Ⅰ
Голоси у моїй голові все повторюють - шлях назовні лежить крізь серце. Чуття відлунням скрегоче десь у душі та підказує забутий шлях. Крок за кроком. Слово за словом. Поступово. Повільно. Я підходжу до дверей. Смикаю за ручку, та вона не піддається. Двері, наче заколочені із того боку. Наче дерев’яна пластина, ще не настільки стара та подерта, аби забрати свої скапки-руки від обійм.
Сміюсь. Голосно та щиро, наче уперше. Наче те абстрактне тепло, про яке торочать голоси, врешті дісталося мого серця. І правда, щось палюче неждано розтікається тілом. Від кінчиків пальців і до голосових зв’язок. Від зв’язок - до нігтиків на правій нозі. Нігтики. Легені. Хрящики. Серце. І знову пальці. Колообіг тепла у психічно-нестабільному людському тілі.
Все навкруги здригається. Я здригаюсь. Тьмяне світло миготить та де-не-де з’являються спалахи. Лише на мить, потім зникають. Потім темрява. Така ядуча та всепоглинаюча, точнісінько така, як її описують голоси. Вони змушують мене плакати й довбтися об стіну. Теплими змертвілими пальцями притискатися до неї та кричати.
З іншої сторони від стіни лунає глухий удар. Пластина важко падає на підлогу. Двері прочинилися. Десь звучить, здається, Бетховен. Мелодія торкається моїх барабанних перетинок. То повільно, то швидше і швидше, наче найсильніша найбажаніша злива, що утомлено проливається на розжарене місто.
Я перебираю пальцями у повітрі. Малюю чудернацькі повітряні силуети. То швидко, то повільно, то ще повільніше. Заплющую очі та зливаюсь з цими краплинками мелодії у єдине ціле, віддаюся цій тягучій ніжності.
Голоси повторюють: «Не забувай про серце. Воно ще б’ється. Воно ще працює. Воно… «
Крок. Ще один. Стаю на теплий ворсистий килим. Ступням лоскотно, наче якісь маленькі пухнасті створіння там унизу тремтять від страху. І темряви. Наче здогадуються, що у ній може знаходитись. Іду. Упевнено, майже непохитно ступаю на килим і простягаю руки туди далеко, в холодну темінь.
Знову сміюсь, якась глуха луна розходиться безкінечним коридором. І я слідую за нею, бо вона єдина здатна знайти вихід звідси. Неважливо куди. Холодне повітря торкається моєї шкіри, блукає між волосками і занурюється в пори. Занурюється далі. І тонкими судинами рухається далі тілом. Я теж рухаюсь далі,
От і час прощатись. От і час прощати