Пліч-о-пліч в перестрілках. Чарка до чарки за столом в Заліссі. Обличчям до обличчя на самоті один з одним. Роздягатися доводилося не часто. І коли все ж доводилося це зробити, виникали не найкращі відчуття. Спорядження відчувалось як частина тіла, майже як панцир для черепахи. Жодної гарантії, що тебе не пристрелять, поки ти вилазиш з нього. Так само як нема гарантії що тебе не відправлять на той світ в повній амуніції. Коли вдавалось пересвідчитися, що все це зараз вірогідно безпечно, відчувати повітря голою шкірою виявлялось доволі приємно.
- І як це ти досі живий, Скіфе? - Ріхтер покачав головою, заливаючи чужі рани горілкою.
- Фортуна, не інакше, - погляд Скіфа гуляв по приміщенню. Ось стіл, на якому він прямо зараз сидить , ось його бронежилет, ось рюкзак з найнеобхіднішим, трішки далі респіратор, з яким він став одним цілим, зброя і стара затягана футболка. Поруч - речі Ріхтера: майже той самий набір з поправкою на те, що футболка була все ще на ньому.
- Фортуна - пані норовлива. Не любить, коли на неї постійно розраховують, - Ріхтер зробив паузу, поки перев’язував більш глибоке поранення. - Буде неприємно одного дня дізнатися, що бачив твою пику востаннє.
На секунду погляд Скіфа став задумливим. І справді. Неприємно. Як би він не намагався, не прив’язуватися не виходило. Ніхто в Зоні не горював так, як це робили на Великій. Але кожна втрата залишала всередині слід. За когось боліло більше, за когось менше, на когось було начхати. Хтось був потрібен живим задля справи, а комусь ти власноруч пускав кулю в голову, бо не мав іншого вибору. Ти не маєш часу думати про це. Інакше швидко опинишся серед тих, кого разом з іншими сталкерами в барі час від часу поминаєш горілкою. Ріхтеру б справді було сумно? Вірогідно, що так. А чи сумував би Скіф за Ріхтером? Так, бляха. Так.
- Як ти там любиш казати, - протягнув Скіф, - на все воля Зони?
Очі Ріхтера зупинилися на його очах.
- Зона знає, що для нас краще. І це не означає, що ти маєш кидатися під кожну кулю і підставлятися під лезо, - рука Ріхтера м’яко лягла на плече Скіфа. - Доведи їй, що ти заслуговуєш на кращий кінець.
Тепло від чужого тіла приємно розтікалося біля місця дотику. На Скіфові необроблені рани закінчилися. Його пальці зачепили край футболки Ріхтера і потягнули її догори.
Кращий кінець. Скіф насправді не знав, який із можливих варіантів закінчити життя в Зоні був «кращим». Загнутись від радіації? Втопитись в болоті? Стрибнути в аномалію? Чи може піймати чиюсь кулю? Або стати перекусом якогось мутанта? А щодо макового поля?
- Нічого серйозного, лише декілька подряпин, але якщо ти так хочеш, щоб я роздягнувся… - в голосі Ріхтера знову з’явилися веселі, по-доброму глузливі нотки. Це принесло полегшення.
Ні. Між всіма можливостями померти Скіф обрав би померти зараз, поки долоня Ріхтера зігріває його плече. Хотілось, щоб час зупинився. Щоб вся Зона застигла на вічність і залишилися тільки вони вдвох.
- Ріхтере, - рука Скіфа все ще тримала його футболку, - що для тебе втрата часу?
Голос став не таким впевненим і навіть втратив звичний саркастичний відтінок. Здається, він сам не очікував, що озвучить саме цю думку. Кінчики його пальців майже невагомо торкнулися чужої шкіри, а очі, спрямовані на обличчя, намагалися вловити найменший рух, найнепомітнішу реакцію.
На декілька секунд запала тиша. Але вона не здалася важкою. Скіф чекав відповідь.
- Втрата часу? - Ріхтер на секунду спрямував погляд дороги, обдумуючи відповідь, а потім неочікувано зробив невеликий крок вперед, скорочуючи і без того невелику дистанцію між ними. - Втрата часу.. це твої спроби тримати відстань, Скіфе. Тим паче, що виходить в тебе кепсько, - він тихо засміявся.
Скіф теж не зміг втримати посмішку. Точніше він більше не намагався її втримати. Так само більше не намагався стримати бажання торкнутися. Торс, плечі, вкриті шрамами від побачення з аномалією шия та скроня. Потім щока, підборіддя, губи. Скіф торкався його, вивчав пальцями, окреслював кожну нерівність і сподівався, що це не марево.
В поцілунках здавалось, що все навколо ставало на паузу. Ріхтер цілував першим. Насправді складно було обрати місце на тілі, куди він міг торкнутися без страху зачепити якесь зі свіжих поранень, тому вибір впав на шию. Він спустився до ключиць, притискаючись, вслухаючись в дихання, потім знову проклав шлях догори і тримався його, допоки не відчув на своїх губах губи Скіфа.
Ніхто з них двох більше не збирався втрачати час.