— …староста і не тебе мають затримувати.
Голос Евана шкодив йому на нерви, і Джеймс стиснув кулаки. Зрештою, він не намагався добитися клятого затримання. Але що, в біса, йому було робити? Дозволити, Реґулусу продовжувати ось так ображати Сіріуса? Якби він не втрутився, стало б тільки гірше.
— Ти маєш бути взірцем для інших учнів.
Джеймс повільно обернувся й натягнуто всміхнувся:
— Дякую, Еванс. Я й не знав, що як староста, маю тут якісь обов’язки.
— Можеш сипати сарказмом скільки завгодно, Поттере, — сказала Лілі, перекидаючи пасмо волосся через плече, — але я все одно не надто впевнена, чи Дамблдор часом не впився якимось огидним чудо-вином чи чим там, коли призначав тебе.
Джеймс стиснув губи не через те, що з нею не погоджувався, а лиш тому, що йому збіса набридло слухати її ниття. А найгірше було те, що наступні три години він мав відбувати покарання разом з Реґулусом Блеком, котрий щоразу, як опинявся поруч із Джеймсом, виявляв дедалі більше ворожості. Тож тільки якимось дивом це все не переросло у щось гірше.
Звісно, вони вичищатимуть казани для Слизорога. Оскільки сутичка сталася просто біля підземель Слизерину. Чесно кажучи, це Сіріус заслуговував на покарання, проте Джеймс знав, що зможе впоратися набагато краще за свого найкращого друга.
Тож він сховав чарівну паличку до кишені та вийшов із вітальні.
Дорога до підземелля чимось нагадувала дорогу до шибениці. Джеймсу довелося стримувати свою вдачу, стримувати своє розчарування. Він не міг дозволити Реґулусу взяти над ним гору. Частина його хотіла згреби його за мантію й добряче ним струсонути. Вимагати розповісти, що в біса сталося.
Джеймс завжди знав, що Реґулус краще за Сіріуса ладнає з батьками. Він не був настільки безрозсудним, настільки руйнівним. Не прагнув засмутити їх так, як це робив Сіріус. Проте Реґулус не був ані таким м’яким, як любив запевняти Сіріус, ані таким жорстоким. Чи, принаймні, не мав би бути.
Роками раніше, ще до того, як Сіріус втік до нього жити, іноді на літніх канікулах Джеймс навідувався до братів Блеків, коли їхні батьки роз’їжджалися. Реґулус ніколи не видавав їх — навіть переконав ельфа-домовика тримати язика за зубами про Джеймса. Натомість ночами, коли Сіріус хотів потинятися вулицями Лондона разом із Ремусом, а Джеймсу було не до цього, Джеймс і Реґулус розмовляли.
Джеймс показував Реґулусу маґлівські штучки, слухав Сіріусові платівки та порпався у його речах, і вони обоє сміялися. Джеймс інколи приносив маґлівські цукерки — те, чим він не на жарт захопився, і молодшому Блеку, здавалося, подобалося не менше. Вони мали свої тихі літні таємниці, а тоді…
Все пішло шкереберть. Реґулус почав водитися з темними чарівниками. До Джеймса, коли він був удома, долетіли чутки, що якийсь чаклун здобуває владу, вербуючи людей просто із Гоґвортсу. Джеймс мій уявити, як Снейп ступить на цю доріжку, але він сподівався… о, Мерліне, він сподівався, що Реґулус не піддасться.
Йому вже виповнилося шістнадцять. Якраз шостий курс. І Джеймс був нажаханий. Щоправда, чи то ним, чи то за нього — він не був певен.
Він дістався до класу з настоянок та побачив, що Реґулус уже сидів за столом і чекав інструкцій Слизорога. Присадкуватий, низькорослий чарівник з’явився у ковдрі та капелюсі від сонця, виглядаючи геть засмученим.
— Поттере, я навіть не чекав… але я вірю, що раз Ви — староста, то й самі впораєтеся з відпрацюванням, — сказав Слизоріг, підгикуючи на кожному слові, мабуть, уже випивши порцію-дві бренді. — Чи можу я сподіватися, що ви обидва порозумієтеся? Я не хочу цьогоріч позбавляти свій факультет шансу виграти Кубок, мій хлопчику. — Останні слова він адресував Реґулусу, котрий задер свого трохи загостреного носа та різко кивнув.
Перш ніж піти геть, Слизоріг поплескав Джеймса по руці, а тоді грюкнув за собою дверима.
Джеймс на мить впустив обличчя на руки, а потім сказав:
— Як щодо того, аби я взявся з одного кінця, а ти з іншого? Нам навіть говорити не доведеться.
— А тобі б тільки цього й хотілося, — звинуватив Реґулус, зісковзнувши зі стільця й підійшов до купи казанів.
Джеймс глипнув на нього.
— Що ти хочеш, аби я сказав, Блеку?
Здригнувшись від використання його прізвища, Реґулус нічого не відповів, лиш гепнув верхнім казаном собі під ноги та опустився навколішки, беручись його відчищати. Джеймс дивився на нього, на його профіль. Він був розкішним — дехто подумав би, що не таким розкішним, як Сіріус, та Джеймс був певен, що вони просто не знали його так, як знав Джеймс. Його тиху, непоказну вроду.
Ту, що Джеймс відкрив для себе на п’ятому курсі. Коли між ними почала розгоратися симпатія, яка щезла одразу ж, щойно Сіріус утік, а Реґулус почав знущатися над ними та сипати у них прокляттями у коридорах. Тоді його серце розбилося на друзки. І попри це, тепер воно поволі склеювалося докупи.
— Чого витріщився? Ти ж не думаєш, що я робитиму все сам? — буркнув Реґулус.
Джеймс зненацька спам’ятався й теж узявся до роботи. Фізична праця забирала всю його увагу, проте він однаково раз за разом підводив очі, і він був певен, що кілька разів Реґулус дивився на нього у відповідь. Він хотів щось сказати, просити, щоби той зійшов зі шляху, на котрий ступив. Проте він не знав, з чого почати, до того ж він бачив, чим закінчувались ті розмови, коли їх починав Сіріус.
Джеймс не зміг би витримати цього холодного, байдужого, бездушного погляду.
Він закусив губу і тер доки, доки особливо підступний шматок — що ж, він не був впевнений, шматок чого саме, але воно було гостре й тверде — не врізався йому у шкіру. Він скрикнув, підняв руку і, побачивши потік крові, відкинувся назад. Роззирнувся у пошуках чогось, чим можна було б зупинити кров, і злякався, коли суха фланель з теплим притисканням лягла на ребро його руки. Він мовчки вдивлявся у незворушне Реґулусове обличчя.
Тоді:
— Дякую.
Реґулус тільки щось пробурмотів, але не відпустив, а Джеймс тихо помолився собі під носа, щоби той не зупинявся.
— Гадаю, що… вже все добре, — мовив Джеймс після надто тривалої тиші. Минуло майже півгодини, а вони навіть не зіпсували жоден казан. Останнє, чого йому було треба — це ще одне покарання.
Реґулус раптово відсмикнув руку, ніби Джеймс став надто гарячим, і провів нею по мантії.
— Як скажеш, Поттере. Якщо ти впевнений.
Джеймс, знімаючи фланель, відчув, як у нього стиснулося горло — він намагався не дивитися на Реґулуса, котрий повертався до власного казана. З одним він закінчив, тож взявся за інший.
Джеймс дивився на свій поріз і думав про те, що добре було б мати щось, чим можна було б його заклеїти. Натомість він змінив руку й знову почав терти.
— Знаєш, я не хотів насилати прокляття на тебе, — озвався Реґулус після ще двадцяти хвилин. — Я цілився у Сіріуса.
Джеймс витріщився на нього, а тоді засміявся, не в силах спинитися.
— Я знаю, дурню. Я навмисно взяв прокляття на себе.
Реґулус перестав терти і втупився у нього.
— Нащо?
— Бо якби ти влучив у Сіріуса, він відплатив би тобі набагато гірше за мене. І не думаю, що комусь із вас зараз це потрібно. Крім того, уяви собі, що сталося б, якби покарання відбували ви удвох.
Реґулус скривився, потім зітхнув.
— Точно.
Тоді замовк і повернувся до роботи.
Через півтори години Джеймс зупинився, відставив казан убік та поліз до кишень. Він прихопив із собою кілька батончиків Mars, і хоча й запевняв себе, що брав їх не навмисне, та однаково знав, наскільки це брехня. Тим не менш, він підвівся, перетнув кімнату й опустився на підлогу поруч із Реґулусом. Розкинувши ноги, він простягнув один із батончиків і побачив, як пальці Реґулуса смикнулися за ним.
— Ой, та бери, я ж тобі приніс, — сказав Джеймс. — Мені вже давно не було з ким ділитися. Сіріус хоч і любить різне маґлівське лайно, але от їхні солодощі вважає сміттям.
Реґулус закотив очі, проте схопив один Mars і опустився біля Джеймса, притиснувшись, як і він, спиною до столу. Вони разом розгорнули свої солодощі та їли, крадькома позираючи один на одного. Здавалося, напруга розтанула так само швидко, як шоколад, і перш ніж Джеймс навіть усвідомив це, вони вже сиділи плечем до плеча.
Вони дотикалися колінами, тоді литками. Джеймс випрямив ногу і, коли Реґулус віддзеркалив його, він зачепив Реґулусову щиколотку, наче провокуючи його щось сказати, провокуючи його відсунутись. Однак Реґулус нічого з цього не зробив, і Джеймс уперше, відколи зайшов у двері класу, видихнув усе повітря, котре розпирало йому ребра.
Коли він озирнувся, то помітив темну плямку в кутику рота Реґулуса, і, не замислюючись, потягнувся та змахнув її великим пальцем. Він відчув гарячий подих, коли Реґулус охнув, і вся ліва частина тіла Джеймса напружилася від його раптового бажання поглибити цей жест. Торкнутися знову. Піддатися тому, чого він так давно бажав.
Натомість він запхав великий палець собі до рота і злизав пляму шоколаду.
— Джеймсе, — слово вирвалося шепотом, і Джеймс ясно усвідомив, що минуло дуже, дуже багато часу, відколи Реґулус кликав його на ім’я.
Джеймс глянув на їхні ноги, все ще притулені одна до одної, і подумав про те, наскільки добре це виглядає.
— Не йди з ними, — сказав Джеймс майже благально. — Не треба. Реджі.
Реґулус різко втягнув повітря, відвертаючись.
— Не проси мене про таке.
— Чому ні? — вимогливо запитав Джеймс. Він посунувся, розвертаючись до Реґулуса й ледве стримуючись, щоб не обхопити його руками. — Завжди є допомога.
— Не для мене, — сумно сказав Реґулус. — Не… не від них. Ти й гадки не маєш, скільки їх у моєму домі. Мої батьки — ні, але вони… вони вважають, що це гарна ідея. І Сіріус утік, а я… — Він замовк, захлинаючись власними словами. — Наступного року тебе тут вже не буде. Я залишуся сам.
Джеймс хотів би поклястись, що залишиться. Що навмисне провалив усі свої НОЧІ, чи що займе якусь низькооплачувану посаду, щоби залишитися, щоби мати змогу дати обіцянку та виконати її.
— Дамблдор допоможе тобі.
Реґулус розсміявся.
— Дамблдор допомагає лише собі, Джеймсе. Мені може й шістнадцять, та я не ідіот.
Джеймс хотів сперечатися, але важко це робити, коли в глибині душі знаєш, що це правда.
— Я не хочу тебе втратити. Якщо ти приєднаєшся до них, то загинеш.
— А якщо ти підеш проти них, то й ти теж, — заперечив Реґулус.
Джеймс, відкинувши будь яке удавання, будь яку пристойність, простягнувся й злегка стиснув у руці мантію Реґулуса.
— Ти думаєш, що я недостатньо міцний, так?
— Я думаю, ти настільки сміливий, що аж безрозсудний, тому вважаєш, наче тобі нічого не зашкодить. Навіть коли я нападаю на тебе в коридорах, — сказав Реґулус. Тоді він простягнув руку, неймовірно повільно й ніжно, і погладив обличчя Джеймса. — Я не хочу, щоби ти помер. Я хочу вдавати, ніби всього цього не відбувається. Я хочу поцілувати тебе, обійняти, дозволити тобі прослизнути до моєї спальні і мого ліжка. Я хочу цілувати тебе перед Сіріусом, просто щоб позлити його. Я хочу бачити таке майбутнє… але не бачу.
Джеймсу стало байдуже на все. Він притягнув Реґулуса ближче до себе, їхні носи доторкнулися, і коли він заговорив, його губи торкнулися Реґулусових.
— Але я бачу, — видихнув він. — Я справді бачу майбутнє, але не тоді, коли ти продовжиш це… безрозсудне лайно. Я хочу всі ті речі. Здається, я напівзакоханий у тебе з п’ятого курсу і…
І потік Джеймсових слів припинився, щойно Реґулус поцілував його. Його губи, злегка потріскані й дуже сухі, на смак були наче шоколад. Він провів теплим язиком по нижній губі Джеймса, владно, вимогливо, і Джеймсові губи розкрилися під його натиском.
Реґулус застогнав, переповзаючи Джеймсу на коліна, осідлавши його з тиском, здатним звести з розуму, просто там, і він цілував його, цілував, цілував… І коли вони розійшлися, бездиханні й задихані, Джеймс міцно стиснув його ребра, наче якщо він відпустить, то все полетить просто до пекла.
— Будь-ласка, — благав Джеймс.
Реґулус обхопив долонею його щоку.
— Не можу. Ти не розумієш, Джеймсе. Я не… мені не… для мене більше нічого немає.
— Але ти ж навіть не віриш у всю цю дурню, — вмовляв Джеймс, не відпускаючи його, навіть коли Реґулус намагався відсунутися. — Реджі, ти не віриш.
— Прийде час, коли ти зрозумієш, що ані те, у що ми віримо, ані те, що ми мали б робити, не має жодного значення. — Реґулус схилив голову й знову поцілував його, несамовитий та наляканий. — Ти знаєш, я теж кохаю тебе. І ми могли б стати чимось дійсно хорошим.
Тоді він встав і швидко помчав геть, а Джеймсу забракло духу повернути його. Змусити його закінчити відробіток. Він не знімав очок. Він навіть не був здатен підвести на нього очі ще бодай раз. Не після такого.
Наступного ранку Реґулус не прийшов на сніданок, і Джеймс втупився у свою їжу, визнаючи поразку. Все було закінчено.
Він програв.
***
Джеймс почув тріск, що супроводжував чиєсь явлення, і, відчиняючи двері, не знав, чого очікувати. Можливо, це Муні, якого відправили на місію. Або Сіріус, який топив свої жалі через відсутність Ремуса у гівняному маґлівському алкоголі.
Можливо, Лілі, яка не знала, чого хоче від усього цього, зате мала можливість знайти себе.
Він не очікував побачити напівмертвого, наскрізь мокрого Реґулуса Блека, якого тримав ельф-домовик. Його голова схилилася набік, він дихав поверхнево і мав по собі сліди, схожі на рубці від удушення. Він задихався, молов нісенітниці та щось стискав у долоні.
Джеймс затягнув його досередини, зачинив двері й поставив захист, а тоді висушив його чарами. Крічер стояв поряд із настільки стурбованим виглядом, наскільки дозволяло його змарніле, покраяне зморшками обличчя, допоки Джеймс силоміць вливав Реґулусу в горлянку зілля за зіллям.
Згодом сірі очі прояснилися, і він, попри зранене горло, заговорив.
— Дамблдор, — видихнув він. Потім трусонув тим, що стискав у кулаці. — Будь ласка. Джеймі.
Джеймс побіг до вогню, і за лічені миті його кімнату заполонили члени Ордену. Його не підпустили до Реґулуса, попросивши натомість приготувати чаю. Він приготував. Реґулус страждав від наслідків жорстокого зілля й перебував у геть поганому стані.
У якийсь момент прибув Сіріус й міцно вчепився за Джеймса, бо Реґулуса давно ніхто не бачив і всі вони, чесно кажучи, думали про найгірше. Він або був надто глибоко пов’язаний із Темним Лордом, і надії для нього вже не було… або загинув.
Зрештою Дамблдор пішов, з виглядом переможця, більш осяйний, ніж Джеймс бодай колись бачив. Усім наказали залишатися всередині. Опікування Реґулусом залишили на Сіріуса й Джеймса. Сіріус не зміг змусити себе піднятися нагору, а Джеймс не міг його у цьому звинувачувати, тож він сам поніс чай у першу спальню й тихо зайшов досередини.
Реґулус ледве прокинувся, лише трохи розплющивши одне око, він важко дихав і видужував. Коли Джеймс підійшов до ліжка, той простягнув тремтячу руку й міцно схопився за нього.
— Ти був правий.
Джеймс відставив чай, після чого схилився навколішки біля ліжка, відчепив руку Реґулуса від своєї мантії та переплів їхні пальці.
— Як і зазвичай. Але про що на цей раз?
— Майбутнє було. Я його бачив. І тому діяв. Я думав, що помру — варто було ризикнути, щоби знати, що принаймні ти це переживеш, але… — Він зупинився, його голос зірвався, і він прочистив горло. — Я бачив нас.
Джеймс простягнув руку, пробігаючись пальцями крізь Реґулусове волосся.
— Ти живий. Ти впорався.
Реґулус тихенько, болісно засміявся, прихиляючись до дотику.
— Чудовий. Я вже казав тобі про це, Поттере? Ти чудовий.
Джеймс захихотів і, не втримавшись, нахилився й поцілував Реґулуса у кінчик його носа.
— Жодного разу. Наскільки я можу пригадати.
— Тоді я радий, що прожив достатньо довго, аби переконатися, що ти це все ж почув. Від мене. — Очі Реґулуса на хвильку заплющилися, проте дихав він тепер спокійно. Небезпека для нього минула. — Я… ти…
— Тссс. Поспи, — мовив Джеймс. Та коли він спробував підвестися, Реґулус міцніше стиснув його руку, видавши напружений гортанний звук.
— Залишся. Будь ласка, будь ласка, залишся. Я був такий самотній. Такий самотній. Я більше не хочу бути самотнім.
Джеймс завагався, а тоді опустився на ліжко й дозволив Реґулусу притулитися до його широких грудей. Він обхопив Реґулуса руками, міцно стискаючи його в обіймах, і поцілував його у скроню.
— Ти не самотній. Ти не самотній. І ніколи не був. — Він ще раз поцілував його, відчуваючи, як Реґулус розслабився в його руках. — Ніколи.