Багато хто чекав свого вступу до університету, щоб нарешті відчути смак дорослого життя або просто тому, що горіли жагою до знань, проте для мене це був той період життя, коли все змінилося: мені нарешті дозволили познайомитися зі світлячою спільнотою Львова сам на сам. Признаюсь чесно це було дуже хвилююче, адже мені було лише шістнадцять, а там були вже досвідчені світляки. Я боявся виглядати в їх очах недосвідченим та трохи дурним.
Першою кого я зустрів була Анастасія, або ж Авіалі. Вона завжди просила називати її саме магічним ім’ям, адже за її словами: «Анастасія Михайлівна я в школі, а серед наших я просто Авіолі». У неї було коротке темне волосся, яке вона завжди зав’язувала у незграбний хвостик і в якому були вже прочерки сивини, попри те, що її було не більше двадцяти п’яти. Генетика, що тут скажеш? Ще одна риса за якою я її запам’ятав – це легкий запах м’яти, який завжди оточував її неначе шаль. Власне вона й асоціювалась з м’ятою, адже її присутність дарувала спокій.
Вона зустріла мене біля будинку в якому була квартира, де завжди зустрічалися львівські світлі алхіміки. Він був старий, ще австрійський, тому щоб я не загубився у химерних сходах, до мене вийшла Авіалі й провела до квартири під номером 12. Коли я вперше туди прийшов, то там не було багато людей, адже це був обід вівторка.
- Зараз нас лише двоє. Але не хвилюйся, увечері тут зберуться всі інші й ти познайомишся як слід. – сказала вона тоді спокійно у коридорі, коли ми знімали взуття.
Окрім неї там ще був інший світлий алхімік – Марк-Ян Дворянин, або ж Мельхіор. Коли я зайшов до квартири, то він якраз сидів за столом, що був по середині вітальні. Він сидів у лаборантському халаті, а його круглі окуляри були на лобі, бо він щось вираховував. Від нього тоді сильно пахло хімікатами. Як потім я дізнався, як тільки він знімав халат – сильний запах зникав, а натомість він починав пахнути медом. От так мій перший візит до квартири світляних алхіміків пах медом та м’ятою.
- Мель, знайомся це Еверест. – сказала Авіолі, підійшовши до столу.
Тоді Марк-Ян підняв на мене на очі та натягнув окуляри. Він оглянув моє обличчя дуже уважно, а тоді посміхнувся та встав.
- Марк-Ян Дворянин. – він простягнув руку.
- Орест Гірняк. – а я потис його руку.
Тоді брови Мельхіора піднялися, але усмішка не зникла.
- Гірняк? – він відпустив мою руку. – А чи часом не внук професора, пана Рафаїла Гірняка.
- Його. – я усміхнувся тоді широко й у відповідь отримав таку ж усмішку.
Ми з Мельхіором сіли за стіл одне навпроти одного, поки Авіалі кудись відійшла.
- Ви знаєте, що ваш дідусь викладав у мене? – запитав він, поправляючи окуляри.
- Можливо колись він і згадував за вас, проте я не дуже пам’ятаю. – відповів я чесно.
- А ви? Теж пішли у хімію чи як батьки та брат у медицину?
- Ні, я журналістом захотів стати. Люблю писати. – відповів я зніяковіло, дивлячись на стіл.-О, це теж гарно!
– Мельхіор сказав це так лагідно, що я аж знову глянув для нього. Він мав одну з тих сонячних усмішок, яку хоч-не-хоч не забудеш ніколи.
Ось так моє перше знайомство з алхіміками-світляками відбулося за чашкою м’ятного чаю та запахом сильних хімікатів. Саме Авіолі та Мельхіор стали моїми першими друзями. До того як настав вечір ми встигли поговорити про багато речей, як от, наприклад мої плани на навчальний рік, цікаві розповіді Авіалі про біологічний факультет університету та аспірантські історії на хімічному факультеті Політехніки. Я був щасливий, що моє перше знайомство відбулося саме з ними, адже вони подарували мені прекрасне відчуття важливості й мимоволі я навіть забув про нашу різницю у віці.
В розмовах про життя ми й зустріли прекрасний вересневий захід сонця, а потім хтось подзвонив у домофон.