Молода жінка йшла в сторону зупинки швидкісного трамвая. З виду вона здавалася абсолютно спокійною, беземоційною, але в середні її переповнювали емоції. В її думках вона знову і знову прокручувала слова свого боса. Купивши квиток вона піднялася на платформу, потрібний трамвай вона довго не чекала, бо він приїхав майже одразу, як тільки вона піднялася на платформу. Вона увійшла у забитий іншими людьми вагон та тримаючись за поручень дивилася на листопад за вікном.
Після завершення магістратури вона без зайвих проблем влаштувалася аспіранткою в досить авторитетний науково-дослідний інститут – інститут мікробіології та біотехнології. Приблизно в той же час сталося дещо: на території Чорнобильської зони відчуження знову стався вибух, який мав більш страшні наслідки. Мутації, аномалії…
Українська наукова спільнота була на вухах після того, що сталося, проте через високий рівень радіаційного забруднення ніхто не міг досліджувати цю територію аж до 2008 року. Науково-дослідний інститут мікробіології та біотехнології був одним з небагатьох наукових центрів, де працівники мали змогу їздити на експедиції та досліджувати Аномальну зону або, як її частіше називали, просто Зону. Деякі її колеги їздили в експедиції, іноді вони привозили в лабораторію зразки ДНК місцевої мутованої фауни для подальших досліджень. Такі моменти були справжнім святом для інших наукових співробітників, адже можна було на власні очі побачити незвичні для науки метаморфози.
Але іноді в кабінеті директора інституту доносився телефонний дзвінок і директор швидко збирав всіх у лекційній залі. Це означало тільки одне: хтось загинув або зник безвісти в Зоні.
В цій раковій пухлині Землі вона бачила великий потенціал. Зона була буквально справжнім скарбом для будь-якого вченого, адже те, що там відбувалося було на межі фантастики, а вивчення місцевих надприродних явищ – ключ для проривів в медицині та промисловості. Тільки уявіть собі: наприклад, артефакт світляк може за лічені секунди відновити пошкоджені тканини живих істот. Знайти бодай якусь зачіпку, яка пояснювала б природу таких чудодійних властивостей – шанс у XXI столітті побороти велику кількість захворювань та мінімізувати людські втрати при різних катастрофах. Стільки життів можна врятувати! Та разом з цим – вписати своє ім’я в історію.
Але не тільки артефакти цікавили багатьох вчених. Саме причини “народження” Зони в тому вигляді, у якому вона наразі існує, було тією ще загадкою. І ця загадка не давала спокою аспірантці Маргариті Логвин.
Втім її засмучувала якась непродуманість експедицій та непідготовленість її колег до важких умов Зони, що робило їх залежними від допомоги військових. До вже загиблих колег вона не відчувала сильного жалю, її скоріше засмучувало, що вони загинули дарма, не принісши жодної користі.
Попри своє бажання поїхати в Зону та знайти відповіді на питання, які тривожили будь-яку нормальну людину науки, тоді у 2008 році вона не могла й претендувати на такі поїздки, адже вона була всього-на-всього аспіранткою. Але буквально після вдалого захисту кандидатської дисертації директор інституту та завідувач лабораторії біотехнічного відділу запропонували їй роботу одразу провідного наукового співробітника у лабораторії, посилаючись на те, як вона проявила себе на аспірантурі та на її кандидатську дисертацію. Вона погодилася.
Два місяці вона сумлінно виконувала свою роботу, часто беручись за дослідження зразків з Зони. І її робота дійсно приносила результати.
В цей день вона вирішила, як кажуть, взяли бика за роги та поговорити про це зі своїм керівником, завідувачем лабораторії, чий підпис був важливим елементом в бюрократичній системі для отримання дозволу на експедицію. Попри його відверто противний характер вона була впевнена, що він дасть згоду, адже він завжди був до неї лояльним та й фактично через його рекомендації вона отримала роботу тут. Проте, його відповідь була не такою, яку вона очікувала:
– Ні, я не можу вам надати дозвіл.
– Але чому? Я ж по всім критеріям підхожу для роботи в Зоні.
Він зняв свої характерні товсті окуляри та почав протирати очі.
-Розумієте, Рито… Кхм, перепрошую, Маргарито Анатоліївно, але це дуже небезпечне місце, а працювати там – великий ризик.
-Знаєте, якби всі науковці працювали виключно в безпечних та комфортних умовах, то навряд чи людство дійшло до такого наукового прогресу.
– Ні, ви не розумієте,– він зробив невеличкий крок в її сторону,– я знаю, що ви молода та амбітна жінка, а разом з цим ще й прекрасний спеціаліст та хочете принести свій внесок у вивченні Зони, проте там набагато небезпечніше, чим ви собі уявляєте. Тим паче для вас. Якщо з вами щось станеться, то я не зможу собі пробачити.
Між ними виникла пауза, яка тривала від сили секунд 10, проте вона здавалася вічністю. Нарешті чоловік перервав її, продовжуючи:
– Ви тут дуже добре справляєтеся. Я, не побоюся цього слова, не знаю, що ми без вас робили,– він опустив голову протираючи потилицю, ніби думаючи, що ще додати, раптом він підняв очі. – Вам, Маргарито Анатоліївно, буде краще тут, в лабораторії. І мені буде спокійніше, і для вас корисно.
Вона вловила якийсь ласкавий тон в останньому реченні, раптом вона відчула, як його кістлява рука торкнулася її передпліччя. Рита різким рухом прибрала свою руку. Чоловік незручно закашляв та перевів тему, розповідаючи про те, що скоро привезуть нову систему рідинної хроматографії та як вона розширить можливості для досліджень. Але вона його не слухала: в її голові все крутилися його слова стосовно експедиції та подальші дії. Все було ніби в тумані.
– Ну, ніби це все, що хотів сказати.
– Зрозуміло, я можу йти?
– Так, звичайно, ще побачимося.
– Тільки наступного разу ховайте руки в кишені. І поглибше,– з цими словами вона пішла з кабінету, він у відповідь не проронив жодного слова.
«Станція «Івана Лепсе»»,– сказав монотонний голос з динаміка та трамвай зупинився. Рита вийшла з вагона та попрямувала до своєї домівки: орендованої однокімнатної квартири на п’ятому поверсі хрущовки. Такий вибір квартири їй чудово компенсував відсутність фізкультури в її житті. Маргарита стукаючи каблуками по сходах почала підійматися до потрібного поверху.
Вона зі скрипом відкрила двері та зайшла в середу скромної, але затишної оселі. Увімкнувши світло, вона поклала ключі та сумку на комод й глянула в дзеркало, що висіло над ним. На неї дивилося знайоме бліде овальне обличчя з впалими щоками, яке з обох боків обіймало біляве волосся середньої довжини, синіми очима й світлими бровами, яких майже не було видно, та прямим гострим носом. Складно було повірити, що цій дівчині в дзеркалі вже третій десяток, але невеличкі зморшки навколо очей підло видавали її вік. Та й задишка теж. Вона почала знімати своє чорне пальто та взуття. Далі вечеря, душ, рутина. Звичайна передбачувана рутина.
Її руки самі тягнулися за запальничкою та пачкою сигарет. Ця саморуйнівна звичка могла принести хоч якесь відчуття задоволення та інколи могла звести нескінченний потік думок воєдино. Вона сіла на стілець, який завжди стояв на прохолодному балконі та зробила глибоку затяжку. Горло спочатку поколювало, але це відчуття швидко зникло, натомість з’явилося приємне тепло в кінцівках. Рита знову обдумувала все.
Просити знову у нього дозвіл? Навряд чи він змінить свою думку та й самоприниження таке собі задоволення. Може одразу піти за дозволом до директора? Ні, він пошле її до завідувача, адже він краще знає хто і як працює. А може написати скаргу на нього директору? І їй у відповідь покрутять пальцем біля скроні або ж її скаргу проігнорують, бо він же не остання шишка в інституті. Шукати нову роботу? Ага, і їй там за красиві очі одразу дозволять поїхати в Зону.
Вона вже була готова сказати сама собі «селяві», але тут вона завмерла. Вона згадала дещо. Десь місяць тому під час обідньої перерви вона з іншим колегою, який не так давно повернуся з експедиції, курили біля пожежного виходу. Він жваво розповідав історію за історією.
– І ось, у нас закінчився бензин остаточно, а військові з запасами на гелікоптерах зможуть прилетіти тільки через 2 дні. Це ж жах! Ніхто не хотів робити таку тривалу паузу та і до того часу могли розморозитися морозильні камери зі зразками. Нам був терміново необхідний артефакт спалах, який міг би, грубо кажучи, оживити генератор. І тут якраз на порозі до бункера з’являється сталкер! Ну, колеги пояснили ситуацію та попросили його знайти артефакт. Він відповів, що без проблем та й пішов. Повернувся під вечір, весь брудний, але з артефактом!
– Зрозуміла. Але можете мене, темну людину, просвітити хто такі сталкери?
– А, це… Ну, нелегали. Вони без офіційного дозволу проникають в Зону, зазвичай з корисливих цілей. Але, хочу сказати, що без них – ми як без рук. Їх допомога значно прискорювала нам роботу.
«Дійсно, якщо не можна отримати бажане законним шляхом, то чому б не піти на хитрощі?»,– пролунало в їх голові.
В неї у цей момент щось ніби вселилося. Вона завжди була тою самою «пай-дівчинкою», з якою порівнювали та ставили, як приклад для наслідування. А тут вона хоче непросто здійснити дрібну авантюру, а справжній кримінальний злочин.
Вона видихнула їдкий дим з вуст, дивлячись у вікно.