Коли магічний бар’єр зник, друзі нарешті змогли наблизитися до Каменя Часу. Але щойно Варя простягнула руку, щоб його взяти, у печері задуло сильним вітром, і просто перед ними з’явився високий хлопець із чорним волоссям і карими очима.
— Ви так легко не отримаєте його, — промовив він, схрестивши руки.
— Окей, а ти хто такий? — запитав Богдан.
— Давид, — відповів хлопець. — І я теж хочу цей камінь.
— Чудово, тепер у нас ще й конкурент, — пробурмотів Стас.
Давид підійшов ближче, його погляд ковзнув по всіх, але затримався на Стасові.
— Знаєш, а ти мені подобаєшся, — несподівано сказав він.
— Чого?! — Стас відчув, як щоки почервоніли, і здивовано глянув на Вадима, але той тільки хитро всміхався.
— Ну, якщо вам уже довелося поцілуватися для магії, можливо, варто повторити? — Давид усміхнувся, а його голос був легким, але в очах світилася грайлива впевненість.
— Чому це ти вирішив, що я буду… — почав було Стас, але не встиг договорити.
Давид різко схопив його за руку й притягнув ближче. Стас ледь встиг вдихнути, як їхні губи зустрілися. Поцілунок був швидкий, але такий зухвалий, що у Стаса запаморочилося в голові.
— Ну, тепер магія спрацювала? — зухвало запитав Давид, відступаючи на крок.
У ту ж мить Камінь Часу засяяв, а печера почала тремтіти, ніби реагуючи на їхні дії.
— Ем… здається, ми знову щось активували, — сказав Дарій.
Варя тільки розсміялася.
— Стас, здається, тобі судилося рятувати світ поцілунками.
— Замовкни, — пробурмотів він, усе ще відчуваючи присмак Давидового поцілунку на губах.
Але поки вони стояли, печера почала руйнуватися. І тепер їхня головна
задача — вибратися звідси живими…