Сіріус майже такий як завжди. Його вічну веселість чутно в голосі ще навіть коли Ремус ні його, ні його усмішки не бачить — бадьоре «привіт» лунає з дверей у нього за спиною.
Ремус задихається від того, наскільки він за ним сумував. А тоді ще раз задихається, коли повертає голову, повертається весь, коли дивиться на нього, настільки знайомого, що навіть через усе те, що їх розділяло чи розділяє, — наразі це буквально якихось декілька нещасних кроків, — він буквально міг би заплющити очі та відчути під пальцями кожен вигин його тіла. Тільки от зараз очі заплющувати не треба. Зараз Сіріус тут, стоїть, підпираючи собою одвірок, всміхається широко й щиро, а проте однаково незвично тужливо, та чекає, коли Ремус теж щось скаже. Чи коли він до нього підійде. Ремус мовчить та не зрушує з місця. Він закляк, як і щоразу, коли це відбувається, і він нічого не може з собою вдіяти. Це занадто. Він не може, просто не може.
Ремус важко ковтає.
Сіріус підходить до нього сам.
Сіріус дивиться на нього знизу вгору, його очі — такі ж сірі, живі та небезпечні, як ртуть. Проте він дивиться на Ремуса настільки несміливо, настільки сумно, настільки боязко та невпевнено, настільки лагідно, що той одразу ж тане. Звісно, він тане. Це ж Сіріус. І він тут. Він поряд, і Ремус не може терпіти надто довго. Він узагалі не може терпіти, не тоді, коли той підсувається ще трохи ближче, і вони майже торкаються грудьми до грудей. Сіріус тремтливо видихає, стискає губи на мить, і Ремус відчуває, як той хоче і одночасно не хоче з ним бути. Не тут. Не зараз. Не так. Не за таких обставин.
— Тобі не обов’язково робити це щоразу, — шепоче Ремус. — Я можу обійтись.
І його серце крається надвоє, бо він бреше. Бо він звісно ж не може обійтись.
— Я знаю, — так само тихо, проте абсолютно чесно каже той у відповідь. — Але я хочу. В нас є ще трохи часу до зустрічі з Орденом.
Ремус не витримує. Він вдихає на повні груди. Схиляє голову, тягнеться до нього, обхоплює долонями його обличчя. І тоді нарешті його цілує.
Всю Сіріусову несміливість мов рукою змітає.
Ніхто з них спершу не заплющує очей. Вони цілуються зголодніло, без краплі ласки, не жаліючи ні себе, ні один одного, тоді відриваються, дивляться один на одного дикими очима, знову впиваються в губи, знову відриваються, знову цілуються, знову, знову, знову, знову, знову… Аж поки Ремус не здається. Аж поки він не стискає повіки настільки сильно, що під ними аж рябить. І знову розплющує, і знову дивиться…
Він не може так.
Він не може інакше.
Він вплітає пальці у його волосся — ще довше й кучерявіше, ніж раніше — і тримає його так, аби їх губи не розлучалися ні на мить. Бо щойно Ремус перестане його цілувати, як одразу ж зламається. Він уже зламаний. Він не хоче ламатися ще сильніше.
Ремус навіть не усвідомлює, коли вони встигають добратися до кімнати та впасти на ліжко. Це спальня Вальбурги та Оріона, тут брудно і все розкидане, на кріслі лежить купка одягу, і Ремус гадки не має, чому Сіріус по поверненні в Орден після Азкабану обрав саме її, а не свою стару спальню, та йому тільки й залишається що губитися в здогадках. Можливо, через велике ліжко. Та це не те, про що він зараз хоче думати. Бо єдине, що його справді цікавить — це як так сталося, що однієї миті він ще стоїть на нетвердих ногах у вітальні, а іншої Сіріус уже притискає його своїм тілом до матрацу.
Сіріус важчий, ніж був колись. Сіріус більш наполегливий, ніж він звик. І тепер Сіріус радше кусає ніж цілує. Він так тримає Ремуса, що аж боляче, що аж немає чим дихати. Та Ремусу байдуже. Ремус й так постійно задихається. Ремус просто хоче Сіріуса. Біля себе. На собі. Під собою. Байдуже, де і як. Байдуже, яким чином. Бо Сіріус рідний йому настільки, що Ремус давно знає його напам’ять. Знає, яке на дотик його волосся та кожен, навіть найменший, шрам на його шкірі. Знає його запах. Знає, як це — триматися за його плечі, сплітатися з ним ногами, руками, усім тілом. Він знає. Він пам’ятає кожну дрібницю. Тож він до болю заплющує очі та відчуває усе до краплі.
Одяг злітає з них швидше, ніж це мало б бути пристойно, проте коли Ремус з Сіріусом, про жодну пристойність не може бути й мови. Вони безжально смикають за ґудзики, здирають один з одного сорочки, самі позбуваються кожен своїх штанів разом з білизною. І Ремус стогне, коли нарешті, нарешті може бути до Сіріуса майже настільки близько, як йому б того хотілося. Майже, бо коли б він міг, то волів би злитися з ним, вплестися у нього, вплативитися в його кістки й жити там до скону. Та він не може.
Тому натомість він перевертає їх, і тепер уже він зверху, торкається Сіріуса всюди, де тільки дотягується, стискає руками його плечі, його боки, стегна, жалить його такими поцілунками, він яких потім залишаються синці, від яких більше болю, ніж насолоди, проте той тільки вигинається назустріч і просить ще. І Ремус дає йому ще. Знову й знову. Скільки завгодно.
А тоді Сіріус розвертає їх. Він знову нависає над Ремусом, знову притискає його своїм тілом, знову впивається у його губи. І це настільки бажано, настільки добре, що Ремус обплітає його руками й ногами, і він не знає, як це взагалі можливо, проте він втискає його у себе ще ближче, що аж здається, мить — і вони буквально стануть одним цілим. Мить — і Ремус звихнеться. І коли Сіріус відривається від його губ, він думає, що таки божеволіє. Але ні. Той тулиться обличчям йому до плеча, треться носом, впивається губами й трохи зубами у його шию, облизує язиком його вухо. І ось воно. Тепер він точно втрачає розум.
Ремус перестає відслідковувати, що і як відбувається. Його тіло більше йому не належить. Він губиться у почуттях, у відчуттях, у Сіріусі. Це не повільно, не ніжно — це швидко і грубо, навіть болісно. І Ремус здригається й тремтить на кожному поштовху, йому боляче, і всередині нього пустка — огидна потвора, котру майже неможливо нагодувати. А проте йому настільки добре, наскільки не було вже надто давно. І він чіпляється за це усім, що у нього є. Намагається втримати це відчуття так довго, як тільки може. І воно таке непевне, таке тривожне, тремтливе й гірке. І Ремусу, знову таки, байдуже. Бо це Сіріус. Це він. Це він. Це він. І він майже такий самий, як був раніше. І Сіріус мовчить, а Ремусове серце нестримно гуркоче в грудях від того, наскільки важко й загнано той дихає йому в плече, і його тіло аж пашіє навпроти тіла Сіріуса, перед очима все розгойдується, пульс стугонить у голові, і кожен його нерв горить, кожна його часточка мліє й помирає. І йому не треба багато. Сіріус заклякає на секунду, стогне йому на вухо, лиш один раз, тихо й коротко, надломлено, тоді втискається чолом йому у шию і штовхається у нього різко, сильно, і Реміус кінчає так, що мало не втрачає свідомість.
Коли він приходить до тями, Сіріуса поряд уже немає. Ремус чує, як віддаляються його кроки, чує, як він виходить з кімнати й зачиняє за собою двері. Раптом йому стає холодно, шию наче льодом обпікає, він проводить по ній рукою і виявляє, що та мокра від сліз. Усередині все зсихається.
Тієї ж секунди Ремус зіскакує з ліжка, бо лежати у ньому більше не може. Він роззирається, поки збирає по підлозі свій одяг та натягує його на себе. Як і сотні разів до цього, це досі спальня Вальбурги та Оріона, тут брудно і все розкидане, і Ремус гадки не має, чому Сіріус по поверненні в Орден після Азкабану обрав саме її, а не свою стару спальню, та йому тільки й залишається що губитися в здогадках.
З кімнати дещо зникло, та він не хоче про це думати. Ще мить, будь ласка, ще мить. Ще трохи.
Та не виходить. Він йде зі спальні і думає, заходить на кухню як на каторгу і думає. Він знає, він знає, що робить усе тільки гірше. Що краще йому не стане. Що наступного разу це його вб’є. Проте він видихає та вдає, наче нічого не сталося. На плиті починає парувати чайник. На столі — дві чашки, в котру дбайливі руки насипають каву. Наче вони нормальні люди і після сексу питимуть каву, їстимуть та розмовлятимуть. Проте Ремус мовчить, говорити він не хоче і не буде. Бо що йому сказати? Він не скаже ні «дякую», ні «давай більше не будемо». Бо він не хоче ані продовжувати це, ані припиняти.
Бо коли сірі, живі та небезпечні, як ртуть, очі впиваються у нього поглядом, єдине, чого йому хочеться — це забути. Про все. І про сльози на його шиї. І про те, що Сіріус був майже таким як завжди, бракувало хіба що дрібних деталей. І про те що очі, котрі зараз так пильно й відчайдушно закохано слідкують за тим, як він завмер на порозі, підпираючи собою одвірок, майже як у Сіріуса. І про те, що справжній Сіріус давно помер, що його більше немає і ніколи не буде. І про те, що Сіріусовий старий одяг так і залишився лежати на підлозі у спальні, а одяг на кріслі належав Німфадорі Тонкс. І про те, що Німфадора Тонкс знову виглядає сама собою. І найголовніше — про усвідомлення його, Ремусової, нікчемності та безвольності.
Бо все, що йому справді, справді потрібно — це сподіватися, що наступного разу, коли вона захоче бути з ним, вона зробить це знову.