Реґулус знав, що мав би почуватися винним через закляття конфундус, проте не почувався. Не тоді, коли це настільки терміново. Він пройшов повз спантеличеного першокурсника до вітальні Ґрифіндору й зухвало роззирнувся. Його значок старости аж блищав, а сірі очі звузилися, готові кинути виклик будь-кому, хто наважиться сказати бодай слово проти молодшого брата Сіріуса Блека.
Реґулус був у вежі Ґрифіндору не вперше, хоча останнього разу він ховався під мантією-невидимкою Поттера. Але на його щастя, він мав дуже гостру пам’ять, котра й дозволила йому безпомилково знайти сходи до спальні. Оскільки в цій кімнаті мешкали лише Мародери, і Реґулус точно знав, що зараз там нікого, він піднімався сходами трохи сміливіше, ніж коли б хтось із них був на місці.
Лист у його кишені боляче впився у стегно, коли він повернувся, тягнучись до дверної ручки. Куточок пергаменту врізався в шкіру, і він на мить задумався, чи не пішла кров. Радше за все, ні, але фізичний біль був би полегшенням порівняно з тиском душевної агонії, котра просто чекала, витаючи в куточках його свідомості — готова поглинути його, щойно він дозволить собі поринути у тишу.
Саме тому він прийшов сюди, хіба ні?
Хіба не через це проходив Сіріус, перш ніж спакувати свою валізу і забратися назавжди? Перш ніж його мати, волаючи, ридаючи та голосячи, випалила його ім’я з родового гобелена і заявила, що він більше не має права переступати поріг їхнього дому.
Навряд чи.
Сіріуса востаннє прокляли, востаннє вдарили, і Реґулус побачив у глибині сірих братових очей, як щось у ньому зламалося. Грифіндорська відвага затулила будь-яке бажання Сіріуса залишатися в тому похмурому будинку. Особливо коли на нього чекала сім’я Джеймса Поттера — з теплими обіймами, чаєм, печивом, дружніми поплескуваннями по плечу та словами підтримки.
Якби Вальбурґа Блек хоч трохи вміла показати своєму старшому синові, як сильно вона його насправді любить, — і тільки Реґулус знав, наскільки сильно , — можливо, той би не покинув дім. Можливо, Сіріус знайшов би там хоч краплю надії.
Але любов була слабкістю, і Вальбурґа ненавиділа себе за неї,— у її серці вистачало місця лише для одного сина, для її первістка, Сіріуса Оріона Блека , — і вона виливала цю ненависть назовні, сподіваючись, що так їй буде легше пережити його втрату. Бо ж вона знала, що так станеться. Сіріус, щойно народився, заплаканий та сповнений рішучості, вже був надто на неї несхожий. Вона завжди це розуміла.
Сіріус постраждав через це.
Як, власне, і Реґулус. Він так і не зміг вийти з-під тіні свого брата. Надто схожий на нього, але недостатньо. Знаючи, що його існування зводиться лише до « про всяк випадок », який після Сіріус і настав. Тепер він був спадкоємцем, носив перстень з печаткою й таке інше… Та чи хотів він цього?
Весь останній рік він казав собі, що хотів .
Проте брехун з нього завжди був ніякий.
Так, він підступний. Він корисливий.
Але надто чесний.
«Ти міг би бути хоробрим, якби спробував» , — прошепотів тоді Сортувальний Капелюх. Він вагався достатньо довго, щоби Сіріус встиг усміхнутися, вже змирившись із тим, що спостерігатиме, як Реґулус прямує до слизеринського столу.
Реґулус ніколи не був таким хоробрим, як його брат.
Коли він зачиняв двері, його руки тремтіли. Їхня спальня була такою ж холодною, як слизеринська, що дуже його дивувало, бо ж Ґрифіндор був таким червоним, таким галасливим і теплим. Але крізь вікно тягнув протяг, подувами вітерцю заносячи досередини зимовий сніг. Реґулусу щойно минуло сімнадцять, і лист нагадував йому про це.
« Настав час робити вибір, і я вірю, що ти зробиш правильний. Ти вже достатньо дорослий і знаєш, чого ми від тебе очікуємо. Будь ласка, не змушуй мене переживати ще одне розчарування. У мене немає ще одного сина в запасі ».
Реґулус відчув, як йому затисло горло, коли він роззирнувся, намагаючись пригадати, яке з ліжок належить Сіріусу. Він був майже певен, що он те, біля дверей, але Мародери тримали все в такому безладі, що жоден з них не мав особистого простору.
Він припускав, що, певним чином, це було логічно. Вони завжди були взаємозалежними, завжди покладалиться один на одного, і Реґулус був переконаний, що коли б один із них загинув, інші теж довго б не протрималися.
Він роззувся, і його аж надто бездоганні манери взяли гору над відчуттям недозволеності перебування тут, тож він запхав взуття під Сіріусове ліжко. Пахло якось дивно, постіль всіяли крихти, та він змахнув їх магією без палички, ковзнувши на ковдру й запнувши шторки довкола ліжка. Він подумав про те, щоб накласти заклинання, але Сіріус міг би розвіяти його одним помахом руки, тож він не став морочити собі цим голову.
Він посунувся до узголів’я, підтягнув до себе коліна та поклав на них голову, мантія вільно спадала довкола його тіла. Рукави, однак, тепер були надто натягнуті, тож вони задерлися, оголюючи шкіру його передліч — ще чисту, та чи надовго?
Чи справді він зможе встояти?
Сказати «ні»?
Реґулус міцно стиснув повіки, силкуючись не звертати уваги на тягар у грудях, який сковував кожен вдих. Ніхто ніколи не попереджав його, що це буде ось так .
Здавалося, минули години, перш ніж двері відчинилися, і Реґулус різко підвів голову. Його слабка надія, що це Сіріус, розсипалася тієї ж миті, як він почув, як хтось бурмотів у темряві знайомим голосом. Тим самим, від якого в животі все переверталося, а вздовж хребта пробирало жаром.
Голосом Джеймса Поттера.
Реґулус намагався. Дідько, він справді намагався нічого не відчувати. Він намагався не дивитися, наскільки вправний Джеймс на полі чи в дуелях. Намагався не згадувати, яким щоразу добрим був до нього Джеймс, коли Реґулус разом із Сіріусом навідувався до Поттерів, або яким щасливим став Сіріус, щойно Поттери прийняли його у свій дім.
Він хотів ненавидіти його. Він мав би ненавидіти його.
Але найгірше було те, що коли Джеймс дивився на Реґулуса, його усмішка була щирою. Іноді вона була сповнена жалю — здебільшого через те, що Джеймс знав речі, які Реґулус волів би тримати в таємниці. Та зазвичай в ній була ніжність, ніби Реґулус Джеймсу справді подобався, і це…
Для Реґулуса це було занадто, тож він загнав це у темний куточок своєї свідомості й залишив там.
Тільки от…
—…понапиваються, бляха, і думають, що можуть… — бурмотів Джеймс. Реґулус стиснув руки в кулаки, потім ковзнув під ковдру і сховав у неї обличчя, тільки щоб не дивитись . — …свої кляті лапи один від одного. А все те сране віскі й інше…
Він п’яний , — промайнуло в голові Реґулуса, коли він зрозумів, чим саме займалися Мародери.
Потім вчувся якийсь рух, наче Джеймс зачепив один із плакатів.
—…в біса засунув мої шторки?
Очі Реґулуса розширились під ковдрою від абсолютного жаху. Він помилився ліжком. О…
Мерліне .
Штори розсунулись, Джеймс схопив ковдру й різко смикнув убік, залазячи під неї. Йому знадобився певний час, ймовірно, через вогневіскі, щоби зрозуміти, що біля нього хтось є.
Коли б це був не Джеймс Поттер, а хтось інший, то в Реґулуса уже б кинули закляттям або накричали б на нього так, що почули б і учні, і викладачі.
Але це був Джеймс клятий Поттер, який сприйняв вид старости слизерину у своєму ліжку як звичне діло. Просто звівся на лікті, з піднятою бровою зустрів погляд Реґулуса і ледь помітно всміхнувся.
— Ну що ж. Ось і мій улюблений слизеринець.
Чесно, Реґулусове серце підстрибнуло йому аж до горла, і він змусив себе проковтнути хвилю істеричного сміху.
— Я думав, це ліжко Сіріуса.
Щось промайнуло Джеймсовим обличчям. Розчарування? Жаль? Та він одразу ж посміхнувся і знизав плечима:
— Він пересунув своє, щоб бути ближче до Ремуса.
Реґулус скривився.
— Фу.
Джеймс на це лише відкинув голову назад та розсміявся, а потім завалився на спину, заклавши руки за голову.
— Є якась причина, чому ти порушив стільки шкільних правил, що я, як староста школи, мав би призначити тобі покарання і зняти мало не всі бали з твого гуртожитку?
Реґулус відчув, як кров відливає від обличчя при одній лише думці про таке, адже його гуртожиток дізнається. А тоді Слизоріг напише до нього додому, і це означатиме, що дізнається його матір.
Дізнається, що він панікував.
— Я… — Він не зміг стримати тремтіння в голосі, і Джеймс одразу ж обернувся до нього, виглядаючи справді стурбованим.
— Реджі?
Ніхто, крім Джеймса, так його не називав. Ніколи. І від цього тремтіння пройняло його хребет. Реґулус щільно заплющив очі та хитнув головою.
— Мені треба поговорити з Сіріусом.
Спершись на лікоть, Джеймс уважно дивився на нього. Дуже уважно. Реґулусу навіть не треба було розтуляти повік, щоб це відчути.
— Про листа, якого ти отримав за сніданком?
Реґулус вражено розплющив очі і глянув на Джеймса, перш ніж усвідомив, що щойно зробив.
— Звідки ти… знаєш? Що я отримав листа за сніданком.
— Я бачив тебе, — мовив Джеймс, ніби це абсолютно нормально, що староста школи, та ще й ґрифіндорець, та ще й найкращий друг позбавленого спадщини Реґулусового старшого брата, спостерігав за ним під час сніданку. — Від кого він? Від твоєї матері?
Реґулус хотів сказати «ні». Але те, як він стиснув щелепу й як мимоволі затремтіли його пальці… Дідько, він був у халепі. Він не міг контролювати свій страх, і не мав анінайменшого шансу пережити це. Темний Лорд вб’є його, тільки но глянувши.
— Вона… я… — Реґулус знову ковтнув. — Мені треба поговорити з Сіріусом.
— Ну, він зараз зайнятий своїм… — Джеймс зупинився, зрозумівши, що, мабуть, не зовсім доречно вживати такі слова, як «член» і «смоктати», коли розмовляєш з братом Сіріуса. — Він на побаченні з Муні.
Реґулус пирхнув, не змігши стриматись, та підвівся.
— Ага. Ну, тоді я певно піду. Можеш зняти бали, якщо хочеш, але я був би вдячний, якби…
Перш ніж він встиг би піти, Джеймс схопив його за зап’ясток своїми великими, сильними пальцями і потягнув назад до ліжка. Джеймс сидів в одних боксерах, зовсім не звертаючи уваги на свій оголений, мускулистий торс. Реґулус хотів би померти на місці, бо чому Поттер мав бути водночас таким розумним, веселим і настільки привабливим?
Він зустрічався з Еванс, або, принаймні, так усі вважали. А Реґулус згорав зсередини від ревнощів. Вона отримала все, чого він коли-небудь хотів — все, для чого, як він сам добре знав, він був занадто слабким і занадто слизеринцем.
— Не треба, — сказав Джеймс м’яко і відпустив його зап’ястя, коли Реґулус обережно сів назад. — Будь ласка, просто… Я покличу його через дзеркало за кілька хвилин. Але не йди. Ти виглядаєш не дуже добре.
Реґулус зненацька відчув шалене, невідступне бажання просто віддати листа Джеймсу. Поділитись своїм болем, страхом і нестерпним горем від того, що його родина від нього вимагає. Але Джеймсу цього не збагнути, бо його сім’я ніколи його про таке не проситиме. Ніколи від нього такого не чекатиме.
Він зрозумів, що безвідривно дивився в м’які карі очі людини, в котру ось уже два роки як був закоханий, і його ненависть до самого себе стала аж гіркою. Жовч підступила до горла, і він закашлявся.
– Поговори зі мною, гаразд? Тобто… я знаю, ми не дуже спілкувалися з тих пір, як, ну… – невисловлене « з тих пір, як Сіріус переїхав жити до мене » так і зависло в повітрі. – Але я все одно хвилююся за тебе. Ти досі той самий хлопчисько, якого я садив на свою мітлу і навчив настільки вправно ловити снича, що ви обіграли нас у минулій грі.
Реґулус відчув, як його щоки запалали, бо все це була правда — але це були ті речі, які він сховав глибоко в собі багато років тому.
– Ну ж бо, Реджі.
Реґулус раптом усвідомив, що не чув цього імені з вуст Джеймса вже декілька років.
– Я… – він вдихнув на повні груди, і коли Джеймс знову взяв його за руку, він не опирався. Натомість іншою рукою поліз у складки мантії та дістав листа. Легше дозволити Джеймсу прочитати, аніж самому озвучувати ті слова, і байдуже, кому вони належали — Реґулусу чи їй .
Його пальці тремтіли, але він простягнув листа, а тоді опустив погляд, бо просто не міг дивитися на обличчя Джеймса, поки той читав.
Лист був коротким. Він був зачарований, але тільки проти Сіріуса, тому Джеймс міг безперешкодно тримати його в руках. Кілька разів Реґулус чув, як Джеймс різко втягував повітря, а потім роздався легкий хруст, коли його пальці сильніше стиснули пергамент із…
Гнівом?
Роздратуванням?
Огидою?
Реґулусу бракувало сміливості підняти погляд. Принаймні поки м’які пальці не стисли його підборіддя і їхні очі не зустрілися — сірі навпроти горіхово-карих.
— Ні.
Слово впало, наче баласт, за який Реґулус міг триматися, поки весь його світ руйнувався і падав. Воно було таким простим, Джеймс сказав його так легко , немов, вимовлене вголос, воно стане правдою, позбавить його усіх бід і врятує його.
Реґулус ледь не засміявся, але не зміг видати ні звуку, бо пальці Джеймса все ще тримали його, торкалися його, утримували його, мов якір.
— Вона…
— Я знаю, що вона, — промовив Джеймс, не даючи Реґулусу договорити, і той був безмежно цьому радий. — І досі кажу ні.
— Джеймсе, — втомлено мовив Реґулус.
— Ти ж не хочеш цього.
Тепер сміх все ж вирвався з нього, сповнений гіркоти, самотності та болю:
— Я не маю вибору.
— Маєш, — сказав Джеймс і посилив хватку мало не до синців, перш ніж зрозумів це і поклав натомість руку Реґулусу на плече, ніби боячись, що коли він відпустить, то Реґулус може кинути в нього закляття і втекти. — Ти маєш вибір, кожен має вибір, Реґулусе. Усі, навіть ти.
— Я не схожий на Сіріуса, — прошепотів він.
На це Джеймс лише засміявся, і сміх був легким і майже… задоволеним? Захопленим? Реґулусу від цього запаморочилось у голові.
— Ні, — сказав Джеймс і притягнув Реґулуса ближче, тримаючи його за плече. — Ні, ти не схожий на Сіріуса. Зовсім.
— Ось чому… — почав було Реґулус.
— Ось чому ти мені так, бляха, подобаєшся, — відповів Джеймс, наче не міг стриматися, наче це мало б усе змінити. — У тебе є веснянка ось тут, — вільною рукою він легко провів під лівим оком Реґулуса. — Вона там відколи я тебе знаю. І ти вигинаєш правий кутик рота вище за лівий, коли робиш щось розумне. І твої очі морщаться ось тут, — він провів пальцями біля правого ока Реґулуса, — коли ми з Сіріусом робимо щось підле іншим слизеринцям, і тобі стає смішно, але ти намагаєшся це приховати.
Реґулус коротко видихнув ротом, він був цілком певен, що його серце вже вирвалося з грудей.
Джеймсів палкий погляд пом’якшився, він підсунувся ще ближче. Вказівним пальцем легенько провів по нижній губі Реґулуса.
— Твій рот витягується в жорстку пряму лінію, коли Сіріус робить щось тупе і небезпечне, і ти боїшся за нього. А коли ти нервуєш, твої пальці тремтять, ти прикриваєш сміх рукавом і думаєш, що я не помічаю, як ти намагаєшся не підтримувати мене на квідичному полі, хоча тобі дуже хочеться. І коли я виглядаю сумним, ти навмисне програєш матч, бо знаєш, що це змусить мене посміхнутися.
— Джеймсе, — видихнув Реґулус.
Джеймс підсунувся ще ближче.
— Я не дозволю тобі цього зробити. Ти не підеш до нього. Ти йому не належиш, щоб він міг ставити на тобі свою мітку.
— Тоді кому я належу? — виклично запитав Реґулус, і його голос прозвучав набагато сильніше, ніж він почувався за свої заледве сімнадцять років — час, котрий, здавалося, тягнувся вічністю без краплі любові та без жодних схожих дотиків. Йому було десять, коли його вперше обійняли — то був Сіріус, щойно Джеймс навчив його, як це робиться.
— Ти належиш собі, — сказав Джеймс, і його рука перемістилася на щоку Реґулуса. — Іноді ти ділишся цим зі мною, і тоді я почуваюся найщасливішим на світі.
Реґулус кліпнув.
— Але… але ти і Еванс… ви ж…
— Ні, — тихо сказав Джеймс. — Не після того, як вона дізналася, що я закоханий в декого іншого. І, — додав він з іронічним сміхом, — не після того, як вона зрозуміла, що їй значно більше до вподоби товариство Маккіннон.
Реґулус широко розплющив очі від здивування лише на мить.
— Але ти… Але я…
— Нічого страшного, якщо ти не відчуваєш того ж, — дуже м’яко мовив Джеймс. — Це не змінить факту, що ти туди не повернешся. Ти не приймеш мітки, бо сам цього не хочеш.
Реґулус стиснув щелепу, його інстинкт підказував йому сперечатися з Джеймсом, адже той був Ґрифіндорцем, зрадником крові та усім, що його привчили ненавидіти.
Але він мовчав, бо Джеймс був усім цим, але водночас це саме те, що Реґулус полюбив.
— Я зараз покличу сюди Сіріуса. І він, бляха, скаже тобі абсолютно все те саме, бо всі, хто живе в цій кімнаті, життя за тебе віддали б, Реґулусе.
Йому надто стиснуло горло, аби він міг говорити, бо, хоча в нього й було кілька друзів та розпливчасте уявлення про те, що може означати вірність, він ніколи цього не розумів. Не так, як зараз.
— Ґрифіндорці, — пробурмотів він.
Джеймс, який так і не відсунувся, щоби взяти дзеркало, гучно розсміявся.
— І слизеринці теж. Тільки тому, що той темний покидьок був зі Слизерину, це не робить тебе менш сміливим чи менш достойним. Ти з гордістю носиш свій герб, і це одна з речей, що змушує мене втрачати через тебе голову.
Джеймсова рука ковзнула вниз по гербу Слизерину на мантії Реґулуса.
— Я міг бути у Ґрифіндорі, — тихо сказав Реґулус.
— Мені байдуже, — відповів Джеймс.
— Ти ненавидиш слизеринців.
— Я ненавиджу недобрих людей, — виправив Джеймс.
— А я був жорстоким, — нагадав йому Реґулус.
Джеймс розсміявся й похитав головою, підсунувшись настільки близько, що їхні коліна зіштовхнулися.
— Як і я. Без причини. — Він заплющив очі, переводячи подих. — У мене вдома знайдеться кімната для тебе, Реджі. Будь ласка.
Реґулус важко ковтнув і раптом зрозумів, що киває, що підсувається ближче, що якимось чином притискається обличчям до Джеймсової шиї. Він підіймає руки, розкритими долонями ковзає по Джеймсових оголених грудях, вдихає його запах на повні легені. Якимось чином це змушує страх відступити, а хоробрість тільки зрости, і він подумав, що в обіймах Джеймса Поттера він зможе протистояти своїй матері. Протистояти їм усім.
Невже це те, що відчував Сіріус? Не точно так само, але ту ж силу, котру дає таке кохання.
Джеймс підняв руку, заплутуючись пальцями у волоссі Реґулуса.
— То ти відмовишся?
— Так, — прошепотів Реґулус. — Я не… Я не хочу ставати смертежером, Джеймсе. І мені страшно.
Вперше ці слова зірвалися з його губ, тремкі й непевні, а проте абсолютно правдиві.
— Тоді не станеш.
Джеймс продовжував міцно тримати Реґулуса, викликаючи дзеркало заклинанням акціо, і невдовзі Сіріус із Ремусом вже поверталися з астрономічної вежі.
— Дай-но мені, — вимогливо сказав Сіріус, тягнучись за листом.
Коли з’явився Сіріус, Джеймс, тепер уже одягнений у светр і піжамні штани, усе ще тримав листа. Реґулус зойкнув, намагаючись відібрати його, перш ніж повискакують гнійники, та не встиг. Сіріус з криком впустив листа, кидаючи звинувачувальний погляд на брата.
— Я… Вона прокляла його, — пояснив Реґулус.
Ремус, який уважно за всім спостерігав, помахом чарівної палички зцілив Сіріуса. Його пальці завмерли над пергаментом.
— Тільки від нього, — пояснив Реґулус. — Ти можеш торкнутися. Чесне слово, Лю… ем. Ремусе. Він тобі не нашкодить.
Ім’я братового хлопця злетіло з його язика як щось чужорідне, бо він, здається, ніколи раніше його не вимовляв. Але Ремус, коли нахилився підняти лист, виглядав так, наче жест оцінив.
Він міцно обхопив Сіріуса однією рукою, іншою ж тримав листа перед його очима. Сіріус притискав свої руки до себе — ймовірно, вони досі боліли, проте його сірі очі швидко пробігали по тексту. Тоді він різко звів очі на Реґулуса, наче намагаючись щось там видивитись.
Прощення?
Смирення?
Реґулус не міг бути певен. Але він зустрів Сіріусів погляд, зухвало піднявши підборіддя, і не відвів очей навіть тоді, як Джеймса обвив рукою його плечі.
— Він поїде додому разом з нами.
Сіріус моргнув, потім видихнув і різко кивнув.
— Дядько Альфард залишив мені свою квартиру. Ми проведемо там літо. А тобі вже сімнадцять, тож ти можеш… вона не зможе нічого тобі зробити.
Реґулуса на мить охопила паніка від думки, що йому доведеться піти проти матері, проте Джеймс міцніше обвив його рукою, і Реґулус знову відчув себе сильним.
— Це може її вбити.
Сіріус пирхнув, коли Ремус кинув листа назад на Джеймсове ліжко.
— Так їй і треба.
Реґулус мимоволі здригнувся, бо навіть попри те, що його матір ніколи не мала в собі достатньо любові до нього, він усе одно любив її. Він усе одно більшість свого життя намагався довести, що гідний її. І от… і все ж…
— Все буде добре, — сказав Джеймс йому на вухо. — Обіцяю.
Реґулус відчув, як тремтіння охопило все його тіло, а тоді відчув на собі Сіріусів погляд, бо раптом стало дуже очевидно, що його брат знав і про його почуття, і про почуття Джеймса. Він смикнув куточками губ, і Реґулус одразу ж зрозумів, що це прийняття. Схвалення. Дозвіл.
Він прихилився до Джеймсової руки, у відповідь почувши м’яке хихотіння у вухо.
— Залишайся ночувати тут, — сказав Сіріус. — Пітер ночує у своєї дівчини в Гафелпафі, тож ти можеш зайняти його ліжко. Ну або…
Реґулус глянув на Джеймса краєчком ока, і той майже механічно встав і засунув шторки над ліжком, залишивши Реґулуса всередині, а самого себе — зовні. Реґулус чув, як Джеймс і Сіріус шепочуться, не намагаючись приховати розмову, проте їхні слова були занадто тихими, щоб Реґулус міг щось розібрати.
Але це вже не мало значення. Події дня, виснажливий страх та можливість знайти хоч якийсь притулок після того, як він відправив матері відмову, геть його знесилили. Очі почали злипатися самі собою, а голова повільно хилилася на подушки.
Він не був певен, скільки минуло часу, але штори знову розсунулися, і запалений кінчик чарівної палички освітив ліжко. Джеймс, не мовлячи ані слова, обережно розстібнув Реґулусову мантію і стягнув її вбік. Потім одягнув його в одну з великих маґлівських сорочок Сіріуса. Тканина була незвичною — Реґулус уникнув маглівського одягу, скільки б Сіріус не запевняв його, що він зручний. Та вона не викликала у нього відрази. Перш за все тому, що тканина пахла Сіріусом, а це означало безпеку.
Він не заперечував, коли Джеймс вмостився поруч із ним, натягнув ковдру на них обох, а потім заплутав пальці в його волоссі.
— Якщо це занадто…
— Цього недостатньо, — випалив Реґулус, його розуму бракувало зосередженості, аби він міг тримати язика за зубами. — Вибач.
Джеймс засміявся й притиснувся носом Реґулусу до щоки.
— Сіріус так визвірився на мене, коли дізнався, що ти мені подобаєшсь. Не розмовляв зі мною цілий тиждень. Знаєш, він готовий на що завгодно, аби лише захистити тебе від будь-якого болю.
— Я знаю, — прошепотів Реґулус — він хотів би сказати те саме, та це було б брехнею. Надто часто він дозволяв кривдити Сіріуса.
— Все гаразд, справді. Він любить тебе таким, яким ти є.
— Так як ти? — запитав Реґулус, обережно підбираючи слова, намагаючись не показати свого страху, що Джеймс любить його лише тому, що він — «наступний найкращий варіант» після Сіріуса.
— Не так, як я, — зізнався Джеймс, кладучи руку Реґулусу на серце. — Я люблю тебе з безлічі причин, словами та мовами, яких я навіть не знаю.
— Ти просто смішний, — сказав Реґулус, відчувши однак як у нього голова йде обертом. — Всі ґрифіндорці ось так розмовляють?
— Ти ж знаєш, що ні, — сказав Джеймс, знову засміявшись. Він пройшовся губами по щелепі Реґулуса, не цілуючи. Ще ні. — Ти пробуджуєш це у мені. Я не знаю, чому.
Реґулус злегка повернув обличчя й сміливо поклав руку Джеймсу на маківку, кінчиками пальців пробігаючись Джеймсовим розтріпаним волоссям. Тоді помандрував пальцями донизу, торкнувся Джеймсового носа, його щоки, лінії губ, змусивши його коротко, глибоко вдихнути. Рука Реґулуса різко контрастувала блідістю на темній шкірі Джеймса. Він натиснув, і тиснув аж поки щока Джеймса перестала піддаватись і вони зіштовхнулися ніс до носа.
— Ти збираєшся мене поцілувати? — спитав Джеймс.
Реґулус мимохіть розсміявся.
— Я б хотів.
— Тоді цілуй. Я думав про те, щоб поцілувати тебе, ще відколи… — договорити він так і не встиг.
Реґулус ніколи не був відверто хоробрим, принаймні не настільки. Але просто зараз він мав цієї хоробрості хоч греблю гати. Тож він наважився. Він нахилив голову вперед, торкаючись губами до Джеймсових губ. Джеймс одразу ж опустив руки нижче, тоді ще нижче, обхопив його за стегна, притягнув його до себе, міцно притиснувши до свого тіла. Рот Реґулуса від здивування розтулився, і Джеймс ковзнув язиком досередини, ніжно й ненав’язливо, впевнено й волого пестячи Реґулусів язик.
Це був його перший поцілунок.
Він боявся зізнатися, адже знав, що Джеймса цілували не вперше. Але це перестало мати будь-яке значення, щойно його переповнило почуття правильності, любові, мети, безпеки та майбутнього.
Наче його життя не закінчиться через кожен вибір, який він зробив.
Коли їх губи розімкнулися, світло люмосу на кінчику палички зникло, і Реґулус ледь бачив блиск у розплющених Джеймсових очах. Але той усе ще притискав його до себе, і його тихий подих все ще торкався теплої шкіри.
— Ти схожий на літо, — прошепотів Реґулус, відчуваючи, як сон огортає його свідомість. — Теплий. І яскравий.
Джеймс усміхнувся і м’яко провів носом по волоссю Реґулуса.
— Обіцяй, що будеш тут, коли я прокинусь.
Реґулус сховав обличчя у Джеймс на грудяха, кивнув і, напівсонний, щиро промовив:
— Я нікуди не дінуся. Навіть якби захотів, то не зміг би.
Це прозвучало, як обітниця. Так само, як рука Джеймса, що погладжувала його спину, давала безмовну обіцянку: Реґулусу більше ніколи не доведеться прокидатися на самоті. І що б не чекало на них попереду, вони неодмінно зустрінуть це разом .