Сьогодні міг би бути нічим не примітний день для Аарона, якби не одне «але». Вони разом із командою, тренером і командним лікарем знаходились десь посеред Бельгії. Це місце стало їхньою тимчасовою домівкою завдяки Елісон, яка вирішила влаштувати їм літні канікули. Два додаткові тижні з командою. Понаднормові. І ні грама свободи. Просто жах!
Аарон мріяв залишитися вдома, спати до обіду, насолоджуватися вільним часом після виснажливої сесії та уникати надмірної активності. Але ні! Йому довелося прокидатися о восьмій ранку заради чергової божевільної ідеї— відвідування бісового музею, який запримітили дівчата разом із Еббі. От так завжди: хтось із його команди вигадає якусь нісенітницю, а йому доводиться в цьому брати участь. Просто цирк якийсь.
Автобус, м’яко кажучи, не тішив своєю зручністю. Сидіння місцями протерлися, деінде з’явилися дірки. Якщо гарно придивитися, то можна помітити плями, які, ймовірно, власник автобуса не зміг вивести. У салоні висів ледь відчутний запах старих меблів, який остаточно нагадав Аарону про те, як сильно йому не хочеться тут бути. Але потік невдоволення перервав Нікі. Його кузен, який спав так солодко, що виглядав абсолютно безтурботним, підсвідомо змінив позу, не відкривши очей.
Щоб відволіктися, хлопець увімкнув у навушниках улюблений плейлист і почав дивитися у вікно. Це ліпше, ніж шукати всюди недоліки За вікном одні будівлі швидко змінювалися іншими. Різних кольорів фасади, мов яскраві спалахи, змінювалися, ховаючись за високими автобусами чи автомобілями, які їхали по сусідній смузі. Архітектура тут не сильно відрізнялася від їхньої американської. Лише деякі стилізовані чи історичні від реконструйовані будівлі могли похизуватися своєю індивідуальністю. Чомусь зараз йому спала на думку аналогія з людьми. Усі кажуть про індивідуальність кожного, але насправді відрізняються лише поодинокі особи, які так само не вписуються в сіру масу, як і ці індивідуальні будівлі. Ніяка яскрава вивіска не зробить сірий будинок незвичним. Він залишиться тим самим сірим будинком, про який швидко забудуть. Аарон також належить до цих сірих будинків і навіть не буде це заперечувати. Немає сенсу заперечувати очевидне.
Їх автобус зупинився, як і потік цих непов’язаних між собою думок. Так постійно відбувається, тож тепер це навіть не дивує. Тренер гучно вигукнув, щоб усі вимітались звідси. Хлопець неквапливо зняв навушники, запхнув їх до кишені й кинув погляд на Нікі. Кузен все ще міцно спав, незважаючи на шум та крик. Здолавши коротку внутрішню боротьбу, Аарон штовхнув його в плече. Жодної реакції. Друга спроба теж виявилася марною. Нарешті, хлопець гарненько вдарив Нікі, на що той відреагував миттєво. Одразу ж, як ошпарений, піднявся з місця й подивився на брата з нерозумінням, змішаним із роздратуванням.
— За що?! — з образою запитав Нікі.
— Приїхали, дурню, — коротко відповів Аарон і, не чекаючи на його реакцію, попрямував до виходу.
Цього було достатньо, аби кузен усе зрозумів. Все ж роки практики й життя з важкими близнюками дали свої плоди. Хлопцю справді шкода, що він не може себе пересилити, аби стати більш відкритим до нього, але колись це стане можливим.
Аарон виходить одним із останніх та одразу поглядом шукає свою команду. Ті, своєю чергою, стояли купкою біля входу до музею, а поряд стояла незнайома жінка середнього віку. Її темне волосся було зібране в розтріпаний пучок, з якого вибилися кілька пасем, що обрамляли обличчя. Одягнута вона була в гарно випрасувану білосніжну сорочку та чорні штани. Напевне, вона і була їхнім екскурсоводом на найближчу годину. Жінка привітно усміхалася. Коли хлопець підійшов ближче, то помітив доволі теплу атмосферу. Еббі разом із дівчатами вже активно спілкувалися з незнайомкою про їхній відпочинок, а та, своєю чергою, розповідала про ще якісь визначні місця їхнього міста та де можна смачно перекусити після екскурсії.
— Що ж, якщо всі зібралися, то можемо розпочинати екскурсію, — сказала вона й повела групу через старовинну кам’яну арку.
За аркою відкрився мальовничий двір, оточений будівлею, яка колись слугувала і будинком, і майстернею художника. Екскурсовод із захватом розповідала, якою великою людиною він був, скільки чудових картин він написав і який вклад зробив у світове мистецтво. «Напевне, вона дуже любить свою роботу», — подумав Аарон. Самому хлопцю було цікавіше розглядати все навколо: гарно облаштоване подвір’я, деінде було видно коротко підстрижений зелений газон, одразу помітно, що за ним доглядають. Фасад будинку був зі старої цегли, яка з часом потріскалася, потьмяніла й у деяких місцях почала невеликими шматочками відпадати. «Цікаво, коли була остання реконструкція? Бельгія ж брала участь у світовій війні. Ця будівля постраждала в ті часи?» — думав Аарон, поки екскурсовод захоплено розповідала про історичне значення будинку.
— А тепер ми перейдемо всередину самого музею, де ви зможете самі побачити витвори мистецтва величного художника XVI століття, — промовила жінка та повела групу через великі дерев’яні двері із залізними вставками.
У першій залі, яка за його часів слугувала вітальнею, було не так багато місця. Це була тісна темна кімната з декількома картинами на стінах та деякими меблями. Її вирішили відвідати останньою через групу, яка вже перебувала там. Коли вони перейшли в інший зал, то ніби опинилися в зовсім іншій будівлі.
Ця кімната вражала своїми розмірами. Вона була настільки неймовірно великою, що її простір здавався безмежним, а кожен звук відлунював, ніби потрапляв у величезний концертний зал. Стеля височіла десь на рівні семи метрів, і це створювало відчуття, ніби ти знаходишся не в приміщенні, а в соборі чи палаці.
Величезні арки підтримували конструкцію, а масивні люстри, прикрашені кришталевими елементами, звисали зі стелі, як величезні зорі, що застигли в просторі. Їхнє світло розливалось по кімнаті, граючи тисячами відблисків на полірованій підлозі та стінах, які прикрашали багаті фрески та витончені візерунки.
Слухати трактування самих картин було цікавіше, ніж вихваляння автора. Усі вони були виконані не лише його рукою, але й учнями та помічниками. Це трохи дивувало, оскільки в школах зазвичай вихваляють талант лише художника, не згадуючи про додаткову допомогу інших. Картини дійсно були чудовими, а факт того, що більшість із них були як ескізи й незавершеними, викликав подив. «Якщо вони вже такі чудові, то як виглядають готові?» — мимоволі подумав Аарон. Він підійшов ближче до жінки, яка продовжувала захоплено розповідати, й настільки заглибився в її слова, що не чув і не бачив нічого, крім того, що стосувалося музею.
Так і пройшла годинна екскурсія, і вони вже були в останній залі — вітальні.
— А це портрет його другої дружини. Ймовірно, він був намальований як подарунок на їхнє весілля. На ній він одружився через чотири роки після смерті першої дружини у віці 50 років. Вона стала його музою, натхненням, та вдихнула у вже старого митця нове життя. Якщо придивитися до інших картин, то на задньому фоні часто можна побачити її обличчя, — після невеликої паузи додала: — Здається, я розповіла вам про всі картини. Є якісь запитання, на які ви не почули відповідь під час екскурсії?
— У мене запитання, — несподівано для себе промовив Аарон, привертаючи увагу екскурсовода.
— Так, я слухаю, — доброзичливо відповіла вона.
— Ви нічого не розповіли про неї, — сказав він і вказав на картину біля себе. На полотні була зображена відрубана голова молодої жінки, що лежала на кам’яній плиті. На її обличчі застиг дикий жах, а у волоссі та поруч із нею були кубла змій, у деяких місцях виднілися скорпіони. Картина дуже нагадувала Медузу Горгону, яку часто зображують митці.
У кімнаті запала гнітюча тиша. Усі погляди спрямувалися на нього. В них читалося здивування, змішане з нерозумінням. Здавалося, вони побачили прибульця.
— Що? — не витримав Аарон, коли тиша затягнулася. Реакція оточуючих дратувала його до тремтіння рук. — Я просто поцікавився, що тут такого?
Нарешті, темноволоса жінка, досі здивована, тихо відповіла:
— Прошу вибачення, але там немає картини, — тихо сказала жінка.
Аарон ошелешено подивився на місце, де, як він був певен, висіла картина.
— Оу, — лише й зміг видушити він, повільно повернувши голову до стіни. Картина й досі була перед його очима. Він усе ще бачив її.
— Вибачте, — тихо промовив Аарон, опустивши погляд. — Якось справді незручно вийшло, вибачте ще раз. Мені шкода.
З цими словами він швидко пішов на вихід, паралельно дістаючи з кишені баночку з пігулками.
Поки вони їхали назад до готелю, в автобусі панувала гнітюча атмосфера. Здавалося, навіть звук двигуна приглушувався важкими думками, які переповнювали всіх пасажирів. Ніхто нічого не казав Аарону, але він виразно відчував на собі їхні погляди. Це неймовірно дратувало хлопця, але він наполегливо робив вигляд, ніби нічого не помічає.
Ця напруженість нагадувала штиль у морі перед початком бурі. Аарон розумів, що буря неминуча. Скоро, дуже скоро, вони накинуться на нього зі своїми питаннями, як тільки всі разом переступлять поріг готелю. Усвідомлюючи це, він вирішив ігнорувати оточуючих. Йому в цьому допоможуть пігулки, що незабаром мали подіяти, та гучна музика, яка тепер заповнювала весь простір його навушників.
Аарон знав, що сам винен: він сильно прорахувався з графіком через зміну часового поясу. Але що тепер можна вдіяти? Він тільки й міг сподіватися, що незабаром усе якось владнається. Звісно, приховувати свою хворобу було нелегко, але це йому вдавалося протягом п’ятьох років. Та хіба таке можна приховувати вічно? Очевидно, ні.
Автобус зупинився біля готелю. Аарон зітхнув. «Час прийшов», — подумав він. Хлопець неквапливо зняв навушники, обережно запхнув їх у кишеню. Відчуття дежавю майнуло в його свідомості.
Цього разу він вирішив вийти першим, щоб хоч трохи відтягнути неминуче. Швидким кроком він рушив до входу, на ходу шукаючи в кишені картку-ключ від номера. Той номер він ділив із Нікі та Кевіном, і саме туди зараз мріяв потрапити, щоб нарешті відчути хоча б трохи спокою.
Його пальці тремтіли, коли він прикладав картку до датчика. Тільки-но замок клацнув, як за спиною пролунав голос капітана:
— А зараз ти нам поясниш, що це в біса було, — різко кинула вона, і в її голосі явно відчувалася лють.
— Це не входило в мої плани, — не зміг втриматись від колкощів він.
— Значить, зараз увійде! — ще більш зловісно промовила вона, і Аарон зрозумів, що від розмови вже точно не втекти.
Тепер усі вони сиділи у його номері. Атмосфера була не менш напруженою, ніж у автобусі. Хтось, як Ендрю, буквально пропалював його поглядом. Інші, ніяково опустивши очі, намагалися підібрати правильні слова, але безуспішно. Були й такі, кому це, здавалось, зовсім байдуже. Ніхто не наважувався почати.
Нарешті тишу порушив його кузен Нікі:
— Аарон, ти знову взявся за старе? — невпевнено запитав він, ніби боявся почути відповідь.
— Ні, Нікі, я не вживаю наркотики, — спокійно відповів хлопець, хоч у душі все тремтіло.
— Ти думаєш, ми в це повіримо? — зірвалася Ден. Її голос був повен гніву. — Ти ловиш галюни прямісінько в музеї, а потім сидиш тут і розповідаєш, що нічого не вживаєш? Ти зовсім дурний чи тільки прикидаєшся?
Цей потік слів перервав Ендрю своїм лаконічним запитанням:
— Що це за пігулки, які ти пив? — його голос був спокійним, але погляд залишався гострим, як ніж.
— Антипсихотичні. —Аарон любить його влучні питання.
— Навіщо?
— У мене шизофренія, — сказав він просто і, здавалося, навіть полегшено. Він так давно уявляв цю розмову і поки все йде не по найгіршому сценарію.
У кімнаті запанувала гробова тиша. Це була новина, яка приголомшила всіх. Здавалося, що вони навіть забули, як дихати. Всі ці роки вони були з ним у команді, але ніхто нічого не помічав. Особливо важко було Нікі. Аарон спеціально не дивився на нього — це було б занадто боляче. Він знав, що його кузен тепер коритиме себе за те, що нічого не помітив П’ять довгих років він був поруч із близнюками. Піклувався, витягував з перепалок, намагався бути максимально зацікавленим в їх житті, але найголовнішого не помітив.
Найлегше в цій ситуації було дивитися на Ендрю. Його обличчя залишалося незворушним. Ніякого жалю, ніякого розчарування. Просто кам’яна маска.
-Спадкова.
— Ні, лише п’ять років, — відповів він. Ендрю в свою чергу лише питально поглянув на близнюка, через що Майк продовжив далі,- Вона проявилась після очищення від наркотиків. Мій психіатр казав, що речовини ймовірно і стали цьому причиною, а можливо не тільки вони. Зараз це не можливо довідатись.
— Чому ти нічого не сказав? — нарешті, ледь чутно обізвався Нікі. Його голос надломився, і було відчуття, що той ось-ось розплачеться. Від цього десь у грудній клітці неприємно занило. Аарону справді було шкода, що він стільки років мовчав.
— А як я мав це сказати? Типу: «Привіт, Ендрю, можливо, через твій агресивний метод очистки у мене розвинулася шиза»? Чи можна було б ще так: «Уявляєте, я настільки упоровся наркотиками, що в мене не всі вдома»? Або при знайомстві з командою я мав би сказати: «Привіт! Знайомтесь, це мій агресивний брат, кузен-гей і я шизофренік. Сподіваюся, ми подружимося»? — гірко пожартував Аарон.
Нікі лише щось пробурмотів собі під ніс і знову втупився в підлогу.
— Які симптоми? — продовжив Ендрю.
— Незв’язаність думок, розсіяність, труднощі із соціалізацією, апатія, перепади настрою, роздратування. Іноді галюцинації, але коли приймаю ліки, все стає краще. У мене не гостра форма, тож із цим можна жити, — відповів Аарон.
— Сьогодні була галюцинація, — зауважив Ендрю.
— Наплутав із графіком прийому ліків. Через зміну часового поясу, — коротко пояснив хлопець.
Знову тиша. Всі обмірковували почуте. Аарон витримав паузу і додав:
— А тепер, якщо ніхто нічого не хоче запитати, вшивайтесь звідси. Це вам не прохідний двір.
Буду рада відгукам і зауваженням)))