Ранок був холодним і похмурим. Краплі дощу заспокійливо стукали по даху, як по величезному барабану, по склу старих вікон і стікаючи струмками утворювали озерця на підвіконні. Я стояла перед одним з двадцяти одного вікна, обіймаючи себе, бо м’який светр не допомагав зігрітись, і спостерігаючи як прокидається природа після нічної зливи. Моє волосся відросло на декілька сантиметрів довше плечей, але колір лишився незмінно синім. Та й загалом враження ніби я не дуже змінилась протягом шести років, лише трохи округлилась фігура, але дослідницький запал ще жеврів всередині. Останнім часом я все більше люблю дощ, він змушує мене думати про щасливі моменти з сім’єю. Справжньою сім’єю. Справжньою мамою. Справжнім татом. Проте тепер я доросла, а маму і тата буду бачити набагато рідше, ніж хотілось би. Після всіх тих жахливих подій я зрозуміла, наскільки вони мені важливі і як мене люблять, тому я не хотіла втрачати їх знову. Я готуюсь до нового етапу в житті. Їхати на навчання з найкращим тепер другом - Вайборном, не найгірший початок, здається. Ми дуже зблизились коли подолали Бельдам, якщо можна це так назвати, бо у мене з’явились панічні атаки ночами і тривога, що вона повернеться і вже точно не відпустить мене. Проте Вайбі справді милий, він постійно підтримує мене і турбується про те, що я погано сплю, хоча своїми тупими жартами інколи бісить і випробовує моє терпіння. Раптом чую тихі кроки за спиною і розумію, що це мама. Повертаючись до неї, я усміхаюсь, але приховувати почуття у мене ніколи не виходило, тому вона це помічає.
- Не обманюй мене, я бачу сум за твоєю посмішкою, - вона лагідно обіймає мене за плечі і я помічаю в її руках парасольку. - Ось, я знаю твоє захоплення дощем, але мокнути під ним не треба, достатньо дивитись. Ти вже маєш піклуватись про себе сама. - Я беру прозору парасольку, яка тепер стане цінним для мене артефактом.
- Дякую, цінна порада від дорослої, яка за роботою немає часу поїсти і поспати.
Мама лише закотила очі і відвернулась до вікна.
- Вже дзвонила Вайборну? Коли він приїде?
- Казав через 15 хвилин має бути.
Вайбі подарували машину, щоб він їздив на навчання. Одразу в перший же день він надіслав мені купу фото цього суперкара з різних сторін - чорний Форд, модель доволі стара, але виглядає непогано. От так от: комусь парасолька, а комусь машина, таке життя. Але для мене це теж плюс, бо він може мене підвозити. І хоча я ще не довіряю його водійським вмінням на всі сто відсотків, вибору у мене особливо немає.
- Я сподіваюсь тато нічого в дорогу мені не готував?
- Твої улюблені млинці з овочами з нетерпінням чекають на тебе. - мама всміхнулась, легко плескаючи мене по плечу у спробі втішити.
- О, ні. Ти дві хвилини тому казала, що я маю про себе дбати, а тепер відправляєш на вірну смерть від млинців з овочами. Я увійду в список топ-10 найтупіших смертей, а ви отримаєте свою славу. І де справедливість? Як взагалі можна було додуматись до такого, можна я візьму тільки млинці? Без овочів? - простогнавши я взяла її руку і жалісливо зазирнула в очі, намагаючись вловити несподіваний вияв милосердя, але трюк не спрацював.
- Не перебільшуй, це дуже корисно.
- Можливо корисно, але на Мастершеф його навіть не пустили б. - Схрестивши руки і бурмочучи, я знову подивилась на дорогу у вікно. Здалеку вже виднілась якась машина. Скоріш за все це й був Вайбі. Тато вже зніс валізу і поставив на порозі. Поки ми з мамою говорили чи радше сперечались, він встиг зробити всім по чашці кави. Ми теж спустились вниз сходами, попрямувавши на кухню. Приємний аромат одразу вдарив в ніс. Я розклала печиво на тарілці і почула як захлопнулись двері автівки на вулиці, тому пішла зустрічати хлопця.
Відчинивши двері, мене одразу засліпила широка посмішка, ніби побачити мене це його єдина радість у житті. Порівняно зі мною, його зміни виглядали більш виразними: він тепер вищий за мене і ширший у плечах. Його волосся, по якому де-не-де сповзали краплі води, теж відросло трохи, але лишалось кучерявим. Якщо його пофарбувати у блондина і змінити стиль одягу на більш теплі тони, був би справжнім янголом.
- Я так розумію парасольки у вас не в пріоритеті?
Він незрозуміло глянув на мене, а потім помітив мою прозору парасольку біля валізи.
- Саме для цього в мене є ти, - він вдоволено усміхнувся і зайшов всередину. Ми швидко випили каву і стали прощатись, бо дорога далека і хотілось доїхати до вечора. Я обійняла тата і маму, ще раз подивилась в їхні очі.
- Не забувай дзвонити, - сказала мама, заправивши пасмо волосся за моє вухо.
- Пам’ятай про здорове харчування і візьми це, - тато простягнув новий блокнот, - можеш наповнити його новими спогадами і описами дверей та вікон.
Я ще раз обійняла вдячно тата, розгорнула парасольку і ми з Вайбі пішли до машини, у вікні якої виглядала знайома вухаста голова.
- Ти й кота з собою взяв, я думала йому не до вподоби велике місто. - кіт випрямився і характерно мявкнув.
- Він не хотів нас лишати і до того ж у місті теж є щури. - той знову мявкнув і розтягнувся на задньому сидінні.
Я востаннє кинула погляд на дзеркало заднього виду, щоб побачити батьків, які стояли обійнявшись і ми зрушили з місця.
…
Ми опинились на широкій трасі, що розтягнулася наче стрічка посеред зелених полів. Дощ припинився, залишивши після себе прохолоду і свіжий аромат землі. Я опустила голову на підголовник і дивилася в вікно, спостерігаючи за зміною пейзажів. Вайбі був повністю зосереджений на дорозі. Мені подобалось те, як він виглядає за кермом, впевнено і дуже по-дорослому, якщо це можна так охарактеризувати. Зрідка він кидав на мене погляд, посміхаючись. Я знала, що він хвилюється не менше за мене. Кіт ззаду проспить всю дорогу, зрідка змінюючи позицію.
– Ти вже думала, чим займатимешся в університеті? – запитав він, не відриваючи погляду від дороги.
– Ще не зовсім визначилася. Мені подобається багато чого, – відповіла я, замислившись. – Можливо, спробую себе в мистецтві фотографування або ж займуся вивченням стародавніх мов.
Вайбі кивнув.
– А я, мабуть, буду вивчати світ природи. Коти і слимаки це звісно круто, але хотілось би дізнатись більше про різних тварин.
Він увімкнув спокійну атмосферну музику і ми розмовляли про все на світі: про наші мрії, плани на майбутнє, про курси, які збиралися відвідувати. Чим більше ми говорили, тим менше я відчувала тривогу перед невідомістю. Здавалося, що разом ми зможемо подолати будь-які труднощі.
Сонце вже сідало, коли ми нарешті приїхали в університетське містечко. Нас зустрінув невеликий, але затишний гуртожиток. Вайбі допоміг занести речі мені в кімнату. У кімнаті було два ліжка, але моєї сусідки поки не було. Справа широка шафа і полички були пустими, навпроти в ряд стояли ліжка і прямо перед вікном був стіл та рівно два стільці. Основне, що треба для студента було, чистота і акуратність приваблює. Щодо затишку, то це вже в наших руках, але я поки нічого не хотіла змінювати поки не побачу свою сусідку.
- Не хочеш піти зі мною досліджувати місцеві «чорні діри», в яких зникають студенти? - Запитав Вайбі, підморгуючи.
- Тобі варто задуматись, чи точно хочеш вивчати природу, бо у тебе талант створювати метафори і говорити завуальовано. - І, не чекаючи його відповіді, одразу продовжила. - Ти про найближче кафе? Я тільки за.
Я розчесала волосся (після поїздки воно скуйовдилось), поки Вайбі пішов у свою кімнату, щоб нагодувати кота, і ми теж, в свою чергу, пішли за новою порцією кави та солодощів. В кафе було доволі багато студентів, всі знайомились один з одним і голосно сміялись. Прямуючи до єдиного вільного столика в кутку, я зачепилась рукавом светра за чиюсь куртку. Це був світлий хлопець з сірими очима.
- Вибач, - я одразу перепросила.
- Нічого, ти перший курс? Мене звати Дерен, я на другому курсі. Не думаю, що бачив вас раніше, такі яскраві люди зазвичай запам’ятовуються - він усміхнувся, натякаючи на моє волосся.
- Так, ми тільки приїхали. Мене звуть Вайборн, а дівчина, якій вже давно варто носити окуляри, щоб не чіплятись на кожного перехожого - Кораліна. - я легко штовхнула його, але теж посміхнулась. Ми троє сіли за столиком і говорили не менше двох годин. Потім попрощались і домовились з Вайбі зустрітись завтра біля входу в університет. Я швидко заснула після насиченого дня.