Сьогодні зірки не те щоб не нашіптували землі усілякі секрети своїм мерехтінням — їх взагалі не було. Небо здавалося великим чорним полотном з однією лиш білою плямою – повним місяцем. Факт цього був наче гострим ножем у серці Оророна, бо востаннє повний місяць він бачив, стоячи поруч із Капітано. Час з того моменту тягнувся невимовно довго, один місяць став цілою вічністю. Цілою вічністю без нього…
— Чому ж ти нічого не сказав про свої наміри? — тихо мовив Оророн. Його слова чув лиш прохолодний нічний вітер, але юнак хотів вірити, що все те ж природне явище донесе його слова до коханого, де б не була його душа.
Йому хотілося сказати багато чого. Розповісти все, що він думає про вчинок Капітано, а якби випала нагода — можливо, навіть добряче вдарити його за таку байдужість до почуттів того, хто про нього піклувався. Але чи буде така можливість коли-небудь? Якщо так, то юнак віддав би все, що мав, аби збільшити той шанс. Навіть якби довелося розпрощатися з життям.
Задумавшись над цим, Оророн навіть легко всміхнувся, усвідомлюючи, що це, напевно, єдиний спосіб знову зустрітися з коханим. Та все ж його мучили сумніви: чи не зробить це ситуацію ще гіршою? Чи буде це правильним вибором? Він хотів було знову спитати про це в порожнечі перед собою, але, глянувши на беззоряне небо, швидко зрозумів, що це даремно. Усмішка сповзла з обличчя, а до очей підступили сльози. Як же він ненавидів цей світ за його жорстокість!
— Тієї ночі ти сказав, що якщо я не знатиму, як діяти далі, а тебе не буде поруч, я завжди можу звернутися до зірок. Ти казав, що зірки обов’язково стануть моїми рятівницями, що серед них я обов’язково знайду тебе, вони світитимуть мені світлом твого кохання навіть у найтемніші ночі. Чи мав ти тоді на увазі усе це?— ці слова наче самі злетіли з вуст брюнета. Оророн знав, що й не хотів знати відповідь на своє запитання, не хотів, щоб доля склалася саме так. Єдине, чого він хотів, — це присутність Капітано тут, поруч із ним. — Але тоді де ти зараз? Чому зірки сьогодні мовчать? Чому немає жодної, щоб вказати мені правильний шлях у цьому житті?..
Не стримавшись, юнак просто заплакав, обійнявши свої ноги та приховавши лице від вітру, який, здається, уже намагався заспокоїти його, лагідно обіймаючи усе тіло. Було невимовно боляче. Боляче не лише від усвідомлення, що його коханого більше немає поруч, що він більше ніколи не почує його голосу і не знайде спокою в його міцних обіймах. Боляче було й тому, що він не міг нічого з цим вдіяти, не міг повернути час назад і вмовити Капітано знайти інший вихід із ситуації, не залишати його так неочікувано.
І хоч з одного боку Оророн розумів, що це лицемірно — адже так він би знецінив усі старання, бажання і, зрештою, почуття провісник Фатуї, — з іншого, він знав, що Капітано був не менш лицемірним. Це ж він почав цю гру в знецінення один одного! Він першим почав клястися в коханні, казати, що не залишить Оророна, що б не сталося, а тоді, навіть не сказавши ані слова коханому, кинув виклик самій Ронові, фактично віддавши їй своє життя. Ніхто інший, як Капітано, першим почав приховувати свої почуття і наміри. Навіть якщо цим він хотів зробити якнайкраще — йому це не вдалося.
— Ти зник, і я залишився сам, у темряві, де навіть зірки не можуть знайти свого місця, — нарешті завершив свою репліку Оророн, витираючи сльози, які все не зупинялися. Він не знав, чи переживе без коханого бодай декілька днів більше, аніж уже зміг. Не знав, чи сльози узагалі коли-небудь висохнуть на його лиці, чи з’явиться на його вустах хоч одна щира усмішка.
Без Капітано його життя втратило усі барви і сенс. Оророн почувався надто самотнім навіть в оточенні найближчих друзів, в обіймах улюбленої бабусі Сітлалі, яка з кожним днем ставилася до нього все поблажливіше, намагаючись допомогти згасити той біль, що смертоносним полум’ям розгорався в серці юнака, який усе більше переставав вірити в своє щасливе майбутнє. У тому майбутньому не було навіть натяку на кохання, яке могла дати йому лише одна людина.
— Оророне… — почувся трохи сонний голос Сітлалі десь неподалік. Ймовірно, вона багато чого встигла почути.
Оророн не відповів. Він просто не міг. А коли відчув, як бабуся сіла поруч і мовчки його обійняла, лише розридався ще дужче, схиливши голову їй на плече.
Останнє, про що він подумав, перш ніж з головою зануритися в істерику, яка все набирала обертів, було чергове звернення до Капітано, озвучене лише подумки:
«Як же ж я тебе ненавиджу за це, Капітано!»
А потім у його свідомості, як відлуння, пролунала фраза, яку провісник завжди повторював після таких заяв Оророна:
«І я тебе кохаю, мишко».