Друзі рушили вперед крізь дрімучий ліс. Варя йшла попереду, тримаючи зламаний годинник у руках, а Стас ніяк не міг відвести від неї погляду. Він давно відчував до неї щось більше, ніж просто дружбу, але не знав, як про це сказати.
— Гей, мені здається, що тут хтось є, — прошепотів Вадим, зупинившись.
З-за дерев вийшла висока дівчина з білим волоссям і яскраво-синіми очима.
— Ви шукаєте Камінь Часу? — її голос лунав тихо, майже як вітер.
— Так, — відповів Богдан.
— Я можу допомогти, але за це ви повинні заплатити ціну, — вона поглянула прямо на Стаса й Варю.
— Яку ціну? — напружено запитав Дарій.
Дівчина загадково усміхнулася.
— Любов. Ви двоє повинні запечатати угоду… поцілунком.
Варя здивовано подивилася на Стаса, а він почервонів.
— Це… це жарт? — пробурмотів він.
— Якщо ви не поцілуєтесь, я не зможу відкрити вам шлях до Каменя Часу, — серйозно відповіла незнайомка.
Між Варею і Стасом повисла тиша. Вадим хмикнув, Богдан ледь приховав усмішку, а Дарій схрестив руки на грудях, чекаючи, що буде далі.
— Окей, — Варя зітхнула, — просто швидко зробимо це і підемо далі.
Вона рішуче зробила крок вперед, узяла Стаса за комір і легенько торкнулася його губами. Це був короткий, але теплий поцілунок. У Стаса відразу запаморочилося в голові.
Раптом земля під ними здригнулася, і прямо перед ними відкрився прохід, що вів у темний тунель.
— Ви виконали умову, — сказала дівчина, — тепер ідіть.
Стас все ще стояв приголомшений, а Варя весело усміхнулася.
— Гей, не дивись так, це ж просто для місії, — підморгнула вона і рушила вперед.
Але серце Стаса билося зовсім не як «просто для місії»…