Сьогодні дощу не було, навпаки, ранкове сонце ніжно гріло шкіру. В перший день навчання, я вирішила одягти маленьку чорну сукню, яку рідко одягаю, але сьогодні достатньо вагома причина її одягнути. Прямуючи до входу в будівлю, я побачила, що неподалік стояв Вайбі. Він махнув рукою і я, прискоривши ходу, підійшла до нього.
- Привіт, чудово виглядаєш. Треба сфотографуватись, щоб потім порівняти себе з тим, якими ми будемо в кінці семестру.
- Оу, ти збираєшся стати ботаном, який не вилазить з книг і виглядає як мрець? - Сказала я, але все таки дістала маленький фотоапарат з сумки.
Ми встали перед величезною будівлею, Вайбі обійняв мене за талію і я натиснула кнопку на фотоапараті. Одразу висунувся квадратний шматок цупкого паперу, де поступово з’явились ми з Вайбі. Ми зробили ще одне фото, щоб я помістила його потім у свій новий блокнот. Перший запис і фото з Вайбі. Він напевно пишався б собою, якби дізнався, що буде на першій сторінці мого блокноту. Ми йшли великим химерним лабіринтом, тримаючись за руки і намагаючись зорієнтуватись. Стіни були глибокого зеленого кольору, які поєднувались з чорно-білою плиткою підлоги. Стеля ж віддавала холодом і пускала мурашки по шкірі. Кам’яні дивні завитки та міфічні створіння виринали з неї, дивлячись прямо на нас. Зрештою ми натрапили на правильну авдиторію. Перша пара у нас була спільна. Історію потрібно знати кожному, звичайно. Лекційна зала була теж величезною, наповненою студентами різного віку.
Протягом пари хтось захоплено слухав викладача, хтось малював у зошиті, а хтось просто спав. Ми з Вайборном відносились до тієї групи, хто захоплено слухав. Викладач говорив про легенду міста і цього університету. Легенда оповідала про таємничий підземний хід, який нібито пролягав під усіма будівлями кампусу та веде у невідомі глибини. Це справді було дуже цікаво, але раптом старі страхи прокинулись знову. Я більше не хотіла слухати про дивні ходи, які кудись ведуть, бо одного разу, намагаюсь пройти крізь сяючий тунель, потрапила в ідеальний світ, який був насправді пасткою і я мало не втратила своїх батьків. Я тихо сказала Вайбі, що відійду ненадовго і пішла до туалету, щоб освіжити обличчя прохолодною водою.
Знайшовши правильні двері, я увійшла і одразу побачила як світловолоса дівчина в рожевому комбінезоні, підмальовує губи. Вона зиркнула на мене через дзеркало і раптом швидко обернулась, широко відкривши очі.
- Амаліє, ти що з собою зробила? - Правою рукою ховаючи помаду в маленьку косметичку, вона не відривала від мене погляду.
- Що? Ем.. Мені здається ти з кимось мене плутаєш. - Я стояла непорушно від здивування. Дівчина пильніше придивилась і з полегшенням видихнула.
- О, вибач, ти дуже схожа на мою подругу. От справді, наче її двійник, тільки у моєї подруги волосся русяве. Я б подумала, що ти її сестра, але, як розумію, ти не знаєш хто така Амалія?
Я похитала головою, все ще не виходячи з подиву. Дівчина в рожевому комбінезоні, здається, заспокоїлася і з цікавістю розглядала мене.
- Я Ванесса, - вона простягла руку. - А тебе як звати?
- Кораліна, - відповіла я, стискаючи м’яку долоню.
- Повірити не можу… - вона продовжувала дивуватись моєю схожістю на її подругу. - Я обов’язково повинна вас познайомити.
- Мені було б цікаво не неї подивитись, - погодилась я, хоча насправді мені стало тривожно від цієї думки.
- Тоді ще зустрінемось, Кораліно. Ось мій номер, - вона дала папірець з написаними на ньому цифрами. - Маю бігти, бувай.
Кинувши легку посмішку, вона вийшла. Я підійшла ближче до дзеркала і оглянула себе так, ніби ніколи не бачила своє відображення: кругле обличчя з великими, круглими карими очима, маленький акуратний ніс і тонкі губи. Ніби звичайна зовнішність. Чому ж тоді світ обрав створити копію саме мого обличчя. Спробувавши відкинути думки про цю дивну зустріч, я вмилася та пішла назад в авдиторію. Після пари ми вирішили пообідати в університетській їдальні, і зайти у бібліотеку.
Відкривши масивні дерев’яні двері бібліотеки, вони потрапили в новий світ – тихий, спокійний і просякнутий ароматом старого паперу. Величезні вікна, оздоблені важкими оксамитовими шторами, пропускали м’яке денне світло, яке падало на полиці, заставлені книгами. Полиці тягнулися від підлоги до стелі, утворюючи лабіринт з книжкових стелажів. У центрі зали стояв довгий дерев’яний стіл, вкритий книгами і журналами. Біля столу стояли зручні крісла, де студенти могли читати або готуватися до занять. Одразу при вході в залу, в око впадає величезна картина на стіні з правого боку. Її полотно сягало майже до стелі і займало приблизно 4 метри в ширину. Здалеку здавалося, що це просто велика пляма темних кольорів, але коли підходиш ближче, починаєш розрізняти деталі. Це був старий, пожовклий пергамент, на якому зображено було величезне дерево. Його гілки розкидалися на всі боки, утворюючи густу крону, що нагадувала лабіринт. На кожній гілці висіли плоди, кожен з яких був маленькою картиною, що зображувала якусь сцену або предмет. Були там і міфічні створіння, і стародавні міста, і навіть зоряне небо. Картина була настільки деталізованою, що можна було годинами розглядати кожен її куточок і відкривати для себе щось нове. Вона зачаровувала і ніби притягувала до себе.
- Цікаво, хто автор і скільки років життя він на це витратив, - сказав Вайбі, нахиливши голову.
- А у мене відчуття, наче це не людські руки її творили.
Ми переглянулись і пішли до стелажів. Я намагалась проникнутись книгою, але в голові постійно зринали різні сцени з картини. Вайбі помітив моє напруження і, ледь торкнувшись моєї руки, спитав, що мене тривожить. Проте я сама не до кінця розуміла, як це пояснити.
- Не знаю, загалом день доволі дивний виявився, попри мої очікування на легкий початок. Пам’ятаєш я сьогодні виходила під час пари з історії? - Вайбі кивнув, натякаючи на продовження. - Так от я зустріла дівчину, яка заявила, що я дуже схожа на її подругу. Вона навіть дала мені свій номер, але не думаю, що хочу їй дзвонити…
Я помітила як його обличчя змінилося, він напружився і перевів погляд на свої руки.
- Про що думаєш? - Нетерпляче запитала я.
- Гадаю це маячня. Дійсно дивні речі, - він знову поглянув на мене, але тепер його погляд здався мені затуманеним. Він стиснув руки в кулаки і поспішно зібрався піти, кинувши, що має ще якісь справи і пізніше напише мені. Здається, сьогодні все йде не так, як треба. Його нормальною реакцією було б більше мене розпитати про цю дівчину, чи змусити подзвонити їй, чи спробувати заспокоїти мене і сказати, що насправді це не така вже й дивна ситуація, а я напридумувала собі. Але цього не було.
Повернувшись в гуртожиток, я побачила світло у кімнаті крізь щілину в дверях і налаштувалась знайомитись зі сусідкою. Я відчинила двері і побачила ту саму дівчину в рожевому комбінезоні, яка сиділа в навушниках і малювала щось в планшеті. В голові одразу пронеслось: «Серйозно? Хтось вирішив пожартувати і довершити цей день «чудес» вишенькою на торті у вигляді Ванесси?».
- Ого, які люди. То ти ще й будеш моєю сусідкою? Не думаю, що це просто збіг, - сказала вона, знявши навушники.
Я трохи насторожилась, але її привітність швидко змінює атмосферу.
- Повір, я теж не очікувала тебе ще колись побачити. - Не хотіла, щоб це прозвучало грубо, але здається вона навіть не звернула уваги.
- А як же зустріч зі своїм двійником? - вона підняла брови, дивуючись, що мене це не зацікавило. - Якби мені хтось сказав про двійника, я б в ту ж хвилину побігла перевіряти. - вона відклала планшет, і підійшла до мініхолодильника що стояв у кутку зліва біля дверей. - Добре, що я сьогодні якраз запросила Амалію мені допомогти ввечері з дечим. Хочеш? - Вона простягнула пакунок з печивом. Я занурила руку в пакет і взяла трохи печива.
- Дякую. Якщо чесно, я не думаю, що готова побачити свого двійника. - Чомусь мене це тригерило. Можливо це знову через події з минулого коли я зустріла своїх інших маму і тата з ґудзиками замість очей. Я боялась побачити, що існує така ж версія мене з ґудзиками.
- Та ну, хіба це не доля? Вона тобі сподобається, ось побачиш. - Жваво проказала Ванесса, відламуючи шматочок печива.
Події розвивались надто швидко. Раптом ми почули короткий стук у двері.
- О, це вона. Заходь! - очі Ванесси аж загорілись.
І я побачила, як інша версія мене з’явилася прямо навпроти мене.