справжній друг.

* А як же, - каже Перемога. - Я ж не якась там Одарка чи Зоряна.

* До речі, про них, - кажу я. - Як думаєш, що з ними сталося?

* Сподіваюся, нічого хорошого, - каже Аліса.

* І я, - кажу я.

* А взагалі, - каже Аліса, - мені байдуже. Нехай роблять, що хочуть. Аби нас не чіпали.

* Згодна, - кажу я. - Тільки боюся, що це неможливо.

* Чому? - питає вона.

* Тому що ми живемо в такому світі, - кажу я. - Де всім до всього є діло. Де всі хочуть нав’язати свою думку. Де всі хочуть вирішувати за інших.

* Але ж ми можемо не звертати на них уваги, - каже вона.

* Можемо, - кажу я. - Але чи надовго нас вистачить?

* А ми будемо сильними, - каже вона. - І не здамося.

* А що, як не вийде? - питаю я. - Що, як нас зламають?

* Тоді ми помремо, - каже вона. - Але не здамося.

* Ти готова до цього? - питаю я.

* А ти? - питає вона.

* Я готова, - кажу я. - До всього. Аби з тобою.

* І я з тобою, - каже вона. - Куди завгодно. Хоч на край світу.

* Хоч на Марс, - кажу я.

* Хоч на Марс, - погоджується вона.

* А що скаже Перемога? - знову питаю я.

* А я скажу, що ви обоє молодці, - каже лялька. - І що я вами пишаюся.

* І ми тобою, - каже Аліса.

* І я тобою, - кажу я.

І ми сидимо, обійнявшись, і нам добре.

* А знаєш, що мене бісить, Алісо? - раптом кажу я, відчуваючи, як у мене всередині закипає злість. - Бісить, блядь, найбільше у цьому їбаному світі?

* Що? - питає вона, здивовано дивлячись на мене.

* Люди, - кажу я. - Оці, блядь, тупі, безмозкі, покірні люди.

* Єво, - каже вона. - Не треба так. Вони ж не винні, що…

* Не винні? - перебиваю я. - А хто, блядь, винен? Хто винен, що ми живемо в цьому лайні? Хто винен, що ми дихаємо цим смородом? Хто винен, що ми змушені ховатися по цих довбаних горищах?

* Але ж не всі такі, - каже вона. - Є ж і нормальні, адекватні люди.

* Де? - питаю я. - Де, блядь, ці нормальні, адекватні люди? Покажи мені хоч одного, хто не прогнувся, хто не здався, хто не змирився.

* Ти, - каже вона. - Ти ж не така.

* А толку? - питаю я. - Що, блядь, толку з того, що я не така? Хіба це щось змінює? Хіба це на щось впливає?

* Але ж ти не одна, Єво, - каже вона. - Є ж і інші. Ті, хто думає так само, як ти.

* І де вони? - питаю я. - Де, блядь, ці сміливці? Де ці герої? Де ці, сука, революціонери?

* Вони бояться, - каже вона. - Їм страшно.

* А мені, блядь, не страшно? - питаю я. - Мені, блядь, похуй на все? Мені, блядь, жити набридло?

* Ні, Єво, - каже вона. - Ти сильна. Ти смілива. Ти…

* Та яка, нахуй, різниця? - перебиваю я. - Що з того, що я сильна? Що з того, що я смілива? Що з того, що я, блядь, не така, як усі?

* Це означає, що ти можеш щось змінити, - каже вона. - Що ти можеш дати людям надію.

* Яку ще, блядь, надію? - питаю я. - Надію на що? На те, що завтра буде ще гірше, ніж сьогодні? На те, що нас уб’ють ще болючіше, ніж могли б? На те, що ця їбана «перемога» ніколи не закінчиться?

* Ні, Єво, - каже вона. - Надію на те, що все буде добре. На те, що ми переможемо. На те, що ми будемо вільними.

* Від чого, блядь, вільними? - кричу я. - Від самих себе? Від свого страху? Від свого довбаного егоїзму?

* Єво, - каже вона, - будь ласка, заспокойся.

* Як? - питаю я. - Як, блядь, я можу заспокоїтися, коли я бачу все це лайно? Коли я чую всі ці бздури? Коли я відчуваю всю цю смердоту?

* Але ж ми можемо щось зробити, - каже вона. - Ми ж не можемо просто сидіти склавши руки.

* А що ти пропонуєш? - питаю я. - Що, блядь, ти пропонуєш? Влаштувати революцію? Підірвати Кремль? Полетіти на Марс?

* А чому б і ні? - каже вона. - Хіба це не вихід?

* Вихід? - перепитую я. - Вихід куди? В могилу? В дурдом? В іншу реальність?

* Єво, - каже вона. - Я не знаю, що робити. Але я знаю, що ми повинні щось робити.

* А я, блядь, не знаю, - кажу я. - Не знаю, і все. І не хочу знати. І не хочу нічого робити.

* Але ж так не можна, - каже вона. - Так не можна жити.

* А як можна? - питаю я. - Як, блядь, можна жити в цьому світі і не збожеволіти? Як можна дихати цим повітрям і не задихнутися? Як можна дивитися на все це і не осліпнути від ненависті?

* Я не знаю, Єво, - каже вона. - Але ми повинні шукати відповіді.

* А я не хочу шукати, - кажу я. - Не хочу, блядь, і все. Я втомилася. Втомилася від усього цього. Від війни, від «перемоги», від людей.

* Від людей? - перепитує вона. - Але ж не всі люди погані.

* А ти впевнена? - питаю я. - Ти впевнена, що хоч хтось тут, блядь, заслуговує на те, щоб жити?

* Єво, так не можна говорити, - каже вона. - Це жорстоко.

* А те, що вони роблять, не жорстоко? - питаю я. - А те, що вони з нами роблять, не жорстоко? А те, що вони самі з собою роблять, не жорстоко?

* Але ж… - починає вона.

* Що «але»? - перебиваю я. - Що, блядь, «але»? Що вони не винні? Що вони жертви? Що вони просто заручники обставин?

* Так, Єво, - каже вона. - Вони теж жертви. Як і ми.

* Ні, - кажу я. - Ми - не жертви. Ми - дурні. Дурні, що дозволили всьому цьому статися. Дурні, що не зупинили це вчасно. Дурні, що досі віримо в якусь хуйню.

* Але ж ми не можемо жити без віри, - каже вона.

* А я, блядь, можу, - кажу я. - І буду. Буду жити без віри, без надії, без любові.

* Єво, не говори так, - каже вона. - Це страшно.

* А мені, блядь, не страшно, - кажу я. - Мені вже нічого не страшно. Крім одного - що я перетворюся на них. На цих тупих, покірних, безмозких тварин.

* Але ж ти не така, - каже вона. - Ти інша.

* Поки що, - кажу я. - Поки що не така. Але хто знає, що буде далі. Хто знає, що зі мною станеться, коли я залишуся тут зовсім одна.

* Ти не залишишся одна, - каже вона. - Є я. Є Перемога.

* А що толку? - питаю я. - Що толку з того, що ви є? Що, блядь, ви можете змінити?

* Ми можемо бути поруч, - каже вона. - Ми можемо підтримувати одна одну. Ми можемо любити.

* Любити? - перепитую я. - А що таке любов? Це коли ти пхаєш огірок мені в дупу? Чи коли я пхаю його тобі?

* Єво, будь ласка, - каже вона. - Не треба про це.

* А чому? - питаю я. - Чому, блядь, не треба? Хіба це не те, що ми робили? Хіба це не те, чого ми хотіли? Хіба це не те, що нам, блядь, подобалося?

* Так, - каже вона. - Але…

* Ніяких «але», - кажу я. - Або ми говоримо правду, або ми мовчимо.

* Добре, - каже вона. - Давай говорити правду.

* А ти зможеш? - питаю я. - Ти зможеш, блядь, витримати мою правду?

* Спробую, - каже вона.

* Тоді слухай, - кажу я. - Слухай, і запам’ятовуй.

Я підходжу до неї впритул, дивлюся їй в очі і кажу:

* - Я ненавиджу, блядь, цей світ. Ненавиджу цю війну. Ненавиджу цю «перемогу». Ненавиджу цих людей. І я не збираюся, блядь, вдавати, що це не так. Не збираюся, блядь, посміхатися, коли мені хочеться вити. Не збираюся, блядь, мовчати, коли мені хочеться кричати

І знаєш, що найгірше? Що вони, блядь, продовжують плодити собі подібних. Вони вчать своїх дітей всій цій хуйні. Вони, блядь, з пелюшок вкладають їм у голови цю їбану «перемогу», цю ненависть, цю тупу покірність. І ті виростають такими ж довбойобами, як і їхні батьки. І нічого, блядь, не змінюється. Ні-ко-ли.

Ніч. Горище заливає тьмяне світло місяця, що пробивається крізь щілини в дошках. Аліса спить, згорнувшись калачиком на старій ковдрі, а поруч з нею, як завжди, лежить Перемога.

Я не можу спати. Лежу, дивлюся в стелю і думаю. Думаю про все, що сталося. Про все, що ми пережили. Про все, що нам ще належить пережити.

І я розумію, що не можу більше тут залишатися. Не можу, блядь, сидіти склавши руки і чекати, поки все закінчиться. Не можу вдавати, що все добре. Не можу брехати собі і Алісі.

Я повинна діяти. Повинна щось зробити. Щось таке, що, може, нічого і не змінить, але, принаймні, дасть мені відчуття, що я не просто безпорадна жертва, не просто шматок лайна в цьому божевільному світі.

І я знаю, що я повинна зробити. Знаю, куди я повинна поїхати. Знаю, що я повинна взяти з собою.

Я обережно підводжуся, щоб не розбудити Алісу, і починаю збиратися. Беру сумку, ту саму, з якою ходила за консервами, і складаю туди найнеобхідніше.

Кілька банок з огірками і помідорами - про всяк випадок. Пляшку березового соку, змішаного з самогоном - для хоробрості. Цигарки, сірники, ніж. І, звичайно ж, огірок. Той самий, яким я її… Ну, ви зрозуміли.

Потім я дістаю з-під купи мотлоху стару книгу про космос. Ту саму, з якої я показувала Алісі картинки Марса. Кладу її в сумку - як талісман, як нагадування про мрію, як символ надії.

І, нарешті, я беру Перемогу. Обережно, щоб не розбудити Алісу, я беру ляльку на руки і притискаю її до себе.

* Пробач, Перемого, - шепочу я. - Але я повинна це зробити.

Лялька, звісно, не відповідає. Вона ж, блядь, не жива. Але мені здається, що вона все розуміє. Все чує. Все бачить.

Навшпиньках спускаюся сходами, виходжу з будинку і опиняюся на вулиці.

Ніч. Тиша. Тільки десь далеко чути постріли і вибухи. Війна не спить. Ніколи.

Я йду до залізничної станції. Не знаю навіщо. Просто йду. Просто, щоб не сидіти на місці. Просто, щоб щось робити.

І раптом я згадую. Згадую ту розмову по радіо. Ту саму, коли Путін виступав зі своїм лицемірним зверненням до народу.

Він казав щось про відкриття дитячого будинку. Десь там, у Росії. Для дітей, які постраждали від війни. Від війни, яку він, сука, сам і розв’язав.

І я розумію, що це - знак. Що це - шанс. Що це - доля.

Я повинна поїхати туди. Повинна побачити все на власні очі. Повинна подивитися в очі цим лицемірним тварюкам.

І, може, не тільки подивитися. Може, ще й зробити щось. Щось таке, від чого у них волосся дибки стане. Щось таке, від чого у них кров застигне в жилах.

Але як? Як, блядь, я можу це зробити? У мене ж нічого немає. Ні зброї, ні грошей, ні плану.

І тут я згадую про моторчик. Той самий, який я витягла зі старого магнітофона. І про лампочки. І про дроти.

А що, як?..

Ні, це безумство. Це неможливо. Це самогубство.

Але, з іншого боку, а чому б і ні? Чому б, блядь, не спробувати? Чому б не ризикнути?

Адже я все одно нічого не втрачаю. Крім свого нікчемного, безглуздого, жалюгідного життя.

І я вирішую. Вирішую, що зроблю це.Зроблю, незважаючи ні на що. Зроблю, всупереч усьому. Зроблю, на зло всім.

Я повертаюся на горище, дістаю з-під купи мотлоху моторчик, лампочки, дроти. Дістаю з сумки ніж і починаю майструвати.

Спочатку я роблю саморобний пістолет. Довга, але не дуже товста труба, знайдена на горищі, підійде як ствол. Замість куль - гвіздки. Їх я напхаю в трубку і зафіксую з одного кінця, залишивши невеликий отвір.

Потім я прикріплюю до моторчика дріт, а до дроту - маленьку лампочку. Це буде мій детонатор. Коли я замкну контакти, лампочка загориться, дріт нагріється, і від цього запалиться порох, який я збираюся використати як вибухівку. Порох я дістану з патронів, які знайду по дорозі, або в покинутому магазині, або у військових - неважливо.

А потім я зроблю ще одну бомбу. Цього разу - з консервної банки. Напхаю туди ті ж самі гвіздки, порох, додам трохи бензину для запаху. І під’єднаю до того ж самого детонатора.

І все. Все буде готово. Залишиться тільки дістатися до Росії. І зробити те, що я задумала.

Я працюю всю ніч, не покладаючи рук. І коли, нарешті, закінчую, на вулиці вже світає.

Я дивлюся на свої творіння - саморобний пістолет і бомбу - і відчуваю дивне почуття. Суміш страху, рішучості і… гордості?

Так, мабуть, це гордість. Гордість за себе. За те, що я не здалася. За те, що я щось роблю. За те, що я, блядь, Єва.

Я кладу пістолет і бомбу в сумку, беру Алісин огірок - як талісман, як згадку, як символ - і виходжу з горища.

На вулиці вже зовсім світло. Місто прокидається, і на вулицях з’являються люди. Звичайні люди, які йдуть у своїх справах, не підозрюючи, що зовсім скоро все зміниться.

Я йду на залізничну станцію, намагаючись не привертати до себе уваги. Намагаючись не думати про те, що чекає на мене попереду. Намагаючись не боятися.

І ось, нарешті, я бачу поїзд. Старий, іржавий, обшарпаний товарняк, який стоїть на запасній колії.

Це мій шанс. Мій квиток в один кінець. Моя остання надія.

Я обережно озираюся, переконуюся, що ніхто не бачить, і залажу в один з вагонів. Там темно, брудно і смердить мастилом, але мені байдуже.

Я забиваюся в куток, дістаю з сумки Перемогу і притискаю її до себе.

* Ну що, подруго, - шепочу я. - Поїхали?

Лялька, звісно, не відповідає. Але мені здається, що вона все розуміє. Все чує. Все бачить.

Поїзд рушає, і я відчуваю, як мене охоплює хвилювання. Хвилювання перед невідомістю. Хвилювання перед небезпекою. Хвилювання перед тим, що я збираюся зробити.

Але я не зупинюся. Не поверну назад. Не здамся.

Тому що я - Єва. І я, блядь, їду в Росію. Щоб помститися. Щоб покарати. Щоб покласти край усьому цьому лайну.

І нехай це звучить як божевілля. І нехай це звучить як самогубство. І нехай це звучить як безглузда витівка.

Але це - моє рішення. І я, блядь, його виконаю. Не дивлячись ні на що. Не зважаючи ні на кого.

Потяг мчить мене назустріч невідомості. Колеса стукають по рейках, вітер свистить у вухах, а в голові - суцільний хаос.

Я намагаюся зосередитися, зібратися з думками, але нічого не виходить. Перед очима - тільки обличчя Аліси, її усмішка, її очі. І її слова: «Я люблю тебе, Єво».

Невже це правда? Невже вона справді любить мене? Таку, яка я є? З усіма моїми тарганами, з усією моєю ненавистю, з усім моїм божевіллям?

Не знаю. Але я знаю одне - я теж люблю її. Люблю так, як ніколи нікого не любила. І заради цієї любові я готова на все. Навіть на смерть.

Але поки що я жива. І поки що я їду в Росію. В саме серце темряви. В саме лігво звіра.

І я не знаю, що мене там чекає. Не знаю, чи зможу я здійснити свій план. Не знаю, чи виживу я взагалі.

Але я знаю, що повинна спробувати. Повинна, блядь, хоча б спробувати. Заради себе. Заради Аліси. Заради всіх тих, хто загинув від рук цих виродків.

Я дістаю з сумки саморобний пістолет, оглядаю його. Кривий, косий, ненадійний. Але іншого у мене немає. Доведеться обійтися цим.

Головне, щоб вистрілив. Хоча б один раз. Один, блядь, єдиний раз.

А потім… Потім буде видно. Потім будь що буде.

Потяг зупиняється, і я розумію, що приїхала. Ось вона, Росія. Країна, яку я ненавиджу всією душею. Країна, яка забрала у мене все.

Я обережно вибираюся з вагона, озираюся. Нікого. Тільки порожні колії, занедбані будівлі і сіре, похмуре небо.

Десь там, у цьому місті, буде Путін. Буде відкривати дитячий будинок. Для дітей, які постраждали від війни. Від війни, яку він, сука, сам і розв’язав.

Лицемір. Ублюдок. Тварюка.

Я йду по шпалах, намагаючись не привертати до себе уваги. Не знаю, скільки часу мине, поки я знайду те місце. Не знаю, чи пустять мене туди. Не знаю, чи зможу я наблизитися до нього на відстань пострілу.

Але я йду. Йду, стискаючи в кишені саморобний пістолет. Йду, повторюючи про себе, як мантру: «Я зможу. Я зроблю це. Я, блядь, не здамся.»

І ось, нарешті, я бачу натовп. Багато людей, прапори, плакати, музика. І сцена, на якій стоїть він. Путін.

Він говорить щось про «перемогу», про єдність, про світле майбутнє. А люди слухають, аплодують, радіють.

Тупі, безмозкі, покірні раби. Вони навіть не розуміють, що відбувається. Не розуміють, що їх обманюють. Не розуміють, що їх вбивають.

Але я розумію. Я все, блядь, розумію. І я не можу більше мовчати.

Я пробираюся крізь натовп, прокладаючи собі дорогу ліктями і матюками. Люди дивляться на мене з подивом, з обуренням, зі страхом.

Але мені похуй. Похуй на них. Похуй на все.

Я підходжу все ближче і ближче до сцени. І ось я вже бачу його обличчя. Його лицемірну посмішку. Його порожні очі.

Я дістаю з кишені пістолет, знімаю запобіжник і цілюся.

* Сдохни, сука! - кричу я, що є сили.

І натискаю на курок.

Глухий хлопок, і куля летить у ціль. Летить і влучає. Прямо в його підле, зморшкувате обличчя.

Путін падає, як підкошений. Натовп завмирає, а потім вибухає криками. Хтось кричить від жаху, хтось від гніву, хтось від розгубленості.

А я стою і дивлюся на нього. На його тіло, що лежить на сцені. На кров, яка розтікається навколо. На його нерухомі очі, в яких більше немає ніякого життя.

І я відчуваю, як мене охоплює хвиля задоволення. Ні, не так. Не просто задоволення. А якогось дикого, нестримного, тваринного тріумфу.

Я зробила це. Я, блядь, зробила це. Я вбила його. Вбила, сука, власними руками.

А потім я розвертаюся і біжу. Біжу, не озираючись, не зупиняючись, не думаючи ні про що.

Тільки б подалі від цього місця. Тільки б подалі від цих людей. Тільки б подалі від цієї країни.

Я біжу, а навколо мене лунають постріли, крики, погоня. Але мені вже байдуже. Я зробила те, що хотіла. Те, що повинна була зробити.

І нехай мене уб’ють. Нехай мене розірвуть на шматки. Нехай мене проклянуть.

Але я зробила це. І ніхто, блядь, ніколи не зможе цього змінити.

Я добігаю до якогось пустиря, де мене вже чекає попутний товарний потяг, і застрибую на ходу в один з вагонів. Відхекуючись, сідаю на підлогу, заплющую очі і посміхаюся.

Раптом з гучномовців на найближчій площі лунає мій голос. Мій, блядь, власний голос!

* Люди! - кричу я. - Схаменіться! «Перемога» закінчилася! Вас наїбали! Вас, блядь, наїбали по повній програмі!

Я не знаю, як це сталося. Чи то хтось записав мій крик, чи то це якась хитра військова технологія. Але мені похуй.

* Вас більше немає, кого «перемагати»! - продовжую я. - Вас більше немає, кому коритися! Вас більше немає, кому вірити!

Мій голос лунає над містом, над країною, над усім світом. І я відчуваю, як мене переповнює гордість. І радість. І щастя.

Ви вільні! - кричу я. - Вільні, блядь! Робіть, що хочете! Живіть, як хочете! Любіть, кого хочете!

І нехай це звучить як маячня. І нехай це звучить як провокація. І нехай це звучить як зрада.

Але це - мої слова. І я, блядь, сказала їх. Сказала на весь світ.

* Ідіть нахуй зі своєю «перемогою»! - кричу я. - Ідіть нахуй зі своєю війною! Ідіть нахуй зі своїм Путіним!

Поїзд набирає хід, і мої слова поступово стихають, поки, нарешті, не зникають зовсім.

А я сиджу в темному, брудному вагоні і посміхаюся. Посміхаюся, бо знаю, що зробила все, що могла. Все, що було в моїх силах.

І нехай я не знаю, що буде далі. І нехай я не знаю, чим все це закінчиться. Але я знаю одне - я вільна.

Вільна від страху, від ненависті, від болю. Вільна від усього, що тримало мене в цьому лайні.

І нехай весь світ котиться в тартарари. А я буду їхати. Їхати, поки не доїду. Їхати, поки не помру. Їхати, поки не буду по-справжньому вільною.

І ось, нарешті, я вдома. В рідній Горлівці. В місті, яке я так ненавиділа і так любила.

Я виходжу з вагона і йду по знайомих вулицях. І бачу, що все змінилося. Що все не так, як раніше.

Немає більше війни. Немає більше «перемоги». Немає більше Путіна.

Є тільки мир. І спокій. І тиша.

Я йду і не впізнаю своє місто. Всюди - квіти, дерева, трава. На полях, замість мін, ростуть соняшники і маки. А на горищі мене чекає вона.

Аліса. Моя любов. Моя надія. Моє майбутнє.

Вона стоїть біля вікна, тримаючи на руках Перемогу, і чекає на мене. І я біжу до неї, не в силах стримати сліз.

* Я повернулася, - кажу я, обіймаючи її. - Я повернулася, Алісо.

* Я знаю, - каже вона. - Я чекала на тебе.

* І я тебе люблю, - кажу я. - Більше за все на світі.

* І я тебе люблю, - каже вона. - І я така щаслива, що ти жива.

* А як же…? - починаю я, але вона перебиває мене.

* Неважливо, - каже вона. - Все це вже неважливо.

* А що важливо? - питаю я.

* Тільки ми, - каже вона. - Тільки ми, Єво. І Перемога.

* Так, - кажу я. - Тільки ми.

І ми стоїмо обійнявшись, і нам добре. Добре, як ніколи раніше. Добре, як, мабуть, ніколи не буде потім.

Ми сидимо на горищі, обійнявшись. Я, Аліса і Перемога. І нам добре. Добре і спокійно. Так, ніби нічого не сталося. Так, ніби не було ні Росії, ні Путіна, ні дитячого будинку.

* Єво, - раптом каже Аліса. - А як ти це зробила?

* Що саме? - питаю я.

* Ну, як ти вбила його? - каже вона. - І як ти змусила всіх повірити, що «перемога» закінчилася?

* Не знаю, - кажу я. - Мабуть, це було диво. Або збіг обставин. Або Перемога допомогла, вона ж у нас чарівна.

* А може, це і не ти зовсім, - каже Аліса. - Може, це хтось інший зробив. А твій голос просто використали.

* Хто використав? - питаю я. - І як?

* Ну, - каже вона. - Може, Зоряна. Вона ж у нас майстер на всі руки. І у неї був доступ до радіо.

* Можливо, - кажу я. - Але навіщо їй це?

* Щоб посіяти паніку, - каже Аліса. - Щоб підняти повстання. Щоб почати революцію.

* А може, щоб захопити владу, - кажу я. - Ти ж чула, що вона тепер голова Ради Безпеки.

 

Я сиджу на цьому чортовому горищі, поряд з Алісою. Сука, та вона єдиний хто мене тут не бісить, хоч і тупа, але моя тупа Аліса, сука, єдине що тут тримає мене в здоровому глузді. Аж нудить від цього гребаного радіо і тих тупих новин. Здавалося, що все закінчилося, але ніхуя. Сука, наче перемогли! А цей придурок по телевізору тільки й робить, що кричить про «святкування перемоги над перемогою за свободу щодня». Та що це за піздець? Яка ще, нахуй, перемога? Та це ж якийсь довбаний кошмар, що від нього верне. Я відчуваю, як всередині все кипить, так і хочеться все роз’їбати. Чи могла ця повія Зоряна дозволити, щоб мій голос так спаплюжили? Та це все брехня, повна хуйня! Мої руки аж тріщать, так сильно стискаю кулаки, а нігті впиваються в шкіру. Мене вже нудить від цього життя, нудить від всього, все, бляха, на межі. «Яка ж я тупа корова, що на це все підписалася!» – думаю, ненавидячи себе.

 

«Та щоб ви всі подохли, тупі довбойоби!» – кричу, аж голос зривається, коли чую цю хрень про «свято перемоги над перемогою». Аліса на мене дивиться, наче я зовсім здуріла, але я просто не можу це витримати. І плювати я хотіла, що буде далі. 

Кінець