Леон стояв у просторому приміщенні вельми розкішного будинку. Схилившись над картою на столі, він розглядав мапу будівлі. Десь тут має знаходитися заручниця. Часу було обмаль - ще 10 хвилин і він разом із цілою командою штурмовиків злетить у повітря від закладеної вибухівки. Його ціль - врятувати потерпілу та деактивувати бомбу. Компроміс з терористом нічого не дав. Його це не дивувало - грати треба завжди лише за власними правилами.
- Капітане Кеннеді, ми очікуємо наказу, - говорить один із штурмовиків.
З огляду на таку мізерну кількість часу він стоїть перед дилемою - підвал чи горище. Його колега наполягає на другому:
“Ми щось пропустили, потрібна додаткова перевірка”, - сказав детектив.
Проте Леон був впевнений - у них вже всі частинки пазлу. Просто потрібно їх збагнути. Оглядаючи коштовний камінчик в руці, його пройняла одна думка.
- Ми йдемо на низ. Зараз!
- Але Капітане Кеннеді…
- Це наказ! - гаркнув Леон і з блиском в очах поспішив до першого поверху. Він вже все розумів. На плані будівлі додаткова кімната знаходилася внизу.
Коли група захвату оперативно спустилася, капітан наказав їм триматися подалі та оглянув візерунок. Камінь ідеально увійшов у паз. Замок клацнув і Леон вирішив легенько прочинити двері.
Фатальна помилка. На дверях цієї кімнати і знаходилася вибухівка. Він почув звук активації. Капітан знав, що тепер він ходяча бомба. Він легенько стулив повіки.
–
Леон враз відкрив очі та чимшвидж схопився з ліжка. Будильник виспівував свою останню серенаду, вже ледве втративши надію, привернути увагу юнака.
Перше, що він відчув, приходячи до тями - це сором. Він ж лише отримав місце звичайного поліцейського. До підвищення - як до неба рачки. А його фантазія вже намалювала його капітаном поліції. Юнак протер свої очі.
- Котра там година? - Леон сонно подивився на циферблат свого годинника.
- Йосип босий, я вже як годину маю бути у нашому відділі. От тобі й доспався. Браво, офіцере Кеннеді, ви успішно провалили свій перший день на роботі. Звісно, що тепер Ви перший кандидат на підвищення! - розчаровано підмітив юнак і почав хутко збирати речі, - Хто б сумнівався.
Одночасно наливаючи собі каву в немиту чашку, порпаючись у своїх речах і штовхаючи сумку на вихід, увагу Леона привернула газета, яку він так і не дочитав. Він прекрасно розумів, що часу у нього обмаль, але все таки присів та окинув очима статтю з великим зображенням наляканої дівчинки.
Raccoon Times, 22 вересня 1998
ЧИ В БЕЗПЕЦІ НАШІ ДІТИ? НОВІ ВІДГОЛОСКИ ЛІТНІХ ПОДІЇ ЧИ ПРОСТО ЗБІГ?
RACCOON CITY
Учора ввечері близько 18:30 на 14-річну Шанну Вільямсон напали в міському парку на вулиці Бірч-стріт, коли вона поверталася додому з тренування. За словами Шанни, чоловік з’явився із зарослів та збив міс Вільямсон з її велосипеда, після чого спробував схопити її. На щастя, дівчині вдалося відбутися лише кількома подряпинами. Батьки Шанни надзвичайно стурбовані такими подіями і ростом злочинності на околицях. Особливо зважаючи на постійні обіцянки мера щодо нових заходів задля посилення безпеки громадян нашого міста.
Читайте повністю на сторінці 7
Повіки Леона обважніли. Він підняв чашку та зробив ковток. Він знову забув додати цукор в напій.
- Невже ніхто не може покласти кінець цим подіям? Чи не хоче? - подумав юнак, скрививший обличчя від огиди через прочитане і несолодку каву.
Думками він повернувся до минулого тижня. В той день, коли йому прийшов лист із Ракун Сіті. В ньому йшлося про скасування конкурсу на посаду офіцерів та дострокове розірвання вже діючих контрактів. Це був дуже дивний крок, але його наставник, лейтенант Брентано, сказав, що такі речі все ж трапляються:
- Можливо, хтось відмиває гроші, або на твоє місце вже прилаштувати свою людину. Краще починай з пошуками нового місця.
Якщо першу версію Леон легко відкинув з думками: “Вони збанкрутіють виплачуючи нам компенсації за неправомірне розірвання контрактів”, - то друга стала його щоденною головною біллю.
Невже він десь так сильно облажався, що чутки про нього дісталися іншого міста?
Він цілий тиждень не міг знайти собі місце і врешті-решт вирішив поїхати та власноруч з’ясувати, чому вони припинили співпрацю. Було б краще, якщо б він не проспав та виїхав раніше, водночас він не мав нічого проти вечірньої поїздки. Якщо не буде опадів, він насолодиться чудовим осіннім заходом сонця. Осінь та зима були його улюбленими порами року.
–
- Ну ти бармалей, Леоне. Не можеш не знайти собі пригод на сраку. Чого тебе взагалі туди тягне? Нам прийшов офіційний лист від РПД з повідомленням про скасування попереднього наказу. У них, схоже, помахом чарівної палички відпала потреба у додаткових кадрах, - привітав Леона директор Академії.
Леон з нотою сумніву у голосі промовив:
- Вітаю, лейтенанте. Видно, що так… В будь-якому разі мені потрібно забрати у них свої документи, тому рано чи пізно я б поїхав. Але все таки… Вас не дивує загалом ця ситуація? З огляду на події влітку…
Перед очима лейтенанта Брентано почали поволі поставати моторошні сцени. За звітами, Літня трагедія забрала життя 20 ракунців. Щонайменше. Чоловік підозрював, що жертв було набагато більше.
Він був присутнім на одному з розслідувань. Справа “Ліндлейс” - літня пара мерців. Певно, він ніколи не забуде побачене. В ході розслідування з’ясувалося, що вони померли від крововтрати на місці тваринних укусів. Їхні тіла були пошматовані, а на обличчях застигли скажені фізіономії. То була дивна суміш страху, несамовитості та божевілля. Проте найгіршим стало те, що судмедексперти віднайшли залишки людської плоті у їх шлунку. Вони їли та вбивали. Їх теж їли і вбивали.
Після цих подій версію про нещасні випадки, звісно, відкинули. Детективи взялися за місцеві культи та угрупування. А далі у пресі закріпилася версія про злочинне угрупування, чиї шляхи пролягають саме в цих краях. Повірити у це важко.
Він ніколи б цього собі не визнав, але десь всередині він відчував, що саме через ці вбивства він остаточно перейшов на викладання в Академії. Одні вбивають - інші помирають, для криміналістів це рутина. Але його внутрішній голос підказував, що краще туди не сунутися. І він вирішив до нього дослухатися.
Чоловік хотів знову наполягти на своїх попередніх словах. Проте він розумів, що це все буде марно. Якщо Леон в щось вчепився зубами, то краще не чіпати, бо відірве тобі кінцівку. Лейтенант промовив:
- Дивує, Леоне. Але мої слова ж не змінять твої наміри, чи не так. Чому тоді питаєш?
Хлопець витиснув із себе слабку усмішку і закінчив чистити Матильду. Він не знав, чому питає. Ймовірно, десь підсвідомо він відчуває, що щось таки сталося. І всі інші причини поїздки - це лише відмовки. Він поїде в Ракун Сіті та хоча б дізнається, що вони в біса там замислили.
Лейтенант провів його до новенького джипа і сказав:
- Нехай у цієї кралі вціліють хоч три колеса. Обережніше з нею.
Він кинув йому ключі.
- Лейтенанте, я вас не підведу! - Леон-цю-машину-ви-вже-не-побачите-Кеннеді світився.
- Бережи себе Леоне. Я серйозно.
Лейтенант піймав себе на думці, що він пишався цим новаком. “З нього щось буде путнє”, - промайнуло у нього в голові.
- Ви також, лейтенанте. До скорої зустрічі!
Вставивши ключ у авто, Леон посміхнувся. Він був певен, що робить правильну річ. Boy was he wrong
Добривечір!
Дуже рада, що Ви дочитали до кінця перший розділ. Ласкаво прошу до мого реврайту другого резика. Чесно, я скаженію від того, як капком знехтували потенціалом Клер та Леона. Відверто кажучи, їхня хімія в цій частині мені сподобалася більше, аніж хімія Леона з Адою. Тому я й вирішила щось трішки тут нашкрябати про цих бубочок.
У цій історії я намагатимуся балансувати між легкою комедією та серйозними темами. Гадаю, має бути цікаво. Проте мушу визнати, що це мій перший досвід публікації фіків. Отож, я з радістю чекатиму на відгуки та зауваження.
Дякую, що приділили мені час. До наступної частини!