Запах гнилі й крові змішався до купи, пронизуючи повітря важким, задушливим туманом. Маріан відчувала, як він липне до шкіри, просочується в одяг та осідає в легенях, ніби отрута. Вона бігла попереду, оминаючи повалені дерева й обгорілі пеньки, які тепер стирчали, немов чорні зуби мертвої землі. Де-не-де траплялися жахливі залишки тих, хто не встиг врятуватися – шматки плоті й понівечені кінцівки, що застигли в мертвій тиші, яку порушували лише віддалений рев монстрів.
Маріан змушувала себе не дивитися вниз, тримала очі на стежці. Попереду виднівся Лотеринг. Карвер дихав важко і глибоко, намагаючись встигати за сестрою, озирнувся назад і застиг на мить, побачивши силуети породжень тьми, що виринали з диму та попелу, їхні червоні очі світилися голодом.
— Сестро, вони наближаються!
— Просто не зупиняйся! — крикнула Маріан, перескочивши через ще один обгорілий стовбур.
Дорога попереду тяглася крізь безлад, уламки возів, зламані списи та щити, розкидані тіла, яких ніхто не встиг забрати. Дівчина намагалася не дивитися вниз, але образи мертвих, спотворених обличь врізалися в пам’ять. Їхні ноги тремтіли від напруги, кожен м’яз пульсував від виснаження. Картинка того, що вони з Карвером бачили в Остагарі, стояла перед очима так чітко, ніби знову розгорталася перед ними: море тіл, що лежали під залізними ржавими чоботами породжень тьми, обличчя солдатів, перекошених жахом, коли на них опускався фінальний удар. Смерть майже дихала їм у спину, тільки чудом вони змогли вижити.
Зараз потрібно було швидко дістатися додому, до сім’ї. Надія залишилася єдиним, що тримало їх на ногах - надія, що вони встигнуть, що родина ще жива. Маріан перечепилася об обгорілий уламок і, втративши рівновагу, покотилася вниз схилом. Світ на мить перевернувся догори дриґом: гострі уламки й тверда земля били в боки, гул у вухах заглушив навіть власне дихання. Гоук інстинктивно виставила вперед руки, намагаючись закрити обличчя від ударів. Зупинившись біля підніжжя схилу, Маріан лежала на землі, намагаючись зібратися з силами. Її долоні горіли від подряпин, а коліна стислися в судомному болю. Грудна клітка піднімалася і опускалася так швидко, що здавалося, вона не може вдихнути достатньо повітря. Карвер підбіг до неї майже одразу, його обличчя було перекошене страхом і люттю. Не сказавши ні слова, він міцно схопив її за лікоть і силою поставив на ноги. Маріан хитнулася, на мить відчувши, як все навколо знову розмивається. Насуплені брови брата та стиснуті губи в лінію протверезили її, вона кивнула йому, що все вже в порядку. Брехня. Нічого не в порядку.
Пробігаючи селом, Гоуки бачили, як люди в поспіху покидають свої домівки, намагаючись урятуватися від неминучого. Жінки хапали дітей на руки, чоловіки тягнули вози з тим, що встигли схопити, а дехто просто біг, нічого не взявши. Хатини палали яскравими язиками полум’я, обгорілі дахи обвалювалися, розкидаючи іскри в повітрі. Деякі доми вже спорожніли, інші — ще чули в собі відчайдушні крики людей, які не змогли втекти вчасно. Породження тьми були тут. Їхні тіні рухалися в глибині диму, а моторошний гуркіт їхніх кроків здавався ближчим із кожною секундою.
— Вони випередили нас, — прошепотів Карвер, його голос затремтів від жаху, хоча він намагався цього не показати.
— Ні… — видихнула Маріан, її очі ковзали по хаосу навколо.
Жахлива догадка вже заповзла в їхні голови, гніздилася там, наче отруйна гадюка. Почувся дівочий крик зовсім недалеко, такий різкий і пронизливий, що здавалося, він пронизав саме повітря. Маріан різко зупинилася, обертаючись на звук, але Карвер не чекав, він, не вагаючись, кинувся в той бік, міцно стискаючи меч у руці.
— Карвер! — крикнула вона, простягаючи руку, але брат уже зник за залишками хатини.
Маріан зціпила зуби й кинулася за ним. Її серце калатало, немов барабан, коли вона пролазила крізь уламки, намагаючись наздогнати брата.
Коли Гоук вибігла на невеличкий двір між хатинами, вона побачила брата, що стояв у бойовій стійці перед невеликою дівчиною, яка притискалася до стіни. Її обличчя було перекошене страхом, а перед ними, спотворюючи й так жахливу картину, з’явилося двоє породжень тьми. Їхні очі горіли криваво-червоним світлом, а пазурі були забруднені свіжою кров’ю. Маріан швидко витягнула свої кинджали, їхні леза блиснули навіть крізь задимлене повітря, ступила вперед, привертаючи увагу одного з монстрів.
— Гей, сюди, виродку! — голос зірваний від бігу, але намагалась змусити монстрів зосередитися на собі.
Породження тьми миттєво відреагувало. Воно видало оглушливий рик, його спотворене тіло напружилося перед стрибком. Червоні очі спалахнули, коли монстр кинувся до Маріан з неймовірною швидкістю. Він кинувся вперед і Гоук не встигла ухилитися, його масивне тіло врізалося в неї, збиваючи з ніг. Вона впала спиною на землю, повітря вирвалося з легень, а руки інстинктивно виставили кинджал вперед, намагаючись утримати чудовисько подалі. Карвер взяв на себе іншого монстра, нічим не міг їй зараз допомогти. Потворна паща зловісно клацала, і сморід гнилої плоті змусив Маріан затамувати подих. Монстр навалився всією вагою, намагаючись вгризтися в неї, а вона щосили тримала леза біля його горла, напружуючи кожен м’яз. Стиснула зуби, вся напруга сконцентрувалася в руках, які щосили тиснули на кинжал, відштовхуючи огидну пащу від себе. Холодний піт струмками стікав по скронях, адреналін, мов вогонь, кипів у жилах, змушуючи тіло діяти швидше.
Здавлений рик чудовиська став сигналом. Зібравши всі сили, вона зігнула коліно й різко вдарила його в спину, вкладаючи в цей рух усе, що залишилося від витримки. Породження тьми хитнулося й перекотилося на бік. Не гаючи ні секунди, вона кинулася вперед, націливши кинжал на оголене місце між ржавими пластинами його броні. Лезо легко пройшло крізь зогнилу плоть, і чудовисько затремтіло в останній агонії. Маріан відсахнулася, витягуючи кинжал, і важко дихаючи, глянула на тіло, що застигло в калюжі чорної крові. Її руки тремтіли, але вона стиснула їх у кулаки, намагаючись подолати зовнішню слабкість.
Карвер з усієї сили провернув меч, втиснутий у пробитий живіт чудовиська. Воно захрипіло, спотворений звук вирвався з пащі, і тіло смикнулося. Зблиснувши зубами від напруги, Карвер ривком витягнув меч, разом із яким хлюпнула чорна, густа кров, яка заляпала землю біля його ніг. Він різко видихнув, розвернувшись до сестри. Вона стояла неподалік, її плечі ледь помітно здригалися, коли та обережно витирала свій кинжал об брудне, але придатне для цього простирадло, знайдене серед уламків. Її обличчя було серйозним, але погляд — стікляний.
Гоук затримався лише на мить, перевіряючи, чи з нею все гаразд, а потім його увага переключилася на дівчину, що сиділа, зіщулившись у кутку біля обгорілої стіни. Її коліна були притиснуті до грудей, а обличчя сховане в руках, дівчина тремтіла, видаючи тихі, задушливі схлипування.
— Гей, ти в безпеці, — мовив Карвер, присідаючи на одне коліно біля неї. Насправді звучало жахливо, якщо вважати де вони находяться, слухаючи крики навколо.
Дівчина підняла голову, її затравлені очі зупинилися на Карвері, а потім ковзнули до Маріан. Вона все ще виглядала наляканою, але, схоже, усвідомлювала, що перед нею не вороги.
Маріан підійшла ближче, обережно поклала руку на плече брата, відчуваючи, як його м’язи напружуються під її пальцями, перевела погляд на дівчину, в очах тягнулися нитки страху і болю, перемішаних розпаччю. Карвер скинув чужу руку з плеча миттєво, встаючи з колін. Не глянув у сторону сестри просто пішов далі. Насуплено глянувши йому в спину, Гоук стиснула губи в лінію.
— Забирайся звідси в безпечне місце, ціла орда біжить на село, ми не в змозі надіятися тепер на краще. – Гоук підійшла до неї і допомогла встати на ноги, в очах рябіла німа біль, сковуючи всі емоції, що навпіл розділяли вони разом. Один кивок голови, і сприйнята мовчанням обіцянка вижити. Безглузда обіцянка.
Карвера наздогнала біля повалених воріт, спостерігаючи, як він вперто прямує вперед, тримаючи меч у руці. Його постать здавалася ще більш тьмяною на фоні руїн, а пальці, що стискали ефес меча, майже побіліли від напруги. Маріан залишалось тільки слідувати позаду та прикривати спину молодшому. Говорити не хотілося. Всі слова здавалися марними, порожніми та недоречними.
За обрієм виднівся їх дім, але щось було не так. Маріан уповільнила крок, серце стиснулося у грудях, коли вона зрозуміла, що картина перед нею не та, якою запам’ятала шість місяців тому. Дім, який колись стояв, тепер був повалений, стіни частково обвалилися, а знайомий дворик був заплямований кров’ю. Від рідного затишку не залишилося і сліду – породження тьми дістались і сюди.
— Вони дібрались до нас… — ледь чутно прошепотів Карвер, болісно оглядаючи руїни їхнього дому, прикусив губу, намагаючись стримати хрип, що рвався назовні.
Маріан недовірливо похитала головою, її скроні пульсували болем, а очі зрадливо наповнилися слізьми. Вона не звернула увагу на брата, не відповіла жодним словом – лише кинулася вперед. Ноги несли її самі, серце шалено стукотіло об ребра.
— Ні… цього просто не може бути!
Маріан перескочила через повалений паркан, навіть не помітивши, як його уламки дряпнули їй руку. Погляд метався по дворі, шукаючи хоч якісь ознаки життя. За мить вона опинилася серед уламків, вдихаючи запах гнилі та диму, двері висіли на одній петлі, ніби їх вибили насильно. Дівчина підійшла до них, її пальці, що тремтіли, повільно провели по старій деревині. Поверхня була шершава з подряпинами й тріщинами, наче від численних ударів і поштовхів. Там де раніше були кутки, тепер виднілися обпалені, чорні сліди, залишені вогнем. Вітер приніс запах горілого і гниття, ще більш різкого, ніж раніше.
Карвер підійшов згодом, його тінь лягла їй на плечі. Себе він ніяк не зміг змусити переступити поріг дому, все вже було знищено вщент, шукати речі тим паче не було сенсу. Він стояв поруч, мовчки, і обидва бачили, як їхній дім розпадається на шматки.
— Позаду згорілі трупи, черепи видно деформовані…це не…це не наші, — мовив, потираючи скроні і ховаючи очі донизу, не бажаючи, щоб сестра побачила мимовільну слабкість.
Дівчина повільно відштовхнулась від дверей, погляд блакитних очей сканували землю, натикаючись на зів’ялу траву, а на поверхні виднілися залишки льодових відблисків. Ці сліди не могли бути випадковими.
— Трава зів’яла, схоже, відбивалися льодом.
Карвер скривився, коли почув про магію, і його обличчя відразу відобразило неприязнь, яку заховав за закочуванням очей під примруженим поглядом сестри.
— Зараз не час і не місце, аби слухати твоє скиглення щодо магії.
— Та я і слова не сказав! — обурливо вигукнув їй у спину він, розводячи руками в сторони.
— Вистачило твоєї скривленої фізіономії.
Проігнорувавши лаяння брата, озирнулася на інші доми, що знаходилися недалеко від них. Люди поспішали в одну сторону, звідки долинав гучний шум. Напрямок, де закінчувався Лотеринг.
— Схоже, всі збираються в купу. Ходімо, — взяла брата за передпліччя, потягнула в сторону до людей.
Шлях, яким вони йшли, був заповнений не лише людьми. Там можна було побачити представників різних рас, кожен з яких був переповнений своєю власною тривогою і болем. Хтось виглядав знайомим, а когось Маріан бачила вперше. Вона уважно оглядала кожного, сподіваючись побачити серед натовпу обличчя своїх рідних, однак погляд здавався лише частиною страшного кошмару.
Карвер йшов поруч, мовчазно, з похмурим виразом на обличчі. Він йшов нога в ногу з сестрою, але його думки були десь далеко, в іншому місці, де все ще було живим і цілим, де не було цього страху і безнадії.
Жахіття війни і темряви вже встигло доторкнутися до кожної живої душі. Люди, які колись мріяли про мир і спокій, тепер йшли з зламленими надіями, сповнені розчарування і розпачу. Всі надії на порятунок виглядали марними. Все, до чого вони прагнули, було зруйновано. Маріан різко зупинилася, її очі миттєво фіксували рух серед натовпу. Вона примружилася, намагаючись краще роздивитися, і серце її застукало швидше, коли серед людей виринула знайома чорноволоса постать. Вона не могла помилитися — це були вони.
— Дивись! Вони тут, Творцю, вони живі! — вигукнув Карвер, швидким кроком пробираючись через натовп до матері, що стояла поряд з Бетані.
Маріан не могла стримати посмішку, хоча і знала, що вона вийшла кривою від пережитих емоцій, але на серці стало набагато легше. Їхня сім’я була тут. Живі. Вона бачила, як Карвер обійняв маму, яка ледь стримувала сльози, а Бетані, що линула до нього, засліплена щастям. Рідні, живі, вони знову разом. А от Маріан зробила крок вбік. Її погляд знайшов іншу фігуру серед натовпу, чоловіка, якого вона так довго шукала. Він не помітив її одразу, бо стояв спиною і допомагав дідусю, пораненому на ногу. Біля нього вірно крутився їхній собака, Лакі, тихо скулячи біля його ніг. Маріан зробила крок, потім другий, і враз кинулася в сторону рідних карих очей, які вона так довго не бачила.
— Гаррете! — вона крикнула його ім’я, і чоловік різко підняв голову, спочатку сумніваючись, чи не примарилось усе це. Лакі, почав гучніше гавкати, не витримавши, кинувся до неї. Гаррет встиг тільки розвести руки, коли вона бігла до нього, він ухопив її, не вірячи своїм очам. Тіло Маріан відразу опинилося в його обіймах, руки обхопили її спину, притискаючи до себе.
— Маріан, — зітхнув він, пригортаючи її до себе, як у дитинстві. Його голос був теплим, а серце билось все сильніше. — Хвала Андрасте, живі.
Маріан заплющила очі, відчуваючи, як важкість останніх днів зникає, залишаючи лише полегшення. Вона нарешті була поруч із близнюком, і цей момент був таким реальним, таким потрібним, і навіть колюча борода, що дратувала її, видавалася тепер частиною того знайомого світу. Вона потерлася об нього, а коли відсунулась, поглянула в очі. Втомлені, з синцями під очима, обличчя спотворене шрамами й подряпинами — він виглядав так, як і вона, змучено. Лакі не витримав і стрибнув на неї, поваливши на землю. Маріан миттєво скривилася, намагаючись відсунути від себе його слюняву пащу, хоча кілька разів той встиг лизнути язиком.
— Ну що ти, як не рідна, — мовив він з насмішкою. — Прояви хоч трохи ласку.
— Та він мене зіжрати хоче, — відмахнулася Маріан, намагаючись відштовхнути Лакі, хоча за псом дійсно сумувала.
Гаррет на обличчі перемінився відразу як тільки побачив, що до них крокував Староста села в супроводженні двох молодих людей. Одним з них який був Храмовник.