Люди роблять помилки. На думку Джеймса, здебільшого їх варто пробачати. Якщо вони просять пробачення. Якщо вони дійсно шкодують. Джеймс за своє життя теж не раз приймав сумнівні рішення. Часом був не надто обачним. Та кожен старається як може.
Люди роблять помилки.
А ще вони роблять вибір. Різниця є, і для Джеймса вона суттєва. Він докладає усіх зусиль, аби не сплутати одне з іншим.
***
Тієї ночі, коли Сіріус з’являється на Джеймсовому порозі, він ледве тримається на ногах. З собою у нього лише чарівна паличка. Більше нічого. На ньому навіть взуття немає.
— Часу забракло, — каже він Джеймсу трохи нерозбірливо. Сіріус говорить із посмішкою, проте вона не зачіпає його очей, напружено застигши у куточках губ. До тієї ночі Джеймс не розумів до кінця, як це — бажати чиєїсь смерті. Але тепер він хоче їх повбивати. Усіх без винятку. Кожного, хто Сіріуса бодай пальцем зачепив.
— Трохи передбачувані, так? — раптом каже він, м’яко обвиваючи друга рукою та заводячи його досередини.
— Ти про що? Про взуття?
— Ну так, всі ходять взуті, хіба ні? Де клята спонтанність? Я ж гляну вниз і точно знатиму, що там буде.
— Взуття.
— Саме так!
Цього разу Сіріусова посмішка більше схожа на справжню, проте Джеймс досі відчуває, як той тремтить у його обіймах.
— Срані фашисти, — мимрить Сіріус саме в ту мить, коли східцями, в капцях та зі світлом на кінчику чарівної палички, спускається Джеймсова матір.
— Джеймсе, що… ох, — вона завмирає посеред сходів, і на секунду щось болісне спалахує на її обличчі. Та за мить від цього й сліду не лишається. — Сіріусе, любий, рада тебе бачити. Джеймсе, до вітальні, будь ласка.
Джеймс киває, повільно крокуючи разом із Сіріусом до дивану. Сіріус утруднено дихає, і час від часу Джеймс відчуває, як той стримує здригання.
— Пробач, що я ось так, без попередження, — каже він напружено, поки Джеймс опускає його на диван.
— Не кажи дурниць, — він сідає поруч, тримаючи руку на його руці, не бажаючи відпускати.
— Тобі тут завжди раді, ти ж знаєш, — лунає позаду, коли до кімнати заходить місіс Поттер, а поруч з нею повітрям пливе чашка гарячого чаю. Вона опускає її на кавовий столик. — Молоко, чотири ложечки цукру, — каже вона, змушуючи Сіріуса всміхнутися від вуха до вуха.
— Ви пам’ятаєте.
— Важко забути клятий зубний біль у чашці, — каже Джеймс, накликаючи на себе гнівний материн погляд, проте Сіріус лише заходиться сміхом, відкидаючи голову на спинку дивану, наче не має сили тримати її піднятою.
— Що тут скажеш, люблю коли солоденько, — підморгує він Джеймсу, і той шкіриться у відповідь. Сіріус міг і з ліхтарним стовпом фліртувати, якби був достатньо знуджений. Чи достатньо наляканий. Сіріус огортає себе своїм шармом наче бронею.
Евфемія стає перед ним навколішки й простягає руку, щоб ніжно обхопити його щоку. Сіріус блідий, це помітно навіть у темряві — Джеймс бачить темні кола під його очима та фіолетовий синець, що розквітає на його щелепі збоку. Судячи з її нахмуреного лоба, Джеймс припускає, що їй теж усе добре видно.
— Я накладу діагностичне заклинання, любий, — тихо каже вона, торкаючись великим пальцем його щоки. — Можна? — Настає тиша, Сіріус злегка примружує кутики очей — він не з тих, хто радо вдпускає інших до себе. Зрештою, він киває.
Евфемія глибоко вдихає, перш ніж прибрати долоню й узятися тихо накладати чари. Джеймс відчуває її магію — теплу й солодку, наче кориця. Сіріусові повіки дрижать та заплющуються, рука кам’яніє під рукою Джеймса, тому той стискає її у своїй. Я тут, намагається він цим сказати. Я тут. Я тут. За кілька секунд Сіріус стискає у відповідає.
Евфемія впускає чарівну паличку на коліна, нервово кусаючи нижню губу і чекаючи, поки Сіріус розплющить очі, перш ніж заговорити.
— Я маю полікувати твої ребра і щиколотку, добре? Боліти не повинно, узагалі, але як раптом почне — дай мені знати.
— Що? — У Джеймса стискається живіт. Лють накриває його такою високою хвилею, що заступає собою геть усе. Він у ній тоне. — Твої ребра? Вони блять тобі ребра переламали?
—Джеймсе, — дорікає йому матір. Але він не може. Це занадто. Це просто бляха занадто.
— Якщо тебе заспокоїть, то я не думаю, що вони дійсно зламані, — Сіріус змінює положення і ледве стримує стогін. — Радше… тріснуті. Правда ж, Еффі? — він дарує їй усмішку, вона у відповідь лише зітхає.
— Мені треба, щоби ти посидів спокійно, — тільки й каже вона, і він знову киває. Цього разу, коли діє заклинання і його кості зростаються докупи, контроль Сіріуса слабне, і тихі стогони болю вириваються з його рота. Джеймсу хочеться кричати.
— Ну от, — м’яко каже його мати, прибираючи пасма волосся з Сіріусового лоба. — Все скінчилося.
Сіріус киває, знову заплющуючи очі та повільно сповзаючи по дивану. Джеймс підводиться, щоб той міг витягнути ноги.
— Вибачте… трохи втомився… дякую до речі. Думав, доведеться йти в Мунґо. Боявся, що вони… прийдуть… забрати мене.
Навіть у темряві Джеймс бачить, як його мати намагається стримати сльози.
— Ні, — каже вона ледь чутно. — Ніхто не забере тебе, Сіріусе.
— Ммм, — все, що каже той у відповідь, уже дрімаючи.
Обоє Поттерів стоять ще мить, застиглі й мовчазні у власному, зануреному в темряву, домі, по вінця сповнені почуттів, від котрих серце роздирається надвоє.
— Джеймсе, ти б не міг…
Він киває, не даючи навіть договорити, швидко йде до шафи в коридорі й дістає запасні ковдри з подушками.
— Лягай спати, мам, — тихо каже він, повертаючись до кімнати. — Я побуду з ним.
Він вкриває Сіріуса ковдрою, дбайливо підкладаючи подушку йому під голову.
— Ти впевнений? — питає вона.
Джеймс знову повертається до неї, розтягуючи губи у, як він сподівається, підбадьорливій усмішці.
— Так, авжеж.
Хай там що, тепер він навряд чи засне, до того ж він, бляха, нізащо не зможе спустити з Сіріуса очей.
Вона киває, не зводячи з Сіріуса погляду навіть тоді, як притягує Джеймса до себе й цілує його у маківку.
— Мам, чуєш? — шепоче він, спиняючи її, перш ніж вона виходить з кімнати. — Дякую, — додає невпевнено, від чого та зводить брови докупи. — Дякую за… — Він не знає, як передати це словами, як висловити свою вдячність батькам за те, що ті люблять Сіріуса, що бачать, наскільки відчайдушно йому ця любов потрібна. Наскільки сильно він на неї заслуговує. Джеймс невиразно змахує рукою в бік заснулого на дивані хлопця. — Просто… дякую.
— Люблю тебе, — каже вона після короткої паузи тонким та надто сумним, на думку Джеймса, голосом.
— І я тебе люблю. — А потім, на тому ж подиху: — Я не дам йому туди повернутися.
Бо це потрібно сказати. Бо він мав сказати це ще бозна як давно.
Вона повільно киває.
— Знаю.
Але він хитає головою.
— Ні, я маю на увазі, не лише зараз. Не лише цього літа. Я ніколи не дам йому повернутися туди. До них.
— Так, — натяк на сумну посмішку торкається куточка її рота. — Я знаю. — А тоді її вираз змінюється, наче вона раптом дещо згадує: — Реґулус, — видихає вона його ім’я.
Джеймс кліпає, вражений раптовою зміною теми.
— А що з ним? — каже він значно холодніше, ніж збирався.
Його мати проводить рукою по змученому обличчю.
— Не можна його там залишати… Я поговорю з Альбусом, перевірю, що я зможу я…
— Ні, мамо, — Джеймс кидає швидкий погляд на Сіріуса, щоб переконатися, що той досі спить. — Реґулус не такий, як Сіріус. Він… я не знаю… він один із них.
— Від дитина, Джеймсе.
— Пффф, — відмахується той від її слів. — Яке там, ми майже однолітки.
На це вона тільки слабко всміхається.
— Ото-ж бо й воно.
Джеймс супиться.
— Він не хоче звідти йти, — наполягає він. — Йому там подобається, йому подобається вся ця чистокровна маячня. Я не пущу його до себе в дім, не пущу його до Сіріуса.
Вона вигинає брову.
— О, то ти тут вже господар, так?
Щоки Джеймса вкриваються рум’янцем, проте він не відступає, схрещуючи руки на грудях та дивиться їй просто в очі.
— Я не підпущу його до Сіріуса, — повторює він.
Минає кілька хвилин напруженої тиші, перш ніж Евфемія закочує очі, довго стражденно зітхаючи.
— Напишу Альбусу вранці.
— Мам…
Вона зупиняє його, різко зводячи руку в явному попередженні. Місіс Поттер — не та жінка, котрій варто переходити дорогу, тож усі Джеймсові заперечення застрягають йому в горлянці.
— Я не залишу дитину в цьому домі, Джеймсе, якщо можу допомогти, тож мені байдуже, що ти про нього думаєш. Я достатньо чітко висловилась?
Джеймс неохоче киває.
— Прекрасно. Тоді добраніч.
Він не відповідає, тільки понуро сповзає на підлогу, притискаючись спину до дивану.
Люди роблять помилки. Але це? Його друг з’явився посеред ночі, зламаний, раз по разу здригаючись. Це не помилка. Проте як на Джеймса, Блеки, включаючи Реґулуса, зробили вибір. Пробачити таке неможливо.
***
Так чудово, що Сіріус залишається на все літо. Що не треба турбуватись про брак часу, не треба дивитися йому в очі й бачити там, як спливають дні. Звісно, все ще бувають миті, коли він… поринає у себе. У місця, куди Джеймсу не дістатися. Але загалом йому краще.
Він розповідає про те, що сталося, уривками, наче не може впоратися з усім одразу. Спершу Джеймсовим батькам, а тоді, щойно прибувають професор Дамблдор з Аластором Муді — то і їм теж.
— Вони наказали мені прийняти мітку, — пояснює Сіріус тим самим, що й завжди, позбавленим життя тоном. Ще раз, продовжують наполягати вони, тільки тепер більш детально. — Я послав їх під три чорти. Можете собі уявити, наскільки добре вони це сприйняли.
Джеймс ніколи не тисне на Сіріуса, не вимагає від нього більшого. Він спостерігає, як це роблять дорослі з їх оточення, навіть його мама й тато — вони цього й не помічають, зосереджені лише на загальній картині. На політиці. На війні. Вони не бачать, як їхні питання оголюють Сіріуса до кісток. Не бачать, як мало йому бракує, щоб зламатися — певно, саме тому він крізь усе це продирається із сарказмом, кидаючись дотепами так, наче це його особистий театр одного актора. Лише Джеймс помічає, як тремтять Сіріусові руки. Лише він знає про заклинання глушилято, яке той накладає на свою кімнату щоночі.
Але здебільшого… здебільшого літо приємне. Яскраве й тепле — вони майже щодня грають у квідич, ганяють один за одним у дворі, пірнають за снитчем, которого навіть не бачать, просто щоб перевірити, чи інший кинеться слідом, тягають один одного за мітли та відбивають бладжери врізнобіч.
Дамблдор приходить ще не раз, але про Реґулуса більше ніхто не згадує. Принаймні, Джеймс цього не чує. Він радий. Це останнє, що зараз потрібно Сіріусу.
— Ви можете бодай постаратись гарно поводитись, так? — питає Евфемія, стоячи разом з ними на платформі 9 ¾, за їх спинами роздається гудок потягу.
— Постаратись? — весело каже Сіріус, усміхаючись, коли місіс Поттер цілує його в маківку. — Авжеж, ми можемо.
— Люблю добряче постаратись, тож так, — погоджується Джеймс, теж отримуючи поцілунок.
Його мати закочує очі, штовхаючи чоловіка ліктем, коли той намагається стримати сміх.
— Мені шкода Мінерви, — тільки й хрипить Флімонт.
Джеймс морщить носа.
— Гадки не маю, чому, бо якщо когось і треба жаліти, то це мене, через кількість домашки, яку задає ця жінка.
— Джеймсе, — підкреслено мовить його матір.
— Справді, Джеймі, це було страшенно грубо. Усі знають, що вона не так жінка, як кішка.
— Сіріусе!
— Киця у погані дні, — пирхає Джеймс.
— Кицюня у найгірші.
— СІРІУСЕ!
— Ой, а що це… Гадаю, нам треба вже йти, не можна проґавити потяг, — Сіріусу доводиться тягнути за собою Джеймса як на буксирі, бо той аж навпіл зігнувся від сміху.
— Агов, ви двоє! Я серйозно! — кричить їм услід Евфемія, проте не настільки сердито, як їй вочевидь цього б хотілося. — Поводьтеся добре і бережіть себе!
Джеймс махає матері, перш ніж Сіріус затягує його до потяга — обидва досі б’ються в істериці.
— Кицюня, — продовжує мурмотіти Джеймс собі під носа, поки вони проштовхуються потягом у пошуках решти. Знайти їх не забирає багато часу. Ніколи, навіть без карти. Джеймс завжди відчував, що між ними чотирма існує майже електричне тяжіння. Він готовий заприсягтися, що часом відчуває, як вони притягують його, наче смикають за струни, обмотані довкола його ребер. Він міг би знайти їх будь-де.
— Здоров, хлопці! — шкіриться Сіріус, з гуркотом розчахуюши двері купе навстіж, від чого Ремус мало не падає зі свого місця.
— Ти не можеш просто зайти в кімнату, ні? — буркоче той, вмощуючись назад. — Завжди маєш заявити про себе як срана королева.
— Але ж Муні, — Сіріус сідає поруч із ним, вдираючись в його особистий простір, — я і є королева.
Джеймс спостерігає, як Ремус з усіх сил намагається зберегти серйозне обличчя.
— Хто? Ти?
Сіріус поважно киває.
— Розумію, ти мені не віриш, але скажи от що — хіба ти колись бачив нас обох в одному й тому ж місці в один і той самий час?
Цього достатньо — Джеймс знову починає хихотіти, а Пітер пирхає так сильно, що ледь не захлинається.
— Ти ходяче лихо, знаєш? — кидає Ремус у бік Сіріуса, не в змозі приховати теплоту у голосі.
— Все для тебе, любове моя.
Джеймсу на мить здається, що він бачить, як щоками Ремуса розповзіється рум’янець, проте часу замислюватися над причиною немає, бо двері купе знову різко відчиняються.
— Клята генетика, — стиха буркає Ремус, коли всі четверо підводять погляди на неочікуваного гостя.
Реґулус Блек стає мов укопаний, здається, так само здивований зустріти їх, як і вони — його.
— Вибачте, — каже він, зустрічаючись із Сіріусом очима, а тоді зненацька погляд його гасне, наче стіна падає, — думав, що тут нікого.
— Ти хіба не чув нас? — запитує Пітер із щирою цікавістю.
— Ні.
Він продовжує дивитися на Сіріуса, і від цього у Джеймса все тіло аж свербить. Вони дуже схожі — у обох ті самі темні кучері, у обох ті самі сірі очі. Щоправда Сіріус вищий, ширший у грудях і плечах — статура справжнього відбивача. А от Реґулус… що ж… його не назвеш інакше, ніж… гарним. Він схожий на херувимів з полотен епохи Відродження, хіба що більш насуплений.
— Ми можемо якось допомогти? — чує Джеймс власний голос ще до того, як узагалі вирішує заговорити.
Реґулус здригається, наче забув, що всі вони досі тут, кілька разів кліпає, перш ніж відвести від Сіріуса погляд.
— Ні, — каже він знову — певно, це його улюблене слово.
— Прекрасно, — сплескує в долоні Джеймс. — Тоді, гадаю, тобі вже пора, так?
Але той не зрушує з місця, так і завмерши з дивно напруженим обличчям, стискаючи та розтискаючи щелепи. Як на Джеймса, ця незручна тиша тягнеться нестерпно довго.
Зрештою, Реґулус знову підводить очі, рішуче дивлячись на брата.
— Ти в порядку?
Сіріус весь напружується, Джеймс помічає це навіть з іншого боку купе — м’язи на руках напнуті, плечі підняті. Коли той поруч зі своєю сім’єю, Джеймс насилу його впізнає — усе світло, яке майже постійно виливається з Сіріуса, здається, одразу гасне. Блеки — просто купка сраних дементорів.
— В порядку? — спантеличено запитує Пітер, бігаючи поглядом між двома братами. — А чому з ним щось має бути не в порядку?
Ніхто йому не відповідає. Ремус, імовірно, майже настільки ж спантеличений, згортає книгу на колінах, його сповнені тривоги очі стежать за Сіріусом так, наче в кімнаті нікого більше немає.
— Ага, — нарешті каже Сіріус. — Звісно, Реґ, я в порядку.
Джеймс знову відчуває її — лють, котра закипала у ньому тієї ночі, коли з’явився Сіріус, розбитий, закривавлений та зранений.
— Ти закінчив? — різко кидає він, коли Реґулус продовжує просто стояти.
— Тебе це не стосується, — кидає Реґулус у відповідь, і, ох, малий, ну ти й нарвався. Джеймс стискає кулаки, практично відчуваючи, як магія дзижчить у нього під шкірою.
— Ще й як, в біса, стосується. Чи ти собі думаєш, що можеш просто заявитися сюди, наче нічого й не сталося? Наче ти і твоя сімейочка мало не вибили з нього всю душу…
— Що? — скрикує Пітер, проте Джеймс заледве його помічає, поглядом просверлюючи у Реґулусі дірки, поки той так само пропалює його наскрізь.
— Ти нічого не знаєш.
— Я знаю достатньо.
— Я ніколи його не чіпав.
— Але ти й не зупинив це! — раптом Джеймс схоплюється на ноги, голос лунає надто гучно як на невелике купе. Вони з Реґулусом стоять ніс до носа, Джеймс вищий від нього не аж настільки, як гадав — всього на дюйм чи два.
— Я не міг, — відповідає Реґулус за якусь мить, ледве проштовхуючи слова крізь зціплені зуби. — Я не міг.
І десь глибоко всередині Джеймса знає, що це, радше за все, правда. Але просто зараз він навіть не думає цим перейматись.
— То ось що ти собі кажеш? — запитує він, гидливим поглядом озираючи хлопця згори вниз. — А ти хоч раз, блять, спробував?
Його щоки беруться рум’янцем, проте гнів у очах спалахує з новою силою.
— Та якщо б він тільки перестав їх провокувати…
— Провокувати… Ти що, блять, знущається з мене?! — обурено кричить Джеймс, тягнучись за своєю чарівною паличкою.
— Джеймсе, — звучить його ім’я коротко й сильно. Як наказ. Він опускає очі й бачить Ремуса, що пильно дивиться на нього, одна його рука стискає руку Сіріуса — той виглядає так, наче волів би бути де завгодно, але не тут. Джеймс хоче захистити його. Він хоче вберегти його. Знати б тільки, як. — Досить вже, гаразд? — зрештою додає Ремус.
Джеймс хоче дати відсіч, справді хоче, але хворобливий вираз обличчя Сіріуса стримує його.
— Гаразд, — буркає він, опускаючи руку й сердито зиркаючи, щойно падає на своє місце біля вкрай збентеженого Пітера.
Реґулус виглядає надто самовдоволеним як на того, кому щойно чарами ледь не відірвали яйця. Він розтуляє рота, щоб заговорити, але Сіріус перебиває його.
— Йди, Реґ, — він звучить так втомлено, що у Джеймса від цього болить у грудях. — Просто йди, добре?
Його брат вагається, окидає Сіріуса поглядом і лише тоді обережно киває. На Джеймса він більше навіть не дивиться — відчиняє двері купе і змією, якою він і є, вислизає назад у коридор.
Якийсь час усі мовчать, простір довкола повниться тільки шумом потяга та кількох галасливих учнів у коридорі. Зрештою, Джеймс зітхає, змушуючи себе підвести на Сіріуса очі.
— Вибач.
Ще мить ніхто не порушує тишу, перш ніж кособока посмішка повзе по Сіріусовому обличчю.
— Це, певно, найбільше з розчарувань, — киває він головою в бік дверей. — Я справді думав, що зараз побачу, як Реґу з’їздять по пиці.
Джеймс посміхається у відповідь.
— Я хотів, повір. Невдоволення Муні — єдине, що мене стримало.
Ремус закочує очі, повертаючись до книги.
— Гадки не маю, чому, він же був тобою невдоволений безліч разів.
— Прагну до вдосконалення.
Сіріус пирхає, відкидаючись назад, одну ногу підгинаючи під себе на сидінні, а іншу витягнувши вперед, займаючи собою невиправдано багато місця.
— Розумію, — мовить він із удаваною зверхністю. — Намагаєшся справити враження на одного зі старост, так?
Джеймс театрально зітхає, хапаючись руками за серце, й дивиться на Ремуса закоханими очима.
— Я просто чекаю того дня, коли він прокинеться й зрозуміє, що я весь цей час був поруч.
Ремус фиркає, відриваючи очі від книги.
— Знаю я, де ти був, і я б туди й на сто метрів не підійшов.
Сіріус сміється як пес, і це так доречно, звук заповнює маленький простір, аж поки решта троє не починають неконтрольовано реготати.
Ремус закочує очі.
— Вам палець покажи — ви засмієтесь, чесне слово.
— Нічого не вдієш, Мунсе, ти смішний як чортяка, — плескає його по спині Сіріус.
— І не давай нікому казати тобі, що це не так, — додає Джеймс, витираючи сльози сміху з-під очей.
— А втім, — продовжує Сіріус, — я мав на увазі старосту з трохи рудішим волоссям, — кидає він погляд на Джеймса, граючись бровами в жесті, який рівною мірою є і двозначним, і кумедним.
— Справді? Щось ніхто не спадає на думку, — каже Джеймс, зненацька дуже зацікавившись своєю чарівною паличкою.
— Хіба?
Він знизує плечима, хоча відчуває, як щоки спалахують гарячим рум’янцем.
— Вибач, друже, я без поняття, про кого ти.
Сіріус ледве стримується, але тоді говорить Ремус:
— То це твоя нова стратегія? Вдавати, що її не існує? Я навіть не знаю, це ознака твого прогресу чи регресу.
Сіріус пирхає.
— Регресу, точно кажу.
— Це не стратегія, — Джеймс поправляє мантію. — Просто більше за нею не бігаю, тільки й того.
Решта мародерів дивляться на нього майже однаково недовірливо.
— Та ну, ти жартуєш, — кпиниться Сіріус.
Але Джеймс хитає головою, щоки досі палають.
— Не жартую. Це збіса виснажливо, коли тебе постійно відшивають. Навіть моя гордість має якусь межу.
Можливо, він не зовсім чесний. Влітку він трохи копався у собі й дійшов до думки, що наполегливість та широкі жести у його намаганнях домогтися уваги Лілі Еванс вже починають, ну, набридати. Джеймс Поттер ніколи не мав наміру ставати передбачуваним. І час від часу йому було дійсно боляче, коли вона відмовляла йому особливо різко, і разом з тим надзвичайно влучно, критикуючи його характер. Але чи була бодай крихітна його частинка, котра сподівається, що цей новий підхід дозволить йому завоювати її прихильність? Так. Безсумнівно. Звісно ж, він не збирається про це комусь розповідати.
— Ого, — видихає Сіріус, — кінець епохи, так?
Джеймс знову знизує плечима, вдаючи байдужість, котрої зовсім не відчуває.
— Рибки в морі повно, і все таке.
Ремус моргає, переводить погляд на книгу, знову моргає.
— Мій маленький хлопчик так виріс, — промовляє він тремтливими вустами.
— Ой, та заціпся!
Джеймс тягнеться і жартома б’є його по руці, Ремус відмахується від нього своєю книгою, і всі знову вибухають сміхом.
— Заждіть, заждіть, не те щоб мене не цікавило Джеймсове любовне життя… ну, чи його відсутність…
— Ей! — вигукує Джеймс.
Проте Пітер ігнорує його, він повертається до Сіріуса, і Джеймс почувається так, наче його б’ють в живіт.
— …але хтось пояснить мені, що це щойно було з Реґулусом? Він поводився так, ніби тижнями тебе не бачив.
Лінива поза Сіріуса вмить стає напруженою.
— Мабуть тому, що справді не бачив. Я провів літо у Поттерів.
Настає тиша.
— І що, твоя матір не проти?
Сіріус стенає плечима.
— Не думаю, що її це бодай трохи обходить. Більше ні.
Пітер кривиться, а Ремус сидить каменем, оглядаючи Сіріуса так, наче хвилюється, що будь-який різкий рух його налякає. Це справедливе припущення. Сіріус завжди нервує, коли говорить про свою сім’ю.
— Ти хіба не втрапиш у халепу? — Пітер запитує з таким виглядом, наче не вловив суть жарту.
— Не бачу причини, бо я не збираюся повертатись, — посміхається Сіріус, проте його усмішка виглядає такою штучною, що Джеймс відчуває, як йому стискає груди.
— Не збираєшся повертатися? — повільно повторює Ремус, погляд стрибає між обличчями Сіріуса та Джеймса.
— Він оселився у мене напостійно, бісів волоцюга.
— О, а так воно звучить навіть якось загадково, — шкіриться Сіріус. — То що, хтось із вас, гівнюків, хоче зіграти у вибухові карти?
Це вони й роблять.
***
Збіса приємно повернутися до їхньої кімнати. Це завжди так, коли вони четверо разом, наче належать один одному. Зізнатися, повернення на заняття не настільки приємне. Справа не в тому, що Джеймс має проблеми з навчанням — він, зрештою, досить геніальний. І це має дещо небажаний наслідок — школа стає нудною. Перші кілька років йому подобалося бути найкращим на курсі, але весь захват вже давно згас. Тепер він дає Ремусу та Лілі боротися за першість, у нього ж є важливіші справи — розіграші, які потрібно влаштувати, хаос, який потрібно сіяти довкола, тощо. Сіріус такий самий. Чи, вірніше сказати, був таким. Цього року все трохи…інакше. Якщо б його змусили визнати, що часом один дуже занепокоєний перевертень і робить, то він би сказав, що цьогоріч Сіріус набагато безрозсудніший, ніж раніше. Енергія хаосу, котра, здається, колекоче у нього під шкірою, загрожує вибухнути будь-якої миті. І коли це відбувається — бідні усі, хто потрапляють йому під гарячу руку.
— Вже другий тиждень, — шипить на нього Ремус через бібліотечний стіл, поки Джеймс без особливого ентузіазму намагається виконати домашнє завдання по Зіллях та настоянках.
— Віриш чи ні, але я теж маю календар.
Йому не треба підводити очей, аби знати, що Ремус втупив у нього погляд.
— Він відбуває покарання за покаранням практично відколи ми сюди приїхали.
Джеймс знизує плечима.
— Для нього це не така вже й дивина.
Вони замовкають знову, безсумнівно, тільки щоб обмінятися ще кількома злісними поглядами.
— Джеймсе.
Зрештою, зміна тону таки змушує Джеймса глянути вгору — Ремус звучить… налякано. Джеймс дивиться в його величезні, благальні карі очі й тяжко зітхає, відкладаючи перо й проводячи рукою крізь своє скуйовджене волосся.
— Добре, згоден, це вже трохи перебір.
Не те щоб Сіріус робив щось аж геть незвичайне — він перетворив місіс Норіс на качку, приклеїв столові прибори Слизерину до столу за допомогою закляття-приклеяття, випустив кілька бладжерів у коридорах, хоча останнє, певно, таки було занадто. Ремус хвилюється недарма, бо він завжди хвилюється як є причина, та самого Джеймса найбільше сердить те, що його не залучили до жодної з цих витівок.
— То все було спонтанно, — сказав якось Сіріус, щойно Джеймс порушив цю тему. — Просто опинився у потрібномі місці в потрібний час, розумієш, бо якби я хоч мить про це думав — я б тобі сказав.
На диво, Джеймса навіть близько не влаштувала така відповідь.
— Я хвилююся за нього, — шепоче Ремус, повертаючи Джеймса до реальності.
— Знаю.
Щоки Ремуса рожевіють, коли він дивиться вниз, граючись пером.
— Таке враження, ніби я бреду наосліп, — каже він нарешті. — Я знаю, що цього літа щось сталося. Але я не… ну тобто, він же не просто так пішов із того дому. І я знаю, що це не моя справа…
— Хто сказав?
Ремус підводить очі на Джеймса, вдячно йому усміхаючись.
— Слухай, Муні, — він поклав руки на стіл та нахилився ближче до друга, — ми ж команда, так?
— Мерліном присягаюсь, якщо ти зараз згадаєш квідич…
Джеймс сміється.
— Ні, ні, я б так з тобою не вчинив.
— Ще й як вчинив би.
Джеймс жартівливо штовхає Ремуса в плече.
— Я просто кажу… намагаюся сказати… ми вчотирьох. Ми в цьому разом.
Ремус вигинає брову.
— У чому ми разом?
Джеймс жестом обводить простір навколо них.
— У цьому, в житті, в усьому. Ми разом. Ти хвилюєшся про нього, хочеш допомогти, я це розумію. Я вважаю, що він має розповісти тобі все від початку до кінця, справді. Але я не можу розповісти… бо це не моя історія.
Очі Ремуса розширюються.
— Ні, я не намагався…
Та Джеймс лише ліниво махає руко, розвіюючи його хвилювання.
— Я знаю, Мунсе, я знаю. Просто кажу, щоб ти зрозумів, що між нами двома немає якогось закритого братства.
Западає незручна тиша, до котрої Джеймс зовсім не готовий.
— Ні, ну, — Ремус знизує плечима, — трохи таки є.
Він знає, що вони не мали б, проте його слова однаково жалять, і Джеймс виявляє, що відхиляється назад, роздратовано проводячи рукою по волоссю.
— Та все нормально, Джеймсе, — додає Ремус, явно намагаючись приховати, що все зовсім не нормально. — Ти можеш мати найкращого друга.
Джеймс хмуриться.
— У мене троє найкращих друзів.
Ремус скептично вигинає брову, але Джеймс не збирається відступати. Після кількох хвилин мовчазного протистояння Ремус здається, зі сміхом хитаючи головою:
— Та Господи, Джеймсе, гаразд.
Джеймс усміхається.
— Обожнюю бути правим.
— Не думаю, що сказав саме це, — буркає Ремус, та крихітної посмішки у куточку його рота достатньо, щоби Джеймс залишився задоволеним.
— Слухай, Мунсе, — знову починає він, тепер уже серйознішим тоном, — ми з Сіріусом схожі, принаймні в очевидному — у тому, що кожен може помітити. Більше, ніж ми з тобою чи ми з Пітом, але це зовсім не означає, що я люблю тебе менше, розумієш?
Ремус моргає, дивлячись на нього з виразом обличчя, який Джеймс не може розтлумачити.
— Джеймсе… — мовить той повільно, — …ти що, освідчуєшся мені?
Джеймс пирскає, чим заробляє агресивне «чшшш» від рейвенкловця за сусіднім столом.
— А що, — багатозначно вигинає він брову, — ти б сказав «так»?
— Та ніколи в житті.
— Ох, — хапається він за груди. — Ремусе, ти мене вбиваєш.
Ремус закочує очі й знову береться за перо.
— Впевнений, ти переживеш, — він веде вістрям над своїм пергаментом, але не натискає. А тоді: — Дякую, що… сказав усе це, — в його голосі дзвенить напруга. — Я… це ціную.
Джеймс киває.
— Нема за що.
— А Сіріус…
Джеймс зітхає.
— Сіріус, — він тре руками обличчя, а потім опускає їх на стіл. — Мабуть, нам просто треба, знаєш, стежити за ним. Бути поруч. Коли він нас потребуватиме.
— Гадаю, впораємось.
— Так, я теж.
На мить настає тиша, а тоді вони обидва неохоче повертаються до домашнього завдання. Ну, тобто, Джеймс неохоче, бо Ремус виглядає більш ніж щасливим. Але минає небагато часу, як цей засранець уже закінчує свої зілля і дуже грубо відмовляється дати Джеймсу списати.
— Чуєш, Джеймсе? — каже Ремус через кілька хвилин.
Він на мить глипає вгору, проте очі Ремуса досі втуплені у пергамент перед ним.
— Я теж люблю тебе, просто щоб ти знав.
Слова звучать тихо, швидко і зливаються в одне, та це настільки чарівно й так схоже на Муні, що усмішка Джеймса настільки широка, аж ледве вміщається на обличчі.
— Гадаю, липень підійде.
— Липень? — підводить очі Ремус.
— Щоб зіграти весілля.
Джеймс регоче, пірнаючи під стіл, коли йому в голову кидають перо.
***
Джеймс вперше після потяга бачить Реґулуса, коли близько опівночі під плащем-невидимкою скрадається до кухні. Минає третій тиждень навчання, а Сіріусові витівки ніяк не вщухають. Джеймс хвилюється, що Ремус передчасно постаріє. Проблема з Сіріусом полягає в тому, що йому треба трохи дати де розгулятися, не надто сильно, звісно ж, проте його почуття ніби завеликі. Завеликі, щоб їх просто обдумати чи висловити, тому йому доводиться діяти.
Джеймс завертає за ріг і мало не врізається в когось з іншого боку. На щастя, він встигає вчасно спохватитись та притиснутися до стіни, коли повз нього проходить дуже цілеспрямований слизеринець. Йому треба кілька секунд, щоби мозок склав два плюс два, пов’язавши кучеряве чорне волосся з пихатим виразом обличчя. Щойно він розуміє, хто це, як Реґулус уже минає половину сходів, рухаючись геть від слизеринської вітальні.
Джеймс на мить застигає. Не може вирішити, що сильніше — голод чи цікавість. І ледь розуміє, що йому робити, як одразу ж кидається сходами вгору, минаючи по дві східці за раз у намаганні не відстати від Реґулуса.
Той рухається зовсім не так, як Сіріус — він весь складається із жорстких прямих ліній та бездоганної постави. Це змушує Джеймса захотіти зробити йому, цьому пафосному ідіоту, підніжку. Якби він не був таким зосередженим на положенні Реґулусових плечей… і рук… і… стегон, то, певно, набагато раніше зрозумів би, куди вони прямують. Але тільки коли Реґулус розчахує двері, — з Джеймсом просто у нього за спиною, — Джеймс усвідомлює, що вони піднялися аж до астрономічної вежі.
Джеймс притуляється до зовнішньої стіни, спостерігаючи, як Реґулус йде до краю вежі. Влітку, коли після заходу сонця не так холодно, люди приходять сюди цілуватися… а часом, якщо вони налаштовані на пригоди, то і для чогось більшого. Проте, з якоїсь причини Джеймс не може навіть уявити, щоб Реґулуса цікавив швидкий секс — він дійсно геть не схожий на Сіріуса.
Він перехиляється через бильця, заглядаючи у небо — воно о цій порі ночі, чесно кажучи, просто приголомшливе. Усе оксамитово-чорне, вкрите миготливими зорями. Місяць потроху близиться до повні, і Джеймс навчився дивитися на це з пересторогою.
Він чекає, що от-от хтось увійде в двері, адже це безумовно якась зустріч, хай навіть і не романтична. Але ні. Ніхто не приходить. Єдине, що відбувається — це те, що Реґулус дістає телескоп із кишені, збільшує його помахом чарівної палички та починає вдивлятися у небо. Якусь хвилину Джеймс із жахом думає, що він просто застряг тут, змушений дивитися, як Реґулус виконує домашнє завдання з астрології.
Джеймс відштовхується від стіни й підходить ближче, спостерігаючи, як Реґулус обертає десяток різних коліщат, регулюючи лінзи. Що б він не робив, у цьому видно досвід. У жодному русі його пальців немає ані краплі невпевненості. Він завжди вважав Реґулуса набагато молодшим, хоча між ними лише рік різниці. Та за літо він змужнів — у поїзді Джеймс звернув увагу на його зріст, проте зараз бачить, як у нього почали ширшати плечі й груди, та й волосся стало довшим. Як у Сіріуса, хіба що охайніше.
Зрештою, руки Реґулуса завмирають. Він кілька хвилин невідривно дивиться у телескоп, а потім зітхає і випростується, не зводячи з неба очей.
— Знаєш, вона стала ще гіршою, — важко мовить він, — відколи ти пішов.
Джеймс підстрибує від звуку його голосу, здивований і на мить наляканий, що якимось чином дозволив плащу-невидимці зісковзнути. Але ні, Реґулус дивиться не на нього — погляд його все ще спрямований у далечінь.
— Ти хоча б раз, хоча б на мить, думав про те, що буде зі мною? — він холодно сміється, вперше опускаючи погляд і шаркаючи черевиком по землі. — Я вже й не знаю, як з ними ладнати, раніше вмів, але останнім часом… блять, останнім часом я не можу дихати.
Голос хрипне, і Джеймс замислюється, чи Реґулус раптом не плаче, проте коли той підводить погляд, його обличчя сухе. Він тре його руками, перш ніж виснажено зітхнути. В його очах заплутується місячне сяйво, і від цього видовища у Джеймса перехоплює подих. Є в них щось приголомшливе. Він не думає, що колись бачив Реґулуса таким цілісним. Зазвичай він — всього лиш бездушна тінь людини, відлуння своїх батьків, майже що картонна лялька. Але не тут, не цієї ночі. Зараз він виглядає навдивовижу справжнім.
Ще раз пронизливо глянувши у телескоп, він змахує чарівною паличкою, і той зменшується до розміру брелока. Джеймс спостерігає, як він кладе його до кишені, дивиться, як він повертається до замку, віддалені звуки його кроків чутно навіть після того, як зачиняються двері.
Він почувається не своїй тарілці. Увесь той час, що він знав Реґулуса, той був розпещеним, безхребетним покидьком, котрий ставився до Сіріуса так, наче той їх розчаровував. Наче ганьбив їх. Але те, що сталося зараз, — і він досі не до кінця розуміє, що саме сталося, — усе воно не… в’яжеться докупи.
Він не може викинути це з голови навіть п’ятнадцять хвилин потому, коли проходить крізь портрет і заходить у вітальню Ґрифіндору з плащем-невидимкою в руці.
— Ей! — він підводить погляд й бачить Сіріуса, Пітера та Ремуса, які чекають біля каміна, хоча всі інші явно у своїх ліжках. Сіріус піднімає брови й підкреслено вказує на очевидно порожні Джеймсові руки. — Що за фігня, Золотороже? Де їжа?
— Їжа? — і щойно це слово злітає з його вуст, як він згадує, за чим узагалі ходив. — Точно… е-е… вибачте, там крутився Філч, тож… — він знизує плечима, перш ніж рушити до сходів.
— Філч? — обурено скрикує Сіріус у нього за спиною. — Відколи це Філч може завадити нам щось робити? Ти ж мав сраний плащ!
Джеймс не морочиться з відповіддю, зненацька відчувши неймовірну втому, щойно забігає до їхньої спальні. Він не одягає піжаму, просто роздягається до білизни й заповзає під ковдру, зашторюючи ліжко. Він хоче виспатися, аби позбутися цього дивного почуття, що засіло у нього в шлунку. Але попри всі зусилля, його думки раз за разом повертаються до Реґулусового обличчя — до цих клятих бісових очей. І останнє, що він чує перед тим, як заснути, — це голос Реґулуса в його голові, який шепоче знову і знову.
Я не можу дихати.