Перша зустріч: межа довіри

 Навколо панувала гнітюча тиша, настільки глибока, що будь-який звук, навіть найменший шурхіт, здавався відлунням у порожнечі. Вітер стогнав між розбитими вікнами та закинутими будинками, піднімаючи з землі старі газети й залишки сміття. Дерева, що колись були зеленими й живими, стояли тепер сухі й похмурі, їхні гілки моторошно поскрипували під тиском вітру. Небо, затягнуте сірими хмарами, було важким і здавалося, що ось-ось обрушиться дощ, але замість цього лише посилювався холодний, вологий подих осені.
 Місто, колись сповнене життя, тепер виглядало, як мертва пустка. Будинки стояли занедбаними, більшість вікон були розбиті, а двері вирвані. Раніше жвава дорога тепер була вкрита покинутими автомобілями, багато з яких згоріли або іржавіли з часом. Іноді здавалося, що з кожної тіні виглядає небезпека. Від кожного провулку можна було очікувати появи цих клятих зомбі.
Здалеку долинали поодинокі звуки. Іноді – далекий глухий постріл, що швидко заглушався простором. Час від часу вулицю роздирав нервовий крик, який раптово обривався, залишаючи після себе тільки тишу та відчуття втрати.
 Террі прекрасно розуміла, що кожен новий день міг стати останнім, а кожен крок — небезпекою. Її дім був лише тимчасовим укриттям, і вона вже звикла не довіряти оманливій тиші навколо. Сидячи на підвіконні, притулившись до холодної стіни свого скромного сховку, вона акуратно поправила пов’язку, що приховувала глибокий шрам. Кожного разу, коли вона дивилася на неї чи торкалася, на мить спливали спогади про той фатальний день. Її ліве око уважно обстежувало порожню вулицю, шукаючи будь-яких ознак загрози. Вона могла почути зомбі, коли вони наближалися, але постійне спостереження допомагало бути на крок попереду. Її втомлений погляд раптом зупинився на двох постатях, що рухалися занедбаною дорогою.
 Террі повільно зійшла з підвіконня, тихо ступаючи по скрипучій підлозі. Вона пройшла коридором і обережно взяла одну зі своїх рушниць, що стояла біля стіни. Рухаючись безшумно, вона відчинила двері та вийшла на вулицю, впевнена, що побачені постаті — це зомбі. Підкрадаючись до паркану, Террі прицілилася і вдивилася в обличчя через оптичний приціл. Її погляд затримався на двох людях — чоловікові та молодій дівчині, які, здавалося, були виснаженими і поверталися звідкись.
Обережно обійшовши їх із тилу, вона знову прицілилася, цього разу націлившись на них з близької відстані. Її голос був твердим і загрозливим:

— Хто ви такі?

Люди різко обернулися, злякано зустрівши її погляд. Помітивши рушницю в її руках, вони почали панікувати, повільно відступаючи. Було видно, що вони намагалися знайти спосіб втекти. Чоловік підняв руки, намагаючись виглядати миролюбно. Дівчина поруч нього нервово тремтіла, її очі тривожно ковзали вулицею. Террі стояла перед ними, тримаючи рушницю напоготові. Її погляд був холодним, а хватка на зброї — впевненою.

— Що ви тут робите? — суворо запитала вона. — Це небезпечна територія.

— Ми повертаємося на базу, — відповів чоловік. — Були на іншому кінці міста, шукали їжу, але нічого не знайшли…

— І ви повертаєтесь без нічого? — продовжила Террі, не зводячи з них погляд. — Виживання поодинці — це ризик, на який можуть піти не всі.

— А ти? — обережно запитав чоловік. — Чому ти одна тут блукаєш?

— Це не ваша справа, — холодно відповіла вона, не опускаючи рушниці. — Ви не місцеві, і я не бачу причин довіряти вам.

Чоловік затримав погляд на Террі, ніби намагаючись оцінити її поведінку.

— Ми вже бачили, як заражені зберігають розум і діють логічно до повного перетворення, — сказав він. — І ти… ти одна тут. Хто знає, чи ти не одна з них?

Жінка відчула легкий спалах гніву, але її обличчя залишалося незворушним, а рушниця націленою.

— Ще одне слово, і я змушу тебе замовкнути, — загрозливо відповіла вона. — Дівчино, скажи своє ім’я. Якщо твій друг спробує втекти або зробить щось підозріле, я стрілятиму в обох.

Дівчина боязко подивилася на чоловіка, який обережно кивнув їй, намагаючись її підбадьорити.

— Бренді, — тихо прошепотіла вона. — Мене звати Бренді…ми можемо спокійно поговорити, тільки, будь ласка, не стріляйте.

Террі пильно вдивлялася в обличчя дівчини. Щось у її виразі змусило Террі трохи послабити хватку, хоча недовіра не зникла. Вона повільно опустила рушницю, але залишилася настороженою, її погляд не втрачав пильності.

— Гаразд, Бренді, — сказала Террі. — Покажіть, що у вас немає зброї. Тільки тоді поговоримо. Але якщо хоч один підозрілий рух — я стрілятиму.

Террі не спускала з них погляд, поки ті тримали руки піднятими, показуючи, що не мають зброї. Вона, однак, не довіряла їм і продовжувала тримати рушницю напоготові, загрозливо ступивши ще один крок вперед.

— Вам варто забратися звідси, — суворо заявила вона, не зводячи прицілу. — На моїй території вам нічого робити.

Чоловік і Бренді обережно відступили на крок назад, розуміючи, що краще не провокувати її.

— Ми не хочемо проблем, — запевнив чоловік, — просто йдемо.

Під її поглядом і зброєю вони почали повільно відходити, а коли нарешті зникли за поворотом, Террі, впевнившись, що їх більше не видно, дозволила собі трішки розслабитись. Вцілілі тікали не озираючись, аж поки не дісталися до своєї бази.

На вулиці вже сутеніло, і чоловік, важко дихаючи після тривалої пробіжки, сперся на паркан. Бренді, захекана і злякана, присіла поруч, намагаючись заспокоїтись.

— Чому ти так злякалася? — запитав чоловік, витираючи піт з чола. — Вона ж не збиралася нас вбивати, просто проганяла.

— Може, і так, але мені не хотілося перевіряти це на власному досвіді, — відповіла Бренді, нервово озираючись. — Я не хочу дірки в грудях.

Віддихавшись, вони повернулися на територію бази, все ще переживаючи напругу після зустрічі. Тим часом Террі залишилася на вулиці, спостерігаючи за тим, як ті двоє зникають за поворотом. Вона стояла нерухомо, поки тіні вечора не згустилися остаточно. Зітхнувши, вона рушила назад до свого будинку, розуміючи, що залишатися на вулиці з настанням темряви занадто ризиковано.

Повернувшись до своєї оселі, вона зачинила двері на замок, перевірила вікна і закрила штори. Повісивши рушницю на стіну, Террі зайшла на кухню, де її чекали консерви — єдиний спосіб протриматися ще трохи. По дорозі до вітальні вона взяла зі столу книгу, яку читала. Сівши на диван, жінка продовжила читати, жуючи консервоване м’ясо.

Минали дні. Їжа поступово закінчувалася, і Террі, попри небажання залишати укриття, вирішила знову вирушити на пошуки провізії. Взявши рюкзак, трохи води та їжі, а також свою улюблену биту, попрямувала до покинутого супермаркету. Підходячи ближче, вона побачила, що навколо магазину бродить багато зомбі. Але деякі вже лежали мертвими — хтось тут був до неї.

Вона сховалася за парканом і стала спостерігати. Серед натовпу зомбі жінка помітила двох людей, які відбивалися від нападників. Вони здалися їй знайомими — це були ті самі вцілілі, з якими зустрілась два дні тому. Террі роздратовано стиснула руків’я своєї битви: це був її супермаркет, і вона не збиралася ділити запаси з чужими.

Потихеньку вона підкралася ближче, вбиваючи зомбі, які залишилися осторонь від групи. Коли вцілілі билися з натовпом, Террі швидко пробралася всередину магазину. Збираючи провізію з прилавків, вона раптом почула крик — це була Бренді. Вона мимоволі визирнула через вікно і побачила, що дівчину оточили зомбі, а її зброя зламалася. Її напарник був надто далеко, зайнятий іншими зомбі.

«Це не моя справа», — подумала Террі, але щось всередині змусило її зупинитися. Вона ще раз подивилася на дівчину, яка відходила, намагаючись втекти, але натовп зомбі тільки збільшувався. Зціпивши зуби, Террі взяла биту і вистрибнула з вікна.

Розштовхуючи зомбі, вона просувалася крізь натовп, як буря, обрушуючи удари на їхні голови. Бита розсікала повітря з різким свистом, пробиваючи черепи і розбризкуючи в’язку кров на всі боки. З кожним кроком вона відчувала, як напруга наповнює м’язи, а відлуння ударів луною віддається в грудях. Зомбі тягнули до неї свої руки, хапаючись прохолодними пальцями, але Террі виверталася, відбивала атаки і просувалася вперед.

Коли жінка нарешті дісталася Бренді, до якої підходив один із мертвяків, вона з усією силою вдарила його, і той з глухим стуком упав на землю. Террі швидко озирнулася, завершуючи битву з останніми зомбі, а потім підійшла до дівчини, яка стиснула подряпану руку.

— Будь обережнішою, — твердо промовила вона, простягаючи ганчірку, щоб зупинити кров. — І не лізь до зомбі без нормальної зброї.

Не чекаючи на відповідь, Террі розвернулася і повернулася до магазину, аби продовжити збирати їжу, залишивши Бренді оговтуватися від ситуації.

Зібравши всі запаси їжі, що могли довго зберігатися, Террі взялася за пошук води. Вона знала, що в разі потреби можна використовувати дощову воду, але для вилазок завжди обирала бутильовану — це було практичніше й надійніше. Перевіряючи полиці, вона відчула, як пов’язка, розтріпана після останньої сутички, почала заважати. Знявши її, вона оголила жахливий шрам, що, мов невелика павутина, розходився від місця, де колись було її праве око. Террі дала шкірі трохи відпочити, але, випадково побачивши своє відображення у скляній поверхні прилавка, завмерла. Спогади про той кривавий день раптово нахлинули, змусивши її зупинитися і на мить затримати погляд на своїй постаті.
У цей момент вона помітила, як двері магазину повільно прочинилися, і двоє знайомих їй вцілілих обережно зайшли всередину. Террі без зайвих рухів закинула наплічник з їжею за спину, підняла з підлоги биту, ще заплямовану кров’ю зомбі, і повільно вийшла з-за прилавка, тримаючи їх у полі зору.

— Знову ви?! — холодно промовила вона, стоячи перед ними.

Вцілілі переглянулись між собою, спостерігаючи за Террі, яка, не обертаючись, прямує до виходу з магазину, міцно тримаючи в руках зброю. Ніхто з них не встиг сказати ані слова, як раптом чоловік звернувся до неї, вибачаючись за те, що в той день вважав її зараженою, і дякуючи за допомогу Бренді в боротьбі з натовпом зомбі.

— Ага, — сухо відповіла вона, стоячи спиною до них. У її голові все ще кружляли думки про те, що їй слід тримати дистанцію від інших вцілілих. Хоча допомога, яку вона надала Бренді, давала якусь надію, недовіра залишалася її незмінним супутником. Крокуючи до виходу, Террі відчувала, як всередині неї борються бажання бути відкритою і страх знову натрапити на зраду.
Чоловік, намагаючись налагодити контакт, представився, зазначивши своє ім’я, Бертрам, і спитав, як її звуть. Террі на кілька митей замислилася, чи варто відповідати.

— Террі, — мовила вона. — Але впевнена, що ми більше не побачимось, тому вам ця інформація ні до чого..

Відстороненість знову охопила її, ставши звичним відчуттям. Вона знала, що відкритися — це ризик, який могла собі дозволити лише в умовах, де довіра не була на останньому місці. Залишивши їх позаду, Террі рушила до виходу. Думки про безпечну зону, де вона зможе знову сховатися від зовнішнього світу, не покидали її. Але Бертрам, вирішивши не здаватися, ризикуючи, пішов за нею і схопив за плече. Відповідь не змусила себе чекати: вона вдарила його битою, на щастя, удар припав на плече, стороною бити де не було цвяхів.

— Не смій мене чіпати! — агресивно відповіла вона, готуючись до нової атаки, якщо це буде потрібно. Бертрам, зрозумівши, що зайшов занадто далеко, відпустив її, але не відступив. Хоча жінка ніколи б не підняла голос на людину старшого віку, ситуація вимагала особливого підходу.

— Чого вам взагалі потрібно від мене?! Причепились, як п’явки, їй-богу! — випалила вона, відчуваючи, як нерви напружуються. Заспокоївшись, вона опустила биту, але пильність не втрачала. Бренді, стоячи поруч, невпевнено глянула на неї.

— Якщо ти не заражена, то могла б… ну, приєднатися до нас. Що скажеш? — запитала вона, намагаючись налаштувати позитивний діалог. Террі примружила око, розмірковуючи про відповідь.

— Моя відповідь — ні, я вам не довіряю, і, до того ж, сама справляюся чудово! — відрізала вона, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині відчувала, як важко їй дається виживання.

— А виглядаєш нездорово, я це тобі як лікар кажу, — зауважив Бертрам, спокійно. Він просто хотів, щоб Террі не була такою напруженою. Минали миті, і він додав:

— Якби ти приєдналася до нас, ми б могли тобі допомогти. У нас є грядки..

Але не встиг чоловік договорити, як Террі перебила його:

— Мені не важливо, я кажу, що справляюся сама! — вона намагалася говорити впевнено, хоча розуміла, що з їжею їй стає все важче. Бертрам зітхнув, спробувавши зрозуміти її позицію.

— Послухай, Террі, я розумію твої сумніви. Але тут, у світі, що так змінився, кожна рука на рахунку. Можливо, разом ми зможемо знайти більше їжі. Ніхто не зможе вижити на самоті, — сказав він, намагаючись донести до неї суть своїх слів.
Террі відчувала, як в її голові точиться боротьба. Вона розуміла, що стоїть на порозі можливості знайти підтримку, але її сталева воля не дозволяла проявити слабкість. Вона стиснула биту міцніше, не приховуючи агресії в голосі.

— Я вже казала, справляюся сама, і не треба мені вашої допомоги, — різко відрізала вона.

Бертрам, не зважаючи на її холод, зробив крок уперед.

— Террі, я розумію, що тобі важко довіряти, але ми не вороги, — сказав він спокійно. — Ми могли б допомагати одне одному.

— Нам разом було б легше вижити, — додала Бренді, глянувши на неї з надією в очах. — Ми могли б ділитися їжею, ресурсами…

Террі помітила в їхніх голосах щирість, і на мить у її душі щось тьмяно зажевріло. Але вона не дозволила цій слабкості прорости, затамувавши її.

— Я вже чула це раніше. Все одно завжди хтось виявляється зайвим, — вона трималася агресивного тону. — Не робіть мене своєю проблемою. Кожен повинен виживати сам.

Бертрам подивився на неї з сумом, але не відступив.

— А якщо я скажу, що нам не байдуже? Що ми не просто намагаємося вижити, а хочемо допомогти?

— Тоді ви дурні, — відповіла вона з крижаною прямотою, — і такі довго не живуть.

Бренді, не витримавши напруги, зітхнула.

— Ми просто хотіли, щоб ти знала — ти не одна.

Террі схаменулась на мить, її обличчя залишалось непохитним, хоча всередині щось боляче стиснулося.

— Це ваші проблеми, не мої, — холодно кинула вона.

Жінка розвернулась і пішла до виходу, лишаючи позаду цих людей, які, можливо, могли стати їй друзями. Але її власні страхи і принципи були сильніші. Террі вийшла з магазину, і холодний осінній вітер вдарив їй у лице, ніби нагадуючи про самотність, яка супроводжувала її останні дні. Туман повільно застилав вулиці Ріверсайду, і здавалося, що кожен крок розчинявся у тиші, лише хрускіт опалого листя під її важкими черевиками порушував спокій мертвого міста.
Вона йшла порожніми вулицями, де не було ані руху, ані життя. Похмурі будинки з вибитими вікнами дивилися на неї порожніми очницями, нагадуючи про минуле, коли тут ще жили люди, коли вона сама була частиною суспільства. Тепер це все було далеко в минулому — залишилися тільки уламки колишнього життя. Вона несла свій рюкзак, набитий їжею, яку вдалося знайти, і биту, її вірну супутницю, що надавала їй відчуття безпеки. Але ні їжа, ні зброя не могли відігнати тягар думок, що гризли зсередини.

«Можливо, я зробила помилку,» — думала вона, обходячи розбиту машину, навколо якої зяяли калюжі дощу і бруду. — «Можливо, варто було погодитися, спробувати… хоча б на цей раз». Ця думка змушувала її стискати кулаки сильніше, ніби намагаючись вигнати слабкість з тіла.

Вона згадувала, як життя навчило не довіряти нікому. Згадувала як минуле було встелене зрадою, а друзі ставали ворогами. Вона боялась повторити ту саму помилку і тепер трималася за свою незалежність, як за останню лінію оборони. В очах інших це могло здатися впертістю чи гординею, але для Террі — це була єдина стратегія, яка працювала. Вона звикла бути одною і, можливо, вже не могла інакше.

Небо над нею починало темніти, хмари збиралися важкою масою, обіцяючи дощ. Террі пришвидшила крок, обходячи залишки розкиданих речей, що валялися на тротуарі. Зупинилася лише, коли помітила вітрину з розбитим склом, де ще збереглися шматки манекенів у вицвілому вбранні. Вона глянула на своє відображення у склі — виснажене обличчя, жорсткий погляд, що не відображав нічого, крім твердої рішучості.

«Так і треба», — думала вона, втягуючи холодне повітря. «Я справляюсь сама. Завжди справлялась.»

З кожним кроком, вона відчувала, як емоції починають згасати, ховаючись під маскою холодної впевненості. Вона вже не відчувала злості чи жалю — лише глуху втому. Нарешті, коли її база з’явилася вдалині, вона видихнула з полегшенням. Це місце було її прихистком, її фортецею, де вона могла закрити двері й заховатися від решти світу.

Підійшовши до дверей, вона ще раз оглянула порожні вулиці, що простягалися перед нею. Світ ззовні здавався далеким і чужим. Її власний маленький світ — темний, самотній, але все-таки її — чекав за цими дверима.

Вона зайшла всередину, закрила двері на засув, і холодна тиша охопила її. Більше не було ні Бертрама, ні Бренді, ні їхніх голосів, ні їхніх прохань. Був тільки її дім, її тиша, її самотність. Вона сіла на підлогу, притискаючи до себе биту, і дозволила собі видихнути, відчуваючи, як на мить весь світ стихає.

Бертрам і Бренді, зібравши залишки їжі, вирушили до своєї бази. Навколо все було тихо, лише пориви вітру здіймали листя та дрібне сміття. Над головами почали згущатися темні хмари, віщуючи грозу, і світло дня поволі тьмяніло, мовби його поглинало насування бурі.
Коли вони пройшли вулицею і наблизилися до перехрестя, що виводило на вулицю, де жила Террі, обидва ненадовго зупинилися. Відчувалося, як вони обмірковували її слова, та чи є у неї шанс змінити свою думку.

— Як думаєш, вона повернеться? — запитала Бренді, з тривогою оглядаючись у бік пустельної вулиці. В її очах можна було прочитати не лише тривогу, а й надію. — Може, з часом вона зрозуміє, що ми не вороги.

— Не знаю, — тихо відповів Бертрам, дивлячись на горизонт, де вже збиралися перші проблиски блискавки. — Вона виглядає, як людина, яка пережила багато чого. Можливо, їй важко довіряти. Але… — він зробив паузу, стискаючи ремінець своєї сумки з продуктами, — але я сподіваюся, що вона змінить свою думку.
Вони повільно рушили далі, переходячи перехрестя. Дорога була порожньою, асфальт потріскався, а старі автомобілі, покинуті ще на початку катастрофи, стояли в ряд, наче застиглі в часі свідки минулих подій. Вітер став сильнішим, і кілька крапель дощу впали на землю, передчуваючи грозу.

— Якщо не повернеться… — тихо продовжила Бренді, стискаючи плечі, щоб захиститися від холоду, — ми все одно зробили правильно, спробувавши.

— Так, — кивнув Бертрам. — Але ми дамо їй ще час. Може, коли їй стане важче, вона згадає про нашу пропозицію. Важливо бути готовими, якщо вона прийде.
Підійшовши до бази, вони оглянули місцевість навколо, перевіряючи, чи все спокійно. Попереду виднілася їхня захищена будівля — місце, яке стало для них тимчасовим притулком. Дощ почав частіше стукати по дахах машин, а грім розкотився далеким гуркотом. Вони поспішили зайти всередину, обмінявшись поглядами, повними надії та роздумів про майбутнє.

Дощ монотонно стукав по даху будинку, створюючи відчуття невпинного тиску. З вулиці долітали далекі, тихі розкати грому. Вітер шаленів, гойдаючи дерева так, ніби намагався вирвати їх із землі. Террі сиділа на підвіконні, спостерігаючи за цим стихійним видовищем, і не могла не відчути, як її власні думки переплітаються з цим хаосом.

Холодні краплі дощу збиралися на склі, перегукуючись з її настроєм, важким і неспокійним. Пропозиція вцілілих продовжувала бентежити її. Вона обмірковувала все, що вони сказали, і кожна їхня репліка відлунювала в її свідомості. Вона знала, що правильне рішення — триматися окремо. Довіряти в цьому світі стало розкішшю, яку вже не могла собі дозволити. Щоразу, коли вона згадувала минуле і людей, які були поруч, але зрештою зрадили або не змогли вберегти себе, холодний страх і злість охоплювали її серце.

«Може, вони інші?» — думала Террі, стискаючи кулаки. Невідомість тиснула на неї, адже довіра могла знову призвести до втрати. Погляд зупинився на калюжах, що розлилися вулицями, немов маленькі моря. За межами цих стін відчувалася самотність — обов’язок залишатися на сторожі, боротися за кожен ковток повітря, за кожен шматок їжі, ставав її єдиною реальністю.

«Вони можуть бути чесними, можуть мати добрі наміри, але якщо я впущу їх у своє життя, що далі? Скільки часу мине, перш ніж усе піде не так?» — її думки були подібні до грому, який тихим гуркотом долинав здалеку. Вона не могла зняти цей тягар з душі, відчуваючи, як холодний страх самотності та жага до безпеки змішуються в ній, немов ті стихії надворі.

Погляд ковзнув по кімнаті, де залишилося кілька консерв на столі. Запаси зменшувалися, і вона знала, що рано чи пізно їй доведеться знову виходити на пошуки їжі. Можливо, пропозиція Бертрама і Бренді була шансом спростити це життя. Вона б не залишалася в постійній напрузі, маючи спільників. Але тоді її свобода і незалежність були б під загрозою.

«Я не можу ризикувати,» — остаточно вирішила Террі, відвертаючи погляд від дощу, що стікав по склу. «Це мій вибір. Я справлюсь.» Але в глибині її душі зароджувався сумнів, наче блискавка, яка на мить освітлює темряву і зникає, залишаючи за собою ще більше мороку.