Тиша коридору дитячого будинку завжди здавалася важчою за самотність. Вона обтяжувала, стискаючи серце маленької Дарін. Усі ці роки тут минали в однаковому ритмі — ранок, уроки, обід, вечір… Ніхто не питав, як ти почуваєшся. Ніхто не звертав уваги, якщо ти плакав у кутку. Нікому не було до тебе діла. Діти з’являлися та зникали, а Дарін лишалася.
Це місце нагадувало їй зимовий ліс і, хоч вона любила зиму, цей ліс лякав її. Він був темним, страшним і, здавалося, не мав ні краю, ні кінця. Вітер там завивав щосили, заганяючи мороз під одяг та виморожуючи душу. Колись їй навіть наснився сон, як вона опинилася там, зовсім одна, благаючи про допомогу, проте її ніхто не чув, а невдовзі її оточила зграя голодних, диких вовків, які зовсім не лишали надії на спасіння.
Ніхто не затримувався у дитячому будинку так надовго, як Дарін. Вона на пам’ять вивчила кожну тріщинку чи нерівність у тих сірих стінах. За весь час, проведений у притулку, вона не куштувала нічого, окрім каш, які не мали смаку, сосисок, у яких майже закінчився термін придатності, та супів, у які закидали все, що здавалося їстівним. Про печиво, шоколадки чи навіть чай з цукром їй лишалося тільки мріяти.
Дарін росла з мрією покинути це місце. Вона хотіла вивчати мови та побувати у всіх куточках світу.
Дівчина росла за таких умов, що, якщо не навчишся бути самостійною, сильною, закритою, то навряд витримаєш усе це. А любов і турбота стали для неї чимось таким, що можна побачити тільки у фільмах або на сторінках книг. Дарін не могла комусь відкритися, бо знала, що скоро вони зникнуть з її життя, скоро хтось забере їх до нової сім’ї і вони більше не побачаться.
Але все змінилося, коли вона вступила до університету. Там вона зустріла Чхве Саран. З нею Дарін розділила свою мрію, і вони почали разом крокувати до неї.
Саран була зовсім іншою. Вона була галасливою, світлою, зухвалою. Її сміх завжди лунав дзвінко та давав надію, що життя може бути веселим. Вона стала для Дарін тією людиною, яка нарешті розгледіла її за всіма стінами, які вона будувала навколо себе роками. Коли Дарін зустріла Саран, вона вперше в житті зрозуміла, як це — піклуватися про когось і дозволяти комусь піклуватися про тебе.
Саран завжди турбувалася про Дарін, вона допомагала, коли щось не виходило, захищала її та приносила в її життя яскраві кольори. Вони разом робили якісь дурощі, а потім разом розгрібали наслідки тих дурощів. Дарін ніколи не любила сонце, а Саран його обожнювала. Вона завжди гукала Дарін погуляти у сонячну погоду, щоб разом отримати задоволення від теплих променів. Після цього дівчина, яка все життя не любила сонце, бо не могла насолодитися всіма радощами, які воно приносило — полюбила його.
Дарін вперше в житті відчула, що таке справжня дружба, яка не залежить від обставин чи часу. Були моменти, коли вони годинами мовчки сиділи поруч, просто насолоджуючись присутністю одна одної. Вони могли обійнятися після важкого дня і знати, що більше нічого не потрібно пояснювати. Разом вони навчилися ділитися не тільки щасливими митями, а й болем.
Саран стала яскравим світлом у світі Дарін, який завжди був сповнений темрявою. Тепер її зимовий ліс був не таким холодним та темним, тепер вона не намагалася вибратися з нього, а просто гуляла, насолоджуючися теплим сонячним промінням та снігом, що виблискував на сонці.
Вони часто зустрічалися поза універом й розмовляли про все на світі. Найбільше Дарін подобалися їх комфортні вечері з батьками Саран. У такі моменти вона могла відчути себе частиною чогось великого, частиною справжньої люблячої сім’ї. Родина Чхве часто запрошувала Дарін доєднатися до їхніх вилазок у кафе, музеї, на фестивалі чи навіть у подорожі. Дівчина завжди відмовлялася від запрошень у подорожі, але на все інше погоджувалася, коли в неї були гроші.
Не менше, дівчині подобалося проводити час наодинці з Саран. Вона обожнювала їхні вечори з серіалами та ночі з довгими розмовами. Іноді вони брали плед та йшли до парку, аби подивитись на зорі. Саран знайшла частку спокою в Дарін, поруч з нею вона могла бути справжньою. Дарін же, завдяки Саран, відкрила можливість насолоджуватися кожним моментом, навіть незначним.
Одного разу, коли Дарін захворіла, Саран залишилася з нею на ніч, готувала їй чай і навіть намагалася приготувати суп, хоч і не вміла. Вона жартувала, розповідала історії та не дозволяла Дарін почуватися самотньою. Це була дрібниця, але тоді Дарін зрозуміла, що більше не одна. І це було найдорожче почуття у світі.
Для Саран найважливішим був момент, коли Дарін розповіла про своє минуле, зізналася, як старалася не прив’язуватися ні до кого. А тепер, коли вона справді бажає з кимось подружитися, відштовхує цю людину власним холодом. Саран пам’ятала, як Дарін вибачалася й щиро зізналася, що хоче дружити з нею, але не знає як.
Приблизно так і почалося їхнє спілкування, а потім і міцна дружба. Дарін ніколи не шкодувала про те, що відкрилася Саран. Напевно, це був найсміливіший вчинок у її житті.