***
За вікном гриміла гроза. Ще кілька годин і вода почала би накрапати через нещільні рами на підвіконня. Юнґі не міг повірити своїм вухам.
– Серденько, благаю, не треба,– молив Мін, готовий впасти на коліна.
– Юнґі, так буде краще.
– Кому в біса буде краще? – скрикнув хлопець, схопивши себе за чуба.
Міна вбивало власне ім’я. Нащо йому лунати з вуст єдиної людини, яку покохав? І тому хлопцю вдалося переконати Юнґі, що почуття були взаємні. Скільки би Мін його не відштовхував, скільки би вони не чубилися, у жодного не було сумнівів щодо їх любові.
–Я хочу цього… – наполягав Чон, скрутившись у кутку.
Чонгуку було гидко так брехати. Та як інакше він міг вчинити? Дозволити Юнґі залишитися разом із ним у злиднях, коли той отримав пропозицію роботи у далекій Британії? Вони обоє мали тоді по дві. Усе їх життя перетворилося на тяжку працю, що висмоктувала з них життя, сон і сварки. Його сонцесяйний Юнґі заслуговував більшого, ніж хоч хліб із водою, аби серце з тобою. Власне, те серце, попри біль, Чонгук крадькома спакував у торбу Міна, який, втираючи сльози чи то від люті, чи то від горя, востаннє обвів поглядом їх скромне житло.
– Я сподіваюсь… – Мін перевів подих і продовжив.– Що тобі все вдасться.
Чонгуку здавалося тоді, що він збожеволіє від крапаючої на підлогу дощівки. На матраці, який вони називали ліжком, було незвично холодно. Кімната крихітна, тож, навіть коли сварилися, мусили однаково спати поруч.
– Пробач, – прошепотів Чон у подушку колишнього. Він не здатен був далі споглядати, як із кожним днем вогник в очах найяскравішої, найпристраснішої людини на всій Землі лишень згасав.
***
Юнґі незацікавлено зітхнув. Ще кілька митей і його точно змусили би до якихось дурниць. Сокджин натхненно торочив про свого знайомого, який от–от мав навідатися до Йорку. Той юнак, імені Мін не зауважив, був «дивовижним», «красунчиком», «абсолютно твій типаж» і ще з десяток епітетів, що важко поєднувалися в одному, либонь, ідеальному чоловіку. Він був діджеєм. Кім познайомився з ним на Ібіці, де відпочивав минулого літа.
–Ви мусите познайомитися! –врешті наголосив Сокджин.
Мін мимоволі закотив очі. Мусив.
У Юнґі відібрало мову, коли їх погляди врешті зустрілися. Усе що спадало на думку, було: «Якого біса?». У хлопця навпроти було таке ж німе питання в очах.
– Знайомтеся, ДжейКей – Юнґі , – Сокджин обачно вказав.
Юнґі було важко повірити, що перед ним стояв колишній. То більше не був худорлявий, до півсмерті втомлений вісімнадцятилітній хлопчина. Перед ним був зразковий представник столичної «золотої молоді». Очі блистіли, подібно до діамантів у підвісці на його шиї. Плечі, що, здавалося, були ширшими, ніж Мін їх пам’ятав, лиш підкреслювалися вільною білою футболокою. Дюжина пірсингів та «рукав» татуювань. Цей Чон Чонгук видався йому незнайомцем.
Обоє здавалося не надто уважно слухали розповіді спільного друга. Кім щоєдуху намагався розгомоніти юнаків, проте у відповідь отримував стриману ввічливість. Вони були геть не схожі самі на себе.
– Як Суюн? – зрештою запитав Мін, коли вони залишилися на одинці. Сокджина знагла з бару забрав його партнер, аби той вранці був у стані прокинутися для ранкового велокросу – їх щонедільної традиції.
– Вступила до університету цьогоріч. Вона у повній ремісії, – відповів Чонгук, бавлячись келихом.
Роки безкінечної праці пройшли не даремно. Чонгук передусім заробляв на лікування сестри. Після того, як батьки загинули в автокатастрофі, лікування дівчинки впало на геть не готові плечі шістнадялітнього хлопчиська.
–Радий чути, – кивнув чоловік, допивши пиво. За роки їх стосунків, Суюн стала мов рідною маленькою сестричкою. Полишивши Корею, він раз-у-раз відчував провину за те, що залишив дівча без ще однієї людини.
Юнґі час од часу кидав погляд на шматочок стрічки миттєвих фото під чохлом молодшого. Таких будок встановили безліч у рідному містечку, коли вони почали зустрічатися. Всередині з’являлися невиправдані, не належні йому ревнощі. У Чонгука був хтось інший. Хтось окрім Міна. Це було природнім і, либонь, очікуваним. Юнґі й сам не ходив одинаком. Та стосунки ніколи не тривали довго. До того ж, то було зовсім не можливим. Власне серце чоловіку не належало. Воно: окривавлене, у сирій кімнатці, кинуте додолу. Міну стало цікаво, чи Чонгук тікаючи з того місця прихопив серце із собою. Запевне, ні.
Футболка, вогка від поту, прилипла до спини Чонгука. Мін Юнґі сидів навпроти вперше за сім років. Він зовсім не змінився. У будь-якому разі жодним важливим чином. Коли про хлопця розповідав Кім, він змальовував когось геть іншого. Проте Юнґі був ним самим. У нього все ще були мозолисті руки. Волосся все ще кумедно куйовдилося, проте було довшим. Шкіра обличчя була все ще блідою і гладко виголеною. Очі, його неймовірні очі, прикрашали ті ж синці. Він все ще горбився, все ще пах сигаретами і цитрусами. Одяг, хай новий, все ще вмістив би ще одного такого Юнґі. Він все ще більше слухав, ніж говорив. То був його… добре вивчений ним Мін Юнґі.
Цигарковий дим породжував легкий серпанок на відкритому балкончику орендованої квартири. Кімната в готелі на іншому боці міста пустувала. Ноги Чона без роздумів послідували за Юнґі до його нової домівки.
– Ти не курив,– тихо підмітив Мін, підносячи сигарету до губ. Чонгуку не подобалася ця його погана звичка.
Чон всміхнувся, опускаючи погляд на годинник на зап’ясті. Стрілки лишень зайшли за північ. Сімнадцяте липня. Річниця початку їх стосунків. Річниця їх припинення. День, коли сім років тому він вперше скурив цигарку з пачки, залишеної на полиці для ключів Міном, аби лиш нагадати смак їх поцілунків.
– Деякі речі змінюються з плином часу.
Мін кивнув. Авжеж. Юнґі би волів, щоб це стосувалося і його почуттів.
Чонгук уважно спостерігав за хлопцем.
– Я не шкодую, – почав він.
Юнґі здригнувся. Шкірою оголених передпліч та литок пішли сироти.
– Не шкодую, що відпустив тебе сюди,– Чон продовжив, підкурюючи чергову цигарку.– Ти виглядаєш щасливим.
Мін хмикнув.
–Не можу погодитись щодо себе. Проте тобі все вдалося. Мене це не може не тішити.
Чон від здивувавння трохи нахилився вперед перед тим, як відповісти:
– Чому ти не щасливий? Хіба це не краще, не думати про те, чи вистачить грошей на напівнормальну їжу і комунальні? Хіба не краще не думати про те, чи легше заночувати на складі, бо після розвантаження вантажівки борошна, йти додому пішки було надто боляче? Хіба не краще, коли житло не затоплюється у сезон дощів?
– Для мене це було не важливим,– відрізав Мін.
–Справді? Що ж тоді?
–Ти.
Чон замовк і відхилився глибоко у крісло. Він не міг відвести погляду від зіниць Юнґі.
–Мене ощасливлював ти. Тому, так. Сухе житло і не така втомлююча робота не замінили мені …
Мін зупинився, відчувши, що голос почав тремтіти. Не замінили кохання його життя. Людину, якою дихав.
Жоден психолог не назвав би їх стосунки здоровими. Проте вони що було духу намагалися створити цілісне з уламків себе.
– Забудь, – прошепотів Мін, підіймаючись.
Він кинув недопалок у попільничку і повернувся всередину квартири. Юнґі вперся об стількицю, в очікуванні, коли вода у чайнику почне кипіти.
– Зробити тобі чаю? – запитав Мін, помітивши, що Чонгук зупинився у виході на балкон. То, мабуть, найбільш англійська звичка, яку він перейняв. Попередній сусід промовляв ці слова щогодини, рівно через шість хвилин після того, як більша стрілка вказувала на дванадцять.
– Так,– погодився хлопець.
Він не був певен, чи відмова була б сприйнята як образа.
– Юнґі… – зрештою порушив тишу Чон, підійшовши ближче до хлопця.
– То чим займається твій партнер? – змінив тему Мін, ставлячи зелену чашку з паруючим напоєм перед Чоном, не вийнявши пакетик.
– Про кого мова?
– Парубок на картці під чохлом, ви не зустрічаєтеся?
Чон перевів погляд на свій телефон, що лежав на столі поруч. Його прикрашала світлина, зроблена на їх першу річницю у будці на автобусній станції Бусану.
Увага Чонгука повернулась до хлопця, якому завжди було складно приховати ревнощі. Він зітхнув. Після років психотерапії і самонавіювання, про те, що він цілком відпустив Юнґі, Чона знову розривали почуття. Вони заволоділи Чонгуком настільки швидко, що здавалося, наче магічним чином на дворі був дві тисячі п’ятнадцятий рік і життя стало трішки легшим, бо у ньому з’явилися найособливіші карі очі.
– А ти з кимось зустрічався?
–Ні, не зовсім, – промовив Юнґі дивлячись у вікно. Хлопець, імовірно, насміхався над ним.
Раптом Чонгук підійшов до Міна і м’яко торкнувся вуст чоловіка своїми.
– Якого біса?– прошепотів Юнґі, не віддаляючись. Чон вдруге за час їх знайомства обезброїв його.
– Я хотів, щоб тобі було краще, – ледь чутно відповів Чон, ловлячи погляд хлопця. Він шкодував, що завдав стільки болю Міну. Про це він не міг не шкодувати.
– Замовкни,– Юнґі перервав тираду, поцілувавши його цього разу палкіше. Рука Міна обережно притримувала бороду хлопця, поки інша не дозволяла відійти йому надто далеко, гріючи серце зі спини.
Вони не могли один одним насититися. Обом бракувало «їх», як кисню після довгого занурення у воду. Місяць, засоромившись, сховався за хмарами, через що квартиру поглинула темрява. На шляху до ліжка додолу, окрім одягу, летіло усе, на що вони випадково наштовхувалися. За вікном почалась гроза. Дощ змивав із вулиць гріхи дня і провини років.
Чонгук стояв на краю тераси високоповерхівки. Теплий вітер пестив його щоки і розвивав строкату сорочку з гардеробу Юнґі. Він повільно випростав руки. Тіло поглинуло знайоме почуття невагомості. Аж доки із трансу його не витягнули дві руки, що міцно обхопили торс.
– Заради всього святого, перестань так робити, – суворий голос тихо промовив.
Щоразу Юнґі здавалося, що той от-от стрибне. Щоразу серце пропускало удар. Щоразу з’являлась одна сива волосина.
–Не хочу звідси їхати…–прошелестів Чонгук. Його зібрана валіза стояла у коридорі. Коротка зупинка в Британії закінчувалась уже на світанку.
–Золотко…
–Мені лячно, що ми ніколи більше не побачимося,– юнак поклав руки на долоні Міна.
–Не говори дурниць, чого б таке трапилося?
–Ми не бачилися сім років… Через мене…– Чон шморгнув носом і притулив руку до вуст.
–Кошеня, ну чого сльози лити…– Юнґі ніжно приголубив його.– Обіцяю, що все буде по-іншому.
Чонгук помилився. Юнґі змінився. Час сточив його гострі кути, зробив його м’якшим, не таким запальним. Він став чутливішим, не ховав свої почуття. І Чон був не проти.
Юнґі помилився. Чонгук геть не змінився. Він залишився його хлопчиком, який боявся світу і темряви, і радше був би настільки близько до нього, що далі нікуди. Він мав той невинний погляд, в який Юнґі закохався десяток років тому. І Мін був не проти.
***
Дзвінок у двері змусив Чонгука підвестися з дивану. Усе що можна було побачити у вічко це велетенський букет гортензій.
– Для вас доставка, від пана Міна!– ввічливо простягнув планшет для підпису кур’єр.
Чонгук не стримував усмішки. Хлопець щосуботи надсилав йому нових квітів, аби запевнити, що наміри про нову зустріч були не порожніми обіцянками. Гортензії заселили вазу на підлозі поруч із програвачем вінілу.
Та не встиг Чон повернутися на нагріту місцину, як у дзвінок знову подзвонили. Чонгук одразу прочинив двері, очікуючи, що кур’єр про щось забув.
– Для вас доставка пана Міна!
На порозі стояв абсолютно справжній Юнґі, тримаючи ручки двох велетенських валіз, у які він спакував усі свої нажитки за роки в Йорку.
–Серденько…– тихо промовив Мін, дивлячись в очі закам’янілому на порозі власного дому юнакові.
На очі Чонгука ринули сльози. Чон хутко обійняв хлопця за торс, підносячи його у повітря. Він цілував лиця і скроні Юнґі, вносячи його до свого дому. Пізніми ночами хлопець міг лиш потайки сподіватися, що одного дня Мін ось так з’явитися на його порозі. Скаже, що йому начхати на забаганки Чонгука і вони будуть разом, хотів Чон того чи ні. Проте сталося інакше. Юнґі тієї ночі, перед поверненням Чонгука додому, ледь насмілився запитати, чи бажав Чон знову бути у стосунках, бо сприйняв усе, як фінальну крапку. Хлопцеві довелося переконувати Міна, що вони можуть знову жити разом у Кореї у власній квартирі. Що Юнґі навіть не потрібно одразу шукати роботу, бо Чонгук заробляв достатньо, щоб забезпечувати їх обох і сестру. Що цього разу у них все вдасться. Що як би рани минулого не боліли, вони були і будуть найпрекраснішими моментами у життях один одного і заслуговують більшого, ніж забуття.